Один день з нашого життя
Запаркеття
Пронизливо пищить годинник – треба вставати! Стрілки показують четверту ранку. Все б нічого, але ми тільки о другій ночі заснули! Сонно зітхаю і скочуюсь з ліжка.
-Сонце моє, прокидайся, - звертаюсь до партнера.
Але дарма… Він так солодко сопе і плямкає губами! Залишаю його в спокої і йду робити зачіску.
-Ой! Шоста година! Ти чому мене не збудила? – бурмотить він, не зовсім розуміючи, що відбувається.
-Не сварись. Краще приготуй мені каву.
Трішки оговтавшись, з чашечкою міцної кави, партнер підходить і обіймає мене:
-Ти хвилюєшся?
-Навіть не питай, - відповідаю я, стомлено схилившись на його плече.
Сьома ранку…
Простоявши три години перед дзеркалом, я нарешті закінчую з зачіскою і макіяжем. Беремо величезні валізи і вирушаємо на турнір.
Десята ранку…
-Переодягайтесь і на розминку! – командує тренер.
-Допоможи мені одягнути сукню, - прошу я свою суперницю.
-Олю, де мій фрак?! – роздратовано гукає мені партнер.
Дванадцята ранку…
-На паркет запрошуються пари за номерами…
-360! Йдемо! – волочить мене за собою Антон.
Вальс… Першу половину танцю мій мозок перебуває в стані абсолютного шоку, потім прихожу до тями. Відчуття, ніби я лечу у невагомості…
Танго. Невагомість потрошки зникає, а попереду ще три танці! «Мені важко», - поглядом звертаюсь до партнера. «Терпи! Я в тебе вірю», - відповідає він.
Віденський вальс, фокстрот і квікстеп він вже просто носить мене на руках. Тільки музика змушує мене усміхатись і автоматично перебирати ногами.
Нарешті! Нарешті затихає остання нотка квікстепу. Гордо сходжу з паркету і, щойно випавши з поля зору суддівської колегії, безсило валюсь просто на підлогу. Таке відчуття, що злиплись легені.
-Ти молодець! Води? – питає Антон.
-Молодець? Знущаєшся?!
-Зовсім ні.
І так було ще три тури…
П’ята вечора…
Підправляю макіяж. Залишилось станцювати латину.
-Ну як ти? Готова?
-Готова, - невпевнено кажу я.
-Я тебе люблю! Все буде класно! – обіймає мене партнер.
Самба… Судді, глядачі, суперники. Ча-ча… Глядачі і партнер. Румба… Він різко притискає мене до себе. Тільки я, музика і партнер… А далі туман…
-Погана самба, - резюмує тренер, - ча-ча – краще! Все, що було після румби, - чудово!
Полегшено зітхнувши, дрімаю на грудях партнера.
-Сонечко, ми в фінал пройшли, вставай! – весело трусить мене за плечі Антон.
-Як пройшли?! – я вже не знаю, чого більше хочу, виграти чи додому.
Але з першим акордом самби розумію – я сьогодні піду до кінця! Я, музика, партнер… Його очі, дотики, парфуми… Ми танцюємо! Я щаслива!..
