Тарасова ніч
На розпутті кобзар сидить
Та на кобзі грає;
Кругом хлопці та дівчата,
Як мак розцвітає.
Грає кобзар, приспівує,
Вимовля словами,
Як Москалі, Орда, Ляхи
Бились з Козаками;
Як збиралась громада
В неділеньку вранці;
Як ховали козаченька
В зеленім байраці.
Грає кобзар, приспівує
Аж лихо сміється...
«Була колись гетьманщина,
Та вже не вернеться!...
Встає хмара з-за Лиману,
А другая з поля;
Зажурилась Україна —
Така її доля!
Зажурилась, заплакала,
Як мала дитина -
Ніхто її не ратує...
Козачество гине;
Гине слава, батьківщина;
Немає де дітись, …
Виростають нехрещені
Козацькії діти,
Кохаються невінчані,
Без попа ховають,
Запродана жидам віра,
В церкву не пускають!...
Як та галич поле криє,
Ляхи налітають
Налітають, — нема кому
Порадоньки дати.
Обізвався Наливайко —
Не стало Кравчини!
Обізвавсь козак Павлюга
За нею полинув!
Обізвавсь Тарас Трясило
Гіркими сльозами:
«Бідна моя Україно,
Стоптана Ляхами!»
Україно, Україно!
Ненько моя, ненько!
Як згадаю тебе, краю,
Заплаче серденько!
Де поділось козачество,
Червоні жупани?
Де поділась доля-воля,
Бунчуки? Гетьмани?
Де поділися? – Згоріло?
А чи затопило
Синє море твої гори,
Високі могили?
Мовчать гори, грає море,
Могили сумують,
А над дітьми козацькими
Поганці панують.
Грай же, море, мовчіть, гори!
Гуляй, буйний, полем -
Плачте, діти козацькії!
Така ваша доля!
Обізвавсь Тарас Трясило
Віру рятовати,
Обізвався, орел сизий,
Та й дав Ляхам знати!
Обізвався пан Трясило:
«А годі журиться!
А ходім лиш, пани-брати,
З Поляками биться!»
Вже не три дні, не три ночі
Б`ється пан Трясило -
Од Лимана до Трубайла
Трупом поле крилось.
Ізнемігся козаченько,
Тяжко зажурився,
А поганий Конець-Польський
Дуже звеселився;
Зібрав шляхту всю докупи,
Та й ну частовати.
Зібрав Тарас козаченьків —
Поради прохати:
«Отамани-товариші,
Брати мої, діти!
Дайте мені порадоньку, -
Що будем робити?
Бенкетують вражі Ляхи -
Наше безголов`я».
«Нехай собі бенкетують,
Нехай на здоров`я!
Нехай собі бенкетують,
Поки сонце зайде -
А ніч-мати пораду дасть;
Козак Ляха знайде».
Лягло сонце за горою,
Зірки засіяли,
А козаки, як та хмара,
Ляхів обступали.
Як став місяць серед неба,
Ревнула гармата:
Прокинулись Ляшки-панки —
Нікуди втікати!
Прокинулись ляшки-панки,
Та й не повставали:
Зійшло сонце — ляшки-панки
Покотом лежали.
Червоною гадюкою
Несе Альта вісти,
Щоб летіли крюки з поля
Ляшків-панків їсти -
Налетіли чорні крюки
Ляшеньків будити… -
Зібралося козачество
Богу помолитись.
Закрякали чорні крюки,
Виймаючи очі, -
Заспівали Козаченьки
Пісню тії ночі,
Тії ночі кривавої,
Що славою стала
Тарасові, козачеству,
Ляхів, що приспала.
Над річкою, в чистім полі,
Могила чорніє:
Де кров текла козацькая,
Трава зеленіє.
Сидить крячок на могилі,
Та з голоду кряче -
Згада козак Гетьманщину,
Згада - та й заплаче!»
Умовк кобзар, сумуючи -
Щось руки не грають!...
Кругом хлопці та дівчата
Слізоньки втирають…
Пішов кобзар по улиці —
З журби як заграє!
Кругом хлопці навприсядки,
А він вимовляє:
«Нехай буде отакички!
Сидіть, діти, у запічку,
А я, з журби, та до шинку,
А там найду свою жінку,
Найду жінку, почастую,
З вороженьків покепкую».
С.-Петербург, 6 листопада 1838