Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
07.12.2014 08:30Роман
Історична проза  Про війну  
30000
Без обмежень
© ЕРІХ МАРІЯ РЕМАРК

На Західному фронті без змін

уривки з роману

Книга ця — ані звинувачення, ані сповідь. Це тільки спроба розповісти про покоління людей, що їх занапастила війна, навіть як хто з них і не попав під снаряди.

ЕРІХ МАРІЯ РЕМАРК
Каранда Галина
Опубліковано 07.12.2014 / 26842

Зненацька починається обстріл. Невдовзі ми вже знову сидимо в напруженому і бездіяльному чеканні.

Атака, контратака, удар, контрудар — це слова, але що вони означають! Ми втрачаємо багато людей, здебільшого новобранців. На нашу дільницю знову прибуло поповнення — один із нових полків, майже поспіль юнаки останнього призову. Вони не пройшли ніякого навчання, тільки трохи ознайомилися з теорією, і їх спровадили на фронт. Що таке ручна граната, вони, правда, знають, але майже не мають уявлення про захист і не вміють бачити щось навколо себе, не вміють шукати сховку. Горбочок землі вони помічають тільки тоді, коли він не менш як півметра заввишки.

Хоча підкріплення нам конче потрібне, новобранці завдають більше клопоту, ніж маємо від них користі. У важких умовах фронту вони зовсім безпорадні й гинуть, наче мухи. Сучасна позиційна війна вимагає знань і досвіду, треба розумітися на місцевості, солдати повинні розрізняти за звуками політ і дію снарядів, наперед визначити, де снаряд розірветься, на яку відстань розлетяться з нього осколки та як від них захиститися.

Про все це наше молоде поповнення замалим нічого не знає. Новобранці гинуть на кожному кроці — вони навіть не вміють відрізнити шрапнель від гранати, їх змітає вогнем. До виття величезних «скринь», які для нас безпечні, бо вибухають далеко позаду, новачки дослухаються з жахом, але не звертають уваги на тихий посвист і фурчання невеличких «гадюк», а коли вони вибухають, осколки від них розлітаються понад самою землею. Новачки, немов ті вівці, юрмляться докупи замість того, щоб розбігатися навсебіч. А з ворожих літаків відстрелюють поранених, як зайців.

Ці худі, змарнілі від бруквяної дієти обличчя, ці судомно стиснуті руки, ця жалюгідна хоробрість бідолашних щенят, які хоч би там що, а йдуть в атаку і б`ються, ці славні бідолашні щенята такі залякані, що не насмілюються голосно кричати і з роздертим животом чи грудьми, з відірваною рукою чи ногою тихенько скавучать за своєю матусею і відразу ж замовкають, тільки-но хтось гляне на них!

Їхні вкриті пушком, загострені, наче неживі обличчя мають жахливий вираз байдужості, властивий мертвим дітям.

Аж у горлі давить, коли бачиш, як вони схоплюються на ноги, біжать і падають. Треба було б відлупцювати їх за те, що такі дурні, взяти їх на руки й винести геть звідси, бо тут їм не місце. Вбрані вони в сірі мундири, штани, чоботи, але для більшості ця солдатська одежа завелика, вона теліпається на хлопцях, плечі в них надто вузенькі, тіло надто хирляве, і на такі дитячі розміри обмундирування не знайшлося.

Серед убитих на одного бувалого солдата припадає від п`яти до десяти новобранців.

Багатьох забирає несподівана газова атака. Новачки навіть не встигли збагнути, що воно таке. В одному бліндажі ми знаходимо їх цілу купу — із синіми обличчями і чорними губами. В якійсь вирві хлопці завчасно скинули протигази; вони не знали, що газ найдовше тримається біля землі; побачивши вгорі людей уже без протигазів, вони теж їх позривали і встигли ковтнути досить газу, щоб спалити собі легені. Стан у них безнадійний, вони повільно вмирають від кровохаркання й нападів задухи. Скільки минуло часу — тижні, місяці, роки? Ні, лише дні. Час збігає у нас на очах, ми бачимо це з безбарвних облич тих, що вмирають; ми ковтаємо їжу, бігаємо, кидаємо гранати, стріляємо, вбиваємо, валяємося скрізь на землі; ми знесилились і збайдужіли до всього, нас підтримує тільки свідомість, що навколо є ще слабші, ще безпорадніші, ще отупіліші, ніж ми. Широко розплющеними очима вони дивляться на нас, немов на богів, бо нам часом щастить уникнути смерті.

У ті короткі години, коли на фронті спокійно, ми навчаємо новачків:

— Он бачиш ту вертихвістку? Це міна, вона летить сюди! Та лежи спокійно, вона впаде далі, аж там. Але коли вона летить отак, тоді давай драла! Від неї можна втекти.

Ми вчимо їх чути підступне сичання невеличких снарядів, яке можна ледь розрізнити, треба вміти серед гуркоту розпізнавати це комарине зумкотіння; ми пояснюємо хлопцям, що ці снаряди куди небезпечніші, ніж великі, бо ті чути вже здалеку. Ми показуємо їм, як ховатися від літаків, як прикидатися мертвими, коли промчала ворожа атака, що треба робити з ручними гранатами, аби вони розривалися за півсекунди до того, як торкнуться землі; ми вчимо новачків падати миттю у вирви, рятуючись від снарядів; ми демонструємо, як можна в`язкою ручних гранат розвалити окоп; ми пояснюємо різницю між ворожими гранатами й нашими у часі вибуху; ми звертаємо увагу на те, з яким звуком летять хімічні снаряди; ми навчаємо новобранців різних хитрощів, що можуть урятувати їх від смерті. Вони слухають нас, вони дуже слухняні, та коли знову починається бій, з переляку хлопці роблять майже завжди все навпаки.

Гайє Вестгуза несуть із розідраною спиною; при кожному віддиху видно, як у глибині рани пульсують легені. Я ще встигаю потиснути йому руку.

— Це вже кінець, Паулю! — стогне він і від болю кусає собі руки.

Ми бачимо людей, ще живих, хоч їм відірвало голову; бачимо солдатів, яким відтяло обидві ступні, вони шкандибають до найближчої вирви на своїх обрубках із уламками кісток; якийсь єфрейтор повзе два кілометри на руках і тягне за собою перебиті ноги; інший іде на перев`язувальний пункт, притискаючи до себе свої кишки, а вони однаково вивалюються; ми бачимо людей без рота, без нижньої щелепи, без обличчя; знаходимо чоловіка, що дві години затискав зубами артерію в себе на руці, аби не зійти кров`ю; сходить сонце, спадає ніч, снаряди свистять, життя кінчається.

Однак шматочок сплюндрованої землі, де ми окопалися, відстояно, значно дужчому ворогові ми віддали лише кілька метрів. Але на кожен метр припадає один убитий.

**************************************

Канторек був наш шкільний учитель, суворий, невисокий чоловічок у сірому сюртуку, з гострим мишачим обличчям. На зріст він був приблизно такий, як унтер-офіцер Гіммельштос. «гроза Монастирської гори». Може, це й смішно, але, як на мене, все лихо на землі відбувається здебільшого через низеньких людей, вони куди енергійніші й незлагідніші, ніж довготелесі. Я завжди остерігався потрапляти в частину, де ротні командири невисокі на зріст; більшість із них — справжні кровопивці.

На уроках гімнастики Канторек виступав перед нами з такими довгими промовами, що врешті ми всім класом під його проводом подалися до окружного призовного управління і зголосилися в добровольці. Я й досі пам`ятаю, як він дивився на нас, блимкаючи скельцями окулярів, і схвильовано питав: «Адже ви теж підете, друзі?»

Такі вихователі найчастіше тримають свої почуття напохваті десь у жилетній кишеньці й виказують їх саме тоді, коли їм треба. Але в той час нам це ще не спадало на думку. Правда, один наш учень іще зволікав, видно, не хотів іти з усіма. То був Йозеф Бем, гладкий, лагідний хлопчина. Але й він піддався умовлянням, а то йому звісно було б непереливки. Може, ще багато хто думав так само, як він, але врешті ніхто не міг залишитись осторонь, адже тоді всі, навіть батьки, легко кидалися словом «боягуз». Люди-бо не мали ані найменшого уявлення про те, що воно буде. Найрозумнішими, власне, виявилися бідняки, прості люди, вони відразу сприйняли війну як лихо, а ті, кому жилося краще, нетямилися з радощів, дарма що саме вони могли б швидше передбачити наслідки.

Качинський запевняє, ніби це йде від освіти, від неї люди дурнішають. А що Кач каже, то в цьому він уже переконався.

Сталося так, що Бем загинув один із перших. Під час штурму він був поранений в очі, і ми покинули хлопця, гадаючи, що він неживий. Забрати його з собою ми не могли, бо довелося мерщій відступати. Та надвечір ми раптом почули його голос: Бем повзав перед нашими траншеями й кричав. Мабуть, під час бою він тільки був зомлів. Тепер, сліпий, збожеволівши від дикого болю, він уже не ховався, і з того боку його зразу ж підстрелили, перш ніж ми встигли його підібрати.

Звісно, Канторека в цьому звинуватити не можна, — що б воно було в світі, якби за таке звинувачували. Адже таких Кантореків — тисячі, і всі вони переконані, що чинять якнайкраще та ще й у зручний для себе спосіб. Але ми саме в цьому і вбачаємо їхнє банкрутство. Вони мали б стати для нас, вісімнадцятирічних, провідниками у світ дорослих, у світ праці, обов`язку, культури і прогресу, провідниками в майбутнє. Часом ми кепкували з них, удавалися до всяких дрібних витівок, але насправді ми їм вірили. Уявлення про авторитет, носієм якого вони були, поєднувалося в наших думках із гострим розумом і знанням життя. Але тільки-но ми побачили першого вбитого, як це переконання миттю щезло. Ми зрозуміли, що наше покоління набагато чесніше, ніж їхнє; вони переважали нас тільки гарною мовою і спритністю. Перший же артилерійський обстріл виявив нашу помилку і знищив той світогляд, який вони нам прищеплювали.

Поки вони й далі писали та виголошували промови, ми бачили лазарети й тих, що там помирали; поки нас запевняли, що служити державі — найвищий обов`язок людини, ми вже переконалися: страх смерті дужчий за все. Але від цього ніхто з нас не став ані бунтівником, ані дезертиром, ані боягузом, — вони ж так легко кидалися тими словами; ми любили батьківщину так само, як і вони, і мужньо йшли в атаку; але тепер ми навчилися розуміти, навчилися раптом бачити. I ми побачили, що від їхнього світу нічого не зосталося. Несподівано ми опинилися в жахливій самотності — і мусили самі давати собі раду.

************************************



У нас наводять страшенний лоск. Нас без кінця шикують. Раз у раз провадять огляди. Зношений, подертий одяг замінюють на новий. При цьому мені пощастило дістати новесенький мундир, а Кач роздобув собі, звісно, повне обмундирування. Ходять чутки, що вже укладається мир, але куди вірогідніша інша думка: нас відправляють до Росії. Тільки навіщо нам у Росії новий, кращий одяг? Нарешті просочується зовсім інша чутка: до нас на огляд їде кайзер. Ось чого нас так муштрують.

Цілісінький тиждень нам здавалося, що ми знов опинились у казармі для новобранців — так багато довелося нам працювати і вправлятися. Ми стали лихі і знервовані, бо так ретельно все чепурити — то справа не для нас, а марширувати на парадах — і поготів. Усе це нервує солдатів дужче, ніж перебування в окопах.

Нарешті настає урочиста мить. Ми вишикувались у лави, і от з`являється кайзер. Нас усіх цікавить, який же він. Кайзер іде уздовж лав, і його вигляд мене трохи розчаровує: з портретів я уявляв його куди вищим, величнішим, і насамперед він мав би говорити громовим голосом.

Кайзер роздає залізні хрести і часом говорить про щось солдатам. Потім ми вирушаємо звідти.

Згодом ми обговорюємо цю подію. Тьяден здивовано каже:

— То це найвищий чин, який тільки є? Перед ним кожен повинен стояти струнко, так-таки кожен! — Він замислюється. — Перед ним навіть Гінденбург повинен стояти струнко, еге?

— Авжеж!— підтверджує Кач.

Але Тьяден цього ще не второпав. Трохи подумавши, він питає:

— А король теж повинен стояти струнко перед кайзером? Нам здається, що навряд, хоч точно ніхто цього не знає.

Обидва стоять так високо, що там, напевне, не виструнчуються.

— Навіщо ти всякі дурниці вигадуєш?— каже Кач.— Важливо те, що ти сам мусиш виструнчуватись.

Проте Тьяден немов зачарований. Його уява, загалом дуже бідна, тепер гарячково працює.

— Слухай-но, — каже Тьяден, — я не можу збагнути: невже кайзер теж ходить до вбиральні, як оце я?

— Будь певен, що ходить, — регоче Кроп.

— Ти, мабуть, глузду збувся, — додає Кач. — В голові у тебе джмелі завелися. Сходи-но сам мерщій до вбиральні, Тьяден, щоб тобі проясніло й ти не патякав, як немовля.

Тьяден зникає.

— Одне хотів би я знати, — каже Альберт, — чи почалася б війна, якби кайзер сказав «ні»?

— Я певен, що війни не було б, — утручаюсь я, — та для цього треба, щоб він її не хотів.

— Ну, хай не він сам-один, а ще двадцять чи тридцять чоловік у всьому світі сказали б «ні», тоді війни не було б?

— Напевне, — погоджуюсь я, — тільки саме оті люди й захотіли війни.

— Комедія, 

коли добре помізкувати, — веде далі Кроп. — Ми опинились тут, щоб боронити нашу батьківщину. Але французи теж тут і теж боронять свою батьківщину. На чиєму ж боці правда?

— Мабуть, на обох, — відповідаю я, хоч і сам у це не вірю.

— Ну, гаразд, — каже Альберт, і я по очах бачу, що він надумав загнати мене на слизьке, — але наші вчителі, і пастори, і газети запевняють, ніби правда — наша, і треба сподіватися, що так воно і є; але французькі вчителі, і пастори, і газети й собі запевняють, ніби правда на їхньому боці. Кому ж вірити?

— Цього я не знаю, — відказую я.— У всякому разі, війна триває, і щомісяця нові країни втягуються в неї.

Вертається Тьяден. I досі ще збуджений, він негайно втручається в розмову; тепер його цікавить, як власне виникають війни.

— Здебільшого через те, що якась країна тяжко скривдила іншу, — впевнено пояснює Альберт.

Тьяден прикидається, ніби не розуміє.

— Якась країна? Щось я не збагну. Хіба гора в Німеччині може скривдити гору у Франції? Або річка, або ліс, або поле.

— Ти справді такий бовдур чи тільки прикидаєшся? — сердиться Кроп.— Я ж не те хотів сказати. Якийсь народ скривдить інший...

— Тодімені нема чого тут робити, — каже Тьяден, — мене ніхто не кривдив.

— Хіба тобі поясниш!— дратується Альберт. — Річ же не в такому сільському телепневі, як ти.

— Тоді й поготів мені треба додому вертатися, — наполягає на своєму Тьяден, і всі регочуть.

— Ой хлопче, йдеться ж про весь народ, про державу! — вигукує Мюллер.

— Державу, державу!— Тьяден хитро мружиться і ляскає пальцями.— Польові жандарми, поліція, податки — оце ваша держава. Коли ти саме її маєш на думці, то красно дякую!

— Правильно! — вигукує Кач.— Ти, Тьяден, уперше сказав щось слушне. Держава і батьківщина — це таки справді не одне й те саме.

— Але ж їх не розділити, — міркує Кроп, — батьківщини без держави немає.

— Та певне, але подумай: ми майже всі — прості люди. I у Франції більшість населення теж робітники, ремісники, дрібні службовці. Навіщо якомусь французькому слюсареві чи шевцеві нападати на нас? Ні, це все вигадують уряди. Я зроду не бачив жодного француза, поки не опинився тут, і більшість французів так само не бачили нас. Їх теж ніхто не питає, як і нас.

— А чого ж ми тоді воюємо? — дивується Тьяден. Кач знизує плечима.

— Бо є люди, що мають з війни користь.

—Еге, тільки не я, — посміхається Тьяден.

— Авжеж, не ти і з нас теж ніхто.

— А хто ж тоді? — допитується Тьяден.— Кайзерові вона теж ні до чого. Адже він має все, що йому потрібне.

— Не кажи, — заперечує Кач.— Адже досі він ще ніякої війни не вів. А кожний більш-менш порядний кайзер мріє хоча б про одну війну, а то він не уславиться. Погортай-но свої шкільні підручники.

— Генералів війна теж уславлює, — додає Детерінг.

— Ще більше, ніж кайзера, — підтверджує Кач.

— Мабуть, за ними стоять ще й інші люди, які хочуть на війні нажитися, — бубонить Детерінг.

— Мені здається, що це наче якась лихоманка, — каже Альберт.— Ніхто начебто не хоче війни, аж раптом вона вже тут. Ми не хотіли воювати, інші твердять те ж саме, а проте вже півсвіту воює.

— Але в них більше брешуть, ніж у нас, — заперечую я, — згадайте-но, які листівки ми знаходили в полонених. Там писалося, що ми їли бельгійських дітей. Негідників, що таке пишуть, слід би перевішати. Ото справжні винуватці.

Мюллер підводиться.

— Принаймні добре, що війна йде тут, а не в Німеччині. Погляньте-но, геть уся земля у вирвах.

— Справді, — погоджується Тьяден, — але найкраще, коли й зовсім немає війни.

Він іде від нас із гордим виглядом, бо хоч раз узяв гору над нами, молодшими. Його міркування дуже типові, їх раз у раз чуєш і не можеш нічим заперечити, бо як станеш на цю точку зору, то вже не годен пояснити багато інших речей. Національне почуття рядового солдата полягає в тому, що він перебуває тут, на передовій. Але цим воно і вичерпується, про все інше він міркує цілком практично і тільки з власної точки зору.

Альберт лягає на траву й сердито каже:

— Про ці речі взагалі не варто говорити.

— Однаково від наших розмов нічого не зміниться, — погоджується Кач.

На додачу до всього ми мусимо здати майже все обмундирування, яке недавно одержали, і вбратися знов у наше старе дрантя. Гарний одяг призначався тільки для параду.

**************************************

Уже осінь. Нас, «старих», залишилося вже небагато. Із сімох моїх однокласників я зостався сам-один.

Усі говорять про мир, про перемир`я. Всі чекають. Якщо це знову закінчиться розчаруванням, то все розвалиться, сподівання надто великі, їх не можна відкинути, не викликавши вибуху. Коли не буде миру, то буде революція.

Два тижні я на відпочинку, бо ковтнув трохи газу. Цілісінький день я сиджу в невеличкому садку на осонні. Незабаром укладуть перемир`я, тепер я теж у це вірю. Тоді ми поїдемо додому. На цьому мої думки зупиняються, і я зовсім не здатний зрушити їх. Що мене туди нездоланно тягне, що мене там чекає? То все почуття — жадоба життя, туга за рідною домівкою, голос крові, хміль порятунку. То все почуття, але не мета.

Якби ми повернулися в 1916 році, то біль і сила пережитого викликали б справжню бурю. А тепер ми повернемося втомлені, внутрішньо зруйновані, спустошені, усім чужі, позбавлені надій. Ми вже не зможемо знайти собі місці в житті.

Та нас і не зрозуміють, адже перед нами є старше покоління, яке хоч і перебуло разом із нами всі ці роки тут, на фронті, але ті люди вже мали до того і родину, і фах, тож тепер вони повернуться на свої колишні місця і забудуть урешті про війну; а за нами підростає покоління, подібне до нас, тих, якими ми колись були, для нього ми станемо чужі, й невдовзі воно зіпхне нас зі свого шляху. Ми зайві самі собі, та ми житимемо й далі, дехто пристосується, інші підкоряться долі, а багато хто не дасть собі ради. Проминуть роки, і ми загинемо.

А може, все, про що я думаю, лише навіяне нудьгою та розгубленістю, які розвіються, тільки-но я знову прийду до тополь, стану під ними й заслухаюсь, як шелестить їхнє листя. Не може бути, щоб назавжди щезло все — те ніжне, що бентежило нашу кров, те незбагненне, тривожне, очікуване, тисячі нових облич у майбутньому, мелодії мрій і книжок, шелест дерев і передчуття жінки; не може бути, щоб усе це загинуло в ураганному вогні, у смертельному розпачі і в солдатських борделях.

Дерева тут світяться всіма барвами і сяють золотом, серед листя червоніють кетяги горобини, дороги пролягли білими стрічками до обрію, а в солдатських їдальнях гамірно, вони гудуть, наче вулики, від чуток про мир.

Я підводжуся.

На душі в мене зовсім спокійно. Хай спливають місяці й роки, вони вже нічого в мене не віднімуть, уже нічого не зможуть відняти. Я такий самотній і вже нічого в житті не чекаю, тож можу їх зустріти без страху. Життя, що пронесло мене крізь ці роки, ще живе в моїх руках та очах. Я не знаю, чи зміг я врешті здолати те, що мені довелося зазнати. Але поки я живий, життя торуватиме собі дорогу, незалежно від того, хоче цього моє «я» чи не хоче.




Його вбито в жовтні 1918 року, в один із тих днів, коли на всьому фронті було так спокійно й тихо, що в воєнному повідомленні обмежилися тільки однією фразою: «На Західному фронті без змін».

Він упав долілиць і лежав, немов заснув. Коли його перевернули, то побачили, що він, мабуть, недовго страждав; його обличчя мало такий спокійний вираз, наче він був навіть задоволений з того, що все саме так скінчилося.

1929 рік
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
11.01.2014 Публіцистика / Психологія та стосунки
Коли кольори зливаються
12.02.2015 Поезії / Вірш
Як ТАМ, Тарасе?
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
29.11.2016 © Маріанна / Казка
Смолоскип
28.11.2016 © Меньшов Олександр / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
28.11.2016 © Меньшов Олександр / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
це не моє
22.12.2011
Кривда
26.03.2013
ДУРНЕ ПОЇХАЛО В ТУРНЕ
07.12.2014
На Західному фронті без змін
30.05.2015
Чернова
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 3 (3+0+0+0+0)
Переглядів: 203  Коментарів: 8
Тематика: Проза, роман, атака, поповнення, солдат, снаряд, окоп, помирали, кайзер, Гінденбург, перша світова війна
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 07.12.2014 09:08  © ... Закріплений коментар

НА ВІДЕО - БІЙ, У ЯКОМУ КОНТУЗИЛО ПОЛТАВЦЯ ВІКТОРА ТРОФИМЕНКА. Мінометний обстріл, внаслідок якого постраждав наш земляк, зняла на відео учасниця інформаційного проекту «Реальність» Анна Домбровська. 

 14.12.2014 07:00  Деркач Олександр для © ... 

Так, бачив... 

 14.12.2014 01:57  © ... для Ем Скитаній 

ще один уривок хотіла вставити, та побоялася, що завеликий. Там головний герой вперше вбиває і довгий час перебуває в окопі з вмираючим ворогом. Жодних епітев, порівнянь і гіпербол. але сила неймовірна. 

 14.12.2014 01:53  © ... для Деркач Олександр 

з тонни прочитаної колись макулатури насправді не так багато врізалося в пам"ять. А от Ремарк - врізався. він чесний. майже рік збиралася перечитати, страшно було. А відео приєднане додивилися до кінця? теж чесне... 

 13.12.2014 14:45  Ем Скитаній для © ... 

так, Хемінгуей і мені подобався - особливо "Фієста" - а от Ремарк не дуже...але цей уривок з його роману прочитався не очикувано для мене легко, із задоволенням...дякую, Галино! 

 13.12.2014 13:14  Деркач Олександр для © ... 

з авторів типу провійну Ремарк один з найкращих...ще Хемінгуей подобався...

 07.12.2014 13:59  © ... для Суворий 

думаю, ці дві книги мали дещо різні аудиторії.  

 07.12.2014 13:17  Суворий для © ... 

Хороша книжка. Була дуже популярна в Німеччині з перших днів видання в 1929 році. Але в цей же час інший мегаблокбастер "Mein Kampf" (1925) підбирав дещо інший ключик до свідомості мільйонів німців, ображених поразкою в тій першій кривавій війні... І хто зна тепер, яка ідеологія ближча по духу двоногим...

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +33
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +83
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
18.09.2013 © Тетяна Белімова
07.02.2014 © Суворий
09.12.2010 © Тундра
26.11.2011 © Микола Щасливий
27.03.2012 © Микола Щасливий
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди