Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
18.01.2015 22:52Новела
Про сина  Про війну  
11000
Без обмежень
© Ганна Іскренко

Марія з краю світу

ДЕНЬ ОСТАННІЙ
Ганна Іскренко
Опубліковано 18.01.2015 / 27567

Наступного дня виявилося, що вулиці після зливи перетворилися на рівчаки, а може, на канали, тож Край Світу ненадовго став Венецією чи навіть чимось більшим. Сліпий дід Тарас витягнув столітнього човна і поплив серед напівзанурених у воду садів, таких схожих на первісні ліси. На носі човна сидить рудий кіт Памфіл, він насправді вже не рудий, а майже сірий, він старше за будь-якого жителя села, в нього немає правого вуха і передньої лівої лапи, але цього темного, мов пізній вечір, дня його очі блищать мудро і хитро, вони все бачать, все знають. Плавають відра і лавки, посуд і ікони, а серед всього цього – стада срібнотілих риб, вони, мабуть, вирішили, що на землі знову настав благословенний кембрій, доісторичний рай їхніх пращурів. Діти бігали у калюжах-океанах, хтось у червоних резинових чоботах з динозаврами, хтось просто босоніж, здіймаючи густий фонтан бризок. Чоловіків нема – хто на війні, хто допомагає у сусідньому Прикраю, там ще більший потоп, там хати покинули насиджені місця і плавають городами, несучи в собі переляканих людей і ягнят. Крайсвітні жінки взяли лопати, почали рити канави, щоб пустити воду з вулиць до річки. Перегукуються, сміються, коли їхніх оголених ніг торкаються слизькі тіла безжурно пропливаючих риб. 


Сьогодні буденність відступає кудись, грані між світами надтонкі, майже ілюзорні. Та час від часу падають кулями слова про вирішальну битву. Ніхто не знає, звідки прийшла ця звістка, мабуть, пролилася з важких дощових хмар. Ні, швидше впала з крил жовтих воронів. Ці хижі і смутні птахи кружляють над гротескною крайсвітньою Венецією, над людською метушнею і тривогою, вони просто кричать у обрій щось своє вороняче, мабуть, сповнене глибокого змісту. В кінці битви має бути перемога, після якої всі повернуться додому живими і здоровими. Інший фінал неможливий. Так говорять одна одній дружини, матері, сестри. Марія працювала поряд з іншими, а може трішки попереду. Якийсь настирний карась все намагався запливти їй до чобота. Вона кусала губи і відповідала на всі питання так коротко, як тільки могла. 


- В бабусі Ярини дах тече, вона у хаті по пояс у воді.

- Що робитимемо?

- Будемо латати дах, - Марія виливає з гумового чобота воду, пересичену чорним мулом і тугим риб’ячим запахом.

- Так чоловіків нема.

- Їх майже ніколи нема. Будемо самі латати. 


Бабуся Ярина щось радісно лопоче своєю їй одній зрозумілою мовою, слова якої, здається, складаються лише з шиплячих приголосних і ультракоротких голосних. Єдиною в хаті кімнатою граційно плавають биті часом макітри, чайники, розписані перламутром і синім, а також неоново-салатний пластиковий тазик, куплений у райцентрі років з 25 тому. Жінки тягнуть драбину і шукають черепицю, тремтять, бо холод води і повітря вже заповз їм під шкіру і у м’язи. А Марії тепло – у неї ж на серці Лист. Коли ненароджений Іван спав в неї на серці, теж було тепло. Вона тоді думала, що це найщасливіший час у її житті. Насправді Іван продовжував дарувати їй щастя щодня: коли ще крихітним пуп’янком майже не плакав і всміхався уві сні, коли зробив перший крок у неповних п’ять місяців, коли будував для комах і звірят хатки з листя і гілок, коли біг до школи, громихаючи усім вмістом синього рюкзака з Мікі-Маусом, коли на перших в своєму житті шкільних танцях вирішив прикрасити вбогу залу новорічними іграшками, хоча на дворі хнюпилася пізня осінь. А вперше завдав болю, коли на ранок після випускного поїхав у Глибокий Степ шукати легендарного теслю, який нібито умів все, та уміннями не ділився ні з ким. Для Івана відлюдькуватий майстер зробив виняток – навчив усьому, щедро, з радісною готовністю. Два роки Марія щотижня 12 годин їхала у смердючому, загрозливо стогнучому автобусі у чужий край. Радіо не замовкало, повнячи салон дикою музикою, пасажири, здається, всі були між собою родичами чи друзями і говорили на тисячах мов, яких Марія не розуміла. Мабуть, то таки були барвисті відтінки однієї-єдиної – її рідної – мови. Пейзажі за вікном, швидше за все, були гарні, але Марія якщо і дивилася на них, то одразу забувала. Її серце міцно тримав на гачку Край Світу.  


Після виснажливої подорожі, обвішана клунками з чистим одягом і домашньої їжею, вона приходила у тимчасовий синів дім, в його монастир і печеру - в островерху хижу, що губилася у степу, не стільки глибокому, скільки безмежному. Там не росли дерева, а деревина для виробів ніби сама з’являлася з повітря, мабуть то якісь особливі – степові - чари. В на диво світлій і затишній хижці майстра теж все було зроблене з дерева і прикрашене різьбою. Не дерев’яною, мабуть, була лише довга глиняна люлька, яку старий курив, сидячи на троні з опилок. 


- Він у тебе вдатний, дівчинко, - майстер перекочує з руки на руку паруючу картоплину, мружить хитруваті щілини очей. – Міг би стати будь-ким. Міг би перевернути з ніг на голову науку чи повести людей на останню битву добра зі злом. А замість цього сидить зі мною у цій собачій будці і чекає, доки я дозволю йому не просто дивитися, а витесати самотужки хоч ніжку для табуретки. І от як ти це дозволяєш?

- Я дозволяю йому робити те, що робить його щасливим. 

- Абсолютна свобода… З якого це часу свобода дорівнює щастю? Мабуть, я цей час проспав. 


Марія повзає по дахом бабусі Ярини, він жалібно і загрозливо хрустить під важкими чоботами. Жінки з вудочками і сітками влаштували дивну рибалку: виловлюють з мулистого океану старечі речі – мельхіорові ложки і вузлики з насінням, квітчасті спідниці у картатих латках і альбоми з фронтовими фотографіями. Альбоми намокли, а фотографії ні, бо святині не мокнуть. Бабуся щасливо дякує вже не своєю мовою, а майже людською, якимось дивом розтоплює мокру піч, на вогонь кладе темний від диму і часу казанок з вином і квітчасту емальовану каструлю з водою, розтирає у макітрі темний позаторішній мед з чорним перцем. Коли все буде змішано в щербатих глиняних чашах, жінки вип’ють пекучо-солодкий напій і застуда не насмілиться навіть дивитися у їхній бік. Принаймні, так вважається. Марія не надто вірить у ці ліки, їй миліші рідні трави, але під лагідним і уважним поглядом старенької робить кілька ковтків. Меду замало, він загубився у концентрованій суміші кислоти і гіркоти. Гірко-кисле і гаряче котиться до самого серця. Жінки говорять про щось пусте, та все визирають у шибки, ніби когось чи чогось чекаючи. Марія стала до вікна спиною, вдивляється, як грають відблиски вогню у рештках вина на денці старенького казанка. Руді відблиски легко ковзають поверхнею густо-червоної винної ночі, повнять її мінливими бурштиновими відтінками. Так сонце грало в червоних зорях на Павловій формі, святковій імперській формі, якою він так наївно і по-дитячому пишався. Марія клала його руку на свій ще плаский живіт, тихо промовляла: «Може, залишишся?». Ніколи і нікого не просила про таке, навіть того єдиного, кого любила кожною молекулою свого єства, а Павла благала, бо на серці в неї вже спав Іван, і у нього мав бути живий батько. Хіба втримаєш того, хто всією душею хоче піти?


- Пані Маріє, я книжки з бібліотеки порятувала, майже всі. Вони у мене вдома. 

- Дякую тобі.


Вона навіть не подумала, що вода може знищити всі нечисленні скарби шкільної бібліотеки. Що з нею діється? 


Бабуся Ярина пропонує ще й молока, ну хіба ж їй відмовиш, старшим не відмовляють. І хто повірить, що пані Марії іноді дуже важко щось робити просто з ввічливості? 


Синові слова написані олівцем на зім’ятій сторінці шкільного зошита, вибиті на серці, вшиті у пам’ять суворою ниткою. 


«Доброго вам здоров’я, моя люба, моя прекрасна мамо. Пробачте, що так довго не писав, а якщо і писав, то лише дрібниці і нісенітниці. Змучив вас, так? Тепер все буде інакше. Обіцяю. Тепер я розкажу вам все. 


Моє мовчання почалося і скінчилося з одного і то і того ж міста. Колись я мріяв показати його вам, не тільки його, а і всю нашу країну, а потім сталося жахливе, прийшло таке сум’яття, що я просто не міг до вас говорити. Не міг попелом і кров’ю реальності заплямувати чистоту вашого світу. Насправді, я писав вам – майже щодня, коли видавалася вільна хвилька і можна будо знайти ручку чи олівця. А коли не було ні того, ні іншого, писав паличкою по землі. А потім стирав. А писане на папері спалював. Бо у тих листах я не був сином, гідним такої матері, як ви. 


Ця чорна смуга відчаю почалася з Сонця. Ви чули про це місто на острові, де найдовше у країні літо і де можуть запросто запросити незнайомця на сімейну вечерю просто тому, що в нього веселі чи навпаки – сумні очі? Коли я приїхав туди, біля кожного дому розпускалися гранатові дерева. На деревах розвівалися наші святі прапори, це було ніби свято, вплетене в буденність, і я ненадовго забув, що зовсім близько війна. Я бачив світлі лиця сонцевських хлопців і дівчаток, чув їхні полум’яні слова, відчував їхню тверду готовність дбати про Вітчизну. Один хороший хлопець став моїм другом, він обережно сказав мені, що в цьому райському місці є люди, яким Імперія дорожча за Вільну Землю. Їх мало, вони збираються на Горі Лабіринтів, там, де за легендою колись жило чудовисько з головою орла і тілом ведмедя. Було боляче таке чути, я хотів поговорити з цими людьми. В інших містах я говорив з прихильниками Імперії і іноді навіть вдавалося до них достукатися. 


Справи покликали мене з Сонця, я відклав благі наміри на щасливе потім. А коли повернувся, вулиці спорожніли, ніби майже всі люди кудись поховалися або просто вмерли. Я питав в рідких перехожих, що трапилося, і вони позирали на мене порожніми дикими очима. Я кинувся шукати свого друга і на березі Фіалкового моря побачив натовп. У людей були виснажені обличчя і скривавлені руки. Ніби після битви. Деяких я знав і спитав, що сталося. Вони сказали, що прихильники Імперії прийшли до саду, де молодь молилася за країну і почали вбивати. Вони сказали, що мого друга забито до смерті. Вони сказали, що імперців вже покарано. Вони сміялися і плакали. Я пішов туди, звідки вони тікали, мене вів запах смерті. Знайшов Гору Лабіринтів, увійшов до печери. Те що я побачив… Мамо, простіть, але в ту мить я пожалкував, що ви мене народили. Краще не жити, ніж побачити таке. Вже потім, коли туман безумства розвіявся над містом і люди змогли говорити, я дізнався, як все було. 


Виродки і маргінали, які вбивали людей у саду молитов, надійно поховалися, так надійно, що їх досі не можуть знайти. А весь гнів людей впав на інших. На літніх людей і підлітків. На поетів і вчителів математики. Такі люди теж ходили на Гору Лабіринтів, вони, виявляється, щиро вірили, що шлях Імперії – праведний. Вони, мов ягнята, поховалися у лабіринтах, а розлючені месники гналися за ними, заганяли усе глибше. Месники втратили розум від люті, не бачили, хто перед ними. А потім у печерах трапився обвал, який поховав більшу частину імперців. Але не всіх. Багатьох месники забили на смерть, я бачив ці тіла і не хотів бачити світ. 


І з того часу я не міг вам писати. А минулого тижня знову був у Сонці, мене пригощали соковитими гранами, і місто здавалося колишнім, і світло було на обличчях молодих і зрілих. І захотілося повірити, що вони пройшли крізь пекло, але вистояли, що вони не допустять, аби трагедія повторилася. А потім я почув, як зовсім зелені підлітки говорять про якісь «імперські відбивні», вони говорили і сміялися, і раптом стало зрозуміло, що «відбивними» називають тих, кого забили у лабіринті. Діти весело говорили про смерть і казали, що якщо треба буде, то вони повторять. Пообв’язувалися нашими святими прапорами, зрештою, це нічого, так всі роблять, зараз така мода. Так, пообв’язувалися, чистотою прапорів прикрили свій бруд. 


Не знаю, чи були вони серед месників, чи вбивали власноруч. Я спитав, чи розуміють вони, що говорять. Вони дивилися насмішкувато і питали, хто я такий і чому мені так болить за імперське м`ясо. Раптом стало зрозуміло, що безглуздою загибеллю кількох десятків по суті беззахисних людей вони пишаються так, ніби Сонце відбило напад багатотисячної армії вишколених імперських бойовиків. І хоча я побачив за цю війну багато темного і потворного, але саме ці душевно сліпі діти занурили мою душу у якусь безкінечну ніч відчаю. Бо навіщо ми боремося з краще майбутнє, якщо несемо в це майбутнє такий бруд? 

Стараюся думати, що людей, подібних до тих дітей, не так уже й багато, принаймні, не настільки багато, щоб у відчаї опускати руки. Просто час прийняти реальність, час змиритися з тим, що люди, які ніби підтримують у цій війні праведну сторону, самі по собі бувають дуже далекими від праведності. Ось такі дурні, невчасні думки, моїй справі вони, звісно, геть не допомагають. І все це зламало печать мого мовчання, бо мені треба не просто говорити з вами, а бути почутим. Я знову, як маленька дитина, шукаю у вас відповідей на всі питання, хоча знаю, що їх у вас не може бути. А ви просто напишіть, що все буде добре. Просто скажіть, що праведних людей більше і що майбутнє належить їм. Скажіть, що ще буде час обдумати і оплакати у благословенному завтра, після перемоги, а поки війна, хай мертві сплять і живі борються. Скажіть, що не моя вина у тому, що я не знайшов правильних слів для тих дітей і для інших, які думають так, як вони. Хоча насправді я винний, і мені з цим треба якось жити. 


Я зараз на військовій базі, пишу під зорями Світанкової Землі, вони в цю пору прозоро-сині і низькі-низькі. А ще мені світить ліхтар, подарований хорошим чоловіком, і спалахи вибухів на обрії. Поруч сплять втомлені воїни, громихання пострілів їм не заважає, вони просто звикли. Я теж. Вчора приїхало поповнення – десять необстріляних хлопчиків, від 18 до 20. У тренувальному таборі вони провели тиждень і, звісно, нічому там не навчилися. От вони не можуть заснути. Ви б знали, якими травами їх напоїти і якими словами заспокоїти. Чому я не вчився у вас, поки була можливість? Один хлопець, закрився від світу навушниками, ввімкнув музику так голосно, що навіть я чую. Джаз. Ви любите джаз, мамо? Про таку музику ми з вами ніколи не говорили, це треба виправити. 


Іноді серед біла дня приходять до мене легіони спогадів про наш Край Світу, наших людей і про вас, про те, як добре нам було удвох і яким усе-таки крихким і нереальним іноді видавалося мені наше відокремлене від світу щастя. Перед очима одна за одною оживають дорогі серцю дрібнички, безцінні миті, які я так легковажно забув, а вони не змирилися з забуванням, виринули саме зараз, у час, коли, здається, я можу дозволити собі лише спокій, уважність і раціональність. Згадую, як вперше на моїх очах дощ йшов крізь сонце, просто не вірилося, що таке буває, в мене в руках тоді була червона повітряна кулька, хотілося пустити її в небо політати, а вона літати не хотіла. 


Згадую, як загубив у снігу зв’язані вами рукавички і так довго їх шукав, вже не надіявся знайти, і це був такий безмежний відчай, а дядько Григір проходив поруч і спитав, чого я ридаю, як теля, а коли дізнався, то почав шукати разом зі мною. Ми тоді, мабуть, цілу годину витратили, в обох вже зуб на зуб не потрапляв, і таки знайшли ті рукавички. І дядько Григір перемотував мене своїм шарфом і казав ніколи не губити важливих речей. А ще згадую, як ми з його Степаном побилися за Маринку, нам по 14 було, а їй вже 18 і вона ні на кого з нас і не думала дивитися, а ми все одно за неї билися, і опалі яблука тріщали під нашими ногами і тілами. А дядько Григір вискочив (ми ж стосунки з’ясовували просто у його садку, чемні хлопчики, так?), тож він вискочив, розлив нас відром води і кожному відміряв по стусану, і здається, мене пожалів, а Степанові врізав з усієї душі. А потім ми грілися в його кухні коло груби, він поїв нас шипшиновим чаєм і вчив вибирати жінок. Казав, що ідеальна жінка – та, заради якої хочеться стати кращим. Мамо, здається, я таку знайшов. Але про це напишу вже в наступному листі. А дядько Григір тоді малював на дошці лапаті соняшники, такі жовті, яких в життю не буває ніде і ніколи. Він орудував грубим старим пензлем, і тонкі ніжні пелюстки неіснуючих квітів ніби тремтіли на неіснуючому вітрі. І ми зі Степаном слідкували за кожним його рухом і вже не пам’ятали, за що посварилися, за що вовтузили один одного на твердих холодних яблуках.  


А ще я пам’ятаю, як вдивлявся в батькове фото і як часом мені марилося, що він на мене теж дивиться, морщить лоба, ніби намагаючись зрозуміти щось дуже важливе. Тоді я торкався його обличчя – і мара розсіювалася, світлина лишалася просто світлиною. А мені хотілося, щоб то була не мара, а правда, розумієте, мамо? Дуже хотілося. 


І пам’ятаю, як опускали в могилу мого дорогого учителя. Він обнімав ніжку стола, ту, над якою працював за хвилину до смерті. Він ніби усміхався. Ніби хотів здатися живим. Але його лице було жовтим і чужим. Я дивився, як його опускають усе нижче, і думав лише про те, що той стіл, який він майстрував, треба закінчити, бо люди чекають, у них новосілля. І якось жаль було, що така гарна охайна ніжка згниє у могилі, а мені тим часом доведеться робити нову. А ви стояли поряд, я на вас не дивився, але знав, що ви у мене вдивляєтеся. А поночі я втік на Рівнину Нарцисів, там в ту пору не було жодного нарциса, я сховався там від людей і ридав, як дурне дитя, тепер можу вам зізнатися, тепер не соромно. 


А найчастіше згадую, ні, не згадую, а бачу-відчуваю, як малим чи підлітком спав, а ви схилялися близько-близько до мого вуха і видихали якісь слова. Точно знаю, що жодного звуку не було – тільки дихання, але певен, що розумів все, що ви хотіли сказати. Я навчався з них істини і свободі, навчався ніколи не бути злим або байдужим. Наші односельці це назвали б чарами, може, ви ними дійсно володієте, ми про це теж не встигли поговорити, хоча говорили, здається, про все на світі. Не дуже вірю у магію – просто під цими нереальними синіми зорями всім єством відчуваю ваше дихання, ваші слова-без слів. Але вже не розумію їх. Може, тому що виріс, може, тому що петляв стількома дорогами і десь загубив ключову частину самого себе. Іноді здається, що ви просто просите мене вижити і швидше повернутися. А часом – що благаєте лишатися розважливим і справедливим, не бігти за гучними гаслами, не молитися красномовним лідерам, а сумлінно працювати над тим, що вважаю важливим і правильним. Та що б не означали ваші беззвучні слова, завдяки ним я не почуваюся самотнім. Тільки шкодую, що не можу так само подолати кілометри і невидимим прийти у наш дім, схилитися до вас сплячої і видихнути всі свої думки і спогади, свою любов і вдячність. Але скоро я прийду, мамо. Обіцяю. А поки що цілую вашу душу і шлю аромат тисячі і одної матіоли, тут вони вже порозпускалися. Цього року їм довелося цвісти серед руїн і у попелі, але вони все одно прекрасні.


Ваш завжди проблемний, але люблячий син Іван.»


Марія не помітила, як минувся день, як річкові води смиренно вернулися у свою колиску, лишивши на суші шар плодючого чорного мулу. Жінки руками збирали його до відер, гарне буде добриво, Слава Господу. Дощі – то благословення Неба, нагадування про Його любов. Марія йде додому з чоботами в руках, ноги ніби свинцем налиті. В голові чомусь одна дурна думка – завтра понеділок, а вона до нього не готова. Як і все життя. А вночі падали зорі, ніби дитина черкала по небосхилу вогненним олівцем. І в’яли на підвіконні сніжно-білі й сонячно-жовті нарциси. Чому квіти найсолодше пахнуть за мить до смерті? Марія пише листи і вирізає дітям лелек з альбомного паперу. Прийдуть до класу – а у кожного на парті крилатий гість. Може, вирізати лелек і для дорослих дітей, загорнути в листи, вкласти у конверти, відправити у далеку даль? 


Хтось стукає у двері так тихо, ніби не людина проситься, а пташка б’ється крилом. Марія сварить себе, що не відчула нічного гостя здалеку, спішить відчинити, може, це Євгенко вернувся… А на порозі, у світлі падаючих зорь, у білій, неначе святковій сорочці – Іван. 


- Мамо, я вернувся.


І світ круг неї захитався, і вона схопилася за стіну, відчуваючи, що майже втрачає свідомість – від радості, від полегшення, від вдячності.


- Мамо, вам погано?


Перелякані очі хлопчика, рідні мозолисті руки підтримують, колись вона його на руках носила, а тепер все навпаки, Господи, так дивно, він вернувся, вернувся. І припавши до білої синової сорочки Марія завмерла у миті концентрованого щастя.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
04.01.2015 Проза / Казка
Що сниться ялинковим іграшкам?
22.01.2015 Проза / Новела
Марія з краю світу (Дні серед ночі)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
Новела Про війну
18.01.2015
Марія з краю світу (ДЕНЬ ОСТАННІЙ)
19.12.2014 © Оксана Феш
Музика
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 4.5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (1+1+0+0+0)
Переглядів: 135  Коментарів: 2
Тематика: Проза, новела, буденність, мамо, щастя, свобода, майбутнє, гість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 19.01.2015 21:29  © ... для Дебелий Леонід Семенович 

Дякую за добрі слова. З русизмами борюся, як можу)))) До речі, я була б рада, якби ця частина була останньою, але там ще буде фінал. Якщо вистачить терпіння, дочитайте цей опус, я ним в важкі часи від реальності лікувалася))) 

 19.01.2015 18:51  Дебелий Леонід Семен... для © ... 

Нафантазували!!! Але нафантазували глибоко, мудро, талановито. Відредагуйте, просто помилки друку і русизми. Читав із задоволенням. Чудово! 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +13
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +59
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +39
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +89
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.08.2010 © Віта Демянюк
06.01.2012 © Т. Белімова
23.02.2013 © Тетяна Белімова
09.12.2010 © Тундра
26.03.2012 © Піщук Катерина
22.12.2012 © Каранда Галина
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди