Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
15.02.2015 18:43Оповідання
Про дружбу  Про молодість  
20000
Без обмежень
© Ганна Іскренко

Недалеко від дитинства

Ганна Іскренко
Опубліковано 15.02.2015 / 27859

Останній день літа перед першим курсом видався Софії жахливим. Зранку батьки запхали її в автобус разом з трьома сумками речей першої необхідності: «Ну хто ж знав, що машина накриється саме сьогодні. Нічого, завтра дядько Степан буде не на зміні, так що підвезе все, що лишилося. І не пхикай, не назавжди прощаємся, приїдеш вже в п’ятницю, а це через три дні». Їм легко говорити, вони лишаються вдома, а не будуть приречені існувати в тому жахливому смердючому гуртожитку з тарганами і в’єтнамцями. Ні, проти в’єтнамців Софія нічого не має, просто один з них в день заселення кудись дуже поспішав і ледь не збив її з ніг. Звісно, це не навмисне, з кожним трапляється, але саме в той момент Софія мала дуже неприємну розмову з мамою:

– Яне буду тут жить.

– А що ти пропонуєш. Квартиру знімать?

– Ну може і квартиру.

– Тобі показати ціни? Я потягну або квартиру, або твій контракт. Так що вибирай.

І ось це було жорстоко. Отже, батьки дійсно зляться через те, що Софія не пройшла на бюджет. А кажуть, що не зляться. Брешуть. Як завжди. А їй лише одного балу не вистачило.

І тут оте дрібне налітає з усієї дурі і Софія ледь не падає на маму. В’єтнамець белькоче щось, віддалено схоже на «ізвінітє». Мама звісно каже: «Та нічого страшного».

– Могла б познайомитися з сусідом.

– Як? Він по-нашому не вміє.

– Трошки вміє.

– То я точно буду тут жить?

– Будеш.

– Дев’ятий поверх. Ліфту нема.

– Зате двушка. Ти думаєш, тобі б дали двушку, якби мама не побігала і не поговорила з людьми?

– Ні, не думаю.

– Ти ж бачила, кімната нормальна, зі шпалерами. Нічого робити не треба: просто заходь, вішай портьєри і живи. І сусідка має бути дуже хороша дівчинка.

– Звідки знаєш?

– Бюджетниця, друга на факультеті за рейтингом. Може, підтягне тебе по предметам. Ти ж тільки здружися з нею.

– Ага.

Отже, хороші дівчатка – це ті, які другі за рейтингом. Круто.

Софія сидить у автобусі, з радіо несуться децибели болгарсько-молдавської музики, поряд підхрапує дідок, від нього пахне старістю і чомусь трішки яблуками, за вікном пробігає жовто-сірий, випалений літом, болюче рідний степ. Хтось з батьків міг би поїхати з нею. Не тому що ці сумки важкі, а тому що так всі татки і мамки роблять. Тому що Софії зараз самотньо і так хочеться плакати. А ще день такийпохмурий – ніби не кінець літа, а середина жовтня. Софія не любить осінь, від осені душа болить.

А доки автобус з усіма децибелами південного колориту доїхав до міста, сіре небо розродилося дрібним настирним дощем. Софія тягла свої сумки, намагалася сяк-так втримати над головою парасольку і проклинала все на світі.

Добре хоч те, що від вокзалу до пункту призначення всього п’ять кварталів. Гуртожиток, обитель зла і відчаю, сіро височіє серед магазинів з кислотно яскравими вивісками і деревами в жовтому, неначе осінньому листі. Софія тягне свої сумки витоптаними сходами, і тут стіни починають трястися від децибелів, порівняно з якими музика в автобусі – це так, ніжний шепіт на вушко. Щось рокерське, надважке, щось, що, здається, називають дурними словами на зразок «треш» або «метал», Софія не дуже в курсі, їй це ні до чого, але тепер, здається, з отаким страхіттям доведеться жити. «Тільки не на моєму поверсі, тільки не на моєму поверсі, » – відчайдушно молиться вона. І чим вище піднімається, вже добряче хекаючи, тим чіткіше усвідомлює – роко-дискотека лунає таки з її поверху. Мабуть, це все ті в’єтнамці.

Нарешті Софія дістається того клятого дев’ятого поверху, від гучності в неї починають боліти скроні, і тут вона розуміє ще одну дуже прикру істину – музика лунає прямісінько з її кімнати. Отже, сусідка вже приїхала. Чудова дівчинка, друга у рейтингу, так мамо? З нею треба здружитися, так мамо? Ну зараз Софія здружиться… Ривком відчиняє двері. Кімната повна запахом кави. А ще звісно, дощу, бо вікно розчинене навстіж. На підвіконні з ногами сидить дівчина обличчям до вулиці, Софії виднелише чорне фарбоване волосся до пояса. Невідомо, чи почула сусідка, як двері відчинилися (ні, мабуть почути не могла, бо ж децибели), чи якось там відчула – але одразу озирнулася, злізла з підвіконня, вимкнула магнітофон, повернулася на місце, прийняла ту ж саму позу, тільки обличчям до Софії. Тиша здається просто нереальною, чутно, як за вікном капає дощ, а транспортучомусь не чути, це дивно, місто ж повинне весь час гудіти голосами сотень авто.

– Привіт, – каже сусідка хрипкуватим, ніби застудженим (чи прокуреним?) голосом. – Я Мирослава.

– Привіт, я Софія. Приємно познайомитися.

Софія сумки поклала на підлогу, а з місця не рушає, бо насправді не знає куди саме рухатися – до сусідки чи на дев’ять поверхів униз і кудись подалі звідси. Бо тепер їй добре видно, що в Мирослави очі густо обведені чорним, а губи бліді, може, то така помада, а може, щось інше. А ще з чорної Мирославиної футболки світить голим торсом якийсь патлатий чувак.Правда, видно і те, що біля Мирослави на підвіконні стоїть пузата чашка у червоний горошок, мабуть з кавою, а ще – відкрита банка згущеного молока. Згущенка – це щось з дитинства. Від неї бувало солодко губам і серцю.

Пауза висить у повітрі, Мирослава просто дивиться прозорими блідо-блакитними очима у кільцях темної фарби, просто ніби чогось чекає.

– Слухай, тут у тебе така роко-дискотека була. Майже з першого поверху було чути. Не боїшся, що вся общага збіжиться нас вбивати?

– Не збіжиться. Ще не всі приїхали. А з тих, хто приїхав, багато старшокурсників, і вони знають, в цій кімнаті скандалити не можна.

– В смислі?

– В смислі, що тут жив мій брат. Він нікому не дозволяв вказувати, що йому робити. Його тут вже нема, це ще не всі розуміють.

Краєм ока Софія помічає у кутку коробку з мабуть десятками двома банок згущенки. Сусідка планує харчуватися лише солоденьким? Софія згадує, як півночі пекла пиріжки з м’ясом і капустою, щоб продемонструвати новій сусідці свої кулінарні здібності, щоб пригостити, зробити приємність. Зрештою, просто щоб простягнути руку дружби, це ж найкраще робиться через спільну трапезу, так? Але як з такою сісти за один стіл? А «така» без будь-якого переходу каже:

– Взагалі нам пощастило. З цього вікна фантастичний вид.

Софія підходить, визирає. Під вікном смітник, у смітнику копирсається бомж.

– Ага, вид просто супер.

– І з днем нам пощастило. Дуже класний. Наче осінь. Я люблю дощ. Можу ось так годинами дивитися на дощ, слухати його. І щоб кава і згущенка. Ну і можна ковдру. У мене є ковдра зі слоненятами, я її ще не привезла. Вона дуже стара, але ідеальна для дощу. А ти любиш дощ?

Говорить рівно, геть без виразу, хрипкуватим, зовсім не підлітковим, а глибоко жіночим голосом. І ледь всміхається тонкими блідими вустами.

– Софія, ти спиш чи що? Я питаю, чи ти любиш дощ.

– Та не знаю, я про це не думала.

– Ти просто не знайшла свій ідеальний дощ. Ми його знайдемо. Почнемо шукати в кінці жовтня. Тоді дерева жовтогарячі і всі дощі просто ідеальні.

Боже, та воно ж не просто рокерша чи гот, воно – божевільна чи наркоманка, і невідомо за які гроші воно купило собі те друге місце у рейтингу. Чим Софія заслужила все це, вона ж хороша дівчинка, вона намагається все робити правильно, вона медалістка і допомагає самотньому дідусю-ветерану, і от як впоратися з цим нещастям…

– Каву будеш?

– Буду, – зітхає Софія гірко, безнадійно. Ну, може, до завтра нічого не станеться, а за ніч вдасться щось придумати, знайти вихід з цієї пастки? – В мене пиріжки є.

– Це добре. Я можу додати в каву апельсинову цедру. Це смачно. Ти любиш апельсини?

Колись, коли вони стануть побитими життям жінками за тридцять, Мирослава скаже, що їхня перша зустріч могла б стати непоганою зав’язкою для фільму – трохи мелодрами, трохи комедії. За законами епічного голлівудського сентименталізму вони мали б довго сваритися і клацати зубами, а потім сталася б якась Драматична Подія, і вони перетворилися б на найкращих подруг. В житті все вийшло простіше. Вони просто досить швидко здружилися, бо не мали іншого вибору. Обом самотньо, обом нікуди тікати. А ще їм було чому навчити одна одну. Софія дізналася, що осінь і дощ дійсно можна любити («Ну чому осінь – це одразу смуток? Навпаки – на душі легко, і легко дихається. Бо природа завершує цикл, вона вже нічого не винна ні собі, ні людям, тепер готується нарешті заснути, відпочити»). А ще виявилося, що патлатий чувак на Мирославиній футболці – то не хто-небудь, а Джим Моррісон, і він завжди живий, хоча вже давно мертвий («Він же був не просто фронтменом, він був поетом, таких поетів вже нема»). І Мирослава дечому навчилася: любити прозу, говорити про загиблого брата вголос, час від часу їсти щось, крім згущеного молока.

Серед тих спогадів, які вони все життя перебиратимуть з ніжною ностальгією, один – дуже особливий.Того разу вони вчилися допізна, наступного дня мав бути важливий тест і все видавалося досить безнадійним. А на центральній площі - рок-концерт, довгоочікуване свято, і вся молодь зібралася там, гуртожиток спорожнів, і дві заучки могли гризти граніт науки у незвичній тиші.

– Слав, може таки підемо, ти ж хотіла…

– Нічого, вони ще колись приїдуть, а нам треба таки розібратися з цією теоремою, інакше завтра буде весело.

Насправді Мирослава давно вже з усім розібралася, а проблеми були лише у Софії. Мирослава так чекала на той концерт, а тепер сидить в гуртожитку, бо до Софії доходить, як до жирафи. І у той самий момент, коли Софія ладна розплакатися від жалю і від почуття провини перед подругою, за вікном у нічному небі розквітають феєрверки.

– Дивись, яка краса. Це на площі?

– На площі. Концерт закінчився. Бачиш, я ж казала, що з нашого вікна чудовий вид. А ти не вірила.

– Тепер бачу.

Вони завмерли біля вікна, розчиненого у місто, у цілий світ, дивилися зачаровано, як діти. А барвисті вогні все злітали й злітали у оксамитову темряву неба, туди, де зорі. Невідомі, незбагненні квіти. А коли все скінчилося, Софія раптом усвідомила, що все в тій теоремі зрозуміла. Сама собі не повірила, але то була правда.

Мирослава сміялася:

– Я зрозуміла, тобі просто був потрібен допінг. Позитивні емоції, правда?

А потім вони сиділи на підвіконні, бовтаючи ногами у порожнечі, пили каву і заїдали згущеним молоком, і десь далеко внизу було ціле місто, а над головою – увесь Всесвіт з Молочною Стежкою, чорними дірами і нерозгаданими тайнами буття. Софії і Мирославі було по 17 – геть недалеко від дитинства. У них все тільки починалося.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
11.02.2015 Проза / Мініатюра
Мить на колі життя
17.06.2015 Проза / Казка
Серце дельфіна
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
Оповідання Про молодість
17.05.2015 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
НЕРВОСТРУННІСТЬ
15.02.2015
Недалеко від дитинства
11.01.2015 © Анна Ольтенберг
Маленька Мір`ям
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 138  Коментарів: 4
Тематика: Проза, оповідання, квартира, кімната, гуртожит, сусідка, патлатий чувак, здружилися, спогад, починалося
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 17.02.2015 17:37  Володимир Пірнач для © ... 

Багато можна розказати про 17, і, скоріш за все, це буде чудово у всіх проявах, але отак з негативом про гуртягу..
Цікаво було прочитати жіночий (без узагальнень) погляд. 

 15.02.2015 23:27  Сон Блакитного Сонця для Тетяна Белімова 

Я теж люблю про таке але вже лише дізнавшись про що цей твір з комента твого. 

 07.02.2015 20:51  © ... для Тетяна Белімова 

Дуже дякую за теплі слова))))) 

 07.02.2015 20:08  Тетяна Белімова для © ... 

Цікаве оповідання)) Трохи сентиментальне. Люблю такі - про дівчат, про молодість, про гуртожиток, про життя, одним словом.  

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +6
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +48
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +87
ВИБІР ЧИТАЧІВ
09.12.2010 © Тундра
29.08.2010 © Віта Демянюк
27.03.2012 © Микола Щасливий
12.04.2011 © Закохана
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
20.03.2015 © Вікторія Легль
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди