Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
20.01.2015 00:58Роман
Про любов  
00000
Без обмежень
© Світлана Нестерівська Індіго Лана

Ангели у коробках, або Те, що Вона написала

Розділ 2 Частина 1
Світлана Нестерівська Індіго Лана
Опубліковано 20.01.2015 / 27581

Посивіла дерев`яна хата вбитою квочкою розпірилась зовсім недалеко від смердючої жили колись рибного, чистого потічка, того-я впевнена в цьому! - свічада небес, на невинному обличчі якого колись(хоча дуже-й-дуже давно) не було жодного прищика, який би міг роз`ятритись у гнійну сьогоднішню рану. Хата аж по вікна ввійшла в землю і настільки припала порохом і часом, що працелюбна господиня сміливо могла б на даху вирощувати найвибагливіші квітки. А так все покрилось мохом, пліснявою і невідомістю, що дуже лякала перехожих. Обабіч шкірилися руїни набагато молодшої стайні і стодоли, криниця була замкнена на колодку і теж починала старіти. Невеликий садок перед хатою обвуглено дичавів, соромлячись свого походження. Великі ракові пащі не лякали дерев-вони радісно зустрілися б зі смертю, яка, чомусь, не приходила. Лише біля самої дороги доброю старою відьмою пнулась, заклякши, розлога груша. Час ніколи, здавалося б, не вступав у сутичку з нею, а, як вода велику скелю серед річки, завжди обходив (роблячи стрункішою).

Навіть не віриться, що з тих пір пройшло лише три роки. На руїни можна водити туристів-такою давністю там смердить. Подумати б лишень! А колись тут жила я. Коли скажу, що моя сім`я ідеальна, ви все одно мені не повірите. Зрештою, все життя нам приходили дарунки зі скриньки розбрату, що руйнувало моє з братом дитинство, стосунки дорослих.

Сварки виникали навіть тоді, коли причин для них не було. Коли живеш у такому, поволі звикаєш до всього, сприймаючи це, як щось закономірне. Тільки не я!

Хто жив тут сто, двісті, триста років назад? Не знаю. Та й таких старожилів у нас нема. Ритись у архівах (звичайно, якщо б мені хтось дозволив це зробити)-марна річ: сухі дані не вміють відповідати на мої запитання.

…На початку ХХ ст. На цьому обійсті -себто подвір`ї- жила сім`я. Маленька, низенька хатка, покрита препоганою соломою, тулилась біля дороги. Місяць застеляв сонну стежку, що вела до воріт. Маленький Ілько(або Гилько, як його кликали батьки) крізь сон почув, як тато запрягав у віз худеньку конячку, як декілька разів покрикував "тпруу!" і як невдовзі старий віз дрібно забуркотів своїми кістками, стомлено віддаляючись.

"Мабуть, отець поїхали в область, - подумав хлопчик, - ну чого це вони з конякою такі ніжні, а з мамою завжди сваряться? От і до мене, як засну, приходять, гладять по голівці. А вдень лиш "такий-сякий сину", та ще й ременем б`ють", - так Гилько роздумував і своїми дитячими доказами то доводив себе до сліз(і в такі хвилини щиро молився Богу, благаючи допомогти мамі та батькові), то сердився на усіх, щиро мріючи померти… Раптом у вікні малий побачив якусь постать. Виглянувши, він налякався: "Ой! А де ж наша груша?!?" - дереву було добряченько років і воно частиною стовбура загороджувало третину віконця. Гильо узрів стару бабу, всю в чорному. Вона просто перед вікном викопала ямку, поставила туди маленьку скриньку, шепчучи щось і дико танцюючи навкруг, а потім зверху посадила маленьке, з хлопчикову долоньку, деревце і повернулась йти, коли Ілько у лахмітті взрів вже молоду дівчину, очі якої по-бісівськи світились, а зло-іронічна усмішка лезом ранила обличчя. Гилько здригнувся, закривши очиці руками і - прокинувся…Ількові через три місяці - двадцять один, а він вже задумав одружитися (тобто, так треба було). Батьки і далі не ладили між собою, тато став частіше обійматися з оковитою, хоча і був чесним, добрим господарем: і худібка, і все інше є- не ледарі ж! Із лагідної дитини Гилько став замкнутим, серйозним парубком, багато думав, любив радше слухати розмови старших, аніж вечорниці чи "піродрайки" - місця, де найчастіше збиралася сільська молодь.

Всі ці роки жив як у сні. Як у сні і посватався. Любить він Катерину? Не знає. Чого ж бере? Не знає. Ходили по рушники. Всі хіхочуть, сміються, Катруся аж під стелю скаче-така рада (Ілько - видний парубок), а йому байдуже-байдужісінько.

Завтра вінчання. Мати аж помолодшали від радості. Тато вже не так хмуряться. І ще, здається, й не пили зранку. Не раз, було, жаліється стара сусідці: "Ой, мамко, якийсь відлюдько росте з мого Ілька. Ледацюга. Та у кого ж він вдався?" "А я у його роки, - вставить своє батько, - всі спідниці переміряв, поки на оцю не натрапив. А він - першу-ліпшу. Тьху!"

Тепер обоє ще раз сіли перед образами на лаві, щоб продумати, чи все наготовано, чи всі запрошені. Тай яке то весілля тоді було: хліба спекти, холодцю, кисілю зварити, бочку квашеної капусти з пивниці витягти. Та дістати горілки з області. Основне-щоб музика був, - а скрипалів тоді поважали! Та ще як бубен вдасться знайти, тоді - всім весіллям весілля…

-А чого ж ти, сину, засумував? Чи, не дай Бо?, нездоровий?

-Мамо, тату, тільки не переживайте. Слухайте-бо добре, що буду казати, і не перебивайте-можу не встигнути всього. Маю вмерти - не доживу до завтрього. Перепросіть Катерину: якби знав, що таке буде, нізащо б не сватав. Панотця не треба, тату, я щойно висповідався. Сказав би?м вам, би?сте любились обоє, би люди не чули ваших сварок-то є моє послідне слово, мій заповіт. Якесь відношенє до мої смерти має сон, що я видів, як був малим. Я вам ніґди не розказував, то хоч зараз…- якась невидима рука назавжди закрила рота досі мовчазного Гилька.

Він був останній, хто знав таємницю цього огризка землі, хто знав, що вже котру сотню років стара відьма повертається, щоб забрати життя молодої людини двадцяти-двадцяти одного року(яка народилася на цьому подвір`ї), щоб омолодити своє чорне тіло. Гилько знав, що, як і до цього, надалі кожне покоління втрачатиме одну людину, і що причина цього випробування захована-зарита під грушею.

Весілля стало похороном. Всі наїдки і напитки знадобились на поминках.

Катерина через місяць вийшла заміж за іншого.

Ількові батько з матір`ю на старість у прийми взяли Катеринину дочку Галину з чоловіком. Та у них теж нічого не ладилось. Через пару років молода сім`я купила у місті квартиру та переїхала туди (на своє щастя…)…

***

Після смерті старих подвір`я купив мій дідусь("Вода смачна у керниці. Двіста рублів дав."). Нереально, щоб люди починали нове життя без надії на краще. Було "все", як кажуть, і того "всього" було багато. Та бабуся вміла терпіти. І тепер вміє. Хоча раніше, мабуть, їй важче було це робити, а зараз вже якось звиклося. Молода сім`я побудувала новий будинок-значно нижче від попереднього, майже над самим потоком. Нічого казкового, ліричного в описуваний нами час не відбувалося: совєтська влада була реалістом-сама

розповідала про червоним хрестиком вишиті, кров`ю зафіксовані, польовими маками увінчані, твердою рукою осмислені "плюси" свого ідеального буття. Лише залишки людської пам`ятки, трухляві змії історій з`їздів партії, деякі "слава" у художній літературі та спогади дідусів і бабусь нагадують нам, що це дійсно було… А насправді… 

П`ятеро доньок ( хоч так хотілось дідусеві мати сина!). Колгосп. Робота. Невже вони не мали права на справжнє життя? Невже люди того часу - лише сміття, по якому інші істоти пнуться вгору? Хто придумав цей абсурдний світ, хто роздавав ролі і чому цим людям дісталися саме ці?

П`ятеро доньок… Не вірите у любов? Не вірите, що на землі існує добро? Не вірите, що у батьків усі діти можуть бути однаковими і всі - гарно виховані? Та ще й у простій сільській сім`ї. 

Третю (середущу) звали Надійкою. Була дитиною… Та що розказувати?! У сім`ї ніхто не розповідає про неї. Висять портрети у кожній кімнаті - так. Приносимо на могилу свіжі квіти - так. А ось розмовляємо про неї - ні! Напевно, тому й долі… Отож, ніхто не розказує - а я й не розпитувала. Бо не хочу ранити їх. При згадці про цьоцю Надійку в рідних на очах появляються сльози. А я. Ні, не те, щоб мені не цікаво - ще й як цікаво! - не хочу колупатися в рані, що не загоїлася навіть через чверть століття, - совість не позволить.

Ось - все, що знаю. Цьоця з відзнакою закінчила педучилище …Я впевнена, вона була гарною вчителькою, хоча працювала потім рік чи два. Померла першого вересня. Коли осінь лише примружувалась, які листочки золотити, а які - ще залишити зеленими. Коли голубе небо вдягало червоні галстуки і форми, брало в руки букети, зав`язувало білі бантики і відрепетиреним кроком ішло у перші обійми шкільного дзвінка. Це теж було хоч якесь життя. А Надійка в ті хвилини втрачала і його. Жити! Адже так не хотілося зникати, коли всі залишаються тут - мати, батько, сестри і Настя… Ніхто не має права звинуватити людину у хай і егоїстичному бажанні жити - але такому, на яке вона має право. Встала.

Попросила пити. Життя іронізує - вогонь волі до цього ж таки життя не підтримаєш водою. "Тік-так!" "Скільки ще, мамо?" - питають очі. Калатають рідні серця, а своє…

Зупиняється.

"Тату, - шукає батьків погляд, - таточку, ти ж обіцяв, що я житиму. Пам`ятаєш? Ти казав, що зробиш для мене все, що захочу. Я хочу жити! Тільки жити…" Дарма. Мати з батьком по черзі повиривали із своїх грудей серця, поклавши до ніг вмираючої донечки, залишивши для себе вічну рану болі.

Шукали очі і його. Не прийшов. Не навідував і останніми місяцями, коли хворіла. І через те було ще більніше помирати. А казав, що любить. Мали одружуватися. Захворіла - і злякався. Господи, невже ж вона, Надійка, одна у всьому світі не варта бодай краплиночки любові?!...

Не хотіла нікого бачити. Ні, не ненавиділа їх за те, що залишалися живі, а вона помирала. Та й хто, по суті, вони - ті "інші". Мерці, які не розуміють, що не живуть насправді. Не хотіла нікого чути - щоб не жаліти себе; не ловити на змученому хворобою тілі погляди з іншого світу: запримітили те, що ніби-то "втрачала" ця юна душа, покидаючи Землю(чи землю?). Вони не могли й здогадатись, що придбала вона, Надійка, за дешеву монету смерті - вічність, справжню, з Господом! Там, а не тут, по-справжньому можна жити, усім.

"Шкода, - думала вона, - що вам ще довго чекати на це життя. Довго по-земному. Багато сліз, доріг і колючок. Я молитимусь за вас. І за ваших дітей, чоловіків. Хоча… Та ні, все буде добре. Безглуздий світ - нелогічний для нас, людей, хоч насправді - найдосконаліший. І потрібний. Для чогось. (Мабуть, щоби потім людська пам`ять мала з чим порівнювати.) Чому плачуть за мертвими? З невідомості. Мамо, тату, ви тут? Добре. Приємно. Затишно. Ще трохи - і стану вільною", - погляд приголубив кволою долонькою сестер і батьків, уста усміхнулися. Вона померла.

…Тільки двадцять років-і страшний діагноз: "Лейкемія". Час для усіх ішов ритмічно, чітко, фазно, а для її сім`ї зупинився. Від того, що у вас біда, світ ніколи не стане добрішим.

Жили однією думкою: "Врятувати! За будь-яку ціну!" По черзі сиділи біля лікарняного ліжка Надійки. Втома. Біль. Страх. Безпорадність. Знали одну дорогу, один маршрут, що з`єднував рідну домівку з обласним центром.

Одного разу дідусь повертався додому. Три безсонні ночі за плечима. Автобус переповнений студентами. Ніхто не встав, звільнивши місце. Ніхто! Дідусь присів на східку, безладно накинувши руки на коліна. "Чому вона? Чому моя Надієчка, Надієнька? Краще б вже я. Чому помирає моя дитина? Навіщо нам така покара? Чому? Чому? Чому…"

-Смотрите, старик напился… - донеслось до переболеної свідомості зовсім зраненого серця. Дідусь нічого не сказав-тільки тужливо глянув, викликавши цим чергову порцію сміху.

"Не дай, Господи, вам дочекатись такого сп`яніння, діточки", - подумав…

Надійці не казали, що вона помре. В цей час, коли поруч всі, наскільки було можливо, підтримували її, дівчина здогадувалася. Вона викрала медичну карточку, прочитавши свій діагноз. "Хлопець зі сну мав рацію, -подумала. -Хтось мусив померти. І цей "хтось" - дійсно я. Ну, і добре, що не хтось із сестер. Ну, і добре", - заспокоювала себе. Довгі години дозволяли багато думати: "Він не приходить. Налякався. Видно, ніколи й не кохав…А як же наші мрії, наша донечка. Я ж так хотіла мати донечку. Настінько, зіронько моя

маленька. Виходить, ти помреш разом зі мною, крихітко, ангелику мій. Вибач, вибач свою погану матусю, яка пообіцяла тобі життя, а тепер не може дотримати свого слова. Ти була б найкращою, найслухнянішою донечкою у світі…"

Відвідини сестер, батьків, друзів нагадували Надії про смерть: вона вже ніколи не вийде звідси здоровою. Дивно, людина губиться миттєвою тінню усмішки, пам`ять про неї тьмяніє (коли й зовсім не зникає). Але вона, Надійка, щаслива - бо її люблять, бо не забудуть, бо вона попри все … не боїться смерті, не буде боятися, адже не поступилася нічим перед людською мораллю, перед Божим законом. Правда, коли треба було вступати до Комсомолу, радилась із батьком. "А що, дитино, записуйся, бо так - з`їдять. Думаю, і там можна залишитися людиною."

Колись мені приснилась цьоця Надя. Я ніколи, як ви знаєте, не бачила її (хіба що на портретах і фотографіях).

В одній з кімнат нашого будинку чекали гостей - було святково прибрано. Вечір. Під хатою світило світло широко розплющеним оком. Чисто виметене подвір`я, чорне після дощу (болота не було). Тихо шемрав язиками гілок сорокалітній вітер. Сьогодні, сниться, в цьоці мало би бути весілля. Я знала, що вона мертва, але саме весілля здавалося мені реальним, можливим. Чи боялася я? Почуття жаху, чесно кажучи, не було. Легенький страх - ніби зустрічаєшся з рідною людиною, яку бачив до того лише на фотографіях… Я сама вийшла їй назустріч. Надійка була такою ж, як і тоді, у двадцять. Чорна проста сукня обталено досягала трохи нижче колін. Я поспішила у її обійми, ніби довго чекала цієї бажаної зустрічі. Як я вже казала, були там і інші люди, але, здається, цьоця прийшла туди лише заради мене. Її погляд говорив: "Не бійся, Тліночко. Там добре. Там тебе чекають і люблять. Ніяку земну любов не порівняти з Божою! Мені знайоме це відчуття страху, що тужить тебе. Воно пройде. З часом, звісно." Вона пильно дивилася на мене материнськими очима…

Могила цьоці Наді якраз навпроти церковного престолу. Там похоронено всіх отаких, молодих. "Земною" причиною їх смерті було різне: і хвороби, і нещасні випадки. Але основна-внутрішня, прихована: ТАМ теж потрібні добрі, незаплямовані Душі, світлі мрії. Їхнє життя-як "екзамен автоматом" - вони прийшли у цей світ, щоб їм поставили "відмінно" у злих (по-нашому) табелях смерті. Іншим просто потрібно складати іспит…

***

"Злива шарпала довгими доглянутими нігтями шибки вікон, роздираючи від розпачу до блискавок свої тендітні холодні пальці. Та було пізно. У молодій сім`ї народилася перша дитина, і саме їй судилася доля ТОЇ…

Мабуть, одружуючись, мої батьки і не знали, що їм доведеться хоронити свою дитину. Вони були вже немолоді…

…Через три роки народився мій брат…

"Скільки себе пам`ятаю", - як співається у пісні, - наше життя ніколи не було спокійним: складалось враження, що неспокій і ми ніде не існуємо окремо одне від одного. Ви, любий читачу, знаєте причину цієї біди, а я не знала. Рідні не здогадувались.

Якось підслухала розмову матері з бабусею. Мама, в черговий раз побита татом, повернулась тоді з найближчого хутора, де жила ворожка. Після звичного, що "хтось поробив", вона сказала матері, що "діти будуть гарні, добрі, аж люди заздритимуть". І сімейне життя налагодиться, як помре вона, якась "близька родичка". Ще тоді, дитиною, я десь у глибині душі чекала на смерть цієї "родички".

Пізніше я дізналася про свою долю. Правильно б сказати "здогадалася": слухала розмови дорослих, розпитувала. Аналіз цього всього вжахнув(не голосно сказано?!) мене. Я говорила дідусеві з бабусею(вони ж похоронили дочку, думала я, повірять)- ті не сприймали(чи боялися?) моїх слів. Батьки у відповідь облили мене гарячими помиями повчальних криків. А брат, якщо й повірив, то не надавав цьому великого значення.

За півроку до настання вирахуваного мною терміну (чотири місяці перед двадцятиодноріччям) я на важко зароблені за кордоном гроші (не за рік, звісно ж, і не проституцією) купила собі квартиру в обласному центрі простору двокімнатну квартиру і тримала за руку помираючу надію на те, що втекла від прокляття. І справді Час прийшов. Вже місяць, як я повинна була померти. Тепер я боялась ще більше: "вибрана" не я, а мій брат! Господи, тільки не це! Незважаючи на все, я любила свого брата. Коли сім`ї було дуже важко, 

Максимко підтримував мене. Я знала: він будь-коли допоможе. Як я житиму без нього!?! Я ж, по суті, похоронила вже себе, але не його. Це мала бути моя(!) смерть.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
20.01.2015 Проза / Роман
Ангели у коробках, або Те, що вона написала... (розділ 3 частина 1)
20.01.2015 Проза / Роман
Ангели у коробках, або Те, що Вона написала (Розділ 1)
Найновіше
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
Ангели у коробках , або Те, що Вона написала
20.01.2015
Ангели у коробках, або Те, що Вона написала (Розділ 2 Частина 1)
20.01.2015
Ангели у коробках, або Те, що Вона написала (Розділ 2 Частина 2)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 72  Коментарів: 8
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 24.01.2016 09:53  Каранда Галина для © ... 

З мого телефону не получається. Не відображаються поля для нумерації. Але це не означає, що з вашого теж не вийде.  

 24.01.2016 02:19  Каранда Галина для © ... 

Там же. Правіше кнопки з назвою збірки. Така, наче списочок зелененькими рисочками. Але я не пробувада з телефону редагувати, вммене нет слабий.. Не знаю, чи вийде. 

 24.01.2016 01:45  © ... для Каранда Галина 

Маю можливість зайти лише зі смартфона. Як стосовно кнопки?Де її шукати в цьому випадку?Наперед дякую))) 

 24.01.2016 00:14  Каранда Галина для © ... 

Заходите в свої публікації. Вибираєте збірку. Шукаєте зелененьку кнопочку впорядкувати збірку. Висвітиться список із порожніми квадратиками навпроти назв. Квадратики нумеруєте в потрібному вам порядку і тиснете на зберегти. Наче якось так... 

 24.01.2016 00:06  © ... для Каранда Галина 

Підкажіть, будь ласка,як саме можна впорядкувати збірку?Де знайти потрібні опції? 

 24.01.2016 00:05  © ... для Лариса Пугачук 

Дякую за Ваш час)))) 

 23.01.2016 11:21  Каранда Галина для © ... 

Світланко, я почала читати. Складно просто з часом, точніше з часом біля нормального монітору з нормальним нетом. Тому поки я ще не дуже в`їхала в суть роману. Але обіцяю по можливості дочитати.
Прохання - впорядкуйте збірку, аби всі частини роману йшли підряд (тут є така можливість - редагувати збірку) 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +11
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +55
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
12.04.2014 © СвітЛана
23.02.2013 © Тетяна Белімова
05.04.2012 © Т.Белімова
07.02.2014 © Суворий
20.05.2015 © Журналіст
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди