Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
25.01.2015 23:17Роман
Про кохання  
00000
Без обмежень
© Світлана Нестерівська Індіго Лана

Ангели у коробках, або Те, що вона написала...

Розділ 3 Частина 4
Світлана Нестерівська Індіго Лана
Опубліковано 25.01.2015 / 27660

- "Вітаю, Оріоночко.

Вже минув місяць, програвши себе в карти, з того часу, як востаннє писав тобі. Квітень, ніби малюк, хлюпається в холодних калюжах зимових сліз. І це йому зовсім не шкодить.

Щасливий! І блаженний, бо не розуміє, хто насправді його мати - весна! Він же син краси, любові, радості, маленький Ерос, що народжується кожного року, та, проте, ніколи не помирає. Де ж поміщається стільки кохання, народженого віками? Воно розсіюється поміж нас, людей, маленькими стрілами. Буває, золоті пилинки квітневої евфорії падають на зовсім випадкові голови, зв`язують, сковують, склеюють два чужі серця, зовсім-зовсім чужі. І почуття, народжені в такі миті, зазвичай сильніші від інших. Таке кохання може присудитись людині (але не засудитись!) тільки самим небом…"

-"…Ми домовлялись завжди говорити правду. Хоч, зрештою, що таке правда для будь-кого? Це, на мою думку, те, що людина відчуває в моменти висловлюваного. Правда може змінюватись. Але одне я знаю точно: вона краща за брехню. В моїй душі (і ти це знаєш, Олику) живе, як вічно маленьке котятко одне неземне, нереальне почуття до тебе. Воно народилося не як звичайне, смертне, а як Афіна - по-іншому, ніж у людей. Це почуття допомагало мені жити, переносити всі тілесні і духовні труднощі (а їх у мене останнім часом ой як багато!). Не хочу, щоби ти, Олежику, думав, що має "Я кохаю" було простою звичкою (так як до того я цих слів нікому не говорила!), чи вичитаною у книжках формулою, чи нав`язливою мрією. Навіть взимку мої думки вінчались червоними маками і я тішилась цим - я завжди знала - божевільним коханням. Хто зміг би ще так любити? І ніхто не знає

простору наших думок, поглядів на життя краще нас самих…"

-"… Чесність - перш за все і в усьому - ось чого ми, вічні діти, вимагали насамперед у себе, у світу, а потім вже - життя у нас. Я думаю і ти, Ріночко, маєш зі мною погодитись, що кохання, зачате (ох, яке багатозначне слово…) чесністю, завжди сяє міцністю. Мої "я люблю", адресовані тобі, завжди знаходили у коханому серці гніздо розуміння. Коли б світ дізнався про наше кохання, то згорів би (навіть швидше від подиву, аніж зі злості, заздрості чи підлоти). "Такого не буває, " - сказав би мені й Ден, а він вже точно знає про

існування справжньої любові! Коли мені сумно, коли не хочу бачити нікого на світі, витягую із шухляд твої листи і …читаю казку нашого кохання. Справді казку…"

-"…Я по декілька разів на тиждень перечитую твої листи, намагаюсь зрозуміти, з чого все почалося? Де? Коли? Звідки? Та кожного разу врешті-решт залишаюся віч-на-віч з таким фактом: наша любов існувала на світі до нас, без нас. Вона, як режисер, шукала віками потрібних їй акторів для зразкового сценарію. Були поодинокі претенденти. Ромео і Джульєтта чомусь не підійшли цьому професійному критику. А тепер мені здається, що, на мій глибокий сум і притаєний жаль, ми - теж…"

-"…Ніколи не треба віддавати своє кохання у руки слів, навіть коли ті кліпають до тебе ніжно-добрими очима. Слова можуть все зіпсувати, плюючи кожному в душу своєю багатозначністю. Вони перетворюють реальність на приємно кислуватий сон, заставляючи нас незадовго прокинутись. Навіть тоді, коли ми самі цього не хочемо…"

-"…Щасливий випадок подарував мені зустріч із надзвичайною людиною. І я вчепилась за це. Хто зна, чи ще появиться колись у мене такий шанс. Його очі зірками волошок сповідали найпотаємніші куточки моєї душі, простягаючи своїми промінцями золотосяйний букетик альтернативи: бери, мовляв, і будеш щасливою, а коли ні - забудь…

Здавалось, що сама фея Казка зупинила земні годинники, щоб зробити нас своїми героями. І я прийняла цю квітку…"

-"…А я теж прокинувся, озирнувся навколо - і не побачив там нікого, Оріноко, навіть тебе. Та цей сон, на щастя, як і пробудження, був гарним. Замість тебе, ідеальної духовно, незвичайної і такої бажаної, я побачив її, з крові і плоті, зелену, але таку близьку для мене. Водночас ніби злились в єдине ціле два ідеали: незримий і втілений. Вони так підходили одне одному, доповнюючись взаємно, що я зрозумів: це ЛЮБОВ - та, що буває одна на сотні сесій і міліарди народжень, що вражає своєю святістю і заставляє поклонятись. У цієї дівчини є щось твоє, Рінусю, та, водночас, вона реальніша за тебе: я можу її бачити, доторкатися до неї, чути її голос…її голос! Я розумів, що, коли не зроблю крок на зустріч, можу втратити її назавжди…"

-"…Я кохаю. Побажай мені щастя і успіху, Алику. Це так небесно - любити! Адже зі справжнім коханням приходить і довіра, і впевненість, і сила, і віра у сонце майбутнього. Та і як його не любити!? Такий щирий, відвертий. Майже як ти. Але - не гнівайся - кращий. Може, кажу це тому, що ніколи не бачила тебе? Пробач, не хотіла образити. Адже якось частина серця і досі належить, та й завжди належатиме тобі…"

-"…Ти ж назавжди залишишся клапаном того малого камінного серця, єдиною рухомою його частиною. Хотілось (мабуть, за звичкою) написати, що люблю тебе, та чи маю право на це тепер, коли в моєму житті появилася інша? Це було би підло, особливо по відношенню до неї. Нас назавжди триматиме разом твій лист до Ангела, ті дивні обставини, при яких я знайшов його. Можливо, колись я розповідатиму про це (як і про Аліну) своїм дітям, онукам. Ти залишатимешся для мене доброю лісовою мавкою, що врятувала мене від

сонячної пісні самоти, сопілчаного шереху самотності…"

-"…Не хочу, Олежику, ламати цим листом твого життя, та дуже надіюсь, що ти зрозумієш і пробачиш мене. Напевно, я зараз, як і у випадку з Ангелом, знову ламаю (і тепер - вже остаточно) своє життя. І цього разу вже ніхто не надасть мені ще одного шансу. Але я б не була собою, замовчуючи це, приховуючи від тебе. Я знову живу за законами свого серця, а воно шепче: "Кажи тільки правду, правду…правду…". Дуже прошу тебе, Олику, зрозумій, не навидь мене…"

-"…Я не хочу бути таким, як твій Ангел, щоби не подумала, що "всі чоловіки - одинакові". Саме тому розповідаю тобі про це: чесність-бо насамперед! От і я намагаюсь бути правдивим. Вибач мені за це. І не картай себе. Ти ні в чому не винна…"

-"…Зараз єдиною моєю мрією є знати, що ти щасливий. Нехай - з іншою, та якщо ти в когось закохаєшся, я буду щасливою за тебе і, мабуть (з ноткою егоїзму), за себе. Знаю, що про такого хлопця, як ти, можна тільки мріяти, та вибираю все-таки його. Скажеш, дурна? Можливо. Але він насправді створений для мене…"

-"…Про дівчину з твоєю душевністю, відкритістю і щирістю мріє, повір, багато сучасних хлопців. Ти - ніби коштовна перлина, загублена у пісках Сахари: ніхто не сподівається знайти тебе тут, у нашому часі. Та коли хто-небудь, як-от я, запримітить зіроту твоїх очей і зможе доторкнутись до неї, то вже ніколи не покине. Я знаю. В тебе народиться питання: "А ти, 

Олег? Чому ти покинув?" Я - божевільний, підкоряюсь серцю, яке цього разу підписало мирну угоду з розумом, показавши пальцем долі на милу незнайомку і сказавши: "Це - твоя друга половина. Тепер усе залежить від тебе". Тому хоча б цього разу я вирішив стати сценаристом свого життя…"

-"…Нехай, заховавшись під крилами лелек, з півночі, півдня, заходу і сходу теплими, незначними, зате повчальними помилками пролітає час. Не хочу, щоби у одному з випусків "Ключового моменту" ми зустрілись, старі і сиві, каючись у своїх помилках, просячи пробачення. Або щоб один із нас за стіною життя зустрів пустоту, так ніколи й не поглянувши

у очі коханій людині. Обіцяю, що, як тільки настане мить, і я зрозумію, що помилялась у своєму сьогоднішньому виборі, напишу тобі про це. Навіть, коли знатиму, що вже пізно, що у тебе - інший світ, обкручений тугим поясом сімейного екватора. Та це не означатиме, що хотіла б тоді зруйнувати твою сім`ю …"

- "…Страшно називати, навіть умовно, Ріночко, свій теперішній вибір помилковим, напевно - й говорячи про далеке і недосяжне майбутнє, - чесно кажучи, боюсь наврочити. Та коли - не дай, Боже! - це станеться, хочу, щоб на мене завжди чекала твоя нехай просто дружня підтримку. І якщо через десятки літ отримаєш від мене звісточку, то прошу-благаю: відгукнись! Значить, ти будеш мені потрібен. І буде байдуже, що поруч тебе житимуть чоловік, діти(адже без цього не можна?), та я й не зазіхатиму на їхнє перше

місце на олімпіаді твого серця. Коли вже не зміг твого кохання, то попрошу хоча б милостиню дружби…"

- "…Олику, Оліку, Олю, Олежику, Алику, - мабуть, востаннє насолоджуюсь якоюсь дитячою милозвучністю, круглою довершеністю твого "О", ніжним трепетом і вишуканою пестливістю твого імені. Розумію, як мені не вистачатиме його у майбутньому! І тепер відчуваю це, намагаючись продовжити коралі цих гірко-солодких думок. Думаю, буде розумно - більше не листуватися, щоб з головою поринути у нове життя. Ти йдеш з моїх днів, лишаючи, як непобиті карти, багато вільного часу. Мені не треба буде зазирати в поштову скриньку - там я бачитиму лише порвану моїми словами павутинку наших стосунків. Пробач мене, Олежику. І не думай, що всі ці слова написані просто і легко. Якби ти знав, котрий це лист із написаних прощальних до тебе за останній тиждень, то здивувався б. Та і цей не вийшов: хотіла написати коротко, а висіялось "сім сторінок досади…" Не

пиши мені. Я й так не знаходжу собі місця…

Помолися за мене, Олику. А я молитимусь за тебе, як і донині, кожного дня.

Не згадуй лихом. Бажаю тобі такого щастя, якого не насмілилася б захотіти для себе, - великого. І кохання.

Не підписуюсь. Забудь мене. Прощай."

-"… "Орі, Оріноко, Оріоночко, Ріно, Ріночко, Рінуся" - вибиває моє серце кожним своїм ударом. Яка жорстока доля, що, користуючись мною, забороняє вимовляти у майбутті твоє ім`я, переписуючи його в книгу табу. Пройде багато часу, поки перестану замість молитви шепотіти його. Імовірно, не раз, забувшись, називатиму ним свою дівчину, ненароком зрадивши думки про тебе. Та вона пробачить. Повинна прощати, коли кохає. Я впевнений, що не помилився щодо неї.

Дуже боляче писати тобі "Прощай", але саме це ми називали відвертістю, правда?! Я більше не писатиму тобі, Ріночко. Там, де починається кохання, дружба навіки гине, помирає. Ми не можемо після відвертих, щирих, таких незабутніх слів любові писати сухе "Як в тебе справи?", бо ручка ностальгії виводитиме своє "Я ще кохаю". А цього не повинно бути! Не перестану повторювати: пробач, якщо зможеш. А я себе нізащо не прощу. Забудь мене, бо не вартий твоєї пам`яті такий, як я. Прощай, Рінонько, Рінусе, 

Оріоно. Я ніколи тебе не забуду. А ти…не згадуй.

Вже не твій Олег.

P.S. Прощай."

Так два товсті листи, заслинені у новеньких конвертах, вели очима мовчазний діалог, зустрівшись, як перелітні птахи, посередині шляху, що умовно з`єднував дві крапки звичайних провінційних містечок рідної України. І лише один Господь бачив сльози, що котились по білих прямокутних щоках, змиваючи разом з тушшю букв і очі думок.

Оціпеніння зробило у просторі і часі маленьку - з морквяне зернятко - дірку, яку відразу ж зашила вміла рука на переправі.

А був це виняток. І ніхто не повірить у реальність написаного. Хоча ні, листи не рідко губляться. Але щоб два одразу! Та й адресовані взаємно! Та ще й такі схожі за змістом!.. А кажуть, що див не буває…

Точно не відомо, як саме загубились листи ( і взагалі: як вони губляться?!), але наші герої залишились на усе життя наодинці із докорами власного сумління. Кожен звинувачуватиме себе в розриві таких незвичних і таких потрібних стосунків. Можливо, все на краще. Адже нічого в цьому світі не буває "просто так". Нічого. Навіть у наш час.

***

Свята земля Києво-Печерської лаври. Скількох ніг, як реліквій, торкалися твої блаженні уста, скількох людей у пречисте серце пускали твої ворота?! І зараз шумує вітер сотнями голосів прихожан, заповнюючи осіннім листопадом відвідувачів незліченні квадратики твоєї душі. А надворі весна! Чорними яснами по-бомжацьки шкіриться подавнілий Дніпро, що, пробігаючи швидкісним поїздом, як прудких овець, жене кудись води своїх білих-білісіньких хвиль(куди - не знаю).

Через перегодованість сірими постатями втрачається лише відома для наших предків святість. Лавру вважають музейним експонатом, і тільки одиниці здогадуються про її справжню суть. Жінки, особливо молоді, як і дівчата, нехтують правилом ходити тут з прикритою головою. "Навіщо? Для чого?" - зауважують їхні мертві, забаранілі погляди ( та лише просто так, для годиться). Рідко хто заходить помолитися до печерських церков. Всіх вабить земне.

Поміж людей (як при будівництві Вавилону) лунають уривки фраз різними мовами. Ось багатий англієць, заплативши красуні-екскурсоводу, насолоджується більше присутністю жінки, аніж близькістю білих стін, що вміють мовчати - і тому мовчать безсмертям. А ось стара німецька пара поспішно ловить кожне оплачене слово зрілої перекладачки: вони

там, у Європі, нажились доволі, тож тепер своїм "паломництвом" до святих місць намагаються очиститись від гріхів молодості(до речі, за гроші, нажиті тими ж гріхами).

На жаль, ніде не видно перекладачів на українську мову(а треба, ой як треба було б!). Всюди, навіть у рідній Лаврі, смердить москвою, бо так вона зачадила нашу землю за триста загиблих років! Похмурі ченці, що теж по-російськи балакають, обцятковують подвір`я якимись зло віщими маків чинами і невимовно дико контрастують із золотом сонячних храмів. Хочеться скрикнути Тарасове "Схаменіться…", та, видно, запізно. Перепльовуючись "как"ами і "што"Ками, у ворота вливається свіжа туристська кров. Лише

поодинокі голоси затавровують декого рідною мені мовою. Тоді знаю: це люди, які ніколи не соромилися бути собою. Це школярі, діти, які, на щастя, ще не розуміють оманливої вигоди служити "вищому"(недомірку), які ще не захворіли "перекінчицтвом".

***

Дівчата дають завдатком п`ятигривневі купюри за спідниці, без яких ніхто не пустить у тісні печери Лаври. Ліворуч, під покровительством великого ґешефту, зубляться цінники на грудях іконок, молитовників, сувенірів. І кожен дає гривню за тоненьку, болотножовтозеленокоричневу свічечку, яку запалюють при вході до печер. Нарешті відкриваються низеньку двері у підземелля - і монах, гугнявлячи по-російськи, веде за собою туристів. Вузенькі, на одну людину, коридори змією вповзались вглиб, здається, до центру Землі, 

щоразу крутизною сходів ставлячи людям підніжки(Чи, можливо, це гріхи спотикають їх?). Стає холодніше, кожен крок знову повертає тільки-но вигнану зиму. Це відчувається навіть на неспокійному диханні. Знову вниз. Кисню стає менше. По лабіринтах труб-проходів гуляють привидами перетяги. Звідки вони тут беруться?!

Нарешті, видно перші чорні, як очні ямки у черепа, печери. Потрібно нагинатися, щоб заглянути усередину. Тут жили люди. Мабуть, вони вже отримали винагороду за самопожертву.

-…Деякі з печер вириті монахами власноручно…- долітають поодинокі фрази провідника, який вже на десять метрів попереду. Але слова знову обриваються, зникаючи за рогом вогником маленьких свічок у сучасних прочан. Вже в першому десятихвилинні і так невелика група людей ділиться на менші… Де в кого зацікавлені, а в декого й байдужі очі самі ставлять собі питання і відповідають на них. Вздовж стін лежать гробівці із на диво збереженими тілами ченців.

Вона заходить у чергову печеру. Нема нікого. Лише добра луна на біс повторила сказані дві миті тому проводирем слова:

-… біля нього моляться і просять…

На дівчині була маленька золотиста хустинка, зав`язана на потилиці. Взята "на прокат" довга темно-синя спідниця досягала їй самих кісток, все-таки дозволяючи вільно рухаючись. Від чорної короткої курточки під очима свічки падали різні геометричні тіні, відбиваючись на блідому після зими обличчі. У руках терлася восківка, тулячись до рівного, розміреного дихання власниці. Молода людина опустилась на коліна і почала молитись біля тіла, про яке сповіщала прямокутна табличка: "Святий…" Тільки старі стіни печери

своїми досвідченими очима могли бачити, як ворушать невідомі внутрішні поривання всім єством прочанки, як душа разом з не озвученими словами підноситься до Бога, просячи чогось дуже малого, а незвичайно важливого. І так уповільнений час тут, сто (якщо не більше) метрів під землею, зупинився зовсім. Нарешті, молитва, як найдорожчий зі скарбів, була передана у надійні руки, які обов`язково передадуть її Господу. Три рази неспішно, розмірено перехрестившись, дівчина прощально подивилась на тіло святого, 

швидко обернулась -

-Ой! - вирвалось у неї: це свічка випала із рук і погасла. Темінь закрила ще недавно ясніючи очі холодними неживими руками. "Сама. Сама тут, - додавали жалю думки. - Що ж

робити? Куди йти? І нікого нема, як на зло… Залишається лише чекати. Може, хтось надійде…"

П`ять хвилин вражали своєю наструненістю. Раптом десь далеко, мов світанок, мов північне сяйво, тунелем лінивою весняною повінню почала вливатись маленька долонька світла, розсуваючи чагарники раптової ночі. Хтось був далеко. Та при світлі дівчина помітила посеред вузького коридору свою свічечку, підняла її, намацавши руками, і відступила у тінь печери, непомітна для перехожих. Через хвилину після того з-за рогу все-таки зійшло сонце свічки, яку тримали міцні і, як здалося дівчині, скульптурні руки прочанина.

Мабуть, він теж відбився від групи і зараз шукав виходу, бо, забувши про печери і ченців, поспішав, не роззираючись по боках. Коли хлопець порівнявся зі входом у відому нам печеру, вона вирішила попросити вогню - виступила звідти зі словами:

-Перепрошую. Чи не могли б ви…

Могли б! Та юнак з несподіванки різко обернувся, задувши свічку, що й до того ледь жевріла, лякаючи, що погасне. І знову темнота. І двоє зовсім чужих людей.

- Вибачте, - дівчина відчула, як її голос у невідомості наштовхнувся на нього. - Я хотіла тільки запалити свою свічку, бо вона погасла…

-Нічого, - хлопець, напевно, розпрощався з переляком або поспіхом заховав його у кишеню. - У мене є сірники. Не лякайтесь.

-О, як добре. А то я була подумала, що тепер сидітимемо тут удвох, де й одному місця мало…- вона усміхнулась і відчула, що і його уста розливаються в усмішку.

- Потримайте мою свічку, - попросив юнак, шукаючи у тісному мороці її руки, її холодні руки.

Дівчина відчула, що разом із святістю воску він передав їй тепло свого ніжного людського дотику. "Чирк!" - і світло вбило темряву. Після першого болю відвиклих від сяйва очей теміння видало на долонях два ніби вирізані одне проти одного обличчя. Вони дивились очі в очі, ніби крізь мачинки їх зіниць проходили два сталеві прути паралелей, що не дозволяли відвести погляд. Замість того, щоб піднести огонь до свічки, хлопець тримав маленький сірник на рівні очей незнайомки(чи знайомої? Адже десь він вже бачив ці

очі!?), аж поки полум`я маленькими зубками не вкусило його пальці на останньому міліметрі догораючого патичка. Тоді він вдруге видобув огонь із малої коробки і тепер вже запалив обидві свічки.

-Дякую, - продзюркотів її знайомий із далекої минулості голос.

-Будь ласка, - відповів. - То що - будемо шукати вихід?

Вона кивнула: "Так!"

На відстані сімдесяти-п`ятдесяти метрів відкрито дивились на них весняними очима двоокі двері. За весь цей час вони не сказали й слова. Вже на подвір`ї молодих людей чекали їхні групи і викладачі. Друзі дівчини нетерпляче махали руками - мовляв, та ходи вже! І так забарилась.

-Ну, мені час бігти, - дівчина подала руку.- Спасибі вам за все, - зі всього було видно, що чомусь не хотіла йти. Хлопець мовчав, забувши язика блукати крутими, тісними коридорами… Вона, якось вимушено усміхнувшись, обернулася йти і …

-Зачекай, - це вже казав юнак. І продовжив, простягаючи їй свою візитку : -Подзвони!

Вона взяла - і подивилась запитливо:

- Дан?

-Це моє брейк-дансівське ім`я. Насправді ж мене звати…

-Цссс! - вона різким рухом зупинила річку його слів. - Хай буде Дан. Я подзвоню, Дане, - і вона пішла, немов підхоплена долонею вітру.

-А як твоє ім`я? - схаменувся юнак. Вона зупинилась.

-Називай мене… Ну, хоча б Діаною - Діною, Даною, - і вона пішла, а хлопець ще довго стояв, дивлячись у спину автобусу. І коли той зник, Данко подумав, що все було якимось маренням. "Мабуть, ці печери дійсно святі. Чи навіть чарівні. І треба ж, щоб таке сталося… Хто ця дівчина? Звідки вона? Чи зателефонує? Які у неї гарні очі, усмішка і …

-Ходи вже, - перервав роздуми одногрупник.- А то Ігор Тарасович вже сердиться. Нам же ще стільки треба побачити…

***

"Ш-ш-шу", - шипить з відкритого вікна автобуса холодний березневий вітер, даючи лиш маленький натяк на майбутнє тепло. Вони їдуть по заблукано довгій дорозі зі столиці у палкі обійми рідного міста. Цей день був настільки довгим, насиченим різноманітністю, що Дан не пам`ятає його початку і не вірить, що колись настане кінець. Та одне він не забуде ніколи - великі, сині, майже небесні очі із темною сивинкою, які, здається, випадково були нанизані під темними серпами намальованих (і, мабуть, їм ще не відома болюча мотика

пінцета) брів. Вії були середньої довжини - ніби знали, що їм нічого приховувати від по сторонніх. Але дивно, як він все так добре запам`ятав за ту проміжність, поки горів сірник!

Чорне від природи волосся, кінчики якого були, проте, закоричневлені сонячними промінцями, досягали Діані ("Як її справжнє ім`я?") до середини плечей і бились, як неслухняні хвилі Дніпра, ріденькими струнками. На дещо смуглявому обличчі, що ще більше вирізняло синяву очей, гордо, хоч і не погірдливо, розмістився прямий А автобус їхав, стираючи по нерівній дорозі каблуки коліс. Багато одногрупників уже спало, втомлені десятигодинним ходінням по безмежності київських вулиць, і їхні переміряні і пересичені враженнями думки сплітали для своїх власників десь там, за межами реального, нові, незнані досі сни з кольоровими заставками.

"Ні, не даремно я, - міркував Данко, погодився поїхати на екскурсію. А не хотів же! І не побачив би Її! Діана, Дана, Дануся, Даночка. Мабуть, таки існує кохання з першого погляду.- Якась думка миттєво засмутила хлопця, зморщивши йому чоло:- А як же я…- та він відігнав її тут же.- Це - кохання. І недаремно ми зустрілися у Лаврі. Це любов від Бога! Я не можу втратити її. Адже завжди вважав, що чесним треба бути насамперед із собою. Я все…"

Щось із зовнішнього світу, якісь звуки перервали думки Данка. Одногрупник, що спав поруч у кріслі, крізь сон сердито прогудів:

-Відключіть моб. Спати хочу.

"Та це ж мій телефон! - стукнула думка Дану, і він, прокинувшись від спогадів, витягнув із рюкзака свій "генді":

-Ало!

***

А Діана у м`якому кріслі "Ікаруса" теж думала про хлопця. "Дан. Дійсно, він посланий - даний їй Господом! Невже вона знала, молячись там, у вузькій жменьці Лаври, що її прохання буде так швидко задоволене. Та й не про те вона просила… Хотіла просто побачити найдорожчу у світі людину, доторкнутися теплого дихання руки… А ось як вийшло. І ті очі, такі рідні, знайомі? Та й взагалі, як він там опинився? Що хотів сказати?"

-Дякую тобі, Боженьку, прошепотіла вона. Крикнула б, та боялась, щоб хтось не почув. Дівчата співали "Одну калину…" десь далеко - спереду в автобусі, зібравшись пустотливою стайкою. Поруч не було нікого.

-А, може, мій Дан, - подумки Діана називала його "своїм", - лише сон, марення, ілюзія, міраж?- вона почала маже гарячково шукати у гаманці його номер: є! Ці дванадцять цифр

були не просто математикою. "Пі! Пі! Пі! Пі! Пі! Пі!" - Мовчання. Секунда… третя … десята… - "Ало!"

-Ало! Це я, Діана…

І вони розмовляли. Довго. Поки не закінчились гроші. Спочатку у Діани, потім - у Дана. Говорили ні про що і про все. Він шепотів їй у напівсні (вже було пізно), що вона - саме та, на яку він чекав усе своє життя; що знає, що не зможе без неї жити. А вона називала його найбільшою мрією, казала, що не заслуговує його, та не може відмовитись - це було б фатальною помилкою. У ті хвилини на землі не існувало доріг, автобусів, одногрупників, тиші. Народжувалось нове кохання, неповторно, особливо, чисто, спеленане білими руками відвертості.

-Діаночко, я кохаю тебе.

-І я тебе, Дане, - лилось у відповідь.

-Але ми маємо бути чесними. Є дівчина, з якою я дружив, і, мабуть, любив її. Та я їй поясню, вона зрозуміє…

На другому кінці нитки, що в`язала співрозмовників, заіскрилась мертва тиша - здавалось, зв`язок обірвався.

-Це жорстоко, Дане, - нарешті проболів голос.

-Ні, Діанко, жорстокіше було б обманювати її.

-Маєш рацію. Добраніч.

-Надобраніч, Діанко. Я люблю тебе.

…По лінійці доріг і дальше, крутячи товстими, брудними сідницями, повзли із Києва два автобуси, ведучи кожен у своє місто частинку столиці. І в кожному з них, притулившись гарячими щоками до холодних, запотілих шибок, не спали, дивлячись у позірковане небо, двоє молодих людей, намагаючись побачити у яскравих вогниках Всесвіту іскру коханих очей. І коли опускалися вії, зґвалтовані сном, остання думка робила мозку ін`єкцію: "Діанко…", "Дане…"

***

-Так!! Це я, Дане. Як доїхав додому?

-Добре. А ти, Діано?

-Також без пригод.

-Я всю ніч думав про тебе. Ти навіть снилась мені.

-Я вчора гадала, що на ранок все пройде. Та ні, ти не виходиш з голови, постійно думаю про тебе, божеволію.

-Мене мати питає, чи не захворів, бува, у Києві? Мабуть, справді захворів - коханням до тебе.

-Не перебільшуй.

-Ніколи цього не робив. Напевно, дійсно закохався. Діано. Вишли ММS-кою мені своє фото. Добре? Адже невідомо, як довго не зможу побачити твоїх очей, посмішки. Закриваю очі-і ти з`являєшся переді мною. Я навіть перестав їсти. Уявляєш?

-Гаразд. Обов`язково матимеш мою фотографію. І ще, Дане, телефонувати часто не зможу, бо закінчую навчання. Незабаром сесія. Пишу дипломну роботу. Так що, коли зможу - поговоримо. Бувай.

-До побачення, Данусю. Я люблю тебе.

-І я тебе.

Через дві години Дан почув пищання мобільного. Майже підлетів до телефону: "Мабуть, якесь повідомлення. А, ось воно - фото Дани!" У ту ж мить хлопець, хоч і мав багато інших, не менш важливих - все-таки життя(як і навчання!) продовжується… - справ, під єднав телефон до комп`ютера - і на екрані з`явились ті очі, ті губи, те обличчя, якими жив від першого погляду. Зберіг фото заставкою у компі, щоб, працюючи, ніби ненароком "зустрітися" з нею, з його Даночкою…

"Як добре, що любов усе-таки існує", - вкотре вдячно усміхнувся Богу Данко.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
25.01.2015 Проза / Роман
Ангели у коробках, або Те, що вона написала... (Розділ 3 Частина 3)
25.01.2015 Проза / Роман
Ангели у коробках, або Те, що вона написала... (Розділ 3 Частина 5)
Найновіше
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
05.12.2016 © Дарія Китайгородська / Нарис
Червоно-біле серце Сакартвело
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
Ангели у коробках , або Те, що Вона написала
20.01.2015
Ангели у коробках, або Те, що вона написала... (розділ 3 частина 1)
25.01.2015
Ангели у коробках, або Те, що вона написала... (Розділ 3 Частина 2)
25.01.2015
Ангели у коробках, або Те, що вона написала... (Розділ 3 Частина 4)
25.01.2015
Ангели у коробках, або Те, що вона написала... (Розділ 3 Частина 6)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 53  Коментарів:
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +36
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +85
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +78
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
09.12.2010 © Тундра
27.03.2012 © Микола Щасливий
03.12.2011 © Т.Белімова
12.04.2011 © Закохана
26.11.2011 © Микола Щасливий
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди