Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
20.01.2015 01:08Роман
Про життя і смерть  
10000
Без обмежень
© Світлана Нестерівська Індіго Лана

Ангели у коробках, або Те, що Вона написала

Розділ 2 Частина 2
Світлана Нестерівська Індіго Лана
Опубліковано 20.01.2015 / 27583

Я знову вмовляла рідних покинути це подвір`я, село, робила це наполегливіше. Рідні не вірили мені, а я не могла назвати справжню, найконкретнішу, причину свого страху. Довгими, безсонними ночами я плакала-молилася за Максима. "Якою ж я була егоїсткою, - душили думки. - Сама втекла від смерті, давши цьому вбивці на замовлення фото з найдорожчими, братовими, очима…" В мене було майже три роки. Я вирішила врятувати брата. На мої вмовляння батьки не піддавалися, а дідусь з бабусею плакали, кажучи, що хотіли б померти у хаті, яку самі збудували, що все тут для них дороге. Я відчувала, що всі вони помалу зненавидять мене, але ніколи, ніколи звідси не поїдуть. Якби я зараз була в психлікарні, всі б легко пояснили мої наступні дії, які можна назвати божевільними. Але якби йшлося про життя найдорожчої вам людини… Я так любила Максимка; хоча ніхто, навіть він, не знав про це(!). Переконавшись під час чергового приїзду до батьків, що їх рішення жити тут остаточне, а до мене вони ставляться як до ненормальної, я пішла до районної газети (де маю знайомих) і надрукувала ( не скажу, за які гроші) статтю, присвячену відомому вам прокляттю. "Грушева ртуть, або Проклята земля" була вивчена усіма жителями мого села. Мені було боляче дивитись, як страждали через це мої рідні…, та вони не покидали села. Я знала лиш одне: треба було діяти! Якраз місяць перед моїм днем народження(на зимові свята) я запросила сім`ю до себе в гості, а сама, "пішовши на роботу", приїхала в село, спалила стодолу та сад, обливши все бензином:…залишатись тут не було сенсу- всі переїхали жити до мене. Стосунки почали налагоджуватись. Я почала вчитись бути щасливою. Хоч не повністю. Не згоріло хвилювання за братика: чи не наздожене його доля і тут, далеко від того злощасного місця?... …Пройшли майже три роки. Зараз мої рідні живуть у іншому кінці того ж таки села. Люди давно забули газетну статтю і різдвяну пожежу. Новий будинок інколи у привіті розводить теплі руки своїх дверей, щоб обійняти мене. Добре там. Маленький садок, як підліткова група, дивиться у росисті очі вікон. В`юнка стежка, обшита пахучим бісером різноманітних квітів хвилею підлітає аж до дверей. (Це влітку.) А зараз жовтень за вікном. Трохи холодно. Та на нашому подвір`ї пахне хлібом і щастям. Максимко? Знаєте, вчора він одружився. Весілля було пишне. Мабуть. Він навіть не здогадується про мій подарунок(квартира, моя; для чого вона мені… тепер?) Шкода, правда, що не змогла побачити всіх. Але вони заходили до мене. Недавно. Тиждень тому… Чи, може, два. Бабуся принесла мені ще теплого хліба, - такий вміє пекти тільки вона, - а дідусь назвав мене "дитиною"(мені через три місяці виповниться ("оптимістка!") двадцять чотири роки!) і розказував чергову історію про те, як "був стрілком". Мати з батьком навіть не заходили у палату: помахали рукою з коридору і пішли… Лікарняна одномісна палата не гнітить мене (звикла до самотності). Всі меблі-маленький столик і ліжко, з якого я остінній місяць ні разу не вставала. Це мій теперішній дім. Вкінці літа я дізналася, що хвора. Все було блискавично. Причина? Я знаю, але не виню. Бо лю…"Добре, - усміхаюсь, - що труну, яку купила три роки тому, не встигла продати…" Ви не хвилюйтесь і не жалійте мене: я завжди знала, що скоро помру. Хвороба прогресує. В мене СНІД, його найважча форма. Лікар втішає. Навіщо? Я й так знаю, що вже пізно що-небудь змінювати. Я помру. Посварилась зі всіма родичами і друзями, щоб не побивались за мною. Я навмисне робила їм боляче, щоб вони зненавиділи мене. Ви думаєте, і це божевільно? Коли б ви любили їх так, як я, то зрозуміли б мене. Хоча як не вистачає мені їхньої підтримки!.. А Максим приходить. Навіть вчора, перед самим одруженням заїхав на годину. Я знала, що бачу його востаннє, і тому вдала, ніби сплю. Він став навколішки перед моїм ліжком, взяв худу, давно вже мертву ліву руку (вона мені відмовила ще тиждень тому)- і заплакав. "Вибач, Максе!" Я чула, як він швидше себе, ніж мене, запевняв, що я житиму, і що у нас будуть діти, і що він буде хресним татом моєму синові; він кричав, що забороняє мені помирати, а вже наступної миті благав мене жити… Білі пасма його пишного волосся торкалися моєї руки, та я скоріше здогадувалась про це, ніж відчувала… Потім увійшов лікар, щоби ввести чергову дозу наркотику - вони чіпляли мене за життя малими рибальськими гачками. Я попросила Олександра Петровича, щоб він повідомив братові, що мені краще і зовсім скоро я виздоровію; нехай Максимко не хвилюється, адже в нього весілля. -Хто вам сказав, що ви помрете? - суворо запитав доктор. - Ви дійсно поправляєтесь. -Лікарю. Я знаю, що мені залишився ще день-два. Ви можете обманювати моїх рідних, - і я вам за це вдячна, - але не мене! Той опустив очі. Олександр Петрович був моїм ровесником і, не загартований, напевно, ніколи ще не ручкався зі смертю. Хвилин через десять після відвідин лікаря ще раз зайшов мій брат.Повеселілий. Та я помітила, що мій зовнішній вигляд заставив засумніватися Максима у правдивості докторових слів. -О, ти не спиш? - він намагався бути радісним. - Вставай. В мене сьогодні весілля. Я приїхав за тобою. Я дуже постаралася, щоб усміхнутися якомога природніше. Не вийшло. - Я ж приїхав по тебе…- і очі засвітилися краденими сльозами. -Я люблю тебе, Максимку… Він зігнувся і поцілував мене в чоло. -Благослови мене, сестричко, - вдруге за цей день Максим стояв на колінах перед ліжком. -Благословляю. Нехай тебе благословить Господь. А зараз іди! -Я люблю тебе. У мене ж більше нікого нема. -Тепер буде, Максимку, - дружина. Я подивилась на нього і закрила очі - не хотіла, щоб останнім, що я побачу, були плечі брата. Переді мною й досі стоїть його добре, щире, майже ангельське обличчя. Він був останнім, - я відчуваю це, - кого бачила з рідних і друзів, .. хто за останні півроку говорив, що любить мене. Говорив, незважаючи на все… Сьогодні вранці я посповідалась. Не боюся смерті. Завжди хотіла померти раніше, ніж рідні мені люди. Я радію, що вони щасливі. І що ніхто більше ТАК не помре (надіюсь). Дочитую книгу своєї долі, і коли буде перегорнута остання сторінка, - мене не стане. Я помру самотньо, як і жила. Не маю на що скаржитись Богу: мої рідні люблять одне одного. Хіба що не мене…Та не осуджуйте їх за це. Ой! Якась сила вливається в мне. Відчуваю: можу ворушити і другою рукою! В ній - щось тверде. Це ж скибка хліба, востаннє привезеного бабусею. Черства. А пахне. Пахне її ніжними працьовитими руками, і дідусевими мозолями, і материними очима, і батьковими настановами, і Максимковою чуйністю… Бабуся ж не знала, що вже тоді я не могла нічого їсти: щось боліло, дуже боліло всередині. Я ховала цей шматочок в руці і уявляла, що ви, бабусю, як у дитинстві, тримаєте мене за руку, щоб не боялася… Темними ночами я вдивлялась у сірі стіни, пропахлі медикаментами, і намагалась зрозуміти, чому нікого немає поруч. Я сама цього хотіла? Так. Але підсвідомо вірила, що одну мене не залишать помирати… Ні, я не дорікаю. Дякую вам за життя, а Богові - що залишив на період хвороби пам`ять і свідомість, та й … праву руку. Я дописую останні секунди свого життя. Вірую, Господи…" *** "Я знайшов її помираючою. Вона була моїм однолітком. Ліва рука лежала на грудях, тримаючи кусок черствого хліба і хрестик. Права - міцно стискала ручку. На грудях лежав розкритий зошит. …Вчора її похоронили. Над могилою було прочитано все написане досі. Я вирішив розповісти тобі, читачу, що трапилось після смерті дівчини. Мабуть, вона не встигла дочитати молитви. Бо я, увійшовши в палату, побачив, як вона, написавши останні слова, закрила очі - серце перестало битися. Я підбіг до ліжка і побачив, як із мертвих очей покотились дві сльози, а уста розтягнулись в усмішку. Вона померла щасливою. Зразу після мене до палати вбіг Максим зі своєю дружиною. Він все зрозумів і злякано, майже божевільно захитав головою. Круглі від жаху очі вчепились болючим поглядом надії в обличчя померлої: -Скажіть, скажіть, що вона спить! Вона ж спить, лікарю!? Боже… Вона мер-т-в-а. Ні! - він припав до сестри, ніби прислухаючись, чи б`ється її серце, а потім почав несамовито-ніжно трусити її за плечі, благаючи, щоб прокинулась. Дружина Максима стояла на порозі і по її щоках бігли, як після зливи, гіркі сльози. Ніхто б у ній не впізнав учорашньої нареченої. Тільки через годину Максим відійшов від ліжка сестри. На той час приїхали й інші родичі. -Вона померла, - тільки й промовив він. - На її місці мав би бути я. Всі зрозуміли, про що говорив молодий чоловік. У папці з документами на квартиру Максимові був лист: "Любі мої дідусю і бабцю, матусю і татку і ти, Максимку! Якщо ви читаєте цього листа - я вже далеко. Тепер я напевно знаю, хто та "родичка", про яку казала ворожка і після смерті якої у сім`ю прийде прийде справжнє щастя. Це - я. І ще більше тішить це мене тому, що жити мені залишилось недовго. Пробачте мені за все. Вперше пишу заповіт, тому важко… Любіть одне одного. Максимку, я рада, що стала вибраною і що прокляття затаврувало не тебе. Лише не розумію, для чого мені дано ще три роки життя? Може, колись зустрінемось… Моліться за мою душу. Тлінна." "Вчора був у батьків Тлінночки на службі на сороковий день. Був я і біля колишнього подвір`я. Сусіди розповідали, що в день смерті дівчини грім вдарив у зловісну грушу. Дощенту згоріло все подвір`я. Ніхто не гасив пожежі. Зруйновано і те, що побоявся злизати минулий вогонь. Сильний вітер до ранку розніс попіл по полю. На цьому місці ще з десяток літ не виросте жодна травинка. Залишається сподіватися, що прокляття згоріло теж. О.П. P.S. Похоронено дівчину в рідному селі поруч з могилою молодої цьоці. Білі квіти радісно зустрічають всіх, що приходять помолитись. На скромному пам`ятнику вибито чорними буквами: "Ми любимо тебе. Від мами, тата, діда, баби, брата." А троянди шепочуть рідним: "І я вас люблю. Я вас дуже-дуже люблю…". P.S.2 Максим знайшов у квартирі 1105 Тлінниних листів до якогось Ангела, вирішив передати їх мені, щоб надрукувати тут. Я думаю, дівчина не хотіла б цього. Можливо, колись адресат появиться і я віддам йому пошту… P.S.3 Пройшло п`ятдесят років. Нарешті я познайомився з Ангелом. Він розповів мені історію кохання, їхнього кохання. До речі, цей чоловік заразив кохану вілом, а потім кинув її. Читаючи листи, він довго плакав. Я не казав йому, що пізно, не розраджував. Адже він винен! Винен! Він убив ту, яку я кохав понад усе, не наважуючись визнати це. Тліночко, чекай мене - я прийду. Залишилось зовсім недовго."

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
20.01.2015 Проза / Роман
Ангели у коробках, або Те, що Вона написала (Розділ 1)
22.01.2015 Публіцистика / Політика та суспільство
Запрограмовані на самознищення
Найновіше
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
29.11.2016 © Маріанна / Казка
Смолоскип
28.11.2016 © Меньшов Олександр / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
Ангели у коробках , або Те, що Вона написала
20.01.2015
Ангели у коробках, або Те, що вона написала... (розділ 3 частина 1)
20.01.2015
Ангели у коробках, або Те, що Вона написала (Розділ 2 Частина 1)
20.01.2015
Ангели у коробках, або Те, що Вона написала (Розділ 2 Частина 2)
25.01.2015
Ангели у коробках, або Те, що вона написала... (Розділ 3 Частина 2)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 64  Коментарів:
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +33
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +84
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
12.04.2011 © Закохана
27.03.2012 © Микола Щасливий
29.08.2010 © Віта Демянюк
23.02.2013 © Тетяна Белімова
22.09.2013 © Тетяна Белімова
27.11.2014 © Серго Сокольник
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди