Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
25.01.2015 21:59Роман
Про кохання  
10000
Без обмежень
© Світлана Нестерівська Індіго Лана

Ангели у коробках, або Те, що вона написала...

Розділ 3 Частина 2
Світлана Нестерівська Індіго Лана
Опубліковано 25.01.2015 / 27658

*** 

Вранці Олег встав скоро; як у дитинстві на день св. Миколая, щоб знайти подарунки під подушкою. Цієї ночі йому нічого не снилось. Надворі було ще темно, лише білий сніг блимав замерзлими фарами очей із сусідніх будинків. Олег вирішив приготувати сніданок для себе з матір`ю. "Нехай хоч сьогодні довше посплять, " - подумав. Хлопець любив робити сюрпризи. Доки нагрівалась вода у блискучому вишневому чайнику, а чашки дихали різким ароматом кави, юнак присів біля столика, чекаючи, коли прокинеться мати.  

Він думав. Знайти власника листа для нього вже не здавалось так просто. Не буде ж він розпитувати всіх мешканців будинку, чи, випадково, хтось з них не чекає листа!? А коли ні, що ж тоді? Правда, у хлопця була ще надія на те, що ім`я одержувача згадується у самому листі, що має, в свою чергу, допомогти... 

Олик побіг до кімнати, піднявши такий шум, що розбудив Ніну Володимирівну. 

- Олежику, ти вже прокинувся? Сьогодні ж неділя. Поспи ще! 

"А й справді, - подумав син, - тільки ж неділя. А я й забув." Та й спати не хотілось. Вже тихенько він полаптював до кухні, щоб вдруге не розбудити матір. Взяв собі чашку капучіно і тінню прошмигнув назад у кімнату. Поспіхом розкрив підсохнувший за ніч лист, відчуваючи, що перед ним розгортається якась сторінка майбутнього. Наперед хотів, щоб цей лист був адресований для нього. Йому було страшно, що через мить дізнається ім`я адресата, і вже через декілька годин змушений буде віддати конверт його власникові. Увімкнута лампа розливала по кімнаті голубе світло сну. У Олега тремтіли руки, немов зараз він мав би зробити щось заборонене. 

Кинувши перший погляд на дрібно списаний аркуш, юнак полегшено зітхнув: він не знайде отримувача... 

Очі Олика впивались кожним рядком, смакуючи слова, пережовуючи ретельно кожну думку: 

"Привіт, Ангеле! 

Чому не відповідаєш на мої листи? Тішу себе думкою, що ти їх просто не отримуєш, що вони губляться в дорозі... Але ж не всі десять!? Бо, коли так, тоді весь світ змовився проти нас. Що трапилось? Чому ти, нічого не пояснивши, вирішив розірвати наші стосунки? Невже ти ще ображаєшся на мене? Звичайно, я не мала прав перевіряти міцність твого кохання. Вкотре прошу: вибач. 

Згадую білі ночі нашого дитинства. Які вони далекі сьогодні! Може, засірилися попелом спаленого кохання чи забруднилися пилом довгих доріг, які б могли з`єднати нас обох. 

Мені б було значно простіше, коли б ти відповів мені. Нехай всього декілька слів: "Не пиши більше. Ненавиджу!" Та ні, ти мовчиш, Ангеле, подвоюючи біль в моєму серці і залишаючи конати надію, підтримуючи її штучним диханням мовчання. 

Я завжди помилково думала, що ти розумієш мене краще за всіх. Ти потрібен мені. Ввірвавшись у моє життя непроханим листом з багатьма мовними помилками, ти допоміг збагатити мій лексикон новими почуттями. За цих декілька років ти став частиною мене. Мої спогади не існують, коли хочу викинути з них тебе. Ти не любив говорити, то, може, й відівчився це робити, Ангеле, мій любий Ангеле! 

Ми ж були тільки друзями, хоча ти й часто повторяв, що любиш мене, я знала це, та, мабуть, не вірила. Чому, чому?! Коли ж відчула, що той, про кого завжди думала, як про першу любов, байдужий мені, зрозуміла, що можу по-справжньому закохатися... в тебе. Я добре знала, що тоді б я повністю залежала від тебе, тому й вирішила закінчити все, не почавши - вбити в зародку нашу... свою любов, або, коли б ти справді, Ангеле, кохав мене, бути завжди з тобою. Ніхто третій не був причиною нашої розлуки! 

Все залежало від тебе, любий! 

В одному з листів я писала, що, коли б знала, де в`януть троянди, подаровані тобою, я б поставила на тому місці пам`ятник нашому коханню і приходила б туди молитися Богу за наше майбутнє. Але тепер розумію, що не можна ставити пам`ятник неіснуючому, ілюзії, так як і не будуть більше блукати по зоряному небу, взявшися за руки, два маленькі ангели справжньої любові: один з них спокусився невірством, а другий досі не може йому пробачити... 

Я завжди любила тебе, Ангеле. Якби ти знав, як мені боляче писати про це... тепер. Не карай мене більше, я вже сама достатньо себе покарала. 

Дай шанс ангелам нашого кохання знову повернутися на небо, а ні, то вбий мого, щоб не блукав самотньо по визначних місцях нашого дитинства, працюючи екскурсоводом для випадкових перехожих. Не ламай вітром своєї ненависті гілку моїх мрій. 

Оріона." 

Олег тричі перечитував листа. І все більше переконувався, що доля вручила йому шанс. І він його не впустить. Олик вирішив написати відповідь Оріоні, щоб познайомитися з нею.  

Навіть якби зараз хлопець взнав справжнє ім`я "Ангела", то все одно б написав їй. 

- Як він може бути таким? Адже й мені, зовсім чужому дівчині, зрозуміло, що Оріона кохає його! І з усього видно, що він її теж, - Олег і сам мріяв про таку любов, але він знав, що ніхто з дівчат, особливо сучасних, не зможе кохати ТАК. 

Хлопець одразу ж узявся писати відповідь. Він переписував по декілька разів, відкривав найпотаємніші дверцята своєї душі, немов на останній сповіді. Шосте чуття підказувало, що з Оріоною з самого початку потрібно бути відвертим. Та й Олік взагалі не любив кривити душею: він не цурався ні свого становища, ні друзів, ні для його часу нетипових світоглядних позицій. Юнак розумів, що від першого листа залежить не лише характер листування з Орою, а й те, чи захоче вона йому відповісти. Нарешті на стандартному А-4 було викладено основне - те, що, на думку Олега, поєднувало його з далекою, незнайомою дівчиною. Аліна мовби поверталася до нього іншою, новою, майже ідеальною, що після стількох років нарешті знову завітала до нього. 

- Тепер я нікому тебе не віддам, - прошепотів. Лише підписавши своє ім`я вкінці листа, підвів голову від стола, на якому лежав ще не підписаний конверт. 

- Іди обідати, синку, - за плечима стояла мати, неодобрююче киваючи головою. - Ти що, заснув біля столу?! 

Тільки тепер Олик помітив, що надворі не лише розвиднілося, а й білощоке осіннє сонце вже встигло розтопити вершки першого снігу і готувало якийсь молочно-брудний коктель, перемішуючи тоненькими папірцями незрозумілу рідину в калюжах. Лампа своїм світлом злилася з денними кольорами, так що хлопець одразу не помітив, що забув її вимкнути. Наспіх поївши, юнак поспішив віддати листа у сині руки пошти. 

- Тільки б він не загубився, - з надією подумав Олег, знаючи, що написати вдруге в нього вже не вистачить сміливості, і сили. 

*** 

Виходячи з будинку, Олег зустрів свого колишнього однокласника Дениса. Вони і зараз вчились в одному університеті, але на різних факультетах. Колись були найкращими друзями, але тепер зустрічалися рідко, майже не розмовляли, лише "Привіт!", "Бувай!" - ось і все, що залишилося від їхньої дружби, справжньої, чоловічої, без підступу і злості.  

Правда, у Дениса було одне, через що Олег йому по-доброму заздрив. Це було перше кохання його друга. Олег ніколи не бачив цю дівчину, яка була єдиною таємницею Дениса для всього світу. Зрештою, навіть тепер Олег вважав Дена своїм найкращим другом( бо інших не було). 

?Здоров, Ден, - привітався Алик. - Давно тебе не бачив. Мабуть, і далі нікуди не ходиш гуляти, пишучи листи своїй малій і ховаючись з ними по кутках, - насправді Олег і сам сидів вдома. Він не любив гучних компаній, а Денисові просто хотів нагадати минуле, з жартами і щирістю. 

Ден стримано і по-новому серйозно відповів на привітання Олика. Виглядав сонно і сказав, що "вчора допізна танцював на дискотеці". 

- Ну, бувай, - закінчив Денис. - Я, мабуть, поїду трамваєм, а то запізнюсь... - і подав руку другові. 

- Побачимось, - сказав Олег бадьоро, хоча й не поспішаючи пішов далі. Ранок був мокрий і холодний, та для юнака починалося нове життя, а тому було весело... 

Пари проминули, на диво, швидко. Після лекції Юля запросила його до кафе. 

- Ні, не маю часу, - збрехав Олег. - Сьогодні сидітиму в бібліотеці. Екзамени на носі. 

- Нічого, - приховуючи образу, відповіла дівчина. Вона була готова до цього, адже не вона перша... 

На потоці знали, що Олик ні з ким не зустрічається. За його усмішку не одна з них проміняла б найдорожчі парфуми від "Mery Kay" чи туш фірми "Max Factor". А коли хлопець відмовив навіть Жанні - найкрасивішій дівчині на факультеті, то та пустила плітку, що Олег іншої орієнтації. Він тоді не виправдовувався, не доказував протилежного, хоч його й дуже боліла неправда. Через деякий час все забулося. Одні бачили в цьому старшокурснику романтика, інші - нарциса. Більшість одногрупниць вийшли заміж, інші зустрічалися з більш буденними хлопцями, хоча не одна першокурсниця марила про побачення з Олегом, а інші, як-от Юля, наважувались зробити перший крок, завжди - безрезультатно. 

Насправді Олик зовсім не хотів іти до бібліотеки. Всі необхідні підручники були в нього вдома, але... До екзаменів залишилось ще два місяці. У читальному залі дрімало ще декілька студентів. Олег взяв підручники з англійської, сів за столиком вкутку і задумався, дивлячись у вікно. Знайомою луною в його думки постукав чийсь голос. Далеко попереду сидів якийсь хлопець поруч з білявою дівчиною. Не звертаючи уваги на присутніх, вони цілувалися. То був Денис. Олег радів за друга: "Нарешті його дівчина тут. Мабуть, вчаться теж разом, - подумав Олег, - таки дочекався..." 

З бібліотеки вони вийшли останніми. Холодно чмокнувши білявку в щічку, Денис сказав "До завтра!" і поспішив наздогнати Олега. Після звичних запитань-відповідей, Денис  

промовив щиро, але якось сумно: 

- Наступного року одружуюсь, Олику. Бачив мою дівчину?! 

- Так, - відповів Олег. - Дуже гарна, Дене. 

- Гарна... - холодно протягнув друг, зітхнувши. - Приходь на весілля. 

-... - Олег усміхнувся у відповідь. - Звичайно, прийду. 

Решту дороги пройшли мовчки. Чи то не було у друзів чого сказати, чи страшно було знову довіритись один одному? 

Піти "на пиво" Олег відмовився. Вже лежачи в ліжку, згадував Дениса: "Змінився... Змінився все-таки, - думав. - А її так любив, а тепер поводиться, немов з іграшкою. Може, розлюбив і не знає, як сказати їй про це? Шкода. Невже нема у світі справжнього кохання? І якщо "ні", тоді для чого живемо?.." 

*** 

Через два дні - екзамен. То був перший і останній в цій сесії, який треба було скласти Олегові. Всі інші здав за результатами модулів. Хлопець не був круглим відмінником, та й вчився не заради оцінок. Він знав, що все залежить від нього, має залежати! 

"Чому ж нема відповіді? - питав себе під час мізерно коротких перерв. - Невже вона не відповість мені?" І знову зошити, конспекти, підручники... Два дні минули як мить. Олег відчував, що божеволіє від постійного навчання, перепочивав. Як і в кожного студента, відчуття у Олика було одне: нічого не знаю! Викладач запізнився на півгодини... 

*** 

Зранку листоноша приніс два конверти: один від бабусі, другий - від Неї!  

"Привіт, Олику! 

Мене здивував Твій лист. Але те, як ти мене "знайшов", більш дивне, схоже на казку. Надіюсь, що й кінець у цієї казки буде не гірший, ніж початок. 

Пишеш, що прочитав мого листа? От і добре. Я б ніколи не приховувала цього від тебе, але ти мене пробачиш, коли попрошу не згадувати більше про Ангела: намагаюсь забути, бо пам`ять про нього дуже болюча. 

Ти пропонуєш бути друзями і я з радістю погоджуюсь на це. Людям потрібні друзі, але небагато, зовсім мало, я вважаю - один, але справжній, вірний, чесний. Розмріялась?  

Можливо. 

Фото своє не надсилаю. Стомилась від того, що зустрічають зовнішністю. Невже душа не має значення?! Тільки не для мене. 

Вибач, що мій перший лист такий короткий, адже я тебе зовсім не знаю: ні що тобі подобається, ні твоїх хобі, ні симпатій. 

Оріона. 

P.S. Зовсім забула. Я народилася у 1984 році(мені 19 років). 

Я ніколи вдруге не перечитую написаних мною листів." 

- Немов я написав цього листа. Це ж треба, щоб... 

*** 

Десь дуже-дуже далеко кусалися зорі вставними зубами і той дзенькіт лякав нічних перехожих, розганяв їхні мрії, як зграї дворових собак, перемішував карти закоханим і ті мусили починати все спочатку. Холод переливався з неба як сік з м`якоттю, зависаючи у повітрі і заважаючи рухатись теплій парі, що останніми подихами виривалась із уст міщан, які пізно поверталися додому. Та це був приємний холод, який ввічливо, ненав`язливо нагадував людям: зима ще не закінчилася... 

Олег повільно, не поспішаючи ходив провулками знайомого, рідного йому району. Тільки одна частинка тіла не зазнала дотику зимних, худорлявих рук старого мороза - серце: у кишені Олежик тримав першого листа Ріни. Шкода, що було темно, а то б він укотре перечитав його. Цей конверт був найбільшою радістю хлопця, здається, у цілому житті. У той же день написав дівчині відповідь - точніше, писав не він, а душа. Сам не знаючи, як, Олег виклав усі свої турботи: і прикрощі з екзаменом, і думки про майбутнє. Звичайно, час від  

часу у нього виникали сумніви: не зрозуміє його чи насміється з наївної відвертості; чи варто було писати навіть про те, що не наважувався сказати матері?.. Олежик відчував, що, якщо й Оріона зрадить його сподівання, він зламається остаточно, він не зможе протистояти світу, де є чужим серед чужих. 

Срібляста хмара інею, занепокоєна крильцями якоїсь пташини, злетіла на голову юнака, покривши його чуб срібними світлинками. Деякі з них, ніби мурашки, заповзли під комір куртки і сплакались водою на теплому тілі, ніби підтакуючи думкам студента. Олік стрепенувся і, сам не знаючи, чому, вигукнув у байдужу ніч: 

-Не зрадь мене, Оріоно! 

-Оріоно... Оріоно... Оріоно...-стоголосо повторила без`язика темінь стрункою луною. 

"Я вже як дитина, - з усмішкою подумав Олег.-Хоча, чесно кажучи, було б непогано, коли б вона почула мене." 

Тут Олежик почав згадувати, що він написав дівчині, чи не було там якихось зайвих слів, які могли б образити її, чи не згадав того хлопця, "Ангела"? Це б засмутило Орі. 

"Привіт, Оріоно. 

Якби ти знала, як я зрадів, нарешті отримавши твого листа. Я ні на мить не розлучаюся з ним, немов мала дитина з маленькою іграшкою. Читаю і перечитую - і кожного разу знаходжу в ньому щось нове. Відчуваю на собі стурбовані погляди матері. Сьогодні вже двічі питала мене, чи не маю якихось проблем, чи, може, я захворів. Оріоно, я стільки маю сказати тобі! Ми знайомі вічність, ні, дві вічності! Добре ти вигадала, не висилати фото. Але мені здається, що і без нього я знаю тебе, знаю не рік, не два, навіть не від дня  

народження. Чомусь впевнений, що ми були знайомі ще там, поза земним життям. 

Яке щастя, що я знайшов тоді твого листа! 

Не думай, що пишучи наступні рядки, хочу засмутити тебе чи щоб мене жаліли, але я впевнений, що, виговорившись, знову знайду спокій. 

........................................................................ 

Та що це я все про сумне! В мене є і радісні новини: одружується мій колишній однокласник. Так швидко летить час. Та й Ден змінився. І всі-всі, що вчилися зі мною, теж. Чи це я занадто дитячий? 

Ріно, напиши мені про себе. Чи змінились твої однокласники? Напиши про своє перше кохання. (Вибач, коли забагато питань, але мені швидше хочеться про все дізнатися.  

Мабуть, деякі питання занадто відверті. Про мою першу любов, убиту новорічними морозами, ти вже знаєш із минулого листа.) 

Пиши швидше, а то я вже не знаходжу собі місця. Чекаю, чекаю, чекаю... 

Твій друг Олег." 

-Ні, я - таки божевільний! Навіщо було писати їй про першу любов. Я ж мав здогадатися, що нею був Ангел!- подумав Олег, все ще блукаючи містом. Він сердився на себе. Тому вирішив одразу ж іти додому. 

"Теж добрий друг, - буркотів до себе. - Ех ти!" 

Сидячи в теплій кімнаті, ще раз прочитав Оріониного листа і дещо заспокоївся: 

-Ні, така не розсердиться, - полагіднішав до себе Олик і заснув солодким, по-дитячому кольоровим сном. 

*** 

-Купив хліба? - Ніна Володимирівна, почувши, що хтось у коридорі обтрушує сніг з чобіт, питала сина. - Знову ти зі снігом, як хлопченя. 

-Мамко, матусько, бабуся приїхали, - радісно сказав, тримаючи у руках великі сумки з гостинцями. 

-Слава Ісусу Христу! 

Ніна побачила, що на порозі стояла мати. 

-Як ви доїхали, мамо, - розпитувала, п`ючи з матір`ю і сином теплий чай з пиріжками, начиненими малиновим варенням. 

-Добре, доню. Тільки стара стала-важко сумки носити. У Львові люди допомогли, а тут... Якби не Олюньо, не знаю, чи впоралася б. 

-А що ти, Олику, робив на вокзалі? - строго запитала Ніна. Вона вміла сердитись, але сьогодні в неї це не виходило. Якісь веселі іскорки тулились до серця. 

-Та...-протягнув.-Хотів побути сам... 

-А вокзал - найбезлюдніше місце в місті?! - засміялися мати з бабусею. Та й Олік усміхнувся: хоч щиро, але сумно. Ніна зауважила, що останнім часом він рідко посміхався, а коли й блисне якийсь промінець, то лише тоді, коли заставала його задуманого у кімнаті. Коли ж помічав матір, завжди щось ховав, а очі не могли приховати: "Ах, знову завадили..." 

Ніна раптом згадала щось: 

-Олежику, тобі лист прийшов. Від якоїсь дівчини. 

-Де? - запитав нетерпляче-радісно. 

-На твоєму столику. 

-Дякую, мамочко, бабусю, - і, поцілувавши обох, побіг до своєї кімнати. 

"Олику,  

Звісно, дуже добре бути відвертими з самого початку, бо, говорячи неправду, можна заплутатись у власному павутинні. З іншого боку, ми зобов`язуємось говорити лише правду, відкриваємо свої козирі, виставляємо напоказ недоліки, даємо іншій людині зброю, яку та може у майбутньому використати проти нас. Я ніколи нікому повністю не довіряла - це як жало оси чи колючки їжака; панцир черепахи, куди можна заховатися у негоду. Але з тобою по-іншому. Чим зашкодить мені людина, не зацікавлена ні в моєму нещасті, ні в радості? Вибач, що пишу так різко, але це правда, і я хочу, щоб ти знав її - треба зразу ставити крапки над "і", щоби потім не помилятися при читанні. 

Прошу, не заставляй себе любити те, до чого не схиляється твоє серце. Невдячна справа, після якої залишається лише втрачений час і ще одна особиста поразка у житті. 

Моє перше кохання. 

З Остапком я познайомилася у дитячому садочку. Він був дуже серйозною, як на свій вік, дитиною. Як, зрештою, і я. Мої батьки працювали допізна, бабусі з дідусями жили на селі. Лише коли мені виповнилось шість років, мати народила близнят, Віталія і Віктора. Чи розуміла я, як було важко батькам зі мною? Мабуть, ні. Вони мусіли працювати, бо хотіли купити будинок чи іншу квартиру(ми жили в однокімнатній). Всі гроші йшли "на книжку" і пропали зі скасуванням СРСР. Але зараз не про це. 

Батьки Остапа були представниками інтелігенції: тато - якась шишка в облраді, мати - викладач інституту. Звичайно, вихователі ставились до нього по-особливому. Пам`ятаю, він подарував мені смішну картинку, яку сам намалював(я й досі бережу цей витвір мистецтва): там було стільки фарби, що не можна було навіть розрізнити, які кольори використано, не говорячи вже про те, що там намальовано. Остапчик назвав "ангелом". 

Ми жили на одній вулиці, тому влітку вихователька дозволяла йти додому без батьків. Остап завжди ніс мою сумочку з іграшками. 

А коли нам виповнилось по п`ять років і ми почали вивчати букви, я мало не щодня отримувала від нього "любовні листи". Одного разу під двері він підкинув записку("Ріна йа лублу тибе") і її знайшла моя мати. Вони з батьком довго сміялися, жартуючи з мого "жениха". Записка загубилася. А Остап того ж року пішов учитися до іншої, аніж я, школи. А потім разом із батьками(здається, у 1993 році) виїхав за кордон. Куди - не знаю. Інколи мені здається, що він помер. І це дійсно так - між нами зараз має бути величезна  

пропасть(матеріальна), бо вона існувала вже й тоді. 

Вибач, Олежику, що розчарувала тебе. Не буває першого щасливого кохання. Ніколи. Твій друг? Не знаю його, але мені здається, що його це теж стосується…" 

Олег на мить відірвався від листа: 

- Оріона повторює мої думки. Мені і справді здається, що Ден байдужий до своєї дівчини… Гірко, але чесно. - І Олик знову взявся до читання: 

"…Олику, напиши мені про своє море ( я ніколи не була на морі), воно ж недалеко? Та, зрештою, будь-що читати мені буде цікаво. Основне, що це пишеш ти, Олеже. 

Будь ласка, не зволікай з відповіддю. Нехай новий семестр буде вдалим для нас. Особливо для тебе. Не забувай мене. Ріна." 

-Не забувай і ти мене, - прошепотів Олик, закінчивши читати листа. 

На зворотньому боці аркуша помітив припис: 

"P.S. Досить пізно. Я тільки-но закінчила писати листа, як почула, що хтось гукнув: "Не зрадь мене, Оріоно!" Я швиденько виглянула на вулицю, але нікого там не було. Мабуть, це видасться смішним, але, може, це був ти, Олику? Ти кричав?" 

Лист випав у юнака з рук. 

- Я, - автоматично відповів, ніби перед ним стояла дівчина. - Я. - повторив хлопець. 

Коли Олег вийшов із кімнати, дочитавши листа, всі вже спали. Він повернувся назад. Відповідь Ріні вирішив написати завтра. Наступного дня починалось навчання. Треба було виспатись, добре виспатись… 

"Люба Ріночко,  

Зараз у нас лекція. Сиджу за останньою партою і пишу тобі листа. Як в тебе справи? Я так зрадів, коли вчора принесли твого листа!..." 

***  

Перший день нового семестру минув у Олега без пригод. 

…Не спілкувався майже з ніким. Ми вже знаємо, що вирішив написати листа Ріні. Притаманне всім південцям почуття гумору Олег майстерно вкладав у прокрустове ложе серйозності, тому що десь розумів, що, як і його, невдалий жарт міг би образити Оріону. А Олик не хотів цього. 

Після останньої пари хлопець помчав на пошту - віднести листа. Він вже чекав на відповідь, хотів, щоб швидше в його двері постукав листоноша, тримаючи в руках білий конверт, підписаний гарним, рівним почерком. 

"Лише б не загубився", - подумав тривожно(як завжди!) Олік, опускаючи конверт у велику поштову скриньку в центральному поштовому відділенні міста N. 

***  

- А Олег де? - запитав Любчик(як його ніжно називали дівчата в групі), коли студенти зібралися недалеко від факультету, біля бару зі святковою назвою "Феєрія", який по-народному величали "студентським". 

Мороз, поздувавши з неба хмарки, що, як теплий кожух, захищали землю від його поглядів, обнявшись з білим холодним сонцем, розпорошував свої колючки. Хоча було й близько, дівчата добряче змерзли(про це свідчили їх червоні носи). 

-Нема. Мабуть, додому побіг, - засміялася пустотливо Яна. 

-Який хлопець пропадає, - напівжартома-напівсерйозно відреагувала Наташа. 

Всі вирушили до бару. Вони звикли, що Олег рідко буває в їхніх компаніях. За мить, після першого тосту за студентське життя "до сесії" всі забули про нього. 

***  

"Вітаю, Олежику! 

Цього року закінчується моє навчання в технікумі. На щастя! Ніколи не думала, що скажу, чи, тим паче, напишу це, але правда є правдою. Я так хочу побачити своїх батьків, адже вже три роки вони за кордоном. Якби ти знав, Олику, як важко мені про це писати. Краще б я сама заробляла ті гроші, аніж маю їх витрачати!  

Як там у тебе? Адже у нас з-під зашкарублої, мозолястої руки снігу пробиваються несміливі погляди весни. Навіть зимою тут гарно. Десь далеко рукою двірника розпустив колюче волосся ліс, чорними бровами кущачись на ще білому обличчі зими. Я не можу сказати, що наше аж занадто провінційне містечко гарне. Можливо, тому, що після обласного центру, в якому я жила в дитинстві, воно якесь просте, холодне для мене? Чи тому, що майже ніякі спогади не пов`язують мене з ним? 

Хоча ні, про що я говорю! Адже у мене є мої милі однокласники. В мене так багато шкільних спогадів, що лише вони для мене і є реальними. Це - минуле, дитинство. Це колись такі довгі уроки. Це, зрештою, Ангел…" 

Останнє речення було перекреслено. З усього видно, Оріона написала його автоматично, та все ж хлопець зміг розібрати рівний, виразний почерк. Якесь невиразне почуття охопило його. "Невже після всього вона не забула того Ангела?" - дещо злісно і ревниво подумав юнак, і продовжив читати. 

"Один хлопчик, - було написано далі у листі, - вже не пам`ятаю його імені, був у мене дуже закоханий. Пам`ятаю, завжди на уроках отримувала записки. У першій було всього-на-всього три слова - "Я тебе люблю". Я вже тоді, начитавшись добрих казок, мріяла про єдине в житті кохання, велике, світле, та мій однокласник для такого не підходив. Одного разу він пообписував підручник з креслення словами "Я тебе люблю". Мабуть, всі наші товариші знали про його любов до мене. А я не хотіла цього. Розумієш, Олику, коли тебе кохають без взаємності, це дуже відповідально. Я й зараз люблю однокласників, але ніколи не дозволяла собі - і надалі цього теж не буде - зустрічатись з ними, закохуватись в когось. Хіба що в Ан… 

Чому люди виростають із казки, Олику? Не розумію. В мене є мій світ, спроектований у шкільні роки добром, і я нікому не дозволю навіть втручатися в нього, не те що руйнувати.  

Мені добре так жити… 

Та ще краще, Олежику, що в мене є ти - той, хто завжди готовий вислухати, допомогти порадою. І коли роблять біллю ін`єкцію проти смерті, прикриваючи нагість останньою невідомістю, коли зупиниться вся техніка, бо комусь це буде "на руку", перш ніж подумати про кінець, я згадаю про тебе - і ти допоможеш, я знаю. 

З нетерпінням чекаю ясного конверта твоїх думок, затаврованого маркою, як необхідністю. 

Ріна." 

Ще декілька разів прочитавши листа, Олег, зручно вмостившись у своєму ліжку, не міг забути першого враження, що справляло на нього написане. Він розуміє її! Так, звичайно, але є ще щось, значно важливіше, тільки хлопець не міг зрозуміти, що? Мимоволі рука витягнула з-під подушки дорогий теплий від частих перечитувань листок … і піднесла до уст:  

Олег поцілував листа, не розуміючи причини цього пориву… 

***  

"Я подумав: "Дивно, ще вчора рожевий сніг з неприродними рум`янцями пекла заглядав обов`язковістю у вікно, а сьогодні вранці, вийшовши з будинку, зрозумів, що тільки-но пізня суха осінь закочує рукави, щоб, як добра господиня, ліпити вареники падолисту. 

На сходах, опускаючись вниз, бачив багато мешканців будинку ( ніби якесь свято), декого - по декілька разів. Не знаю, чому, але ніхто не відповів на моє привітання. Та ще чудніше було на вулиці. "Мітинг?! Революція?!" - запитував я себе здивовано. Обабіч вуличок, на тротуарах, у парках, біля магазинів - усюди топталися люди, серед яких - і мої знайомі. Та найдивніше, що протягом двох проведених мною у цьому божевіллі годин я зустрічав десятки двійників. 

Додому прийшов з широко відкритими від здивування очима. Мати стурбовано чекала мене на порозі, щоб заспокоїти, якось… 

-Мамо, скажіть, що відбувається? 

Мати включили мовчки телевізор, де для важливих новин перервано якийсь мексиканський серіал, хоч сумніваюсь, що його прихильниць хвилювала доля якихось там палом більше, ніж події у власному місті. 

-"Як ми вже повідомляли, у місті N. сьогодні спостерігається незвичайне надприродне явище. Багато хто з мешканців може побачити на вулицях своїх близнюків, що постійно стоять на одному місці. Ніяких агресивних дій з їх боку не зафіксовано. На даний час в місті оголошено надзвичайну ситуацію. Мер N-ого видав мешканцям наказ не залишати своїх домівок, допоки остаточно не з`ясуються причини цих подій і вчені не знайдуть можливості їх вирішення. 

З вами були…" 

- "Знову про N. Як повідомляють наші журналісти, двійники весь час повторюють якісь слова. Сказане відрізняється у копій однієї людини. Таке враження, що звучать думки вголос. Жителі і далі нікуди не виходять із власних квартир. Будь-які спроби зрушити хоча б на сантиметр цих дивних істот закінчуються поразкою. Науковці висувають різні припущення, але жодне не має доказів. Ми й надалі стежитимемо за подіями в N…" 

Я любив читати казки, але це вже було занадто! Телефонували стривожені бабуся Люда, а ми з матір`ю не могли їх заспокоїти. Мати плачуть. Та ще б! Місцеві канали не перестають повідомляти про нещасні випадки. Зупинено увесь транспорт: на дорогах - люди! 

Я знову ввімкнув телевізор. 

- "… А також є нова інформація. Очевидці засвідчують, що "інопланетяни" (так їх тепер називають) щось стережуть. Шановні телеглядачі! Ви є свідками того, як вчорашня фантастика стає дійсністю! Звідки вони: з Місяця, Марса чи невідомої нам планети? І, нарешті. Це початок "зоряних воєн" чи якоїсь мирної місії?! Будьте з нами…" 

Я бачив, як мати на кухні намагались що-небудь робити. Натомість - очі приковані до вікна, за яким - стоячий парад невизначеності лякає нерухомістю роботів. Знову новини… 

- "А зараз мер міста зачитає розпорядження…" 

-"Додаткова інформація. Те, що дві години тому було ледь чутним шепотом, щораз гучнішає. Коли не вирішити проблеми у найближчі години, існує загроза своєрідної катастрофи:  

шум стане нестерпним… Рятуйте місто…" 

- "Нарешті відкрили "N-ську таємницю"! А сталось це геніально і просто. Мешканець будинку на вулиці Р-ній побачив себе біля під`їзду. Підійшов. Його двійник сказав: "Ох, сигарети закінчились… Ох, сигарети…"Біля ніг побачив пачку "LM"-у. "Та це ж я викинув!" - подумав справжній мешканець міста і підняв сміття. І - о, диво! - двійник зник…" 

Я полегшено зітхнув. 

Наступний ранок був таким, як усі. Лише архіви телестудій збережуть жахливі спогади про той день у нашому місті. Причина досі не розкрита. Але ніколи жителі N. не забудуть, що для сміття призначені відповідні місця. А мер міста, в свою чергу, не забуде поставити на "відповідних місцях" смітники. 

Через тиждень я гуляв берегом моря, зайшов туди, звідки завжди любив дивитися на синю гладінь, думати про Оріону і - остовпів: один "я" уже сидів на камені. Біля "моїх" ніг лежала чернетка листа Оріоні, зім`ята колись мною і забута тут, а сам я, намагаючись перекричати безмежне море, волав: "Я люблю тебе, Ріно!!! І ми завжди будемо разом!!!!!!!!!!!!" Вгорі чи то насміхались, чи то підтримували мене чайки, і море всосувалось в цю думку бездонною пащею. "Я не підніму це "сміття"", - подумав я і усміхнувся…" 

Це був тільки сон. Олик прокинувся і одразу ж записав його у щоденник. "Непогано було б, якби сон виявився дійсністю …" 

Потім Олег прошепотів: "Я люблю тебе, Ріно! І ми завжди будемо разом!" 

***  

"Олику,  

Я вважаю, що нерозумно так довго чекати відповіді на листа. Писати треба, коли хочеться, а не…Ти ж розумієш, правда? Не знаю, як сприймеш ти сказане мною зараз, але мені здається, що закохуюсь в тебе, я це, саме це відчуваю. І якщо ти не відповідатимеш взаємністю, як Ангел, для мене буде пізно… 

Коли для тебе наше листування - просто розвага чи потіха, напиши. Тоді твій лист буде останньою у житті думкою, яку я прочитаю. 

Дивно, але мені зовсім-зовсім не хочеться бачити тебе. Ніщо вже не змінить моїх почуттів. Пам`ятаєш нашу домовленість не надсилати фото? Вперше ми маємо побачити одне одного наяву. Згоден? 

Більше не пишу, бо не знаю, як ти відповіш на мого листа. 

Я… Та ні, і це поки-що не варто писати. 

Оріона." 

***  

"Люба Ріночко,  

Як я вдячний тобі за останнього листа! Там я знайшов те, що шукав по лабіринтах своїх п`яних думок, і тільки ти ниткою Аріадни допомогла мені вибратись звідти. 

Тепер я вірю не лише в божевільне кохання з першого погляду, а і в, хоча заочне, велике кохання. Я нікому ще не говорив цих слів, тому почуваюся якось незвичайно: радісно і водночас ностальгічно сумно, ніби відриваю маленьку пелюсточку від молоденького пуп`янка свого дотепер самотнього, зневіреного серця. Я впевнений лише в одному: ніколи не жалітиму за написане тут, бо це означало б, що усе моє життя - помилка. Твоє почуття тримає мене останньою надією, бо навкруги тільки кабанячі крила пустоти і відчуження. 

Я люблю тебе, Ріночко, і ця велика річка невідомості, на протилежних берегах якої ми стоїмо, робить моє почуття сильнішим. 

Ми зустрінемось. Влітку. Я запрошую тебе. Тільки, будь ласка, будь зі мною щирою, а то я довго і повільно помиратиму, болісно відштовхуючи від себе міцні обійми життя. І кохання моє, як у інших людей надія, помре останнім - після мене. 

Мої будні наповнює тиша чорно-білих пар, покладених мертвою таранькою у останній шухляді зими. Море, таке ж зимове і шумне холодом серця, відлякує мене, як зраджена дружина. 

Недавно бачив Дениса - він теж дуже змінився, похмурий, з синяками суму під колись блакитними очима щастя. Невже таке робить з людьми справжнє кохання? 

Мене ж воно підносить! З того часу, як ти долонькою свого листа відкрила мені очі на самого ж себе, не було й дня, щоб сумував. Я люблю! Люблю! - і ніщо в світі не зупинить мене. Навіть щемка тривога, що підступною подружкою задряпується в мою свідомість, не бачачи відкритих дверей і жодної реакції на наполегливі дзвінки, ліниво і неохоче відступає. І навіть невеселі мелодії нагадують мені теплу усмішку твого почерку. 

Ти - це я. 

Пиши мені, Оріонко. 

Олег." 

***  

"Вітаю, Олику. 

Я така щаслива! Що ми знайшли одне одного, що так розуміємось і просто - життя прекрасне! А тут сніг морозяним писком ходить по вулицях, запевняючи перехожих-песимістів,  

що життя у них нікудишнє. На парах сидіти нудно. Вдома - теж. Чи настане колись літо? Я обов`язково приїду до тебе перед тим, як… Та ні, не варто. Я вириваю болючі зуби днів із календаря свого серця, рахуючи миті до зорепаду. Коли заживають старі рани і не залишається ніяких знаків - значить вони, ті рани, були ілюзією. Та слід моїх почуттів до Ангела(вибач, що пишу про нього) більш щасливий, ніж болючий, - бо нагадує про твого першого листа. 

Ти - найбільша, найкраща, найважливіша таємниця мого життя. Я бережу тебе, як жменьку рідної землі емігрант, як мати єдине дитя. І ніхто не відхилить цю завісу в моєму серці, щоб розгадати там тебе. Небезпечно. 

Я боюсь, що тебе також украдуть: люди, прикидаючись друзями, можуть зруйнувати гніздечко мого щастя просто так. Я не вірю нікому, крім тебе, Олику. Не обмани мене. По клітинках складного життя ми маємо йти тільки назустріч. 

Я вірю тобі. 

Твоя Ріна. 

P.S. Люблю тебе." 

***  

Скляне небо дивилося мертвими очима, ронячи фальшиві сльози блискучого намиста, яке на відстані миті від землі перетворюється в липкий пух сірого, останнього, мабуть, у цьому році снігу. Добре сидіти в теплій кімнаті, байдуже дивлячись в прозору воду вікон, за якими панує хаос по-юнацьки сміливого снігопаду. Ніна Володимирівна ніколи не думала, що сніг може так дзвінко, заразливо, дещо навіть задоволено сміятися. Жінка здригнулась і поправила на плечах теплу материну хустку: хурделиця сміялась голосом …  

її сина. Ніна озирнулась. В квартирі було темно - вечір, мимоволі погасивши всі свічки полудня, забув чомусь включити ліхтарі на стовпах надвечір`я.  

Вхідні двері прорипіли своє дівчаче "Заходь!" і впустили до середини. "Нарешті прийшов, - подумала мати. -Чому так пізно? Ой, тільки б все було добре", - вона прислухалась до серця - може, підкаже, що з її дитиною. Та серденько мовчало, заспокоюючи Ніну помірними, виваженими ударами. 

- Це ти, Олику? - питає тим часом. 

-Я, мамцю, я, - він підійшов до матері. На шапці золотими сльозами сяяли ґудзички сніжинок. Олег поцілував матір - і вона відчула на своїй щоці дотик холодного синового носа,  

який приємно контрастував із внутрішнім теплом. 

-Змерз, синку? 

-Та ні, мамочко. Ми гуляли з Денисом, розмовляли. Як у дитинстві. Пам`ятаєте? - І продовжив: - Ми ще посидимо трохи, ма. 

Олег був у піднесеному настрої. Після пар випадково зустрівся з Деном. Вони довго гуляли берегом, ховаючись у сторінках снігопаду. Олік відчув, що до нього повертається колишній друг. До того ж хлопець останнім часом був таким щасливим, що бажав цього усім. Коли почали говорити про дівчат, Олег якось навіть не зауважив, що Ден лише відмовчувався, робився понурішим… Олик же захотів поділитися своїм щастям - нарешті і він знайшов ту, одну-єдину! Хлопець говорив довго і багато, а вже коли вступили у під`їзд, сказав: 

-Ден, ходімо до мене. Я щось придумав. Ти маєш мені допомогти. 

Річ у тім, що ще в школі друзі хотіли створити музичний гурт: Олег писав тексти пісень, Денис - музику. Та після закінчення школи і ця мрія не здійснилась…А недавно серед інших присвячених Оріоні віршів появився іще один, який особливо сподобався Олегові і вже кілька днів не давав себе забути, стимулюючи бажання хлопця покласти цих декілька строф на музику. Щоб, коли влітку Оріона його навідає, зробити їй приємну несподіванку. 

Денис, на диво, погодився. І коли через півгодини Ніна Володимирівна зайшла до кімнати Олика з чаєм та тістечками для хлопців, ті навіть не почули її стуку: оба сиділи перед монітором і пильно стежили хворобливим поглядом за звуковою діаграмою. Вони робили те, що їм подобається. Здавалось, що і музика, і слова присвячено одній людині - міцно обнімались тут ноти з буквами, ллючи сонячне проміння новонародженої пісні. 

Через півтори години двоє друзів, немов нектар, смакували холодний чай із хрустким печивом. Були обидва задоволені, як малі діти, котрі зробили щось дуже важливе і корисне таємно від старших. 

-Я тебе обов`язково познайомлю з нею, Дене, - не переставав говорити Олег. - Ти знаєш, яка вона?! О… незвичайна! Я так люблю її! Вона приїде влітку. 

-Тобі пощастило, - по-братськи, без заздрості сказав Денис. - А от… - і він замовк. Хлопець не міг сказати Олегові, що стосунки з його коханою розірвані, і що він страждає… 

***  

"Коханий Олику! 

Мене вважають божевільною чи ненормальною, бо я ні з ким не зустрічаюсь. А для чого? В мене ж є ти (правда, вони цього не знають). Я люблю тебе і мені більше нікого не треба! Гуляючи ввечері, я дивлюсь на зорі і, ніби дзеркалам, шепочу тобі слова любові в надії, що ти почуєш їх там, у своєму місті. Я розмовляю з тобою, прокидаючись і лягаючи спати, бо тільки так живу. 

Коли одногрупниці запитують, чи в мене є хтось, я заперечую. Ти, Олежику, не хтось. Ти - це я. 

А вчора у книгарні оглядала Валентини. На одній було написано: "Ти - мій ангел!" Я згадала про нього. І зрозуміла, в чому помилялася: ангел ніколи не покине, не буде мовчати невідомістю, він не злий, він все пробачить. Це ти, Олику, мій справжній ангел. Назавжди. Пам`ятай про це. 

Від часу отримання першого листа з твоїм іменем я не веду щоденника… Я засинаю з думкою про нас, але ти ніколи не снишся мені, бо завжди поруч - я знаю. 

І коли щось станеться - бо це життя - і у нашій долі появляться інші люди, ми будемо змушені розповісти про все. Так буде чесно. Коли схочеш припинити все, напиши "Прощай!" 

Та чому це я про сумне. Люблю тебе, Олежику, і чекаю твого листа. Пиши мені. Ріна." 

*** 

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
25.01.2015 Поезії / Вірш
Позначений війною
25.01.2015 Проза / Роман
Ангели у коробках, або Те, що вона написала... (Розділ 3 Частина 3)
Найновіше
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
Ангели у коробках , або Те, що Вона написала
20.01.2015
Ангели у коробках, або Те, що вона написала... (розділ 3 частина 1)
20.01.2015
Ангели у коробках, або Те, що Вона написала (Розділ 2 Частина 2)
25.01.2015
Ангели у коробках, або Те, що вона написала... (Розділ 3 Частина 2)
25.01.2015
Ангели у коробках, або Те, що вона написала... (Розділ 3 Частина 4)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 97  Коментарів:
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +87
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
23.02.2013 © Тетяна Белімова
29.08.2010 © Віта Демянюк
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
01.04.2012 © Каранда Галина
27.03.2012 © Микола Щасливий
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди