25.12.2014 09:52
З дозволу батьків18+
241 views
Rating 5 | 8 users
 © Бойчук Оля

Потерплю

Сьогодні дощить. Нічого незвичного, але незвично. Дощ як дощ, і хай би падав собі. А то тарабанить по бляшаному підвіконнику і відлунює у спазмуючі болем скроні. Вітром відхиляє фіранку і зазирає в розбиту шибку вікна. Хай би зазирав, але ж збиткується, стікає по стіні скаламученими краплями болю і плює. Прицільно, у вирву шибки як на розятрену рану, прямісінько в лице ніби плювком зі злобного писка:

Ти –курва, звичайна вулична курва! Я наслухавсі в барі про тебе ого-го, я тебе підібрав як жабу з болота, я тебе годував і твою паршиву дівку!

- Васька, та що ти мелеш? Та що ся діє? Вгомонисі, йди проспись і поговорим потому!

- Забери від мене свої руки, і сама забирайсі. Бридко дивитисі на твою морду залиблену! Курва! Йду, вступаюсі з твого кодла! Віддавай мені ті гроші, які тратив на тебе. Віддавай ноутбук! Що? Виплатила? Рахуєш мені по 50 грн за кожен день, що давала на дорогу?Та йди ти на…

І пішов. Гримнув дверима до дрижаків по хаті і по тілі. Залишив подушку, пропахнуту потом, димом і перегаром. Потоптався по розсипаних осколках розбитої кулаком шиби, перетерши на порох із кров"ю три роки, прожиті з Нею. А подвір"ям ще довго шепталися його п‘яна ненависть, дитячий наляканий плач, та Її виснажливий розпач.

«Тшшш. Спи, спи. Ти зі мною. Тшшшш» - заспокійливо погладжує золотисту голівку Катрусі. А в самої серце тріпоче і будить зойками налякану дочку. Не поможе гойдання і обійми, не поможе сон і тиха ніч. Знає сама. Не вперше засинають в обіймах, але сон не сон, а пережитки дня.

«Васько був третім за 10 років. Доля? Не блудним шляхом ходила, шукала опори в житті, собі – чоловіка, батька – дитині. Доля? Прокляття, а не доля! Та не буває так, щоб кожні три роки та доля спалювала все живе в душі, а потім знову медом мастила! А я? Чим я Бога прогнівила? Чого постійно не висихаю жовчю на людських язиках? Нійбільше в житті боюся бути самов, мені вже аби хто, аби чоловік, аби коло мене. Не треба грошей і газдівства від него. Аби просто був. Поміг дитя ростити, навіть тилько тим, щоб після школи не по людях висиджувала, не по сусідських лежанках спала, коли я на роботі.

Казали, що перший лишив, бо я капарна. І що не хтіла хрестити дитину в його церкві московській. Похрестила, але більше ні ногов. А він до мене ні ногов, ані серцем.

Казали, що другого - Андрія, заманила в ліжко і захомутала, бо хлопець в літах, а дівки не мав ніколи. Шепталисі, що хати захотіла, котру він собі зачав. А як вмер, то плювали в спину і кричали, що я пояла його горівками, а їсти ніколи не було на столі. А з Катрусею вони так любилися, як кровні. А про братика думали, мене не питаючи. І хата виростала за все, що я заробляла. Пив, то й пив. А як в селі інакше? І залишив нас сиротами.

Лились довго сльози – наші з Катрусею. Стікали з мене брудом прокльони і пльотки його матері. Не треба було, чуєте, не треба мені тої хати! Мені досить клаптика землі біля його могили, аби прийти і виплакати душу. Не вірили! І я не вірила, що знайду сили встати з колін коло тої могили, встати з ліжка після звечора випитої пляшки. Катруся зимувала вдома, без школи, без чобіт, без татка. Була пляшка, була сусідка Галька, якісь хлопці...»

Стекла весна калюжами і струмками. Вигоїло літо клапті болю в серці. І доля, як блудна донька, вернулася до Її порога. Привела Васька. То воду набирав з криниці, то коси просив позичити, а вечором, а далі й кожного вечора, сиділи вчотирьох за плящиною. А там і додому не хотів вертати, і в Неї добре жити. Йому незле, а Їй про таке тілько мріялось.


- Ей, чуєш, прівєт! Я тойво, заскучивсі. Ти зовтра коли на роботу йдеш?

- …….

- Мала, я приїду завтра вечором.Добре? Ну, мала, кицька. Чуєш?

- Чого будеш їхати. Ти всьо сказав, всьо забрав.

- Ну вибачай, ну по пяні було. Давай забудем, га?

- Не треба, Вася. Дай мені спокій. То вже не перший раз було. Скільки можна терпіти? Не їдь.


«Тшшш. Тшшшш» - заспокійливо погладжувала золотисту голівку Катрусі. Дівчинка солодко спала, рівно дихала і посміхалась.

А Її сни не беруться, сльозами втікають у подушку. А може простити? А може вернути, забути? А може?... « Що ж я знов сама робити буду? Знов людям на радість і заздрість хлопа шукати? Ковтати прокльони і насмішки, і так "чорнов вдовов" називают? Боже, боже…»

Тшшш …Тшшш…

Рука мимоволі намацувала кинутий десь поруч телефон. Пальці тремтіли, шукали потрібний номер, і не слухались. Клапті думок обперізували голову і схиляли до сну.

«Боже, боже.. Хай буде так, як має бути. Аби лишень було…»


« Вася, Васька! Вставай, дурню з цементу зимного! Що кажеш? Мама з хати вигнала? Добре зробила! Нащо ти їй, пияцюго лінивий, здавсі! А я потерплю, потерплю потихонько, лиш би ти живий був, аби що по дурості п‘яній не вчинив собі. Давай, втаваааай. Вставай з порога. Ану давай руку, ану такойво за плечі мене бери….»

Івано-Франківськ осінь 2014



Близькі за тематикою матеріали читати в розділі Новела, Драма, Про самотність, Про життя

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Скажи мені, пташко... / Ліричний вірш | Бойчук Оля». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Хата згоріла... / Новела | Бойчук Оля». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Бойчук Оля.


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 26.12.2014 09:02  Тетяна Ільніцька => © 

Олю! Олюньку! Яка ж ти талановита! Ти ж душу своїми творами виймаєш! Вражаєш! Занурюєш у вир оповіді-життя. Так реально і страшно може звучати лише не придумана історія. Такий природний екзистенціалізм. Вражена! Чекаю нових творів і публікацій! Хай щастить!  

 25.12.2014 20:45  © ... => ГАННА КОНАЗЮК 

Дякую за теплі слова, Аню. І Тобі натхненячка на чудову поезію! 

 25.12.2014 20:44  © ... => Ірина Затинейко-Михалевич 

Дякую, Іринко, що завітала, і за сприйняття тексту і підтексту) 

 25.12.2014 19:48  ГАННА КОНАЗЮК => © 

Сильний і цікавий твір, як і всі твої новели... Життєва історія, жива мова створює надзвичайно реальну картину. Гарно, Олю, пишеш! Дуже!!! Натхненнячка тобі!..)) 

 25.12.2014 13:19  Ірина Затинейко-Миха... => © 

дуже сильно, Олю, описано...життєві реалії убого-нетверезого, часто безвихідного, прісного життя людей, які не вміють, яких не навчили, які не вчаться жити по іншому...дуже проймають Твої твори...дякую.

 25.12.2014 12:49  © ... => Лана 

Спасибі, Світланко.
То все реалії, ми тільки глядачі.
А я пишу як я це побачили зі сторони, як відчула і почула) 

 25.12.2014 11:53  Лана => © 

Олю,  дуже талановито і правдоподібно. І біль, і доля, і жаль і всього по-троху... Щастя... Воно ж у терпінні народжується, через муки... Мова така жива... Чудово! Життєво!

Публікації автора Бойчук Оля

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо