Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
20.01.2015 00:58Роман
Про школу  
00000
Без обмежень
© Світлана Нестерівська Індіго Лана

Ангели у коробках, або Те, що Вона написала

Розділ 1
Світлана Нестерівська Індіго Лана
Опубліковано 20.01.2015 / 27582

Важко, коли все набридає. Але я не відчуваю цього. Стогнуть старі колонки, вибльовуючи якісь незрозумілі слова англійських пісень. Мені гидко до тошноти. І не лише тому, що я нічого не тямлю по-англійському, а й тому, що людина, в якої так часто помирають мрії, не може вічно бути сильною. Колись вона... Даремні слова, вони ж не про мене! Єдине, що тримає ще тут, це дитинство, спогади і... Біблія, яку я не до кінця осягнула і яка, я впевнена, найбільше допомагає мені. Час від часу здійснюю подорож у своє дитинство. Як? Зовсім не "машиною часу ", не через єгипетські гробниці, не за допомогою кібернетики... Зараз побачите.

Витягую з найдальшого кутка тумбочки (сховала, щоб не бачила мати)маленьку коробочку. Набираю в п`ятикубовий шприц своєї "мандрівної крові"-*в*-крб...-і повільно вводжу її у вену. Боляче? Страшно? Зовсім ні. Я ж дитина свого покоління. Ми безстрашні. Люди "золотого віку", яким нічого не треба і все можна : пити, курити, колотися, займатися сексом (з презервативом і без) та хворіти живою смертю, провіленою і низькою. Таке життя. Не лякайтесь, батьки, дідусі і бабусі і "наші предки із могил ", адже ви самі дали "добро" на таке сьогодні. До того ж, нам же не страшно!!!!!!...

О, почалося...Зустрінемось ТАМ....

* * *

-Привіт. Ну й довго ж тебе треба чекати. Ми вже почали тривожитись

-Ти що, малий, забув, з якого я століття? Не вперше ж. Потрібно звикати! Ми тепер по-своєму розуміємо пунктуальність.

-Сідай. Пам`ятаєш, на котрій зупинці маєш зійти?

-Аякже."1990". Тут все починалось.

-Ну що ж бувай. І не затримуйся там довго, а то не зможеш повернутися у свій благословенний вік...

- Я б з радістю... - подумала я тихо, коли важкі колеса ударами серця почали відстукувати дорогу.

* * *

"Любий Ангеле, 

пишу з надією, що минулий тиждень був лише сном, жахом, поганою ілюзією, фантазією наших ворогів. Але твоє мовчання яскрить очі сонцем реальності і гірка думка б`є у стотонний дзвін правди, що резонансує у кожній годині мого життя: я зруйнувала все. Сама. Тобі, мабуть, потрібні пояснення.Чому я того січневого вечора розірвала, ніби нещирого листа, на клаптики наше по-дитячому чарівне кохання? Чому на міліонні напівп`яні "Вибач, коли щось не так. Я більше не буду" я відповідала єдино правильною у ті хвилини фразою: "Все закінчено"? І чому ти не намагався навіть зупинити мене, коли кожен мій крок відлунював до твоїх підліткових мізків, шукаючи у лабіринтах звивин одне рішуче слово, що мало опанцеритися у крик: "Стій!"? Чому в цю морозну ніч, змішуючись із моїми ( і твоїми?) слізьми з неба плакався... дощ? Чому на міліарди зелених "чому" є лише одна відповідь -....? Я хочу відповісти, хоч, напевно, вже занадто пізно.

Цей світ дуже складний. Ті, що кажуть "в коханні треба вибивати клин клином ", помиляються. Можна тільки вбити чергове почуття поруч із попереднім. Байдуже, легше чи глибше. Я не хотіла (та й зараз не хочу) закохуватись в тебе, бо ми різні ( сотень молекул різності не вистачить, щоб склеїти це слово - їх тисячі). Зрештою, є багато, дуже багато людей, які стоять між нами, забороняють мені тебе. У тебе, Ангеле, інший погляд на любов : я хотіла бачити тебе романтиком ( майже як Ромео) з букетами троянд, присвяченими мені піснями, готовністю виконати будь-яке бажання ), а ти ніколи навіть не танцював ні зі мною, ні для мене (єдина пожертва мені - два брейк -дансівські рухи, які я і в сні тепер могла б відтворити ).Твої листи останнім часом приходили рідше, ставали коротшими, а їх суть зводилась до банального : " Вибач, що довго не писав. У мене нічого цікавого. Пиши." А що я отримала у останньому конверті?!! "Дуже чекаю на твого листа. Пиши." Шість слів! Ти навіть не поцікавився,

І ще тисячі причин.

Я вважаю своїм обов`язком розповісти це Тобі.

Ангеле, я сумую за Тобою.Невже запізнилася і клин вже вбитий, міцно і глибоко! Думаю про тебе щодня. Хочу тебе побачити, щоб пояснити геть- геть усе.

Пам`ятаєш, ми домовились написати одне одному "прощай", коли зайде зірка нашої щирої дружби? Я не підписуватиму листи. Ти й так знатимеш, хто вмів завдати болю.

Прощай."

* * *

Потяг зупинився і мене чомусь занудило. Вже пізно (!), а квитків уперед в минуле нема.

-Розгулялися! - прошамрала невдоволено стара кляча на станції.-В минуле їм, бач. Може, ти ще захочеш у Київську Русь! Або познайомитись з Петраркою!..

("З охотою, - подумала я.- У нас багато спільного.")

Відьма XX? ст. й дальше незадоволено тарахкотіла.А все через те, що я хотіла квиток у 1984 рік. Виявляється, не можна :"мала ще та й взагалі, " і у 1988 рік також не можна :"І так насміхається над Союзом, дайте хоч останні роки нормально дожити." З великими труднощами купила останній квиток у 1990 рік, та й то не обійшлось без хабаря.

З яким настроєм я їхала сюди,знаючи, вже пізно. Пізно, пізно, пізно!!!


* * *

Маленька Вероніка йшла веселою сільською вулицею до школи. Вона вже сприймала по дорослому(кажуть, дехто народжується дорослим ; дівчинка належала саме до таких ).Урочиста лінійка. Багато чужих очей. Погляд, втуплений у вишивку на голубенькій спідниці, і незрозумілі, перші в житті зазубрені слова, що їх так шелесно дріботять мармеладові уста :

...Прощайте, іграшки, ляльки, 

Сьогодні я іду до школи.

Можливо, це був єдиний винятковий день в історії Всесвіту, коли на сонячному небі бешкетливий Антерос стріляв теплими зірками, одна з яких випадково впилася в серця двох малих, ще незнайомих між собою першокласників і без їхньої згоди запалила фігури, немов козаки по берегах Дніпра в дні татарської навали, від одного до іншого серця.

Ендрю пробував захиститись від Вероніки, кохання до неї, але не зумів, і не зможе ніколи -ніколи в житті. Якби у цій хлопчачій голівці тоді могла б хоч пискнути думка, що саме його поведінка, зініційована коханням, день за днем, рік за роком буде різьбити егоїста з ніжного дівочого серця! Якби Ендрю здогадувався, скільки твердих і рішучих "ні!" він почує з цих тонких червоних уст, які ще не раз кривитимуться у саркастичне "хм!"

Отож, ці дві маленькі крапочки будуть триматись постійно на певній відстані, - точці притягання і відштовхування, - не піддаючись потягу, і правильно робитимуть, бо любов може спалити їх, знищити. Жертвуючи собою, вони зуміли вижити. Та чи варто було це робити?

* * *

Літо. Сонце заховало пізніх метеликів під витрішкуватими руками лопуха. І пішло спати. Місяць тільки-но з тяжкої роботи, хотів помитися, повечеряти і відпочити. "І ніяких прогулянок, "- подумав невдоволено. Та й хто б поводився по-іншому, коли вже третій місяць не платять зарплатні, до магазину привозять черствий хліб, за яким потрібно стояти у довгій черзі?!

Почувши галас на вулиці, Місяць, не зумівши побороти цікавість, запаливши дешеву "Приму" без фільтру, вийшов на небо."Знову вона!"-подумав і усміхнувся лагідністю десятирічного. Вероніка ж у колі друзів-ровесників "гасала" на сусідському велосипеді взад-вперед по селі. Лише в такі хвилини вона по-справжньому почувалась дитиною. Радісно, весело, ох!.. І байдуже, що завтра збудять у п`ятій ранку, щоб гнати череду ; бо неподалік вона бачила Ендрю. Він якось дивно заряджає її до життя. Вже п`ять років

сидять за однією партою, а не може звикнути до його присутності.

До гурту підійшов ще один хлопчик. Та хто це?Не можу розгледіти, дуже темно…

-Вероніко, можна з тобою поговорити?

А, та це ж Ендрю. Та що йому потрібно так пізно? Можливо, зошит з домашнім завданням. Давайте послухаємо (чи підслухаємо?). Ось вони стоять: однакові кросівки, протерті джинси, напіврозщіплені на два розміри більші байкові сорочки... Чергові діти Шекспіра.

-Ну, що ти хотів?- питає вона задеркувато, а очі аж світяться від радості, яку неспромога приховати.

- "Ти така гарна", - подумав Ендрю в голос і нарешті зважився запитати : -Будеш зустрічатися зі мною?

-Ні, - відповіла Вероніка, ніби заздалегідь знала запитання.

-Чому?- він здивовано закліпав очима.-Чому?

-Дивний ти, - лише сказала дівчинка. (" Щоб захистити нас. І не рань мене своїм поглядом, будь ласка.").

Цієї ночі вони ходили в гості один до одного. У сни, в думки, у мрії.

* * *

"Ангеле, любий мій Ангеле!

Я вже написала тобі одного листа. Не знаю, що ти зрозумів зі сказаного мною, але відповіді я не отримала. Отже, ти ображаєшся на мене чи навіть ненавидиш мене. Не уявляю, про що говорити з тобою. Тебе вже давно нема. Я хочу бачити твої очі, доторкнутись до твоєї руки, попробувати терпкість твоїх уст. Мені боляче, коли до тебе дотуляються інші. Пробач. Цього разу не напишу "прощай", бо, здається, таки кохаю ".

* * *

Я закриваюсь подушкою і плачу, реву, так що краплі дощу бояться притулитись до шибки холодною щокою безвісті …

Добре, коли б ці слова я змогла сказати про себе. Але я ніколи не плакала від життя. Не знаю : це черствість чи загартування, але правда. Тому з мого словника автоматично випадає чимала група слів. Хоча ні, інколи я можу плакати. Наприклад, коли думаю, що багато рідних, дорогих мені людей помре швидше за мене; чи що там, після смерті, ми не пам`ятатимемо нікого із земного життя. Але зараз мені не до цього. Залишається маленька плямка на лівій руці від чергового уколу. Сонно закриваються очі. Безглуздо б`ється уривками думка, що "не люблю мацати на чужій руці набубнявілих вен...", що мені "не потрібне таке життя..." Вам стане смішно : я відпливаю....

* * *

-"1995".Виходьте! Звідки ви взялися на мою голову. Працюй, працюй, а подяки ніякої! Теж мені "вибрані"! Та хто ж вас вибирав, байстрюки залізного століття, незареєстровані покидьки!!

-Ну й старі пішли. Навіть лаятись по-сучасному не вміють. А ще й провідник. Та й на якому експресі! Либонь не однією тисячею набив кишеню шефові.

-Нічого. Відбере своє. Он які ціни! Вже й згадувати людина не має права. Де ж взяти ці гроші?

***

Весь урок Росава сиділа, мов обкурена. Вона не зважала на нудні монологи Спиліги Кравлівни, що в минулому, мабуть, працювала асистенткою гіпнотизера.

Був початок грудня. Учні сиділи в курточках і шапках та боялись навіть дихнути, щоб не розтопити спокій; але їм було добре вже тому, що вчителька не звертає на них уваги.

Деякі ще спали, деякі вже спали. Росава, як і інші однокласники, почервоніла від холоду, права рука викриваючи тремтіла на парті і, забувши всі букви, виводила якісь закарлючки.

-Швидше! -подумала школярка. Немов почувши її прохання, проскрипів грубий дзвінок. Спочатку десь укінці коридору, а потім все ближче-і-ближче. Учні стерлися з класу, позамітавши за собою вчительку.

-Ну ось, а ти прибирай, -хтозна-кому дорікнула Росава. -Ще й Сергій не прийшов до школи! -(Як вона сердилась тепер на свого сусіда по парті!)

Росава принесла зі двору велике і важке відро льодяної води, щоб мити підлогу, поставила посеред класу-і вражено застатуїла біля нього: на парті сидів і сонячно дивився на неї однокласник Вілій.

-Вілику, чому ти не йдеш додому?

-Там вже темно, а ти одна, та й роботи багато. Давай допоможу…

…І ось вони йдуть додому, лагідно знущаючись маленькими чоботами над свіжим, щойно спеченим снігом.

-А тобі не буде страшно вертатися назад, Вілику?

-Ні, Росавочко, що ти. Своє село. Все тут знайоме.

-Ось ми і прийшли. До наступного тижня. Дякую за все, Вілику.

-Це тобі, -хлопчик похапцем передав щось Росаві, різко повернувся і пішов не оглядаючись.

-Якийсь дивний, -подумала школярка.

Перед сном дівчинка витягнула з кишені червоної з синім куртки вчетверо складений клаптик паперу, на якому було написано лише три слова: "Я тебе люблю."

Вони не були для Росави новиною…

***

"Привіт, Ангеле!

Це знову я. Та, що згадує тебе по кілька разів на день. Чому ти не озиваєшся? Я не знаю, чи продовжувати тебе любити. Мрію про час, коли зустрінуся з тобою. Така безглузда розлука викопує з мого серця рештки сумління, які муляють в оці, заважають дивитись реально на світ.

За цей час я зовсім не змінилася, от лише кохаю тебе більше. Як би я хотіла знати, що ти теж такий, як був.

Не впевнена, що ти зможеш мене пробачити. Але я знову-й-знову згадую ті короткі дитячі ночі, де, повні білої чистоти, два ангели піднімалися на небо й обережно ходили по зірках, щоб не збити котру-небудь; вони ніжно торкалися вершечків дерев, щоб не зламати найменшої бруньки; вони тихо дихали, щоб не заважати вітру по-донжуанськи тинятися над землею, -це ті ангели, які врешті-решт необачно розбити свої серця.

Тепер немає двох ангелів, є тільки два покутники, які ніяк не можуть зустрітися.

Я пам`ятаю букетик троянд, які ти зірвав на бабусиному городі і подарував мені. Якби я знала, де в`януть ці троянди, я б поставила на тому місці пам`ятник нашому коханню. Я б нащепила їх, як паростки дитячих мрій, і приходила б тепер щодня молитися до них за нашу зустріч.

Ти не печаль мене, не ненавидь. Я не можу тобі сказати, хто саме винен в усьому, бо й сама точно не знаю.

Впевнена, що ти приїдеш і ми зруйнуємо прірву, яку вилили сніги за останні два роки."

***

Дуже болить рука, поцяткована синяками. Я зціплюю зуби. Ніколи жаліти себе, час виходити. Стомлений голос шепче по мікрофону:

-Шановні пасажири. Зупинка "1998".

"Шановні"! Ну й словечко випалив. Мабуть, у книжці прочитав. Я знаю його з минулих поїздок ("Ходять тут всякі шльондри."- "Дядьку, це ж мода така."- "Заткни свою розфарбовану пельку, а то так замалюю, що очей не буде видно, вилупки нещасні!").

-Дівчино, швидше. Тут багато виходять, а зупинка всього тридцять секунд.

-Чому так мало?

-Незалежна держава. Сучасні ціни на час…

"Може, познайомимось?"- "Мене звати Вова."- "Рада."- "Я теж. А Вас як звуть?"-"Це моє ім`я - Рада."- "А, зрозумів. А ви чого сюди, хочете щось змінити?"- "Пізно. Туди, де мені треба, не їздять поїзди. А ти чого?" - "Нудно. Хотів розважитися." - "Недешева розвага." - "Була б недешевою, якби мати сьогодні не виходила заміж. Втретє." - "То в тебе було троє батьків?" - "На 1998 рік - так. Тепер вже п`ятий підмітається. А мені все це. О…"

Ми продовжували йти.

-Куриш?-запитав він.

-Словами під носом.

-А ти, випадково, не з ХІХ ст., правильна така, ви-хо-ва-на.

-А оце бачив?-показала я синь своїх рук. -Думаєш, від хорошого життя?! Ось і прийшли. Тобі в які двері?

-"Помилки Гіменея". А тобі? "Перша любов"?- засміявся він після секундного здивування:-Хіба таке буває?! Пардон, я не знав.

***

Дзвінка вже йшла додому, рахуючи кроками тепле осіннє листя, коли її наздогнав Квітик, даючи якусь записку. На листку жовтневого паперу були рядки:

Дав би тобі сонце-та воно високо;

Дав би тобі небо-та воно далеко;

Дав би тобі серце-не можу дістати.

Дам я тобі фото, як схочеш згадати.

Слова, звісно, списані із старої маминої "Анкети" чи "Зошита спогадів", але не це основне…

Вона ВЖЕ знала, що відповісти. Наступного ранку перед уроками в щоденнику Квітика лежав обрамлений смутком-егоїзмом аркуш-відповідь:

Я сонця не хочу-воно не зігріє зимою;

Я неба не хочу-з ним дружать одні тільки хмари;

І серце твоє хай лишається завжди з тобою.

І фото не треба. Бо ти мені просто не пара.

З цього часу вона почала забувати його. І цей процес триватиме доти, поки їздитиме експрес "Теперішнє-Минуле"; поки є з ким порівнювати; поки гострі голки-в шприцах, а на поличці, за книжками, у самісінькому кутку є маленька баночка з написом *в*крб; і поки тримається цупко за волосся нудне життя; поки є час для спогадів…

***

"Ангеле.

Сірі малюнки на склі відвертають мене від життя. Для чого це існування? Щоб, як і з усіма, хтось погрався зі мною в любов, як із чужою гітарою, а потім відкинув, ніби зайву думку, приславши півсердечка в конверті ( другу половину залишають на пам`ять). Я ж зовсім інша. В мене сотні сердець. Уявляєш, скільки потрібно людей, щоб звільнити мене від цього тягаря?

Розум радить не любити тебе. Вклеїтись, як муха на липучку, у когось іншого теж не хочу, Ангеле. Яке гарне ім`я. Хто тебе так назвав?"

***

Мене хотіли вилікувати: мати, родичі, знайомі. Хіба можна керувати вищою силою? Невже можна "оздоровити" спогади, не поранивши особистості? Не впевнена.

Мамо, не дихай на мене, як на двогодинне курча. Ти не заборониш мені думати. Я знаю, ти любиш мене, але це не виправдання. Звідки синяки на руках? Від волейбольного м`яча. Закрий двері, бо холодно. Що? Але ж ти знаєш, я ще не можу настільки вигадувати. То інший щабель. Не знаю: вищий чи нижчий… Подай мені шприц. Що це?!?

Заспокійливе. Принаймні, на один спогад. Зроби мені укол. Ні, не треба повертатися. То у вену. Отак, добре, і … пробач мені, мамо. Я ніколи до цього не брехала.

***

-О, нові вагони! Невже й квитки дорожчі? Ви не знаєте? - звертаюся до пасажирки поруч. - О, ні, не може бути! Як це: "квитки у один бік"? Я не хочу залишатись у минулому. Ні?

Ще краще-це експрес у майбутнє. Мамо, ти ж ввела подвійну дозу! Пробач мені, матусю, молися за мене. Я прощаю тобі свою смерть. Та чи простить цю смерть мені Бог?

Доїздилася…

"Як терплю, коли м`яз відстукує у мінорі пусті слова, а Душа мимохідь відшукує і в минулого вирива… І любити нам заборонено, бо не витерпить серце те. За якими ж тоді законами у життя ви мене прете?! Але хочеться, дуже бажано дописати усі крапки. Та чужії дихання вкрадено і заповнено злі рядки.

Вже останні удари продано. І життя не лежить на дні. Відчуваю, що дуже холодно…"

- "…Я вмираю. Вогню мені!"

-Не вмирай у мене на руках!

- Ангеле, любий мій Ангеле. Ти не визнавав любові, яка не вміє поступатися, прощати, та хіба щось інше було б любов`ю?!! Ти вдавав, що завжди розумієш мене, хоч робив усе наперекір. Моя любов не така, вона справжня, тому її й не може бути.

Не плач. Чому ти плачеш? Я ж примусила себе любити по-твоєму, зрадивши зорі свого кохання. Я вперше в житті пробачила-пробачила те, що навіть ви, люди, ніколи не прощали.

Мені важко говорити…Але легко іти звідси. З цим світом мене уже ніхто і ніщо не пов`язує. Я втратила матір, знайомих, рідних через вічне прагнення говорити " в очі гірку правду".

Я й досі не розучилася цього.

Слова, сказані мною тут, - останні. Я знаю, що ти пам`ятатимеш мене лише до перших дверей. Питаєш, чи мені важко, сумно? Ні, я вже належу іншому світові, в якому ніхто з вас мені не буде потрібен, як, зрештою, і я вам.

Підніми мене… Ні, я зовсім не хочу подивитись у вікно на небо чи сонце-вони не продовжать мого життя. Мені потрібні твої очі…

Не плач. Сльози-блюзнірська маска. Будь хоч раз собою. Пам`ятай, я любитиму тебе до кінця життя. Тим паче, що залишилось недовго…

-Кохана, не вмирай у мене на руках! О ні! Лікарю-у-у-у! - він впав на її ще тепле тіло: - Брешеш! Ти брешеш! Я буду потрібен тобі і в іншому житті… Почекай!

Через хвилину два голубі ангели по перших променях сонця вели дві Душі у Чистилище.

Він був дійсно потрібен їй.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
20.01.2015 Проза / Роман
Ангели у коробках, або Те, що Вона написала (Розділ 2 Частина 1)
20.01.2015 Проза / Роман
Ангели у коробках, або Те, що Вона написала (Розділ 2 Частина 2)
Найновіше
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
Ангели у коробках , або Те, що Вона написала
20.01.2015
Ангели у коробках, або Те, що вона написала... (розділ 3 частина 1)
20.01.2015
Ангели у коробках, або Те, що Вона написала (Розділ 1)
25.01.2015
Ангели у коробках, або Те, що вона написала... (Розділ 3 Частина 2)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 96  Коментарів:
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +8
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +87
ВИБІР ЧИТАЧІВ
03.12.2011 © Т.Белімова
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
29.08.2010 © Віта Демянюк
20.03.2015 © Вікторія Легль
27.03.2012 © Микола Щасливий
18.09.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди