Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
27.12.2014 01:43Оповідання
Про життя  Про людину  
20000
З дозволу батьків
© Симор Гласенко

Балаклея

Частина 2
Симор Гласенко
Опубліковано 27.12.2014 / 27172

Якогось дня негода лютувала на повну силу. Її брудні пасма розтріпувалися над селом мокрим снігом, який, падаючи на грунт, ставав підступно-чорною жужелицею. Хмари тьмяного неба збилися в одну непроглядну тину, з якої безнастанно сипалась холодна огида. Навальний вітер батожив зачумлені дахи, подвір’я і верхівки дерев, і здавалося, що ті голим гіллям надсадно квилили небу в благанні припинити жорстокі тортури погоди. Мати поралася на подвір’ї, носячись з усіляким начинням з одного кутка в інший. Її поперек був перев’язаний махровою хустиною, а руки посиніли від крижаних укусів біснуватої нечисті. Я то вибігав то вбігав назад до хатини і щоразу все нижче опускав голову в комір намагаючись позбутися липкого снігу, який підступно прилипав на щоки і нахабно завіювався за прочинені двері.


Раптом на подвір’ї з’явився батько. Він був нестерпно п’яним і хитався у фіртці тримаючись за її обидві створи. Таке часто бувало, що він до одурі напивався завидно і означало, що пройшла вдала оборудка зі здачі вторинної сировини. Я відразу помітив батька, а ще той навіжений блиск жорстокості в його посоловілих очах, який вивчив змалку. Жорстокості, що межувала зі сказом, виспрена алкоголем і доведена до відчаю безпросвітними злиднями та імпотенцією. Мати, знаючи такий стан батька, всіляко уникала його. Вона навіть в очі йому не дивилася. Лише покірно схилила голову на груди і занурилась в роботу. Він довго дивився на матір і його вилиці ходили ходором від скаженої злоби, огидно ворушачи сіру шкіру на кістлявому обличчі. Потім він похитуючись підійшов до матері, підняв з землі штахету (яка невідь як опинилася там) і уперіщив жінку у поперек. Мати від несподіванки впала на коліна і заквилила від болю. З її рук випали баняки, які вона хотіла вичисти піском з водою. Я враз кинувся до неї, та батько відштовхнув мене, як це бувало завжди. В такі хвилини дужче всього я ненавидів себе. Ненавидів за те, що я не можу захистити матір, що у мене не вистачає сили спинити п’яного батька і запобігти тому болеві, який він завдає їй. Все, на що я був здатен, це на шалений крик. Я верещав «не бий маму! Не бий маму!». Я зривав горло силкуючись криком зупинити його руки, які безжально нівечили найдорожчу мені людину. Я кричав до сказу, до сліз, до болю в м’язах. Кричав і по-дитячому відчайдушно бажав йому смерті бо твердо вірив, що тільки вона зможе його зупинити. І це зле бажання сина визріло на солоних наволочках невиспаних ночей; на розбитому посуді і потрощених меблях; на полотні скривавлених нічних сорочок і ранах материнської плоті та душі.


Батько вдруге замахнувся штахетою на згорблену від болю матір і з моїх очей рясно полилися сльози. Та раптом на подвір’я влетів Гай. Він у три кроки підбіг до батька, спритним ударом вибив штахету з його рук, а його самого схопив за горлянку, різко провернув і відкинув на паркан. Той розпластався на кривому ряді і повільно сповз прямісінько у багнюку. Гай допоміг матері піднятися і підвів її до порогу. Потім подав руку мені:

- Козаки не плачуть, - коротко і спокійно сказав він і так само раптово зник у негоду.


Я підійшов до матері, обійняв її і ми плакали разом. Батько борсався у багнюці не в силах піднятися і п’яно гелготав матірщиною на весь куток. Того разу мати сказала мені:

- Синку, як тільки матимеш змогу, тікай звідси. Кидай все і тікай. Немає тут тобі долі. Немає життя тобі в Балаклеї. Тут у тебе лише одна дорога, або смерть або, що ще гірше, ти станеш таким як він, - вона кивнула на батька. – А тобі треба жити. Жити! Розумієш? Мені ти нічим не допоможеш.


Потім ми пішли до хати. Батько скоро заснув на вулиці. Ми затягли його в середину, роздягли і поклали у ліжко.


Потяг зупинився на якійсь станції. Поцяцькований вогнями перон розтягся твердою рампою у зчорнілій клітині ночі. По ньому туди-сюди сновигали продавці, пропонуючи усілякі страви пасажирам, яки під монотонний стукіт коліс не здатні зімкнути очей. Мої колеги давно повернулися і засіли за карти. Пропонували мені, та я відмовився. Занадто сильно мною оволоділи спогади. Я відчужено дивився у вікно і ніби бачив, як з темені станції тривожно виниряють фари чорного автомобіля і невпинно наближаються до мене. Ось вони повільно пливуть, стають дедалі більшими, їхнє нахабне світло дужче засліплює очі. Здається я чую гуркіт двигуна і вже майже бачу суворі обличчя незнайомців, що крізь лобове скло підозріло дивляться на мене і одразу виносять вирок…


Я біг від бару до хижки відьмака не чуючи ніг. Багнюка з-під підошов залітала аж на потилицю. Кілька днів стояли морози і повітря було пекучим, як лід. Та я не відчував холоду. Напроти, по скроням цівками збігав піт.


Я забіг до хижки і почав кликати Гая:

- Дядьку, дядьку, ви тут?


Саме тоді я увірував якщо не в бога, то принаймні в якесь провидіння, що шляхом збігів та обставин приводить нас до чогось бажаного. Відьмак, закутавшись у плащ, спав на соломі лицем до стінки.


- Пуцьвірінок? – піднімаючись на лікті озвався він. – Що сталося?

- Там в барі якісь незнайомці, - я ледь міг говорити, серце шалено калатало і захоплювало дихання, - вони вас шукають.

- Звідки ти взяв, що мене?

- Їх той привів, про кого ви казали, пам’ятаєте, у смугастому картузі.


Тут Гай хутко підвівся і взяв мене за плечі.

- Так, пуцьвірінку, тепер заспокойся і опиши мені, кого ти бачив.


Вештаючись з хлопцями коло бару я бачив, як туди під’їхав чорний автомобіль. Він здався мені страшним, ніби у ньому їздила сама смерть. З нього вийшло четверо чоловік. На порозі бару їх зустрічав той самий моложавий канторщик у смугастому картузі. Вони усі обступили його і він їм щось говорив. Знову ж таки, моє природне чуття змусило мене підійти до них ближче і урвати шматок їхньої розмови: -« ось тут він сидів… він одразу здався мені підозрілим… одним ударом заламав руку… не знаю, де живе… треба селян розпитати…». Цього мені було досить. Я чимдуж чкурнув до хижки.


- Чорний автомобіль кажеш? – ніби про себе запитав Гай.

Він піднявся на ноги і нервово заходив по хижці мигцем поглядаючи у вікно.

- Скоро вони будуть тут.

- Хто «вони», дядьку? – перепитав я і невідомо чому до горла підступили сльози.


Вже тоді я відчував, що наближаються події, які заберуть з мого життя Гая. Заберуть назавжди. Саме тому моїй очі застелила прозора пелена відчаю і я ледь стримався, щоб не розревітись. У цю мить Гай звернув на мене свій погляд. Не знаю, що тоді він бачив у мені. Але раптом, вперше за наше знайомство я помітив на його зарослому обличчі щось невимовно живе і тепле. Здалося, ніби та борода і та скуйовджена купа сивого волосся розчинилися в просторі і переді мною виникла зовсім інша людина: огрядна, сильна, мужня і до самого серця вірна собі, але, водночас, глибокого нещасна. Я побачив, як засвітилося його чоло. Та те світло льодяниково відтіняв невідворотний рок, який надавав очам трагічного блиску.


Гай вийняв з нагрудної кишені невеличкий папірець та олівця, підійшов ближче до вікна і щось написав. Потім повернувся і тицьнув мені в руку цидулку.


- Ти казав, що хочеш втекти звідси? Тут адреса та ім’я людей, які допоможуть тобі. Знайди будь кого з них і скажи, що від Гая, запам’ятав? Там цього не написано. Від Гая, второпав?


Так я і дізнався його прізвище. І як я міг його не запам’ятати. Досі він був для мене відьмаком, чужинцем, заволокою, а найбільше, тим, хто приніс в моє життя надію. А звали його - Гай. Просто, звучно, коротко.


Я стояв перед ним, як він сам мене називав, пуцьвірінком, нічого не розуміючи і чомусь, страшенно наляканим. Тримаючи в руках цидулку я не те що про втечу не думав, я навіть кроку ступити не міг. Невже це кінець? Раптом він якось тривожно глянув на мене і було видно, що в його голові промайнула думка. Він запитав мене:

- Той вайло, що ображав тебе, як його в біса, Шваб, зараз в барі?

- Так, - не вагаючись відповів я. – Він завжди там.

- Ходімо, - наказав Гай і ми вийшли з хижки.


Йшли ми швидко. Я знову не поспівав за своїм другом, але не скулив, а терпляче біг солідом.


Навколо згущалася мертвота барв. Повільно розповзалася густа твань, масно вилискуючи брудною шкірою. Навіженим покидьком лупився об землю вітрюган. Крізь пройми дерев, що тряслися у негодяній пропасниці, нахабно вчавлювалося важке небо. Насуваючись здалеку, десь з-за траси, воно невпинно сповзало попелястими потоками на землю, намагаючись втиснути в забагнючене коло усю живину.


Так крізь цю невситиму чвирю твердою ходою йшов Гай й так само як тоді, по дорозі з бару, розганяв несусвітній морок холодного наброду своїм струменистим сяйвом. Я підтюпцем біг назирці і добре бачив те скісне світло, що розсипалося на вологих гульках дощу ще дужче, ніж минулого разу. Воно з надзвичайною потугою лилося з відьмака так, що увесь простір навколо нього світився у той час, коли інша частина світу загиналася від тортур мокрої зими. Вже коли я подорослішав, я часто порівнював те надзвичайне сяйво із золотавим переливом поля перед грозою, яке стає особливо насиченим на тлі ізчорнілих грозових хмар; або ж з моторошним спокоєм моря напередодні шторму, коли здається чути, як гудуть його найтемніші глибини, а на витончених гребінцях розмірених хвиль розплескується таке ж саме сяйво.


Та щось в його ході, все ж таки, змінилося. Вона стала неспокійною, смиканою. Він поспішав.


Ми дійшли до бару. Зайшовши в середину я одразу спіймав на собі непривітний погляд широкої, мов бодня, продавчині. За одним із столиків сиділа компанія, в числі якої із загіпсованою рукою знаходився вайло. Гай з хвильку затримався на порозі, швидко окинув залу, а потім впевнено направився до потрібного столику.


- Ти! – непоштиво вигукнув вайло, тільки-но забачив Гая. Він стрімко, наскільки це дозволяло його огрядне тіло підвівся з-за столу і стільчик позаду нього грюкнувся. Зокола відвідувачі звернули на нас свої дозвільні погляди. – Смерті шукаєш?


Я сховався з Гая і, здається, схопився за полу його плаща.


- Так, - спокійно відповів той, - шукаю. Ти хотів розтрощити мені черепа? Я дам тобі таку можливість. Бери з собою усіх, кого зможеш взяти і гайда за бар, там і поквитаємось.

- Ах ти, покидьку, - не вгамовувався вайло, - на понт береш?

- Я два рази повторювати не буду, - відрізав Гай і так зиркнув на нього, що той сахнувся назад. – Ти чоловік чи собака? Якщо не злякався, покажи, чого вартий ти і твої замурзані друзяки. Ось я, один, і ви. Більше нікого. Збирай допомоги, скільки треба. Я не відступлю.


Після цих слів із сусідніх столиків почали сходитись чоловіки. Насупивши чоло, вони чорною хмарою обступили нас з усіх боків.


- От і добре, - сказав відьмак озирнувшись. – Славна буде борня. Лише одна умова: кожен з вас по десять карбованців скиньте в шапку малому. Якщо здолаєте мене, він віддасть їх вам назад. А як ні, гроші наші.

- Ще чого! Ми тобі і так писок начистимо, - бовкнув хтось з оточення.

- Інакше не буде, - ствердно мовив Гай.


Охочих зчепитися з відьмаком одразу поменшало, але не набагато. Гай смикнув з моєї голови шапку і тицьнув у руки.

- Збирай гроші.


Я старанно обійшов бійців, підставляючи шапку, в яку ті кидали зім’яті купони.


Згодом, чимала процесія вийшла з бару і звернула за його ріг: шість бійців, Гай і з десяток глядачів. Я невідступно йшов за своїм другом перемагаючи в душі страх в перемішку з надзвичайним збудженням. Бійці поскидали фуфайки і картузи та закатали рукава сорочок. Гай твердим порухом руки відсторонив мене, а сам непорушно став у центрі кола, наче дикий вовк. З усіх боків хижо кружляла люто накручена боївка із шести чоловік.


- Готовий розпрощатися з життям? – рявкнув з натовпу вайло, який участі в бійці не брав через поламану руку. – Зараз отримаєш. Всипте йому, хлопці!


Почувши таку команду бійці, ніби шакали, накинулись на Гая. Я затримав подих і отетеріло закліпав зволоженими від страху оченятами.


Та тільки-но бойова команда з’юрмилася навколо Гая, як одразу почала розсипатися. Перший упав навзнак після блискавичного удару в щелепу. Інший, пропустив удар ногою в пах і скорчившись, валявся обабіч першого. Як упав третій, я не встиг помітити. Гай ламав їх один за одним, при чому майже не рухаючись з місця. Рухалось його тіло, руки, коліна, лікті. А сам він, наче скеля, непорушно стояв у вирі борні, вправно відбиваючи та ухиляючись від ударів. Наступного противника він послав у нокаут зацідивши головою у перенісся. Лишилося двоє, які важко дихаючи, на мент відступили від Гая.


- Сцикуни! – волав вайло. – Чого відступаєте?! Та надеріть же йому зад в кінці кінців!


Та цього разу бійці не так спритно кидалися у бійку. Вони все ще небезпечно кружляли навколо. В раз Гай зірвався з місця і стрілою кинувся на противника. Схопивши його за шкірки він вправно підсік його, вчавив у землю і закінчив атаку сильним ударом в обличчя. Той розкинув руки в сторони і більше не піднімався. Скориставшись тим, що Гай у зігнутій позі, останній накинувся на нього ззаду і, зімкнувши руки в замок, почав душити. Та Гай видовищно перекинув його через себе, став коліном на горлянку, заніс кулак на його обличчям і люто закричав:

- Здаєшся?


Той ствердно прохрипів у відповідь і Гай відпустив його.


Він стояв сам, на тому ж місці, де й почалася бійка, а навколо нього нівечились від отриманих травм шість супротивників. Мої маленькі груди розпирала невимовна гордість. Я так хотів кинутися йому на шию і обійняти. Та не став. Частка Гайової стриманості передалася мені і я вже тоді ставав чоловіком, або як любив казати Гай – козаком.


Гай повернувся до роззяв спиною, підійшов і сказав:

- Нам треба йти, пуцьвірінку, часу обмаль, - потім взяв з моїх рук шапку і сховав зібрані гроші в кишеню.


Він знову хотів щось сказати, як раптом його очі округлилися, а рот видав хриплий сполох болю. Гай впав на коліна і я побачив, що одразу за ним стояв вайло з скривавленим ножем в руках. Триклятуще небо Балаклеї! Якщо в тобі, осоружному, жорстокому і біснуватому живе той, кому блискотять жовті баняки на верхівці нашої строї церкви, то чому ж ти не зупинило руку цього підступного звіра, який знехтувавши усіма правилами честі, так зухвало встромив лезо в спину мого найкращого друга? Невже все, на що ти здатне, це невтомно сипати холод і бруд на цю і без тебе брудну землю і позбавляти її таких ось синів, який зараз тримається за розпороту нирку і зціпивши зуби, перемагає біль?


Вайло оголив звірячий оскал і жирні губи розтягнулися в огидній усмішці.


Раптом Гай закричав. Більше ніколи я не чув такого крику. Ні лев, ні будь яка інша хижа тварина не здатна своїм природним риком нівелювати ту надривну силу людського голосу, коли він бринить на межі між життям і смертю, і його пронизливий звук судомно хапається за ту ледь вловиму стрічку, що їх розділяє. Він повільно піднявся і випростався у весь зріст перед вайлом, лице якого пополотніло від жаху. Гай вибив ножа з його рук і впився в горлянку обома руками. Вклавши у цей смертельний захват залишки сили, він нестримно стискав їх, не пам’ятаючи себе. Роззявкуваті глядачі полохливо подалися назад і німували, споглядаючи, як очі вайла повільно викочуються з орбіт, а його лице повільно сіріє. Я на смерть перелякався від побаченого і кинувся до Гая:

- Не треба, дядьку, пустіть його, пустіть!


Я смикав його за полу плаща і невпинно товк своєї: «пустіть його… пустіть…». Та Гай не чув мене. Його очі налилися кров’ю, він хрипів і з рота бризкала слина.


Та все ж, він пощадив його. Жбурнув об землю і ми пішли геть.


Ми волочилися забагнюченою стежкою. Гай однією рукою спирався на моє плече, а іншою, тримався за поперек. Гай постійно повторював, що у нас мало часу, а я все ніяк не міг збагнути, куди ми так поспішаємо. Він важко дихав і щоразу стишував хід. Скоро Гай попрохав зупинитися і ми, зійшовши з дороги, присіли коло якогось дерева, перевести подих. Я допоміг Гаю опуститися на землю. Він відняв руку від спини і вона вся була вимазана кров’ю.


- Знає, куди бити, - вимовив Гай і боляче ковтнув слину.


Якийсь час ми мовчки намагалися прозирнути уїдливу сизу мжичку, що посипала навколишні поля. У грудях чоловіка хрипіло та булькало і, зрештою, він харкнув кров’яним згустком.


- Як ти там казав, пуцьвірінку, - раптом звернувся до мене Гай, - про теплу річку, що пахне стиглими травами? Здається мені, що я скоро її побачу.


Він говорив з заплющеними очима і по його обличчю пробігла ледь вловима тінь, ніби впала від крила невидимого птаха, що пролетів поруч.


Гай дістав з кишені гроші і протягнув мені їх в скривавленій руці:

- Це тобі на дорогу. Тут вистачить на все. А по-приїзду тобі допоможуть.


Тремтливою рукою я взяв їх, а потім розплакався, не в силах більше стримуватись і усим тілом припав до його мужніх грудей.

- Ну-ну, - тихо пробубнів він трохи зніяковівши від таких чуйностей, - козаки не плачуть.

- Тікаймо разом, дядьку, - схлипував я.

- Досить, пуцьвірінку, набігався вже, - загадково відповів Гай. - Нам пора. Ти, лишень, доведи мене до хижки, а далі я сам. Ще трішки лишилося, для козаків це не відстань.


Ми піднялися на ноги і рушили далі. Коли ледве дійшли до хижки, на дворі затягнулося вечором і небо повільно опускало сірі завіси. Гай все більше здавав і його лице стало білим. Дихав він з кожним кроком все важче і постійно харкав кров’ю.


Тільки-но ми увійшли всередину, як до моєї хати під’їхав той самий чорний автомобіль, якого я сьогодні описував Гаю. Було чути, як спочатку запищали гальма, а потім ляснули дверцята.


- От і все, - тихо, ледь ворушачи язиком промовив Гай.

Я посадив його на солому і не в силах був покинути.

- А тепер, біжи, пуцьвірінку, біжи.


Він злегка відштовхнув мене і я, якусь мить провагавшись, вибіг на вулицю і помчав у сторону траси. Зараз я розумію, що зрештою побіг тоді тому, щоб знову не розплакатись перед Гаєм. Вже тоді, у ту невимовно важку хвилину я подорослішав і не хотів показувати своїх сліз. Тим паче тому, хто зробив з мене чоловіка, або як він казав мені – козака.


За кілька метрів я озирнувся. Я побачив, як мій батько вказує чотирьом чоловікам на хижку, щось розповідає, емоційно жестикулює, а потім йде з ними туди. Вони стрімко пересікають наш город і наближаються до знайомих мені, похилених дверей. І тут, зненацька, простір знову розсікає той мужній крик Гая і до мене доноситься: «Біжи, пуцьвірінку-у-у, біжи-и-и!!!».


Я швидко повертаюся і біжу. Тікаю з Балаклеї у сльоту маршової ночі на вогні шосе…падаю у багнюку…піднімаюсь і знову біжу.


Ось і ранок забрикав краї неба першими рожевими фарбами. Скоро воно стане блаватно-світлим і розщедриться на добрий жмут сонячного проміння. Воно буде сипати його на трави, річки, луги і села. І буде новий день, нова надія і вічні переконання та цінності, які не підвладні ні часу, ні обставинам. Наш потяг скоро прибуде до місця призначення. Враховуючи описані вище спогади, для мене ця поїздка стала добрячою мандрівкою з минулого. І не дивно, що зараз я почуваюся втомленим, адже пройшло багато років відтоді, як відбулися ці події. Звісно ж, я багато можу розповісти про офіцера КДБ Андрія Васильовича Гая, який потрапив в опалу до своїх. Розповісти про цього дивовижно мужнього чоловіка. Та то вже буде інша історія. А цю пора закінчувати.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
27.12.2014 Проза / Оповідання
Балаклея (Частина 1)
18.02.2015 Проза / Оповідання
НОЕ
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Останні краплини
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Гроші не пахнуть
23.10.2016 © Олена Яворова / Есе
Твоє пекло чийсь рай
20.10.2016 © Олена Вишневська / Новела
По той бік дверей
30.09.2016 © Карабєн-Фортун Катерина / Нарис
Сповідь на диктофоні
Оповідання Про людину
15.02.2015 © Анна Ольтенберг
Запалити сонце
27.12.2014
Балаклея (Частина 2)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 120  Коментарів: 3
Тематика: Проза, оповідання, батько, ненавидів, сльози, гелготав, відьмак, подорослішав, бійці, вайло, спогади
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 28.12.2014 12:56  © ... для СвітЛана 

Дякую, Світлано! Радий, що Вам сподобалось.  

 28.12.2014 00:58  СвітЛана для © ... 

Сильно. Обнадіює одна єдина обставина, що з пуцвірінком все гаразд... Мальовнича образність, деталі і роль справжнього і мужнього відьмака-дядечка - не лишили участі від безмежного жалю за утраченим героєм. Дуже сподобалось! Читала з захопленням.

 25.12.2014 10:20  © ... 

Дякую, пані Наталіє! Мені приємно, що Ви слідкуєте за моїми творчими доробками і вдало їх коментуєте. Ваші зауваження слушні, я прийму їх до уваги. Успіхів Вам)  

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +87
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.03.2012 © Піщук Катерина
12.04.2011 © Закохана
20.03.2015 © Вікторія Легль
01.04.2012 © Каранда Галина
27.03.2012 © Микола Щасливий
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди