Лорелей
Срібними гребнями хвилі тікають у море,
Білі виблискують леза у водній імлі.
І рукавами річок в найсиніші простори
Напнуті вітром надії пливуть кораблі.
Безліч сміливців покинули вдома обузи,
Духу свободи ковтнувши у груди міцні,
І назавжди розрубали на пристані вузол,
Щоб течією лихою нестись по ріці.
Дзвінко співає на виступі мокрої скелі
Тіням розлуки і зради сумна Лорелей –
Про моряка, що любов залишав на постелях,
Й на кожен голос скеровував вбік корабель.
Діва співала, і в ніч розливалася пісня:
Кинув моряк своє судно й на скелю побіг.
Плачучи, він Лорелею до серця притиснув,
Руки цілуючи ніжно і обриси ніг.
Він цілу ніч загорався, як місяць крізь хмари,
Губи вологі блищали, неначе єлей.
І понад ранок шептав у пасмо кучеряве:
– Люба єдина кохана моя Лорелей…
– Зірочко срібна, любове моя одинока,
Кинута скелі холодній на розсіч вітрам,
Серце моє буде вічно в руках твоїх вогких,
Я повернусь і нікому тебе не віддам.
– Мій капітане, – в сльозах шепотіла красуня, –
То залишайсь боронити мене від вітрів –
Бачиш, як віють поділ моїй зношеній сукні,
Поки по річці утомлені йдуть кораблі.
– О, мене манить за обрій блакитна свобода –
В даль, де кінчаються межі всіх звивистих русл.
Я лиш торкнусь горизонту в просолених водах
І на найшвидших вітрилах сюди повернусь.
– Мій капітане, пробач, що я мушу просити…
На твоє серце закохане і молоде
Вниз по ріці вже підступно розставлені сіті –
Ти в них загрузнеш й не випливеш більше ніде.
Знаю ж: чужими жінками упійманий грубо,
Будеш, заплутаний в сітях, лежати в човні,
Гучно сміятися і підставлятимеш губи
Під їхні ласки й улесливих слів ручаї.
Прошу, лишись в моїх точених з каменю стінах!
Знаю напевне: направивши свій корабель
В море безкрає, тягуче і безміру синє,
Більше не скажеш ніколи: «Моя Лорелей!»
– Діво кохана, твої хвилювання даремні, –
Гладив їй плечі і скрушно дививсь долілиць, –
Що мені прісна любов жіночок із таверни,
Шлюх оп’янілих і сивих портових дівиць?
Люба, твій погляд вологий – це вітер із моря.
Чуєш, як дме в нашу сторону свіжості бриз?
Він мене кличе… – Й моряк цей, долаючи сором,
Скелі тримаючись, швидко подався униз.
– Проклятий будь, капітане! Не вийдеш, бо вузько
В цім повороті, де честь випробовує Рейн.
Хай корабель твоїх втіх розіб’ється на друзки
Об вічну скелю на ймення моє – Лорелей!
Падала мачта і палуба гнулась в розколах,
А понад ними ще дівчини голос звучав:
– І твою долю розбиту ніколи-ніколи
Вздовж течії не прийматиме жоден причал.
