Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
25.01.2015 23:20Роман
Про кохання  
00000
Без обмежень
© Світлана Нестерівська Індіго Лана

Ангели у коробках, або Те, що вона написала...

Розділ 3 Частина 5
Світлана Нестерівська Індіго Лана
Опубліковано 25.01.2015 / 27661

***

-Ало, Діанко.

-Дан?!

-Так…

-Мене ж більше ніхто так не називає, та й не телефонує ніхто, тільки рідні і дехто з одногрупниць…

-Спасибі за фотографію. Я так за тобою скучив!

-Я теж, Дане.

-Знаєш, тоді, в Києві, я потім увесь день вдивлявся в обличчя перехожих, бажаючи побачити тебе ще хоч раз.

-А я тебе дуже налякала тоді, в печері?

-Аякже. Та я й не жалкую про це. Тепер вже нічого не боюсь. Тільки одного - втратити тебе, Данусю.

-Облиш. Ти що, песиміст?

-Та ні, якось само так виходить.

-Ну, годі. Мене вже чекають конспекти. Та й тебе, мабуть, теж, Данчику. Бувай.

-Я люблю тебе, Даночко.

-І я тебе.

***

-Ало, Даночко. Це я.

-Я така щаслива, що ти подзвонив!

-Як у тебе справи?

-Нічого, добре.

-Мені не вистачає тебе, Даночко. Мабуть, буду наші розмови записувати на диск.

-Божевільний, таке вигадаєш…

-А що, не погано було б!

-Аякже…

-Що робитимеш цього літа?

-Їду за кордон. Працювати.

-Навіщо це тобі, Діанко?!

-Така дійсність. До того ж, не хочу у майбутньому від когось залежати. А у тебе, Дане, що нового?

-Все буденно. Та й говорити не хочу. Більше люблю тебе слухати…

-Ну-ну! Не вірю.

-Я ж кохаю тебе, Діа…

-Добре… Тоді - до наступного дзвінка.

-Діаночко, я люблю тебе.

-Я теж, Дане.

***

Із щоденника Данко: "Мені мало, мало коротких телефонних дзвінків, коли слова любові швидко капають хвилинокопійками, забираючи і ховаючи за пазуху минулого ніжний голос коханої Дани. Як я люблю її! Перед цим почуттям втрачається ілюзорність Сосюриного "Так ніхто не кохав. Через тисячі літ…" Чи, може, насправді не кохав? Але тепер кохає. Я кохаю! Її гарні очі пилинками надій сяють із увімкненого думками монітора; коли телефонує - дивлюсь на неї таку, намальовану, і уявляю поруч.

Інколи проклинаю, навпомацки рачкуючи норами своїх бажань, примхи сучасного світу, який забуває все найкраще, що людство берегло поколіннями. Інколи міркую, що краще було б листуватися з Діанкою, щоб потім, у хвилини розлуки, перечитувати пожовклі і не дуже сторінки почуттів, переосмислювати їх, цілувати шороховаті уста паперу, що пахнули

б доторком її рук ( а, можливо, й уст). Шукати відповіді на народжені серцем запитання( і знаходити їх!), пізнавати настрій найдорожчої людини у формі букв, зібраності думок. А так…

Ніколи не потрібно називати вже зроблене помилкою, бо тим самим перекреслюєш колись реального і правильного самого себе. Я не шкодую за нічим, тому що впевнений: Діана - саме та людина, з якою хотів би прожити все своє життя. При зустрічі обов`язково запропоную їй одружитися зі мною - кращої ніде вже не знайду.

Сьогодні телефонувала мені. Все це схоже на дозування нашого почуття: щоб скоро не вичерпались запаси. Та хіба можна поділити на частинки вічність, безмежність? Звичайно, ні. Казала, що дуже сумує за мною, це найприємніше, що можна почути від неї. На кожне "Я кохаю" відповідає лиш "Я теж", ніби боїться налякати щастя…

Не можу жити без неї, її усмішки. Ці дзвінки - краплина води у ввімкнутому електрочайнику, - я теж згораю. Швидше б зустріти Діаночку…"

***

Із щоденника Діани: "Тік-так! Тік-так! - голосять години павучими кроками по стіні. Знову залишаюсь наодинці із божевільною здатністю кохати фантазію. Чергову. І ще й довіряти їй. Мабуть, я насправді не з цього століття…

Весна холодними пальцями залазить мені під тоненьку кофтинку, слухаючи серцебиття: один, два, три… Відчуваю, що, коли вона скаже своє рішуче "Стоп!", серце, як вірний(чи, може, по-рабськи дурний?) собака, востаннє тьохнувши-гавкнувши, назавжди зупиниться. Не люблю весни. Вона родить мріянням про краще, яке літом, так, вже літом, повинно померти. Це боляче. Але не вірити їй не можна, навіть, коли розумієш помилковість блиску її нафарбованих очей зеленою тушшю, коли не хочеш (чи все-таки хочеш?) піддаватися солодко-гіркій омані…

Зараз Данко є для мене найріднішою людиною у теперішнім і майбутнім. Про минуття говорити не хочеться, адже я по-новому народилась, зустрівшись з Даном. Тепер він - моє життя, моя історія, мій кінець. Не хочу говорити про це(і щоб не змінити казково-таємничого характеру наших стосунків, і щоб не образити коханого), але відчуваю, що не повністю "насичуюсь" нашими розмовами, намагаюсь запам`ятати кожну рисочку, кожну зморшку його лагідних і таких близьких мені фраз, подумки повторюю його хай і вигадане ім`я.

Мало! Я з тих людей, що беруть від світу або все, або нічого. Частіше, звісно, трапляється "нічого", але для мене це краще, ніж "що-небудь". Залишу у спокої нашу отехнічену еру, бо мовчазними соплями захованих від світу думок добре знаю, що не зможу нічого змінити. Ба, не змогла б і тоді, коли б кричала на увесь світ: "Люди, схаменіться! Що ви робите?! Ви ж вбиваєте себе!", бо до цих слів усі вже настільки звикли, що не розуміють їх значення. До того ж назвали б мене божевільною! (І не зовсім помилилися б…)

***

Із щоденника Данко: "А вона телефонує! Її голос - ніби ключ до найпотаємніших дверей моєї на сім замків завуальованої душі. Кожне її "Ало!" додає мені дивної енергії. От і зараз здається, зміг би зняти діряву сітку асфальту з гомінких вулиць нашого містечка і положити на зморшки доріг нову маску смоли. І все сам. Так люблю її! Та не вистачає чогось, що тримало б віру в наше кохання тут, біля мене, не дозволило б відірватись її білим крилом від реальності…"

***

Із щоденника Діани: "Ці дзвінки - лише миті щастя, які швидко минають. Я так не хочу, бо по-справжньому кохаю Данко. Але життя вже стільки випробовувало мене, що я стомилась - стомилась не лише опиратися, боротися, а й просто йти. Щоб не збожеволіти, маю отримувати щось більше, земне, реальніше, до чого можу доторкнутись. Хоча знаю, що Дан існує, бо бачила його… боляче, коли затихає його голос, рахуючись із копійками, і це гнітить (я відчуваю) не лише мене, а і його. Що робити? Листи! Але ж буде нецікаво дізнатись його ім`я, адресу. Дивно, я навіть не знаю, в якій області він живе. Та наші очі пообіцяли тоді, що до кінця наші відносини будуть таємницею не лише для інших, а й у дечому і для нас самих. Хоча… Є ж ще Інтернет. Треба запропонувати Данко. Та чи не образиться, подумавши, що не хочу з ним спілкуватися?.. Ні, він же знає, як кохаю його. А таки дійсно кохаю!"

***

[Тут пропущено ще чотирнадцять телефонних дзвінків]

***

Із щоденника Данко: "Продав свій мобільний. А навіщо він мені? З Данкою вирішили листуватися. Поки що прощай, щоденнику. Тепер мені є кому писати. Дякую, що вислуховував. Побажай мені щастя!"

***

Із щоденника Діани: "Мобільний телефон віддала брату. Знаєте, Дан погодився на мою пропозицію. Якщо щастя таке, то я щаслива. Чекаю, коли напише. Обіцяв, що зробить це першим. Як я люблю його!"

***

Комп`ютер протягнув своє довге паровозне "Пі-і-і-і-і-і-і-і!" - значить, прийшло повідомлення. Данко стрепенувся, ніби хтось з теплого ліжка помістив його в холодну камеру.

"Мабуть, від Діанки", - подумав хлопець і з легкістю кішки опинився за столом, цапнувши рукою за хвіст комп`ютерну мишу. Так, він чекав на цього листа вже два дні. У його кімнаті навіть загостювали (чи загостювались?) сумніви і неспокій: "Чому не пише?" Аж ось нарешті дочекався! Сонце опускало повіки до заходу, упавши маленьким клаптиком золотої тіні на підвіконня. Була субота, і тому юнак відпочивав (чи, як вже зазначалось, задумливо і нетерпляче чекав) у своїй кімнаті. А поруч гніздилась заспана туга, не дозволяючи заснути…

- "Дане", дорогий "Дане", - шептало щось всередині, - хто дозволяв тобі керувати долею? Гляди, а то вона розсердиться - і тоді не уникнеш покари…

***

Денис гуляв берегом моря, гублячи по піску свої важкі сліди. Життя видерлось черговою сторінкою із його тоненького щоденника. Тільки тепер він зрозумів, як боляче - втрачати. Хлопець хотів, щоб його божевільні думки потонули у величезному морі, заплутались на глибині у довге волосся водоростей і - просто стали русалками, щоб колись залоскотати його ж самого. Чи ще якогось дурня. Море мовчки пищало, немов маленький зародок, що помирає під час ритуалу аборту через нездоровий присуд нерозумної матері(чи дійсно матері?). вічно мокра, слізливо-солона гладінь зворушувала чайок помірним пульсуванням невідомого їм життя, і біляві плями птахів розпорошувались голосінням над головою Дениса. "Топ!" Крок. Наступний. Мокрі піщинки ховались у зморшках кросівок, благаючи прихисту: чи то боялись повернутись до величезного рота безкрайого моря, злизані чіпким язиком приплив-відпливу; чи то за зиму вже так засмуткувались за зневажливим топтанням людських ніг… Тут і там гарні долоні берега бридкими прищами на обличчі підлітка …

"Якби міг, - мигнуло у Дениса, прибрав би тут усе, щоб не бачити нікого. Нікого." Дивно, він, здається, і забув останнім часом, як це воно - молитися. І смутитися. Ніби втратив віру у людей. Після скорботи, засмученості у його життя постукала байдужість. І Денис не лише відчинив двері, а й запропонував їй жити разом. Його спорожніла душа відкинула, вдало забувши все незле, що жило колись у нім. "Навіщо тримати добро у серці, коли у всьому світі про нього вже ніхто не пам`ятає?" Все, що було далі, зливається перед очима суцільною трясовиною, в якій тонув. Чи й досі тоне? Все, до чого колись ставився з огидою, через що інколи навіть призирав людей, тепер є невід`ємною частиною його буття. Цілком свідомо дозволяв пристрасті керувати розумом, не кажучи вже про те, що втратив віру у справ… Та про що там говорити!

Денису на мить стало навіть дивно, як Віка стільки часу змогла втримувати його біля себе? І чим? "І чи звернув би ти увагу на неї тоді, кілька років тому?" - кволим голосом важко хворого мислить з дна душі його добре "я", забуте… Бо він жив за законами сучасності: гучні дискотеки, спиртне, немов обов`язкова їжа - поцілунки(з сексом на десерт).

Не можна сказати, що Денису дуже подобалось, але й з примусу цього не робив. Просто в один день свого існування вирішив, що повинен жити саме так. І жив. За брудно-одноманітним розкладом буденності, без найменшого натяку на різноманітність. З єдиною, ще на дитячому рівні розуміння метою: померти швидше за батьків. І зовсім не тому, що фанатично любив їх( це неможливо, коли у всьому їм перечиш), а просто (хоч і не осмислив того) не міг уявити, як буде сам, без них, дбати про себе - не зможе. Кохання до Віки було не тільки розкутим, але й взаємно вільним…

А у всьому винна Вона! (Денис вже давно заклявся не вимовляти імені, помежованого з феєрією, і не згадувати дивні казки першого розчарування.) Зараз усе - як дивний сон, запавутинений минулістю і загоєний мільйонами виправдань. І все, що залишилось за межею теперішності, розрізавши великого торта його буття надвоє, вміщається у єдиному "чому?" (, відповідь на яке не повинна існувати, бо так цього хоче він, Денис. Чи, може, боїться почути "щось", що помалу б царапало пилом лаковану кришку його гордині - тільки сам Ден здогадується, що заховано під нею.) Правда, Вона просила вибачення. І здоровий глузд підказував, що її не можна звинувачувати за природне хотіння перевірити щирість його почуттів.(І зрештою, мабуть, не помилилась у своїх припущеннях.) Його сталеве его нашіптувало підлесливі слова омани: "Я пробачаю Її. Мені легше зробити винним себе, ніж когось іншого."

Ба, навіть й зрозумівши свою помилку, Денис не міг би бути з нею: в той час вже п`янів у шаленій круговерті миттєвих вражень, на які не потрібно було чекати - перевіряти на ідеальність часом.

… Сонце йшло крок у крок з Денисом, мовчки вислуховуючи його марення-думки, до заходу. Самотність! - от чого бракувало йому в цьому забутті, в оманливій круговерті. А ще - моря. Моря і вірного друга.

Денис згадав про Олега і прикро усміхнувся: "Ким же я став!? І чому не можна повернути усе назад?" Він бачив, як у дитинстві ділився з Оликом усіма радостинками. А тепер?

Хоча завдяки Олегові в його серці з каменю почало бурлити джерело ностальгії за минулим, заздро зрозумів Ден, що у світі все-таки існує кохання, і варто його чекати; хоча б десять років. От і Олик… "Але він заслужив цю любов. Аж заздрісно! …. От і заздрити вже навчився", - гірко скривились Денисові уста у молитву болю. Так ось, саме Ден завдяки Олегу (хоч і несвідомо) і зрозумів, у якому болоті опинився. Та ще й та пісня, яку писали разом з другом, не виходить з голови. "З другом, - запустіла думка, - а я ж з того дня і не був у нього. А вже скоро кінець весни. От і друг!"

Пригорщі води, дбайливо і водночас грайливо плюхнуті якоюсь з океанід просто межи очі Денису, повернули його думки до сьогоднішнього дня. Все закінчено. Він знову один. І тепер - відчував це - назавжди… Мовчки пішов. Попрямував сюди, до моря. Як навернений грішник. Можливо, якби не це, Денис би і не згадав про Неї - не була потрібна. А тепер конче запрагнув щирої, безкорисливої любові.

…Прийшовши додому, зразу ж сів писати Їй листа (хоч знав точно: в очі цього б ніколи й не сказав - егоїзм би не дозволив…) Та той же егоїзм складав по дорозі додому і диктував йому в цю мить ось такі рядки:

"Кохана(вибач, що не пишу твого імені, та не знаю, чи дозволиш торкатися і надалі його святості).

Вибач, що так довго не писав. Та добре знаєш, що у цьому не лише моя провина. У тебе, звичайно, природжений талант руйнувати чужі долі, плювати зміїною отрутою у свіжі рани людських душ, спустошувати виплекані щирістю квітники довіри, а потім опускати винувато погляд і хитро мружачись клепати своє автоматичне "Пробач!". Воно так смішно звучало із твоїх уст, що я сприйняв це, як іронію, а наступні листи просто спалював, не відкриваючи: все одно нічого нового ти не змогла б придумати, а збавлятись зору, перебігаючи перекошені від вигаданого жалю рядки, не хотілось. Зізнаюсь, мене здивувало, що по якомусь часі ти перестала писати. (Догадуюсь, що знайшла собі ще одного такого дурня, як я … був.)

Коли у тебе на совісті ще плямується те, що ти "образила"(як сама пишеш) мене, то не хвилюйся, я тебе пробачив і зла на тебе не тримаю. Не думай, що весь цей час ходив у траурі, з ніким не зустрічався. В мене були дівчата. Багато. Не можу нікого порівнювати з тобою, то, по-правді, й не намагався цього зробити - ти зникла для мене ще тоді, померла. Про це пишу, щоб, коли і далі синтементалишся, забула про ілюзії.

Справжнього кохання не буває!

Ну все, буду закінчувати. Якщо ти і досі любиш мене - пиши. Я дозволяю продовжити наші стосунки. Звичайно, не все залишиться, як колись.

Денис.

P.S.Правда, ти зраділа, що я написав?"

Через тиждень Денису прийшов лист.

Його ж.

На конверті - напис: "За цією адресою одержувач більше не проживає."

Та хлопець продовжував писати. З кожним листом розкривалась зелена брунька його добра, що вчила наново вірити. Аж ось листа не повернули.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
25.01.2015 Проза / Роман
Ангели у коробках, або Те, що вона написала... (Розділ 3 Частина 4)
25.01.2015 Проза / Роман
Ангели у коробках, або Те, що вона написала... (Розділ 3 Частина 6)
Найновіше
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
Ангели у коробках , або Те, що Вона написала
20.01.2015
Ангели у коробках, або Те, що вона написала... (розділ 3 частина 1)
25.01.2015
Ангели у коробках, або Те, що вона написала... (Розділ 3 Частина 3)
25.01.2015
Ангели у коробках, або Те, що вона написала... (Розділ 3 Частина 5)
25.01.2015
Ангели у коробках, або Те, що вона написала... (Розділ 3 Частина 7)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 44  Коментарів:
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +37
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
03.12.2011 © Т.Белімова
09.12.2010 © Тундра
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
23.02.2013 © Тетяна Белімова
02.01.2013 © Тетяна Белімова
11.11.2011 © Тетяна Чорновіл
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди