Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
25.01.2015 23:24Роман
Про кохання  
00000
Без обмежень
© Світлана Нестерівська Індіго Лана

Ангели у коробках, або Те, що вона написала...

Розділ 3 Частина 6
Світлана Нестерівська Індіго Лана
Опубліковано 25.01.2015 / 27662

***

Двома роками пізніше.

Травень.

N.

В квартиру подзвонили.

Олег відчинив двері.

Новий листоноша тримав конверт:

-Ви - Олег?

-Так.

- Заказний лист. Підпишіться.

Закривши двері, Олег поглянув на конверт: "Від Ріни!" Смішно, але він втратив свідомість.

…Олег відкрив очі. Над ним перелякано тремтіла мати. Вона посивіла за ці два роки. Олег першою ж думкою поглянув на ліву руку, в якій був лист: значить, не сон, не омріяний міраж!!! Молодий чоловік відразу ж чкурнув до своєї кімнати, закривши двері двома обертами ключа(як ніколи досі!).

"Коханий Олежику.

Мабуть, тепер, через стільки часу було б божевільним сподіватися на що-небудь: у тебе ж є інша дівчина, коли не дружина(?).щиро сподіваюсь, що ти пробачив мені усе, зроблене неправильно. Чи зовсім не зроблене. Подорослішавши по-справжньому, хоч і не звільнившись остаточно від сентиментальної дитинності, ставлю м`якші вимоги до світу. І до людей. Не хочу згадувати пройдешнє. Найбільше - тому, що воно не пов`язане з тобою. Не хочу руйнувати нічийого життя, та вважаю, ти повинен знати, що кохаю тебе, прив`язана небесними крильми чистоти до цього відчування. Любов допомагала мені вистояти, коли було важко (а це траплялось ой як часто!). Маєш знати, що останній листок моєї весни тримався на поверхні струмка завдяки тому, що я вірила у твоє кохання до мене.

Не кажи, що помилялась! Мовчи! Дай дописати хоч цього листа!

Тепер у мене є все, що колись вважала гарантом щастя, а сьогодні - тільки маленьким його додатком. Вже час думати про сім`ю. Правда, мені пропонує одружитися відома нам людина; мою поштову скриньку вже тоншить від його листів - нещирих ксерокопій старої пам`яті. Зовсім не кажу, що він обманює мене, бреше про чистоту своїх почуттів, та чому нічого не згадує про минуле? Напевно, для хорошої сім`ї нам може вистачити і цієї минулої гнилої любові, що ще тримається на заіржавілих цвяхах моєї пам`яті. Але хотілося б чогось більшого! Його я побачу через два місяці - тоді й маю відповісти. Я ж все віддам заради тебе. Пиши мені, якщо я не запізнилася…"

"Ні, - подумав Олег, - ти не запізнилася, Ріночко. І якщо б написала через десять років, теж би не запізнилася. Я завжди кохатиму тебе. Тепер - точно завжди!" - І він згадав, як минули ці два роки, що почались із божевілля. Олег просто вирішив ніколи вже не закохуватись, покутуючи свою провину перед Ріною. Якби ж не той лист, якби не миттєвий порив! Всього себе він присвятив навчанню і роботі. Тим себе розмінював, у тому себе знаходив і знову губив. А підсвідомо постійно чекав на цього листа.

"Страшно подумати, що цей лист може бути останнім до Тебе. Але я реаліст. Тому, про всяк випадок, напишу все, чим живую, що тривожить.

Не хочу врізатися в твоє життя додатковою сторінкою, яку ні пришити, ні вклеїти неможливо. Боляче було б відчути на собі твій, Олику, в`їдливий погляд (хоча, по-моєму, ти не здатен на таке), який приколеться похоронною листівкою до мого серця. Весна допомагає мені не збожеволіти, триматись перил здорового глузду і аркушами безпам`яття скорочувати тривалість днів, викреслюючи тремтячими руками гарячі години, Олежику. Чекаю твоєї відповіді, як присуду, який для мене у будь-якому випадку бажаний, бо або відріже гострими ножицями судді ленту існування, пустивши візок спільного минулого вниз з гори, що уклінно, поступово, рівномірно виситься у майбутнє; або допоможе дбайливою рукою вірності сягнути у будучність вже зовсім неважку, зате таку значиму ноту нашої історії, щоб мати що залишити нащадкам. Я чекаю тебе, Алику, коли над припорошеним хмелем асфальтом загоряться в небі холодні блискітки зірок, розстеляючись своїми тінями лише у юних очах закоханих. Саме тоді поодинокі сузір`я, - яким, звісно, пощастить, - р

За час розлуки я бачила багато морів, але всі вони були налиті сльозами, царапали шкіру ніг песимістичною гіркотою солі і були занадто схожими на життя. Як там моє "Олежикове море" - налите ніжністю і мріями, з теплими зволоженими очима гостинності, що межується лагідними рисами свого обличчя з небом, дзеркал ячи на фотографії своєї гладіні саме сонце. Чи вдасться мені познайомитись з твоїм морем, Олику? Але ні, я хочу бачити вас обох, разом і … щоб моїх.

Я кохаю тебе, Олежику.

Твоя Оріона."

***

"Кохана Рінусю, 

Це я, я мав би написати тобі "пробач", бо винний у нашій роз цяткованій моїми помилками розлуці. Чому ж не зробив цього, Оріноко? А тому, як не гірко це визнавати, що боявся побачити чорну крапку смерті, яку сам і поставив у наших стосунках, - не хотів забирати у себе останньої на хоч якийсь зв`язок з тобою надії, Орі, - хоча б у мріях, більше божевільних, ніж реальних. Щодня, закінчуючи життя самогубством, натягав на шию своїх мрій тонку петлю спогадів, приймав отруту останнього листа, яку давав випити тобі, зовсім не задумуючись про наслідки, і яку ти більше, я впевнений, заради мене, ніж заради себе, не випила. Я жив минулим, збираючи кожного разу такі старі(минуло ж більше двох років!), але як і тоді чисті, свіжі, прозоро совісні роси твоїх думок. Кожного дня боровся зі спокусою цілувати пожовклі прямокутники твоїх листів, але, повір, ніколи не перемагав. Мені було страшно: можу втратити себе. Та попри все, Оріоно, я завжди розумів, що заслуговую на це. Існував з надією у безнадії, давлячись погано звар

А одного разу мені приснилась твоя мати. Ми про неї майже не говорили, а щоб бачити її - про це не було й мови. Але приснилась! І я зразу ж упізнав її. Знаєш, що вона сказала мені?! "Дай їй спокій!" Я прокинувся і відчув себе винуватим - адже, мабуть, якось шкодив тобі, Оріоно, своїми постійними думками, мріями, і твоя мати відчула це?! Дав собі слово, що "відпущу" тебе, заглибившись у роботу, та не зміг, чуєш, не зміг!.. Запах твого волосся завжди був перемішаний із локонами морського вітру і, ніколи не відомий мені, вабив, пестив, лоскочучи окремими волосинками уяви мої щоки, лізучи сонячними промінцями до очей, переплітаючись з віями. І це все змішувалось з іншим - гірким, відразливим, задушливо-їдким запахом самотності, що вигулювала мене, ніби кімнатного песика, щодня берегом моря, твого, а не мого моря, Ріночко, а може, тепер дозволиш називати його "нашим"?

Дуже важко - належати минулому, від якого не можна ні втекти, ні відкупитися, бо воно десь всередині тебе, вирізьблює дерев`яний хрест твоєї душі (щоб легше було нести), не знаючи, що цим тільки збільшує тягар.

Якщо напишу, що минуле без тебе було великою помилкою саме тому, що воно було, то збрешу тобі. Але воно було тягарем для мене саме тому, що було без тебе. Пробач, якщо зможеш.

Знаєш, Рінусю, щастя таки існує на землі, і для мене це щастя - ти! Відверто кажучи, вже не вірю нічому в буденності, але цим щастям упився до безпам`яття. Та не вважаю цей стан душі шкідливим і дуже хочу, щоб він став коли не звичкою, то хоча б правилом. Як я кохаю тебе, кохаю, кохаю, кохаю! Мушу написати про це сотні, тисячі раз, бо радість атомною бомбою розірве набубнявілу бруньку мого серця.

Ой! Стало страшно від думки! Ріночко, надіюсь, ти ще не погодилась на пропозицію "тієї людини"(догадуюсь, що вона - Ангел)?!?!?! Я ж не запізнив із відповіддю?

Одразу ж скажу тобі, що дуже хочу бачити тебе в нашому N. Моя матуся теж чекають на тебе. Вони тобі дуже сподобаються, я впевнений. Приїжджай до нас. Я обов`язково гулятиму з тобою берегом моря(а коли захочеш - то й самим морем).

Дякую за цей шанс.

Цілую.

Олег."

***

Пройшло два тижні … три… місяць… Олик почав непокоїтись: він запізнився! Все втрачено.

Телеграма: "Приїжджаю. Дата. Зустрічай. Оріона."!

-Вона буде тут через два дні! - Олику знову захотілося жити.

***

Олег кидав чайкам крихти свого щастя - і вони підхоплювали на льоту, як нове життя, вправно ковтаючи і задоволено кникаючи. Сонце розрізало білу сорочку на грудях Олика тонким лезом променів, прощупуючи руками коханки його міцні, пружні м`язи, лижучи теплим морським язиком вітру шовкову, припудрену літом шкіру. Маленькі рибки, задихаючись від радості, перекручували у повітрі добре відпрацьованого па запальний танець, крадучи кожного разу із голубої скарбниці неба маленьку блискітку монети, та

причіпляючи її, як їжачок, на спину, ховалися у водінні моря, притишуючись на дні. Пісок золотими іскорками очей лукавився з-під ніг Олежика, деякі пилинки моря наважувались, зручно вмостившись на хлопцевому взутті, подорожувати з ним. Туди. Так, кудись туди. Далеко. "Завтра вона приїде", - і юнак усміхався своїм думкам, до кінця не вірячи в їх реальність. Час від часу ставав навпочіпки над зовсім солоною клумбою моря і, занурюючи руки у воду, хотів реальності. Але вона в цю мить дорівнювала мріям, розмішалася з ними, що

Він прийшов поговорити з морем. Нічого дивного, адже робив це часто, особливо в останні роки. Море було для Аліка найріднішим другом. Так, навіть ріднішим від Дениса. Бо з Деном Олег не міг ділитись усіма неприємностями, бо в того були власні проблеми. А от… Так, річ у тім, що сьогодні Олег вперше повідає цьому постійно мовчазному, по-рабськи покірному другові про своє щастя! Щастя. Ось яке воно. Маленьке-маленьке, а здається, що більшого й не треба. Для чого? Та ж ми тільки люди - не мамонти, щоб зносити великі перегріви.

Олик незчувся, як почав розмовляти з безмежністю вод, ніби з людиною:

-Моречко, моренько, чуєш? Я прийшов до тебе. Прийшов запросити тебе на весілля. Бо Ріночка, моя, ні, наша Ріночка приїжджає сюди. Надіюсь, назавжди. Море, любе моє море, що нев`янучою пелюсткою впало на долоньку моєї вітчизни! Запрошую тебе бути і моїм дружбою, і батьком, і братом на нашому весіллі. Добре? Вона ж їде, їде сюди, до нас… І тепер ми завжди будемо разом. Я кохаю її. Я …

- О-о-ле-е-ег! - доніс вітер у старому конверті секунд.

Хлопець озирнувся - і побачив Дениса.

-Здоров. Тобі чого?

-Ху, нарешті знайшов тебе. Ну і втомився ж я! куди ти запропастився?!

-Вона приїжджає до мене, Дене!

-От і добре, радо відказав друг.- А я теж… Здається, і досі люблю…

-Денисе, не втрать свого щастя. Тримайся за нього до останнього. Ти знаєш, що не всім дано кохати?..

-Я знаю, Олику, знаю…

І друзі, обнявшись, як у дитинстві, малювали чотири лінії слідів берегом моря.

-Я познайомлю вас, Дене. Вона має тобі сподобатись…

-Вважай, - посміхнувся у відповідь Денис.

-Знаєш, - продовжував Олег, - я хочу, щоб вона завтра ж послухала пісню, написану ще тоді, пам`ятаєш?

***

Вдалині билось серце поїзда. Олег різко відчував це тут, стоячи з Денисом на пероні. Зараз він побачить Її! Гусениця заліззя проморгує вікнами і зупиняється. П`ятий вагон.

Опускаються східці. Перші пасажири.

І…

-Дана?!!!

-Дане?!!!

-Оріона!?

-Денис!?

-Оріона????!

-Олег????!

-Ви знайомі?..

-Це - Ангел…

… На цей раз ніхто не падав, не втрачав свідомості, мови, зору, слуху, рідних, друзів… Ой! Про це ще треба добре подумати. Але чому все сталось так, саме так? Можливо, бажане стало реальністю, а мрія, - до речі, одна з нездійсненних" - виявилась дійсною і по-небесному земною. Перон в одну мить перетворився на сцену, на якій можна було побачити прем`єру якогось досі нікому незнаного й незрозумілого життя. Несподівано завіса опустилася і блискуче декорований п`єдестал заховав своє справжнє обличчя. Це мав би бути аншлаг! Натомість декілька глядачів(звичайні перехожі, пасажири) були сліпими, глухими. Три молоді серця билися по черзі: Оріонине "тук!", Олегове "тук!", Денисове "тук!", Оріонине "тук!", Олегове "тук!", Денисове "тук!", Оріонине "тук!", Олегове "тук!", Денисове "тук!"…Вони мовчали, розмовляючи очима. Це нова мова. Не всі знають про її існування, а ще менше людей вміють спілкуватися (не керувати!) нею. Це мова правди, дійсних душевних поривів, початково-зародкових думок, які ще не встигли пристосуватися.

Без сумніву, всі вони були щасливі бачити одне одного, бо ніколи не надіялись на це. Що ж вони думали тепер?

Денис:"Як вона змінилась, Боже мій! І як я міг так вчинити з нею! Це було підло, дуже підло! І я ще хотів повернути її!? Ні, я недостойний такої дівчини як Оріона. Хоча … вона сама у всьому винна. Вона першою покинула мене. Чи, може, їй хтось сказав, що я зустрічався з іншими? Але ж вони - це було зовсім несерйозно. Хотів довести собі, що не залежу від Оріони, хоча лише одну її й кохав по-справжньому. Тепер бачу, що став злим, жорстоким, нечесним навіть із собою: я постійно кохав Оріонку, весь цей час… Останні

листи - спроби принизити її, даруючи дурну мрію на щастя, - це всього-на-всього звичайна людська підлість, яку хтось(очевидно, такий, як я) назвав "чоловічою гордістю". Я зруйнував своє і ледве не скалічив життя Оріоні! А тепер що? Я ж не можу просто так покинути її, відступитися. Навіть, коли це коштуватиме мені всього. От лише Олег… Але ж вона - моє щастя! Я повинен змінитись, щоб заслужити знову її любов, всю її…"

Олег: "Дана, Ріна. От яка вона! Виходить: я покинув Оріон очку заради неї ж! аж смішно. Люди добрі! Як я кохаю її! Як я зміг стільки часу прожити без неї?!"

Оріона: "Олежик, Дан. Оце так "два в одному"! оце так доля! Як же я кохаю його! Олику, любий мій Олику, чому ми так довго чекали? Ой, ще раз вибач, я ж кинула тебе ради … тебе(!)."

Олег першим вийшов з цього заціпеніння. Він швидко перекреслив три кроки, що відділяли їх з Ріною останні шістдесят секунд, взяв її валізи і, поставивши їх на землю, вперше в житті поцілував Оріону. Поцілунок був коротким - Олег ніби крав його у випадкової перехожої, м`яко знімаючи з Оріони них уст пилинки часу і відстані, що заважали обом (якщо їм взагалі могло що-небудь заважати).

-Оріноко, як доїхала? - запитав. "Нарешті ти тут!" - Без пригод, Олику.

- Ну, що ж пішли!

Денис нерішуче стояв.

-Денисе, ходи-бо, чуєш? Чи тобі потрібне окреме запрошення?  

-Але ж, Олег…

-Ніяких "але". Ми - друзі, забув?!

***

Обід був дійсно святковий. Правда, спочатку почували себе незручно, - більше Олег з Деном, ніж Оріона, - та потім все унормувалося. Ніна Володимирівна крадькома поглядала на майбутню невістку. Вона любила Олега і у всьому, як мати, довіряла йому. Але це була перша жінка, що реально стала між Ніною і сином, і матері було нелегко миритися з цим. Потім Денис з Олегом вийшли на балкон, а Ніна Володимирівна з Оріоною прибирали і мили посуд.

Денис мовчав, дивлячись на вікна сусідніх будинків. Він почувався зайвим на цьому святі.

-Хочеш поговорити про це, Дене? - запитав нарешті Олег.

-Так, хочу…

-Ну, то розповідай.

-Це Вона - та дівчина, про яку я тобі зрешетив вуха у дитинстві. Я любив її, дуже любив. Та й зараз - це я тільки сьогодні зрозумів - кохаю її. І буду кохати!.. Олег підвів здивований погляд на друга.(-?)

-Так! А чому ти дивуєшся? Вона, прийшовши у чиєсь життя, не може так просто зникнути. Ти будеш переконувати себе, що кохаєш іншу, навіть повіриш у це, але все одно любитимеш Оріону. Вона - як перше кохання: здається, проходить швидко, але залишається з тобою назавжди. І не має значення, покидаєш ти її чи залишає вона тебе, в серці людини залишає якогось двійника, який завжди нагадує: "Я все ще тут!" Так, я завжди її пам`ятав.

-А…- Олег хотів про щось запитати, та Ден рішучим ствердним рухом зупинив його мову, не хотячи пускати у свою сповідь маленьких кошенят чужих слів.

-Чому не відповідав їй? Тому, що вважав несправедливим цілий світ, а її - винуватою у такому житті. Я знав, що в Оріони появився інший, і саме тому вона покинула мене.

-Дене, я тут маю дещо, що належить не лише мені, а й тобі (хоч до сьогодні я не знав цього, навіть не підозрював)… Прочитай це, - Олег приніс другові знайденого багато років тому листа.

- "Ніхто третій"! "Ніхто третій"! - шептав Денис, забувши про присутність друга, - по щоках Дена котилися великі сльози дурних помилок. - Що ж я наробив!? Я втратив її назавжди… Назавжди… - Денис плакав, як незаслужено покарана - собою ж! - дитина, захлинаючись сльозами. Але це був той плач, який пасує чоловікам, не принижує їх в очах інших, не дозволяє з презирством відноситись до "представників сильної статі", не жіночить їх. Це були чисті, благородні, щирі сльози людини, яка втратила все, майже доторкнувшись до бажаного.

Олег не знав, як йому втішити друга, почувався винним.

-Я отримував її листи, у яких вона просила пробачення… Та я хотів більшого: бачити її на колінах… Я був жорстоким. Насамперед до себе, бо забув - хто така Оріона! Вона вміла визнавати свої помилки, але ніколи не вибачалася за чужі. Я ж хотів бути винятком. І доля зробила мене таким!, викинувши назавжди з життя коханої людини. Тому я вирішив мстити… Одна дівчина, друга, третя… І кожну я порівнював з Оріоною, і всім не вистачало балів, щоб стати моїм ідеалом. І це мене сердило. Мені набридло гуляти, думаючи про неї, спати… просто спати. Бо після нашої останньої зустрічі я не бачив жодного сну. Жодного! Ні хорошого, ні поганого. І у всьому я звинувачував її, Олег. Мабуть, тому, що кохав…

Олег у задумі стежив за пробігаючими повз будинок машинами. Він щось обмірковував, вирішував. Нарешті, сказав:

-Дене, якщо вона й досі кохає тебе… - його голос затремтів.- Коротше кажучи, поговори з нею.

Денис швидко відчинив вікна своїх очей. Олега вже не було. Через хвилину прийшла Оріона:

-Ти хотів поговорити, Денисе?

***

На кухні Олежик не знаходив собі місця. Мати почала хвилюватися, чи не трапилось чогось.

-Все нормально, мамо.

Хвилин через десять увійшла Оріона:

-Олику, ти обіцяв познайомити мене зі своїм морем. Надіюсь, не передумав?

-Звісно, ні, Оріноко!

І вони втрьох вийшли з будинку. На вулиці Денис розпрощався.

Лише Ніна Володимирівна задумливо дивилась у вікно. Вона почула, як дівчина сказала Денису: "Я вже давно пробачила тобі все. Ми залишимось гарними друзями. Але тільки друзями."

-"Що б це могло означати?"

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
25.01.2015 Проза / Роман
Ангели у коробках, або Те, що вона написала... (Розділ 3 Частина 5)
25.01.2015 Проза / Роман
Ангели у коробках, або Те, що вона написала... (Розділ 3 Частина 7)
Найновіше
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
Ангели у коробках , або Те, що Вона написала
20.01.2015
Ангели у коробках, або Те, що вона написала... (розділ 3 частина 1)
25.01.2015
Ангели у коробках, або Те, що вона написала... (Розділ 3 Частина 4)
25.01.2015
Ангели у коробках, або Те, що вона написала... (Розділ 3 Частина 6)
25.01.2015
Ангели у коробках, або Те, що вона написала... (Епілог)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 54  Коментарів:
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +37
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
29.08.2010 © Віта Демянюк
12.04.2011 © Закохана
09.12.2010 © Тундра
27.03.2012 © Микола Щасливий
23.02.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди