Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
21.12.2014 21:23Новела
 
20000
Без обмежень
© Сьомін Валерій Олексійович

Маленька нічна серенада

Психологічна-філософська новела

Сьомін Валерій Олексійович
Опубліковано 21.12.2014 / 27115

Я поспішав. На сьогодні зібралося стільки клопотів, стільки невідкладних обов`язкових справ, що треба було літати, а не ходити, аби встигнути хоча б щось. Як на зло, сильний вітер дув мені просто в обличчя, бив у груди, і я потопав, груз у тому зустрічному вітрі, ледве переставляючи ноги, як це буває у важкому сні. На розі однієї з вулиць він налетів на мене з такою шаленою радістю, так стис і закрутив у своїх обіймах, що мало не відірвав від землі. Здавалося, ніби вітруган зненацька вискочив із засідки, яку влаштував за поворотом, і давно очікував мене на цьому місці, знаючи, що я неминуче буду проходити тут, але за хвилину відпустив, оступившись від мене і наче споглядаючи, що буду робити тепер. Та коли я спробував йти далі, одразу невидима стіна постала переді мною, не даючи зробити ані кроку вперед.

Саме в цю мить я помітив невеликий білий клаптик паперу, схожий на складений удвоє аркуш з учнівського зошита. Вітер немов бавився ним, перекидаючи з одного боку тротуару до іншого. Потім, награвшись, поклав до самих моїх ніг, але коли я нахилився, щоб підняти його, папірець вислизнув з-під руки, відлетів далеко вбік, затим піднявся над землею і почав крутитися, кружляти в повітрі, то віддаляючись, то наближаючись до мене, то, мов живий птах, прагнув неба, висоти, свободи, а то, ніби прив’язаний, знову повертався, витинаючи якісь дивовижні рухи, схожі на ті, що їх робить розумний собака, коли кличе, вимагає, благає свого господаря іти слідом за ним – туди, де комусь потрібна допомога. Дивно, але папірець, гнаний вітром, і справді поводив себе як живий. Він ніби запрошував мене йти за ним кудись вбік від дороги. Тоді мені це здалося дурницею, нісенітницею. Звичайно, якби на той час я був вільний, мабуть, заради жартів пішов би внікуди слідом за папірцем, але у цей день мене чекали, як я вважав, більш важливі справи.

Незрима стіна, споруджена зустрічним вітром, нарешті зникла, розчинилась в просторі переді мною, і я рушив своїм шляхом. Немов розсердившись, вітер кулаком штовхнув мене в спину, змусивши пробігти кілька кроків, і тут я знову побачив папірець, схожий на білого голуба, який, лишившись далеко позаду, несподівано знову наздогнав мене і, наче стомившись кликати за собою, впав просто під ноги. Не чекаючи цього останнього відчайдушного віражу, я необережно наступив ногою на свого переслідувача і раптом мені причулося, ніби хтось тихенько зойкнув під моїм каблуком. Такий звук не можна було переплутати зі звуками, що їх породжує вітер, – цей легкий зойк міг зірватись лише з людських уст. Але навкруг мене нікого: вітер розігнав усіх перехожих. У тому коротенькому «Ой!..» було, як мені здалося, більше здивування, ніж болю чи переляку, та мене він вразив так, що я остовпів, не в силі зрушити з місця; за мить опам`ятавшись, ступив ногою трохи вбік, щоб звільнити аркушик від такої наруги, і стояв без надії, впевнений, що вітер зараз забере його в мене, але він лежав нерухомо на тому ж самому місці, немовби чекаючи мене, запрошуючи доторкнутися до нього рукою. І вітер раптово затих, прихилившись до землі, щоб не заважати НАМ. Я нахилився і швидко, але обережно підняв аркуш з землі.

І дійсно, це був аркуш з учнівського зошита, списаний з обох боків дуже гарним почерком. Я хотів роздивитись його, але він так тріпотів у моїй руці, що годі було й думати розібрати хоча б кілька слів. До того ж, у мене зовсім не лишилося часу на такі другорядні і, загалом, безглузді речі, як літаючі по вулицях папірці. Цілі томи головоломних паперів лежали у моєму портфелі, ще більше їх чекало мене на робочому столі. Ті важкі папери не здатні самі рухатись, – вони й з місця не зсунуться без втручання мого мозку і моїх рук. Я вже уявляв собі розгублене обличчя моєї помічниці Майї Семенівни, яка теж не зробить і кроку без мене, і товсті пальці шефа, що знервовано бігають по столу: сьогодні, і як завжди, мій трудовий день має початися з якоїсь неприємності. Я поклав аркуш у свій портфель поміж «важливих» паперів і побіг далі, долаючи опір зустрічного вітру.

День справді виявився божевільним, і під кінець його я так змучився, що коли нарешті дістався додому, вже не могло бути й мови про телевізор чи газети. Я роздягнувся, поклав свого ненависного важкого портфеля у шафу, вмився, нашвидкуруч повечеряв, а далі сил вистачило лише на те, щоб дійти до того оазу, блаженного раю, власне, до того місця в моїй кімнаті, де у закутку стоїть рятівне ліжко.

Якби я народився поетом, неодмінно склав би сонета або написав гімн на честь мого «спартанського» ліжка. Цією вузькою і твердою, але жаданою постіллю закінчувались всі денні турботи, скільки б їх не було; вона не тільки була територією недоторканною і неприступною для світу, але й сама слугувала мені вікном в інший світ – кращий і добріший...

...Вночі я відчув ніжний дотик до мого плеча чиєїсь маленької теплої руки (як мені здалось, жіночої), – ніби хтось м’яко, ледь чутно намагався пробудити мене. Я подумав, що це мені наснилося, бо що ж іще може ввижатися холостякові серед ночі, крім жіночої присутності, і повернувся на другий бік, аби заснути знову. Частина ночі, що минула, не позбавила мене пекельної втоми від вчорашнього ревізійного дня. Дуже хотілося спати. Як маленька дитина, сирота, яка ніколи не знала рідної матері, ладна потонути в обіймах першої ж зустрічної жінки, що приголубить її, так і мені хотілося пірнути з головою в приємне, оманливе забуття снів – солодких, зрадницьких обіймів Цариці Ночі, тільки б у тих снах і згадки не було про день вчорашній і про те, що вранці на мене знову чекатиме така ж сама безглузда біганина, недолугість начальства, дратівливість колег, сірі, бліді, безрадісні обличчя, і скрізь безумство, – безумство у всьому, що відбувається, говориться, планується... Я перевертався з боку на бік, але сон не приходив. Голова була важкою, як на похміллі, очі мої злипалися, а свідомість працювала так чітко і ясно, неначе з дивним моїм пробудженням в мені прокинулося щось таке, що було цілком незалежним від тіла і не лише не потребувало відпочинку, а й не давало мозку заснути, не дозволяло мені піти з цієї кімнати у безпам`ять сну. Невідомо звідки прийшло і вже не зникало, не відпускало мене, настійливо тривожило відчуття, ніби ось зараз же, негайно треба встати і зробити щось дуже важливе – таке, що може змінити все моє життя, та я не розумів, що саме. Голова прикіпала до подушки, а якась незрозуміла внутрішня сила штовхала мене з ліжка і вимагала дії. Ця роздвоєність почала мучити і ставала дедалі нестерпнішою. Врешті, зробивши велике зусилля, я скинув з себе теплу ковдру, підвівся на ноги і пішов у другий кінець кімнати вмикати світло.

Звичайно ж, у приміщенні нікого не було, крім мене, та й не могло бути. На годиннику – десять хвилин по другій. Я одягнувся, потім, не знаючи, що робити далі, сів у крісло.

Хвилина за хвилиною збігав дорогоцінний час мого нічного відпочинку – порятунку від денних марнот, а ні в кімнаті, ні в мені самому нічого не відбувалося і не змінювалося. Стрілки годинника вже показували майже пів на третю. Тоді я спробував поглянути на себе, на свої бентежні незрозумілі відчуття збоку, ніби сторонніми очима – і мені стало страшно. «Вірогідно, – подумав я, – ця неспокійна ніч і взагалі мій душевний стан є логічним наслідком постійного нервового перенапруження. Треба неодмінно звернутися до лікаря, поки ще не пізно». Я відчув, як тонке лезо жалю пройняло моє серце і холодним болем лишилося в ньому. А потім, одразу ж, хтось ніжний, маленький і безпорадний жалібно заплакав всередині мене. «Мабуть, то моя душа», – подумав я. Вперше в житті, сидячі у тому кріслі, один на весь світ, я відчув себе по-справжньому самотнім, зрозумів і побачив самотність як безвихідь, як безжальну порожнечу, обнесену неперелазними мурами – порожнечу, в якій, скільки не кричи, ніхто не почує, – тільки байдужа луна поверне до тебе вже мертвим і майже невпізнанним звук твого голосу.

Десь здалеку поволі наближався ранок, з ним, неминуче, і робочий день, а я відчував таку кволість і нервову втому, що тільки міцний здоровий сон у ті кілька годин, що лишилися до світанку, міг ще якось повернути мене до життя. Я вимкнув світло, підійшов до ліжка, почав роздягатись.

Раптом щось випало з кишені брюк і тихо впало на підлогу, м’яко торкнувшись ноги. Я пошукав у темряві, але нічого не знайшов. «Божевільна, безумна ніч», – подумав я і гірко розсміявся, згадавши, що такої самої думки був і про вчорашній день. Потому знову поплентався, як на кінець світу, у другий кінець кімнати вмикати світло.

Коли приміщення освітилося, крізь зіщулені повіки одразу побачив невеличкий білий прямокутник, що чітко вимальовувався на підлозі просто посередині кімнати. То був складений удвоє аркуш паперу – той самий, що вчора, змовившись з вітром, переслідував мене на вулиці. Не можу збагнути й досі, як він потрапив до кишені брюк. Адже добре пам`ятаю, що поклав його у свій портфель поміж паперів. Втім, можливо, не помітивши цього або забувши серед денної суєти і біганини, я сам переклав нічого не значущого, неважливого для мене вуличного папірця з портфеля до кишені штанів, щоб не плутався під руками і не заважав працювати з діловими паперами. Тепер, у глупу ніч1, я стояв напівроздягнений посеред кімнати і мало не з жахом дивився на «живого» аркушика з учнівського зошита, який лежав уже не на вулиці, не на землі, а на підлозі моєї квартири. Він-таки наздогнав мене і всі останні години турбував підсвідомість, вимагаючи, щоб я згадав про його існування і присутність.

Тепер я точно знав, що мені слід робити. Знов одягнувся, підняв папірця і сів до столу.

Перші ж прочитані слова, старанно виведені рідкісної краси почерком, примусили мене забути про ніч, про сон, про самого себе – забути про все на світі. Це був лист. Він починався з двох слів – зі звернення до якоїсь невідомої мені жінки чи дівчини, імені якої не було названо на протязі всього листа жодного разу. Далі я наводжу весь текст цього послання від першого слова до останнього, не змінюючи в ньому ні літери, ані йоти, нічого від себе не додаючи і не віднімаючи, бо це було б святотатством.

«Моя кохана!

Я прийшов серед ночі, щоб врятувати тебе від смерті. Знаю, що тобі зараз так важко, як ще не було ніколи в житті. Але знай і ти, що я люблю тебе і моя любов не дозволить тобі піти в небуття. Навіть якби вся пітьма цього світу повстала проти нас, знай, кохана, що моя любов до тебе – це світле дитя тієї великої Любові, яка породила життя на землі і сказала «ні» смерті. Вона створила і тебе, люба, збагатила життя тобою, продовжилася у тобі і назвала тебе єдиною, неповторною, бо немає, не було і ніколи не буде в світі такої, як ти, або схожої на тебе. Це вона, велика Любов, запалила сонце на небі, щоб воно освітлювало твій земний шлях та зігрівало тебе, і явила зорі, щоб вони милували твої очі і наповнювали серденько своєю красою.

А ще знай, рідна моя, що мене немає без тебе. Ніщо не змінилося б на землі, якби тебе не стало, тільки почорнів би світ і все, що в світі: згасло б сонце і перестав би світити місяць, попадали б з неба зорі, назавжди відмовилися б співати пташки, а квіти похилили б свої голівки додолу і заплакали б разом з моєю душею. Мене немає без тебе, любове моя, моє небесне благословіння!.. Я бачу тебе у кожному прояві краси і правди, у кожній ясній, чистій посмішці – у кожному найменшому порухові життя, що йде мені назустріч, є твоя ознака і знамення твоє.

Я прийшов уночі, щоб розвіяти темряву. Я приніс у своїх долонях те єдине, що зумів зберегти для нас, – трепетний, тремтячий від холодного вітру, та все ж не згаслий вогонь надії. Я вірю, вірю, вірю, що колись ми зустрінемося з тобою і ти зцілиш мої обпечені долоні своїми поцілунками. Тією святою любов’ю, яку подарував мені Господь, я благословляю тебе, кохана моя, і благословляю Життя, в якому є ти.»

На зворотному боці аркуша тим же гарним почерком, а значить тією ж самою рукою, були виведені такі слова:

«Я написала цього листа сама собі перед смертю. Я стомилася жити без тебе, мій любий. Ніхто й ніколи не говорив мені таких слів, які зараз, у найтяжчий для мене час, зазвучали в моєму серці. Але я вірю, що це твої слова, вірю, що не вигадала тебе, вірю, що ти є на світі! І знаєш, коханий мій, коли я почула твій голос, мені стало хороше і легко-легко. Мені знову захотілося жити! Я зрозуміла, що любов ніколи не вбиває, – вона рятує, вона дарує життя. Я буду жити! Любий мій, на всю вічність єдиний, чому я ще й досі чую твій голос тільки у своєму серці, чому не бачу очей твоїх, не відчуваю твоїх рук, не можу, не маю права всю себе кинути у вогонь твоєї, нашої любові?! Можливо, хтось із нас ще не готовий до цієї зустрічі... Я не знаю, коли зустріну тебе, – може, завтра, чи через рік, через десять років, але навіть якщо ми ніколи не зустрінемося з тобою, все одно я буду жити, я буду жити для тебе, хоча б з однієї вдячності, що твоя любов врятувала мене.

Тепер я померла для себе і лишаюсь жити для любові – для тебе, коханий мій. Я – це чисті думки і почуття, які допоможуть, підтримають тебе у важку годину, це віра і вірність, це тиха освітла радість, що поселиться віднині у твоєму серці, я – це любов, яка віднайде, впізнає тебе серед мільйонів інших і буде йти з тобою поруч все твоє життя.

Сьогодні надворі великий вітер. Коли я поставлю останню крапку на папері, я розчиню своє вікно, покладу листа на крило вітрові і попрошу, щоб він відніс його тобі. Де б ти не був, єдиний мій, я вблагаю вітра, щоб він розшукав тебе і передав щасливу звістку від мене. Вірю і знаю, що нічия чужа рука не торкнеться цього листа, крім твоєї руки.

Хай моя любов стане вічним благословінням для тебе!»

Підпису не було.

Прочитавши все до останнього слова, я сперся ліктями об стіл, закрив обличчя руками і довго сидів так, оточений нічною тишею, сидів і слухав цю тишу, ніби чекаючи, жадаючи почути в ній чийсь далекий, але близький і рідний для мене голос. Не почувши нічого, відірвав долоні від обличчя і чомусь почав розглядати їх. Ні, вони не були обпечені. Рівна, м’яка шкіра інтелігента, тільки поперек правої долоні ледь помітна біла мозоляста смужка: мабуть, від щоденного носіння важкого портфеля. З острахом перевів погляд на аркуш, що лежав на столі переді мною. Невже я мимохідь, сам не знаючи того, привласнив щось дуже важливе і дорогоцінне, що мені не належить, а той, кому призначене воно, кому присвячена ця велика неземна Любов, так ніколи й не дізнається про неї?!

Кімнатна мертва тиша не підказала мені нічого, і я почав прислуховуватись до самого себе, до своєї душі. Хтось маленький всередині мене вже не плакав, а тихо, мирно дрімав, заколисаний чиєюсь ніжністю. «Хай моя любов стане справжнім благословінням для тебе, єдиний мій!» – виразно почув я останні прочитані мною слова і одразу ж звідти, з глибини мого серця, народившись там, почала підійматись жива, гаряча хвиля радості, наповнюючи собою всього мене і все навкруг мене. Сльози навернулись на мої очі, і раптово мені захотілось водночас і плакати, і сміятись.

Тиша у кімнаті переставала бути мертвою, – вона поволі наповнювалася звуками ніжного вальсу, знайомого мені ще з юності. Цей вальс я танцював на випускному вечері в школі. О, скільки тоді було мрій, сподівань. Скільки невимовної жаги любові, віри в життя! І ось тепер все це розтрачене багатство наче почало воскресати в мені, ніби хтось щедрою, люблячою рукою повертав мені мою молодість, або ж віддавав свою. Давно забуті почуття переповнювали мене, піднімали, кликали за собою з цієї кімнати, що враз стала затісною для них і для мене, кудись в інший світ, в інший чудесний вимір, де все будується Любов’ю і лише однією Любов’ю вимірюється.

Я встав з-за столу, вийняв з шафи пальто, одягнувся і, лишивши листа на столі, вийшов з дому.

Ще була ніч. Вчорашній вітер нагнав багато дощових хмар, і звечора почався дощ, а зараз, уночі, він перетворився на справжню зливу. Розсудлива людина, якби вона могла бути на моєму місці і якщо б їй заманулося ходити по місту вночі, та ще під таку погоду, принаймні, закуталася б у плащ і сховала б голову та плечі під парасольку, а я йшов без капелюха, в обважнілому, змоклому до останньої нитки пальті, що почало вже прилипати і обвисати на мені, йшов, підставляючи дощу, як другові, своє обличчя, протягував до нього руки долонями догори і збирав у пригоршні, мов небесну манну, краплини живої води. Цей дощ і справді був другом для мене. Він омивав мене, змивав з душі моєї все те, що не було мною, той тяжкий тягар бруду, який заважав бути самим собою, заважав дихати, розуміти й любити життя.

Згадався, ніби виплив з напівзабутого минулого і ясно став перед очима високий, тоненький, трохи схожий на дівчину п’ятнадцятирічний юнак, що під такою ж самою зливою, як зараз, стояв біля стовпа, на якому висів репродуктор, і слухав «Маленьку нічну серенаду» Моцарта. Перехожі – ті, котрі бігли, щоб сховатися від дощу, – дивилися на нього, як на божевільного, а він, довірившись воді, повіривши їй, як небесному благословінню, стояв під стовпом, обнімаючи його однією рукою, слухав музику, прислухався до свого серця і плакав від щастя.

Тим чудернацьким хлопчиною, якого мало хто розумів, був я. То був справжній я. Тепер, через півжиття, я відчував, що знову повертаюсь до самого себе, зрадженого і забутого. Я йшов один нескінченними мокрими вулицями нічного міста, а нові, незвідані, не зовсім притаманні мужчині почуття оволодівали мною, і я вже не знав, чи то потоки води стікають по моїх щоках, чи це сльози всіх самотніх жінок, які живуть у цій країні, у цьому місті, на кожній вулиці, у кожному селі, майже у кожному будинку. Я йшов і теж плакав, але мені було хороше. Я відчував себе щасливим, як тоді, багато років тому. Та хіба ж можна бути нещасним, коли в світі є любов!

Від темних будівель, схожих на велетенські декорації, віяло таємничістю і казкою, як у дитинстві. На всьому шляху мені не траплялося жодного освітленого вікна. У цю передранкову годину найміцнішим і найсолодшим трунком напувала місто чорноока чаклунка Ніч. Тільки наді мною одним вона не мала влади сьогодні. У цю ніч я народився вдруге. Здавалось, що в мені забилось нове серце, здатне обійняти, зігріти собою все це стомлене велике місто, вмістити весь світ. Хотілося закричати, – закричати так, щоб і земля, і небо почули мій голос: «Я люблю, люблю тебе, Життя! О, люди, яке щастя, що є на світі Любов!» Та замість цих слів, замість звучання свого голосу я почув інший голос, який виник, немов би виринув звідкись із підсвідомості. Не розумом, а скоріше серцем відчув і зрозумів: то голос пам’яті, вічної пам’яті не теперішнього, а якогось іншого життя. Він мав ознаки одночасно жіночого і чоловічого голосу і, не стихаючи, рівно тримався на одній ноті. Нараз до нього приєднався ще один, більш високий, тремтячий від частої тонкої вібрації, мов ніжна пелюстка квітки на сильному холодному вітрі; він то переплітався з першим голосом, то, наче невловимий казковий птах, злітав угору, – так високо, що ставав майже нечутним, – то знов опускався, повертався до свого друга, зливаючись з ним, підсилюючи його, ніби прагнучи розхитати, зрушити з місця своїми вібраціями, кликав, вабив за собою у височінь.

Раптом все замовкло. Стихли, обірвалися обидва голоси в мені – і зразу ж після того припинився шум дощу навкруг мене. Я озирнувся. Стояв на розі широкої вулиці, яка круто повертала ліворуч. Ось тут, саме на цьому місці, вчора я вперше побачив заповітний аркуш з учнівського зошита.

Я поглянув угору. Дощ і справді майже вщух. І… О, диво! У найближчому до мене будинку на сьомому чи восьмому поверсі в одному з вікон сяяв, ніби кликав до себе теплий зелений вогник. Казковість нічного міста на цьому місці перетворювалась на реальність, ще більш загадкову і прекрасну, ніж сама казка. Зелений вогник мав якусь дивовижну, надзвичайну силу. Він немов притягував до себе, – я не міг відірвати від нього погляду. Мабуть, там, за вікном, теж комусь не спиться, як і мені. Якби я мав крила вітру, полинув би, полетів би туди, до того високого світлого віконця, і постукав би в нього. Хай би та людина знала, що вона не самітня, не одинока, що до неї прилетів її зустрічний вітер і достука́ється до серця, стомленого чеканням. А що коли я помиляюсь, і за тим вікном ніхто не чекає зустрічних вітрів? Все одно, хто б ти не був, хто б не була ти, дорога моя людино, я посилаю тобі мій привіт. Нехай світлом і щастям наповняться твої дні, а вночі не тривожить безсоння, хай прийде прозріння до тебе, як прийшло воно до мене у цю темну дощову ніч!

Я не знав, що буду діяти далі – за мить, за годину, завтра, - але одне я знав твердо: ніколи в житті більше не поспішатиму, щоб не наступити ногою на Любов. Та й куди мені спішити? Я прийшов.

Вже розвиднілося, коли я повернувся додому. Ніякого листа на столі не було, а у шафі не мене чекав старий портфель зі штучної крокодилячої шкіри.

Все ж папірець знайшовся. Зім’ятий, брудний аркуш, списаний звичайним учнівським почерком, лежав як і вчора, у моєму портфелі поміж папок з діловими паперами. На ньому були шкільні вправи з української граматики, виконані недбало і з багатьма помилками. Під тими вправами червоніла від сорому одиниця – неймовірно велика, майже на чверть сторінки, – така ж величезна, справедлива і безжалісна, як самотність.

___________
1 – рос. – глухая ночь
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
02.12.2014 Проза / Новела
ФОНАРИК
27.01.2015 Проза / Новела
Надюшка і Агрипі́на Вітольдівна
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
Ангели світла в темряві ночі. Сон як життя і життя як сон.
18.11.2014
СЕРЦЕ ДІАНИ
21.12.2014
Маленька нічна серенада
29.01.2015
Дві квітки для мами
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 189  Коментарів: 2
Тематика: Проза, новела, аркуш, вітер, спати, неминуче, зелений вогник, самотність
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 19.05.2016 12:51  Галина Галіна для © ... 

Ода любові... Дивно, що вона не висить на всіх стовпах... Зашвидко живемо, проходимо мимохідь... Жаль... Дякую.... Не можу читати багато ваших творів підряд, відчуваю себе оркестром... Сама живу швидко... Ледь не пропустила таке багатство думки... Тепер впевнена, що всім попадається папірець 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +37
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
03.12.2011 © Т.Белімова
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
27.03.2012 © Микола Щасливий
18.09.2013 © Тетяна Белімова
23.02.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди