Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
25.01.2015 22:44Роман
Про життя і смерть  
10000
Без обмежень
© Світлана Нестерівська Індіго Лана

Ангели у коробках, або Те, що вона написала...

Розділ 3 Частина 3
Світлана Нестерівська Індіго Лана
Опубліковано 25.01.2015 / 27659

"Привіт, Олику!

Коли між рядками кожного нового листа читаю твоє дихання і сонце жмуриться, боячись обпекти забруньковані очі дерев, весна не приходить на побачення з зимою, боячись переморозити білі хвилі своїх тендітних ніг; і серце їжиться від щастя, боячись бути розкодованим і розстріляним "добрими людьми", які, як виявиться, ще й "бажають щастя"; коли, ніби в дитячій грі "Веселка", крок за кроком від любові переходять по вузьких тунелях запрограмованих думок до ненависті, я дякую Богові, що в мене є ти, принесений ніби-то випадковістю.

На списаних сторінках шкільних зошитів все одно повинно залишатися місце для несказаного - загубленого чи забутого, розпорошеного мільярдами молекул і майже непомітного байдужим зустрічним, але так необхідного усім нам. Ніхто і ніколи до решти не заповнить бездонні колодязі - є історії, яким належало б стояти на широких полицях і про які вже не дізнаються - бо ці життя не записані людською рукою. А може, просто були недосконалими. І хтось із майбутніх приречений прожити за таким же сценарієм, 

зігравши, проте, в інших декораціях.

Олику, ти пишеш про свого друга, за якого дуже хвилюєшся. Звичайно, не знаючи його, не зможу тобі порадити щось конкретно. В нього ж у вересні весілля?! З твоїх слів знаю, що Ден вже багато років кохає свою дівчину. Не дозволь їм розірвати стосунків, бо потім не пробачиш собі. На землі і так мало справжньої любові, яка триває роками, яка вміє бути щораз новою і якої так бракує! Поговори з ним, нехай добре все обдумає. А коли вже встиг образити - вибачиться.

Вчора я вешталася засніженими вулицями, вдивлялась в обличчя побілених дерев, що впивались холодною сплячкою, - і думала про тебе, Олику. Добре було б удвох мандрувати сніжинчастою феєрією, взявшись за руки, як першокласники, ховаючи погляди у без секунди свої сліди, і мовчати, щоби біла тиша розгадала всі кросворди наших думок, користуючись багатотомною енциклопедією часу. Та чи зможе вона? Адже наші думки туди ще не записані, а наші кроки не міряли жодної з доріг сьогодення.

Коли мені не вистачає чого-небудь, я шепочу твоє ім`я, і воно заповнює пустоту, виливаючись у безмір усмішкою на моєму обличчі. Нам не вистачило б вічності, вкраденої Адамом і Євою, щоб заповнити її нашим коханням. Як це важко, Олежику! Але іншої кари я б не хотіла собі.

Орі."

***

"Вітаю, Олеже!

Ніколи не думала, що маленьке, на перший погляд звичайне речення "Я тебе люблю." у кожному листі звучатиме по-особливому. Дивлячись сучасне телебачення, слухаючи однолітків і спостерігаючи за їх поведінкою, думала, чесно кажучи, що насправді любов - це звичка чи навіть рефлекс…

Хотіли невідомого.

А чи не те саме робимо ми з тобою? Якщо десь там, у небі, винаходять формулу істинного кохання, як тут, на Землі, створюють смертельно небезпечні віруси, щоб працювати над їх "анти" (Людина придумує собі різноманітні способи, щоб померти якось по-іншому. Нам недостатньо однієї смерті. Чи це тому, що приходить вона, як розпещена панночка на побачення - коли захоче; чи тому, що кожен мріє про неї особливу, щоб хоч цим відрізнитись від натовпу?!), то досконалої формули ще нема, як нема і ніколи не буде ідеальних людей.

А так хочеться позбутися цих безвідповідних запитань, як настирливих, ніби перекупка на базарі, мух, - і стати знову дитиною. Адже колись нас хвилювали набагато приземленіші ( чи добріші?!) питання. Але й тоді, як і тепер, мені, пам`ятаю, хотілось одного: знайти вірного друга. Вдвох завжди краще, ніж одному, бо так і в самотності відчуваєш себе потрібним. Любов не може бути довгою чи короткою. Любов - вічна, все інше - дублікати, клони, ксерокопії, конспекти, "піратські" касети і диски, підроблені спиртні напої (так само небезпечно). Та світ звик до цього.

Ілюзіоністи! Це боягузливо - обманювати самих себе (чи, може, то ознака сильних особистостей?).

Ти питаєш, як в мене справи, Олежику? Все гаразд( тобто, нічого не змінилося). Холодний подих морозу жезлом міліціонера зупиняє артеріальну кров, виписуючи штраф за шалену швидкість. Як йому пояснити, що аптечку розуму добре укомплектовано, і я не становлю небезпеки для цього дешевого життя? І коли від легеньких щербанів долі тріскають неповнолітні капіляри, я можу їх лише пожаліти: вони не вміють любити. Любити як я і ти.

Нехай небо подарує тобі великий клапоть теплої синяви, щоби ти, Олику, зміг зішити з нього маленьку гавань надії і чекання.

Твоя Ріна.

P.S. Бережи себе, Олежику."

***

"Милий Олику.

Дні біжать назад, все більше і більше віддаляючи нас від літа. Заплаканими зимовими шибками дивиться у невідому далечінь моя маленька кімната, нетерпляче стає навшпиньки, зазираючи зацікавлено, чи не зустрінеться, бува, з твоїми гарнющими очима. Якого вони кольору, Олежику? Та ні, не кажи, я й сама знаю: вони зафарбовані в тони справжнього кохання, і ніжності, і благородства. Вони - найкращий оратор і непідкупний адвокат. Бувають миті, коли ці два маленькі глобуси хочеться заховати чи навіть викинути, немов небажаний доказ поганого вчинку.

Сніг падає на голови перехожих німим холодним докором покинутої матері, і ніхто, чи "майже ніхто", не відчуває легенького пощипування заледенілих сліз.

Чомусь здається, Олику, що ми, як напівбожевільні науковці, вивели ту формулу нового смертельно небезпечного вірусу і почали його випробувати на собі ж, не знайшовши наперед ліків. І коли ми помиратимемо у гарячці нашого кохання, ніхто не зможе врятувати наші душі і тіла, бо розрахунки сердець незрозумілі оточуючим.

А я живу, як у сні, і сном видається мені кожна мить, що прозолотиться думками про тебе. Багато-бо сказано, та мало ще почуто. А попереду ще цілі підвали зі столітніми бочками несказанного. Любити! І взагалі, чи дасть хто-небудь хоча б через сотні років досконале визначення слова "любов"?! Думаю, що ні. Бо не можна описати невидиме, як і дослідити абстракцію…

Саме тому моє кохання (вибач, наше) не схоже на жодне інше. Мабуть, ніхто не зуміє кохати так, як ми. І справді, не зможе, бо кожна любов дихає неповторністю.

Крізь відчинені двері слідами сніжинок несміливо заходить на хвилинку погрітися зима. Вона не розуміє, що помре від тепла. Я не впускаю її у свій дім. Інколи, щоб допомогти іншим, треба ранити їх.

У минулому листі, Олику, називаєш мене твоєю "маленькою дівчинкою". Для мене дивно чути слова ніжності, особливо, коли появляється відчуття, що на землі є хтось, хто зможе захистити мене. А це, в свою чергу, породжує безсилля.

Кожен лист ховає між покришених ручкою рядків усього три застарілі слова, у які вже ніхто не вірить.

Я кохаю тебе.

Світ ділиться надвоє. На маленькому шматочку його торта( навіть коли б там помістилась хоч одна думка) я завжди буду з тобою.

Ріна."

***

"Олю!

Задихаюсь від невисланих листів, що пишуться щомиті у думках, тішачи мене ілюзією майбутнього.

Знаєш, я люблю море, я сню ним лише тому, що воно твоє. І всі твої розповіді стосуються лише одного, як я називаю, "Олегового моря". Можливо, колись воно буде нашим і, як життя, залишатиметься завжди поруч. Ти дуже гарно розповідаєш про море. Чесно кажучи, заздрю йому, бо твої слова стосуються не мене.

Я прокидаюсь з твоїм іменем на запалених устах пам`яті. Боюсь промовити його вголос, щоб не розбити дзеркало майбутнього на сім осколків років пустоти. Цікаво, який у тебе голос?

На снігу зеленяться краплі котячих очей, і плямами розлитого чорнила ніч вступає у тишу. На стіні - долюдські ієрогліфи, старанно виведені акуратним почерком вітру. Тут записана вся людська мудрість, але ніхто не може прочитати її - не доросли.

Коли бачиш справжнє обличчя людини, якою захоплювалась, і з -філа перетворюєшся на -фоба, життя на деякий час втрачає сенс(хоч і виникають питання, чи був він досі). Тому в такі миті треба вірити у що-небудь, хоча б і у міраж…

Вулиця розбитими ліхтарями дарує окуляри вранішньої зорі, заспокоюючи старих, що пенсія - це ще не кінець життя. Ніхто не вірить. Так створено все на землі.

От, наприклад, я. По-справжньому вмію тільки кохати. А решту - так собі, потроху, щоб не пропасти у житті.

Люблю тебе.

Орі."

***

"Олежику, 

Зима лякає нас своїми гарячими сльозами, заставляючи закочувати штани до колін, брати розчепірки і міряти глибину скупчених калюж(ніби восени). Саме в такі миті хочеться снігу, який би не плакав, а скрипів під ногами веселу пісеньку подорожного. Пам`ятаю, навіть у три рочки, будучи зовсім маленькою, стомившись, не просилась "на руки", а коли батьки, йдучи в гості, хотіли нести мене, я белькотіла(чи кричала?!) : "Я сяма!"

Тепер теж люблю гуляти зимою, особливо вечорами, коли попіл скурених див в купі сигарет опадає на землю ще теплим інеєм. Тоді чую запах свіжості і життя.

А кохання плеще у долоні, кличучи моє серце до запальної польки. Я, правду кажучи, боюся піддатись цій завірюсі, щоб не зупинитись потім на краю життєвої пропасті. І коли незабаром народяться перші тюльпани ніжності у лоні розніженої весни, коли грайливі нігті нового сонця скликатимуть березневих котів на шлюбні прогулянки, коли пари стануть занадто довгими, а конспекти - занадто розумними для сприймання, я буду готова до цього, бо весна прийшла до мене гострим респіраторним захворюванням у твоєму

першому листі.

Серед всіх імен землі, Олику, твоє займає у моїй пам`яті найбільше мегабайтів, я прокручую його пісню на програвачі своїх споминів; це ім`я завершеності, постійності, світла, любові. Воно звучить для мене чайчиною колисковою і бажаним майбутнім.

Я кохаю тебе.

Ріона."

***

"Любий Олику, 

вже другий тиждень пустий поштовий ящик дихає на мене беззубим ротом. Приходжу після пар - і одразу ж до скриньки, де самотній холод гріє закоцюблі пальці. Чому не пишеш? Тільки не кажи, що у тебе нема часу -багато задають вчитися. Ще ж тільки початок семестру! Та, зрештою, ти зміг би викроїти п`ять хвилин, якби захотів…

Мені боляче, коли уявляю, що все повториться. Я люблю тебе, Олику.

Не ображайся за цей короткий лист, адже він -тільки сигнал "SOS!" : напиши мені!

Твоя Орі."

***

"Мила Ріночко, 

дуже чекав на твого листа, а коли відкрив конверт -засмутився: чверть списаної сторінки не віщувала нічого доброго. Згадалось класикові: "Знімаючи з посади, короткі шлють листи.". І серце впало на дно безвісті; одразу ж над ним замерзло озеро відстані - я перехотів жити. Лише якась крапля здорового глузду, що дивом залишилось сльозою у кутиках очей, зашепотіла: "Прочитай цього листа, не рви його…"

Ти, як завжди, чесна і справедлива. Я не хотів би знати тебе іншою (бо знаю: інша ти не існуєш), тому що саме таку тебе кохаю -це твоя індивідуальність, Оріоночко, це узор твоїх пальців і сітківка твого ока. Хоча, правду кажучи, ти безпідставно звинувачуєш мене (тепер, мабуть, і сама це розумієш), бо я писав тобі.

Можливо, написаний кимось іншим, той лист заставив би мене зненавидіти людину, розсердитись на неї, але від твого листа віє зовсім іншим холодом -прохолодою літнього ранку чи морського приливу, яка тільки освіжає думки, не даючи почуттям засохнути, змарніти.

Я кохаю тебе. Так люблять лише голуби, які мають тільки одну пару за все життя. Шукаю тінь твого імені на ще зимовому, але вже такому квітучому від зірок і моїх частих поглядів небі. Оріноко, не знаю, що робив би я без тебе, адже в мене нікого нема. Напевно, зараз ти мені не повіриш, та я дякую тобі за того останнього листа. Тільки ти могла його так написати. Коли вийняв зрешечений аркуш паперу -втратив тебе від першого погляду на обсяг написаного і знову знайшов, прочитавши листа. Мить між минулим і

майбутнім шептала мені прискореним болем серця: "… загубив ту людину, яку життя дає не кожному, а якщо пощастить -то лише раз…"

Лише раз! Лише раз! А мені й не потрібно більше. Я берегтиму наше кохання, як останнє у всесвіті…

Пробач, пробач мені за все, що зробив на шкоду чи образу тобі. Тепер не наважуюсь навіть подихом збентежити ці неспокійні рядки для тебе. Хто нам заважає, Орі? Якщо відстань, то її скоро не буде (ти ж прийдеш до мене влітку?) Якщо час, то він швидко прорейчиться старими вагонами. Якщо люди, то вони все одно нічого не змінять, бо я кохаю тебе, кохаю, чуєш?

Мені набрид вічно панахидний сум бетонних стін, сірі дороги безвихідності та вічний шум пенсіонерок -машин, які булькають кефіром своїх труб, викидаючи з побабчених ротів несвіже дихання диму.

Та зараз тихо. У сусідній кімнаті сплять мати, і чую тільки її ритмічне, спокійне дихання, ніби колискову дитинства. От на всьому світі, крім тебе, Ріночко, люблю матір і бабусю.

Так от, у цій тиші розмовляю з тобою. Та чи відповідаєш на мої питання? Чи пробачила? Я люблю тебе, Рінонько.

Твій Олег".

***

Із щоденника Оріони: "Він давно вже мені не писав. Більше двох тижнів. І на останнього листа відповіді нема. Записую у щоденник -погана, значить, справа. Мені боляче: біль невисланих листів менша, ніж біль неотриманих. А я так його люблю! "Клин клином вибивають, " - каже народна мудрість. А я поруч одного вбила інший, ще більший, з яким собі, мабуть, не дам ради.

Але чому, чому? Чим образила його у своїх листах, що не сказала або сказала не так? І чому не писав хоча б "прощай"? Мовчання…Воно породжує надію і не дає померти найбезглуздішим пориванням. Не мовчи, не мовчи, Олику!

Сиджу сама. Нікому навіть поскаржитись на сірі фарби свого життя; нікому викинути прості олівці, що малюють мені завтрашній день.

Люблю тебе, Олику!

Може, іще раз заглянути в поштовий ящик?

…Є лист від Олега. І повідомлення про посилку. 3 N. Може, від нього. Може, повертає мені мої листи і мою любов? Не допусти, Господи…"

***

"Любий Олежику, 

мабуть, тепер моя черга вибачатися? Ну, тоді пробач. Твій лист прийшов раніше від подарунка. Я теж тебе люблю. І теж чекаю літа, Олику.

Знаєш, насправді пробачення у нашого кохання повинна просити "Укрпошта". Там ніхто так і не розтлумачив: чому посилка була у дорозі майже місяць. Більше того, сердита працівниця накричала на мене, що довго не приходила забирати. "Адже мене повідомили вчора, " - оправдовувалась я, ніби справді винна у чомусь.

Дякую тобі, Олику, за частину твого моря, яке передав мені. Ці три не схожі одна на іншу ракушки завжди будуть найкращим сюрпризом.

"Перша розкаже тобі, чим займаюсь у місті, як проходить навчання. Друга записала на плівку своїх спіралей мої розмови з морем і чайками. Послухай їх, Рінонько. А третя, найбільша, буде говорити безперестанку про те, як я кохаю тебе, " - ці слова я прочитала у листі на дні коробки.

Знаю, існує інша мова -чесна, відверта, щира -мова очей, та ми не можемо дозволити собі це спілкування, тому ти вибрав ще кращу -мову звуків (не слів!), мову душі.

Прикладаючи до вуха найменшу ракушку, чую биття твого серця, розмірене тікання кроків, тишу нерухомих пар, збуджений вереск дзвінків і навіть теплоту та щирість стосунків з матір`ю.

Друга розповідає мені про твоє єднання з морем, ваші довгі розмови про життя і гучний полілог з чайками. Іноді ти диспутуєш з морем, суперечиш йому, не погоджуєшся, іншим разом -підтримуєш сивоусого. Коли довго слухаю ці пісні, здається, що ти, вставши по-осінньому мокрого піщаного берега, тихо, щоб не порушити гармонію розмови, зникаєш, залишаючи його зі мною наодинці. І вже не ти, а я дивлюсь в єдине призахідне сонячне око, що розливає проміння сліз по щоках моря, -і просто думаю. Або балакаю із

безмежним ланом сонячної води людських сліз. Або слухаю досконалий речитатив знайомого тобі друга.

Хвилі, як позитивні емоції, то підкочуються до моря, то відступають далеко-далеко, як перший шкільний дзвінок, щоби бентежити нас ілюзією свого шуму.

"Ш-ш-ш-ш, " - переповідає мені маленьке морське вушко, чи то скаржачись на те, що його забрали з батьківського лона, чи то в нього давно не було нагоди поговорити з тим, хто міг би по-справжньому зрозуміти.

Третю ракушку я ще не слухала. Питаєш, чому? Бо знаю, як ти мене кохаєш (сама відчуваю те саме). Хай відпочиває, щоб через десятки років, після нашої смерті, розповідати нашим дітям і онукам, як насправді потрібно любити. Ця водяна долонька буде для них своєрідним "розмовником" за кордоном буденності.

Люблю тебе, Олежику. Пиши.

Твоя Рінуся."

***

Із щоденника Оріони: "Снився дивний сон. Потрапивши під колеса фантастики я повинна була діяти за їхніми законами. Хтось чи щось заставляло мене робити те, що не лише не хочу, а й не можу -суперечить моїй моралі. Пам`ятаю, як втікала: вузька, сіра, поямлена дорога забивала сухістю рот велосипеда. По обидва її боки були перешкоди: праворуч стіною до самих небес (і це не перебільшення) висилась гора. З лівого боку, між дорогою і рікою, розклали свої дерев`яні лапи старі, недбайливо збиті з дощок будинки без вікон.

Біля перехрестя (друга дорога вела перпендикулярно згори через річку), обгороджені посірілим парканом, кольоровились рівними рядками поодинокі квіти. Точно не пам`ятаю, та, здається, це була квітка-семицвітка, що якось дивно виглядала на фоні коричнево-жовто-сірого оточення. Я виїхала з братами. Але зникло почуття рідності до них (як це бувало у інших снах, коли будь-що хотілось захистити рідних мені людей). Велосипеди їхали дуже повільно. Нас наздоганяло велетенське темно-коричневе страшило, дещо с

Прямо перед собою ми побачили двері -єдину надію на спасіння -це були двері до "другого світу". Ніхто з братів не зміг відкрити їх. Та в мене появилась впевненість і віра у те, що ці подвійні двері із затуманеним білими шибками впустять мене у своє серце. Я повільно простягнула праву руку до круглої золотої ручки -і двері відкрились. Я побачила Місто Сонця!

Повільною ходою переступила через поріг і опинилася на великому круглому балконі. Його перила були з каменю гарно вирізьбленої округлої форми. Там вже були якісь люди.

Можливо, такі ж, як я, грішники. Підійшовши до краю, я побачила на долоні погляду наступне: з лівого боку простягався ряд світло-зелених золотокупольних чи то церков, чи то будинків, які, здається, злились у одне ціле. Все тут пахло небом. Ніби яскраві золоті зірки спроектувалися на вже і так золотих банях, освічених яскравим, але зовсім не пекучим, не жорстоким, а ніжним, благословенним сонцем, яке займало все небо. Натомість праворуч, з другого кутка балкона, можна було побачити в долині білі ідеї мистецьки виконаних фонтанів, наповнених найчистішою у світі водою: здається, на все життя достатньо буде одного лиш ковтка - але це недосяжне для нас, людей з балкона.

На все це я дивлюсь з одного місця і думки швидчаться у моїй голові.

Я розуміла, що все це могло би бути і для мене (чи ще може бути?), стала на коліна і опустивши очі перед святими поглядами церков (мабуть, це були саме вони), почала щиро молитися. Я б ніколи не покинула цього місця, але … прокинулась".

***

"Олежику, - хлопець прочитав привітання, яким зазвичай починались Рінині листи. Сьогодні їх прийшло аж два. І саме на цьому писало "ч.1" - чи то "частина перша", чи то "читай першим". Цей конверт, як і усі до того, він розірвав з великим нетерпінням, передчуттям близького. - Підписала конверти, бо не цікаво читати твір з кінця. Так і тут. А лист виявився таким довгим, що не помістився в одному конверті, і тому я переписую. Знаєш, Олику, для мене нестерпно нудно переписувати листа з чернетки - ніби дивитися вдесяте фільм: і одноманітно, і нецікаво.

Минулого тижня ми відсвяткували випускний. Чому так скоро? Вирішили, що потім не буде часу поїхати куди-небудь (а ми цього ніколи ще не робили) всією групою.

Чорні очі колів винайнятого нами буса западались у жирних від снігу щоках дороги. Ми їхали "відпочивати" на базу ажень у сусідню область, отож шлях далекий. Мабуть, кожен карався думкою: куди, з ким і навіщо я їду? Ми були чужими до тепер і ця поїздка нічого б не змінила. На моє щастя (нещастя -про це я дізналась пізніше), вирішили їхати без хлопців, інакше б я залишилась в дома. Складалось враження, що люди, які сидять поруч і проведуть разом чотири дні, зустрілись випадково і -ще більше! -у них нема нічого спільного.

Сніг, сніг, сніг…Він зазирав у запотілі вікна, шкірив свої сліпучі зуби (якою ж пастою він користується?), плювався білою піною епілептика з-під важких ніг машин, разив очі міріадами дзеркал, ніби кажучи: "Я -всюди".

Одноманітна дорога, де-не-де бідно вишита скутими хрестиками сіл, що, як вовки, дивились на нас з-під далекого безмежного лісу чорними зіницями своїх вікон.

Як гарно там було, Олику! Живучи у місті, ми все на світі сприймаємо сіро, а природу - як щось тотожне із видумкою. Отам би жити! Лише вдвох: без заздрісних очей недругів, поза межами досяжності чорнобильського дихання, за межами суспільства з неправильними законами. Це об`єкт, достойний мрій навіть таких невиправних романтиків, як ми.

Дорога йшла над прірвою. А чи не так само живуть люди: один невдалий крок може викреслити зі змісту завтрашньої книжки або списати, як застарілу тему, і ніхто не допоможе.

Та найкумедніше було, коли, не знаючи дороги, ми двічі об`їхали навкруг нашої бази відпочинку. Було слизько, як і усюди в нашому житті, машина ледве не перекинулась у рівчак.

А навкруги крутив білим вусом велетенський ліс, але не так повільно, що від підозрілої тиші робилось моторошно. І якщо б на поверхні землі маленькими молоточками лікувальні джерельця не відраховували такання пульсу цього дідугана, ми б звикнули до спокою і розтанули у ньому, як сніжинки у відрі теплої води.

Нарешті, ми на місці! Після ситного обіду-вечері кожен пішов до своєї кімнати. Дехто включив музику, дехто -почав повні підступності і лицемір`я, але все-таки "душевні" розмови, дехто -одразу ж заснув, стомлений тривалою подорожжю.

А я майже до ранку дивилась у вікно, запросивши собі темноту до кімнати, щоб не пити самій сумну радість цієї казки: ліхтарі кольором світанку освічували всю територію, збираючи у хаосні узори бісеринки сніжинок. Маленькі ялинки, по шиї у снігу, тішились влаштованим лише для них святом. Дуже рідко страшили зір тіні перехожих -теж мешканців бази, переважно чоловіків, які могли собі дозволити дорожчі апартаменти, ніж ми, студентки.

Я сиділа на своєму ліжку і думала, як добре було б опинитися тут і з тобою. Тоді ми, можливо, теж загоряли б під долоньками зимових ліхтарів, ховаючи носи у обгортки в`язаних шалів. Ми трималися б за руки - і розмовляли, розмовляли, розмовляли. В ті миті я дуже шкодувала, що не взяла туди твоїх листів.

Після молитви на ніч, коли сон, сівши на підвіконнику, дбайливо опустив руку на моє чоло, я прошептала зорям: "На добраніч, Олежику…" Надіюсь, ти почув мене?" - на цьому лист закінчився. Олег взяв другий конверт з "4.2". На ньому були зображені конвалії. "Ріна ніколи не присилала листів у однакових конвертах, - подумав і посміхнувся. -Вона дійсно ідеальна. Чи вартий я її?" І читав далі:

"Наступного дня ми гуляли лісом. Я бачила заморожені сльози джерел, що перпендикуляром спускалися з гори, замерзаючи, як античні скульптури. Було багато гарного. Та подальші події червоним хрестом затавровують усю красу.

Ввечері ми пішли на дискотеку. Все пронеслось би безслідно, як і роки навчання, якби…Важко згадувати. На базі не було ні охорони, ні сторожів. Відпочиваючі приїхали здалеку.

Ще більше спротивилась мені російська мова у їхніх вустах. Захотілося бути всесильною, щоб змінити цей здичавілий, ненависний у такій подобі світ. П`яні місцеві хлопці, коли з дискоклубу вийшла кудись людина, здатна хоч якось захистити нас - діджей -закрили вхідні двері, відрізавши нам єдиний шлях для втечі, ми знепокоїлись. Ті почали розкуто поводитись, викрикували якісь слова, включили божевільний рок, - мовляв, кричіть, вас і так ніхто не почує. Олику, якби ти знав, як було страшно! Пишу про це тобі, бо більше нікому сказати. Вибач, що засмучую.

У голові навкулачки бились сотні думок: "Що робити? Чим захищатись? Хто допоможе? Чи встигнуть допомогти?" Але одне я знала точно, немов вирішила це сотні років тому, попередньо добре обдумавши: "Краще смерть, ніж…!" Та, як виявилось, усі проблеми були попереду. Невдовзі прийшли "поважні" мешканці оздоровчого центру, які шукали собі дівчат на ніч. Дурні і нетверезі - ось хто лякає мене найбільш. А тут, здається, відбувався всесвітній з`їзд і тих, і інших.

Втратити все, заради чого жила? Ніколи. І щось холодне пробило в моєму серці вже вдруге за короткий час: "Краще смерть!"

Не буду тебе лякати описом подальших подій. І жахливі крики, і п`яні суперечки… Все минуло, дякувати Богові. Та не забулося; і ніколи не забудеться. Як я молилася!

Наступного ранку поїхала додому - доля може й не дати другого щасливого шансу. Пекло земне страшніше за потойбічне. Ненавиджу світ, де одні люди використовують інших…

Та, можливо, варто подякувати долі за цей урок страху.

В ті хвилини, Олику, я подумки кликала тебе, а ти не міг нічого зробити. Я хотіла просто побачити тебе, втекти з тобою з тих стін.

Я кохатиму тебе, як пелюстки світанкової роси люблять ранкову зорю, не можучи відвести від неї своїх слізливих очей. У світі є тільки я і ти, і нікого не стосується, наша доля, бо нікого, крім нас, не існує. Всі інші - лише неякісні декорації, що від часу втручаються і втручатимуться в наше життя. Я вираховую із стипендії плинності останні дні життя зими, щоб

наблизити до зупинки нашої зустрічі повільний всюдихід часу.

Наше кохання ніколи не чуло запаху живих квітів, не відчувало дотиків рук і ніжного мліяння уст, але саме тому, що воно нематеріальне, кохання наше існує як аксіома. Навіть сніг здається ніжним, коли кругленькими орнаментованими долоньками витирає запітнілі від передчуття весни вікна.

Мені снились "квіти-семицвіти", тож у мене зараз щонайменше тиждень бажань. Перше з них я загадую на нашу зустріч, Олику.

Ніхто і ніколи не зможе любити нашими серцями. Навіть вбивши нас і вирвавши їх із грудей, ворог неспроможний зробити ці калинові ягоди своїми рабами. Для нас попереду заплановане ціле життя - одне, але наше. Невже ми відмовимось покуштувати його, випеченого за новим, неповторним рецептом часу.

Мабуть, зайве повторювати, що кохаю тебе, Олежику. Пиши мені - не барись. Оріона".

***

"Любий Олику, 

нарешті весна розбудилась від котячого м`явкотіння, висолопивши з-під рукавів багаті коралі підсніжників - розірвала їх, розсипала.

Ходиш весняним лісом і мрієш про щось досконале. Мокрі від сльозливого снігу чоботи сваряться з ногами, але ти не відчуваєш того - тобі добре. Збентежені лісові мавки полохливо тікають у танку від помилкових перехожих, витоптавши на снігу зелену галявину анемон. Як чудово дихати лісом! Люблю його таким: не заважають кліщі та інші комахи, а він, не зважаючи на холод, спілкується з тобою, хухаючи на замерзлі руки.

Так дивно, коли кохаєш: якщо без взаємності, то злишся на цілий світ, ходиш похмуро, почуваєшся самотньо, та проте любиш, відчуваєш кохання у собі, і тобі добре. Якщо ж любов взаємна - намагаєшся робити іншим добро, сама усміхнена, хоч насправді відчуваєш внутрішню порожнечу і не знаєш, чим її заповнити.

Одного разу, коли я не писала довго Ангелу (вибач, згадую його), він надіслав листа. У великому конверті було багато пронумерованих сторінок, пустих, і лише на останньому аркуші написав одне речення: "Таке ж я відчуваю, відкриваючи кожен день поштову скриньку і не знаходячи там твоїх листів". Він був занадто жорстоким. Я ж лише хотіла знати, чи кохає він мене насправді. Дізналася…

Я не буду такою, ніколи. Бо кохаю тебе, як перші квіти сонячне проміння, не знаючи, а лише вірячи, що відповідаєш мені взаємністю.

Я кохаю тебе, Олежику.

Не забувай ту, що підписується іменем

Ріна".

***

-"Привіт, Алику.

Вибач, що довго не писала. Весна вже давно взяла у свої руки скіпетр і корону королеви та правує всюди на світі, а не тільки на українській землі. Так любо, вставши зранку, дивитись у очі веселому сонечку, що ніби за вуха витягає своїми промінцями з-під землі тоненькі пальчики підсніжників з делікатними білими очима пуп`янків. Подивишся на дерево, кущик - ще чорні від зимового сну, лякають нас своєю незвичною мертвотою. Та - раптом вискочить брунька яскравим зеленим прищиком, кажучи: "І до мене доторкнулися вуста життєдайності". Саме в такі миттєвості, перемішані із горохом буднів, відчуваєш, що кохання дійсно є. і його не видумують, не вибирають, не прогнозують і навіть не впізнають. Воно просто є…"

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
25.01.2015 Проза / Роман
Ангели у коробках, або Те, що вона написала... (Розділ 3 Частина 2)
25.01.2015 Проза / Роман
Ангели у коробках, або Те, що вона написала... (Розділ 3 Частина 4)
Найновіше
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
Ангели у коробках , або Те, що Вона написала
20.01.2015
Ангели у коробках, або Те, що вона написала... (розділ 3 частина 1)
20.01.2015
Ангели у коробках, або Те, що Вона написала (Розділ 2 Частина 2)
25.01.2015
Ангели у коробках, або Те, що вона написала... (Розділ 3 Частина 3)
25.01.2015
Ангели у коробках, або Те, що вона написала... (Розділ 3 Частина 5)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 55  Коментарів:
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +8
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +87
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
09.12.2010 © Тундра
23.02.2013 © Тетяна Белімова
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
27.03.2012 © Микола Щасливий
18.09.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди