На грані живого і мертвого
Глава 17, Том1ПОНЕДІЛОК – ВАЖКИЙ ДЕНЬ
Олександр Андрійович прийшов на роботу один. Відчинив вікно. Полив квіти і став ретельно вивчати креслення. Щоб зробити каркас устаткування, то ж потрібно мати ще й золоті руки слюсаря та ювелірну токарно-фрезерну роботу. Такі умови є, і він зателефонував Миколі Антоновичу.
– Микола, коли плануєш запустити у виробництво деталі для нашого нового устаткування? – запитав Олександр Андрійович.
– Планую із завтрашнього дня. Гроші вчора надійшли в Приватбанк на рахунок нашого завода. Сьогодні закінчую специфікацію деталей і віддаю її у виробництво, – так відповів йому Микола Антонович.
– Добре, а я теж вивчаю електронне креслення і починаю писати математичну модель для праці майбутнього устаткування з комп’ютером. Після роботи зустрінемося. Я зайду до тебе, – сказав Олександр Андрійович.
В лабораторію прийшла Сніжана. Обличчя чоловіка засяяло, як ранішнє Сонце. Він підійшов до неї, став дивитися у криницю її карих очей, пити із них живу воду любові. Від такого погляду душа Сніжани стала літати в голубизні його очей, мов у небі його кохання.
– Що це ти, Олександр, такий веселий? – усміхаючись запитала Сніжана. – Понеділок – важкий день, а на тебе не впливає, – пожартувала вона.
– Просто… Побачив тебе. Ти напоїла мене чарами своїх очей і… Я ожив. А як твої справи? Що сказала Маргарита про твою поему?
– Їй сподобалася поема. Порадила прочитати її вам. Тобі і Миколі.
Сніжана закрила лабораторію, і вони пішли до Миколи Антоновича.
Він із креслення розписував деталі останнього вузла нового устаткування.
– За два тижні деталі нового устаткування будуть готові, і можна вже з них збирати каркас нового електронно-комп’ютерного устаткування, а потім і начиняти його електронними деталями та модулями трансформації звуку, кольору та переходу почуття з одного стану в інший, – сказав Микола.
– А до цього часу ми зі Сніжаною також впораємося. Я напишу для неї математичну модель, а вона підготує комп’ютерну програму.
– Я допоможу розробити математичну модель. Не горюй, Олександре.
– Ви все про роботу. А коли про відпочинок в оточенні любові будемо говорити? – пафосно запитала Сніжана.
– Про любов. Давай про любов, – сказав усміхнено Микола. – Ти,
Сніжано, прочитай нам таке, щоб аж за душу взяло, – попросив він.
– Ти краще розкажи, як ви із Наташею провели вчорашню ніч, а потім я прочитаю, – з усмішкою промовила Сніжана.
– Ми краще підемо та подивимось на вчорашній сон, – сказав він.
Відклав креслення, і разом пішли в лабораторію. Сніжана увімкнула комп’ютерне устаткування і стали продивлятися зображення та дії в супроводі мови закоханих. Микола Антонович знову впав духом і розчаро- ваним голосом зауважив, що краще б послухати поезію.
Сніжана сіла на диван і стала читати свою поему:
Поема – наукова фантазія.
КРЕМНІЯНКА
I
В динаміці Всесвіту жевріє мрія
Сміливих думок у кмітливому стилі –
Спілкуються вчені Антон та Антія…
Хоч їх роз’єднали парсекові милі,
Та з’єднує знов пізнаванності діло,
Яке допоможе цей простір здолати
І навіть відчути на відстані тіло.
У цім допоможуть наук постулати,
Бо зовнішня память від них вимагає
Системи технічної в дисках магнітних,
Яка щоб втручалася в роздум негайно,
Собою доповнивши мозку чарунки
Людини. І, щоб це було непомітно,
Що в ній інформації шлях пролягає
І креслить в уяві буття візерунки,
З’єднавшись із біосистемою в парі
Крізь кремнію модуль на трасі зеніту,
Який із родини магнічених чарів,
Що з’єднує мозок і зовнішню память
Й виводить зв’язок на найдальшу орбіту.
Який із ракетниці задуму палить
Й матерії вміє незнані творити,
Які транспортують і думку миттєво,
І всі почуття – щоб про них говорити
Водночас на різних планетах суттєво!
Що чути Антія на Зірці захоче,
Те ж саме Антон на Землі розпізнає,
Коли до комп’ютера вабляться очі,
Хай навіть про це ще нічого не знає.
А що відчуває Антія на дотик,
Те й він на собі в біострумі відчує.
І це відбуватися буде аж доти,
Аж доки потреба у цьому існує!
Їх мозок працює з комп’ютером в ритмі,
Із біошоломів сприймає сигнали,
Які з біотоками завжди у римі
І модулем кремнію з мозком з’єднались.
Цей модуль сигнал дешифрує у шлемі,
І шле інформацію в мозку чарунки,
Ідею шукаючи в кожній проблемі.
Де вченням вібрують і розуму струни,
Антія й Антон підбирають акорди,
Щоб кремнієм роль, як по нотах, зіграти
І в справах творіння енергії гордо
Зі швидкістю думки весь Всесвіт пізнати!
II
Сенсація з кремнієм вийшла спонтанно,
І в просторі слава знаходить Антона...
Звернулась до нього із Зірки Антія
І мовила чемно про кремній в спокусі:
– Ти в кремнії визнав важливість нейтрона…
В студентські часи – це велика подія,
Бо мрійне пізнання прозріти примусив!
…З’явилась Вона на екрані – кмітлива,
Піскового кольору звабливі губи,
А кремній-коса заблудилася в персах…
Була кремніянка Антія вродлива.
Янтарились німбом привітливі зуби,
Та очі промінились, начебто перли!
Від усмішки ніби глянцюються щоки.
На мові івриту таємність відкрила:
– В нас кремнію дух, на його ми основі.
Нейронами в тілі снують біотоки,
А в душах у нас – гравітації крила…
До тебе тяжію і в ділі, і в слові.
Дійшов і ти висновку, визнавши кремній
Живим елементом живої природи,
Матерію транспортну в ньому відкривши…
Провів за комп’ютером ночі буремні,
Знайти щоб, де мешкає в світі твій родич.
Звичайно, доводилось падати й крижем…
Ми предки є ваші із острова Пасхи.
Антія – мене на Землі так назвали,
Це значить, що я – є властителька ласки.
Старезні діди космогонію знали
Й лишили для вас в силуетах загадку,
Яка, з літака як дивитись, – помітна:
Це павич, павук, дикобраз та незмінно
Стоять і фігури Аку – вам на згадку
Про те, що від предків пішли ми, – еліта,
Що є в нас душа і вразлива, й нетлінна.
Обличчя веселе, піщано-рум’яне…
Тоді нам і сили Земля додавала,
Її щоб покинули ми – кремніяни.
І я гравітації пута порвала,
Бо вже наближалась планета Нібіру,
З якої на Землю посходили внуки,
Щоб жити в коханні і слухати ліру!
Щоб після потопу їм знов повернутись…
Які є ознаки у цих силуетах,
Прикмети які в них, що спільність єднають?!
Ти визначив їх наукові секрети,
За що я, Антоне, тебе і кохаю!
Себе я давно вже, як біосистему,
З’єднала з технічною через байт модуль.
Хотіла в твій мозок вмістити антену,
Щоб в просторі міг відчувати свободу.
Однак ти тоді ще не визрів як вчений,
Щоб в космос послати свого позивного…
До цього вели в підсвідомості гени.
Ти власний комп’ютер лиш ставив на «ноги»,
Вивчав манускрипти, залишені нами,
Біоніку вчив, кібернетику гожу...
Ти мав заклопотаний долею намір
І знав, що комп’ютер тобі допоможе, –
І нам спілкування дістанеться вічне,
Щоб поруч з тобою себе відчувати
І йти до мети крізь пізнання магічне,
Й за це в нагороду лиш істину мати!
III
Ще в школі Антон знав технічні системи,
Бо так полюбляв кібернетики справу,
На дослідних стендах біоніку «мучив»,
Що й знать не хотілося іншої теми…
В природі сприймав лиш вечірню заграву,
Як Сонце сідало за кряжеві кручі,
Бо мріялось взнати, що спільного мають
Істот силуети, крім кремнію: в пір’ї
Павлина, в ногах павука, в павутинні,
В голках дикобраза, що в темряві сяють
Від блиску, неначе маленькі сузір’я?
Є спільний ще рух – це гідравліки плинність:
У павича в пір’ї, в ногах павукових,
В голках дикобраза. Ці спільні прикмети
Несуть інформації хист науковий.
Й напише Антон наукові сонети
Про співіснування двох різних матерій:
Живої – що в біологічній системі,
І мертвої – теж як єднання критерій
В технічній системі. Павук – це той приклад,
Де спільна прикмета у загадці, мов темінь!
Коли попадеться комаха у сіті –
Для неї ця пастка, звичайно, є прикра,
Для нього – сигнал, мов з радара святиня,
Сприймається миттю, як благо на світі.
І очі, немов телекамери, жертву
У мозку його роздивляються чітко,
Щоб швидко отрутою вразити жертву,
Щоб сплутати вмить павутиною чіпко…
Антон зрозумів, що на грані з’єднання
Двох різних матерій – і третя існує,
Яка переносить і думку, й пізнання.
Вона інформацію ре трансформує
З одної до іншої якості хвилі.
Й людина сприймає переклад, як мову.
Це кремній аморфний – йому лиш по силі
Для мозку зв’язок цей позначити словом…
Так з модулів кремнію зміг вмонтувати
Антон електроди у біошоломи.
Надінеш такий – і контакт свій вагомий
Завжди з гуманоїдом можна тримати.
Рясна інформація йде в біотоках
Крізь модуль аморфного кремнію в мозок,
Де справді з чужого сприймаються ока
Придумані Всесвітом метаморфози.
Побачивши щось, чи сприйнявши на дотик,
На смак чи на слух – передасть гуманоїд
Антону, як є, на комп’ютер, по виду,
Де можеш почути земні анекдоти
Або скуштувати черешні земної –
Сприймається весь інтелект індивіду.
IV
Як Сонце сідало на обрію плечі,
На Землю з Зорі транслювались події…
Сприяв вірогідності місячний вечір,
Народжений в метеоритнім падінні.
Антія зв’язком лиш підтвердила факти,
Що в метагалактиці, в сьомім октанті,
Складалися вірні гуманності акти –
Й планеті бажалося мирних світанків…
Земля не зійшла із орбіти примхливо,
Коли пролітала планета Нібіру,
Лише відбулись океанські припливи,
Потопи були і, здавалося, в міру.
– Антоне, – сказала по суті Антія, –
В інерції сил хаотичного руху
Вже вектори шляху Нібіру не вкажуть
На Землю, де спить катаклізмів стихія.
Твій марево-сон визначальний на руку.
В майбутнім Земля не порушить пейзажу,
Бо наша планета до просторів інших
Сягає щомиті, відкинувши відстань…
В її траєкторії губиться ніша
Для інших планет, що подібні за змістом…
Яке там Дворіччя – місця анунаків,
Де нині Ірак від війни потерпає,
Земля анунаків, сьогодні ознаки
Майбутнього завтра ще зовсім не має…
Моїм кремніянам війна ця огидна,
Біда й анунаків, що вас клонували
До себе подібними, тобто – до Бога.
І згоди між вами тому і не видно!
Бо вас лиш, як роботів, ми шанували,
Хоч вкралась за ваше життя і тривога!
Надія на само розвиненість мозку
Розтанула, ніби та свічка із воску!
Людини убоге знання гальмувало
Ходу пізнавання розумного світу.
Бо штучне скорочення віку сприяло
Нікчемному рівню земної освіти.
Чекала я тисячі років... Твій вислів,
Антоне, знайшовся ти в просторі з часом!
Твій розум творця інтелекту вже виспів,
І світ пізнавати ми будемо разом!
На жаль, інформації в тебе замало,
Бо всі манускрипти про нас спопелились…
Буття анунаків поразки зазнало,
З шумерами Землю вони залишили…
Колись так було, що планета Нібіру
Один раз в три тисячі з хвостиком років
Заходила в сонячну вашу систему,
Та більше не зайде – ми маємо віру!
Тоді ми знання набули вже глибокі.
І геть гравітації стерли проблему!
Мені довелося ці пута долати…
Ми нову матерію транспортну мали,
І нам від потопу прийшлося втікати!
Нібіру звернула на іншу орбіту…
Про це анунаки, без сумніву, знали.
Ми більше на Землю не зійдемо з неї
І будем гасати до скону по світу:
То я – в апогеї, то ти – в перигеї…
У річці Євфрат або Тигр, так хотіла б
З тобою, Антоне, мерщій освятитись.
Відчути танок ледь вагомого тіла,
В обіймах води хвилювання омити,
Зірвати в долоні чаруючу квітку,
Яку посадила богиня Інанна.
І це ми з тобою все зробимо влітку…
Добраніч! Твоя кремніянка кохана!
V
Антон відчував дефіцит насолоди,
Яка дарувалась йому від Антії,
Бо ніч чорно хмарила, Місяць заходив,
Сичали в душі невдоволення змії.
Вони божеством проникали у неї.
І думка бентежила мозку чарунки,
Щоб швидше наблизилось літо вишневе
І в серці розтали зими візерунки!
І він задрімав у ранковім полоні,
Лиш мозок його працював підсвідомо…
І снилась Антія, немов на долоні,
В далекому космосі – ніби як вдома!
І наче мороз, як той вакуум, тягне
Із хати тепло, мов крізь вибиту шибку,
Бо так малювати сніжиночки прагне
Та Місяця – дині достиглої – скибку,
Та зорі на небі, як виспілі вишні,
Та Шлях той Молочний, як поле із гречки…
Здається Антону: мороз, мов Всевишній,
Вже ллє молоко з-під корови у глечик –
Підносить Антії на березі річки,
Де літо, мов чайка, над водами в’ється
І степ з павутиння вивішує стрічки.
І все це Антону вві сні не здається –
Бо він задрімав і шолом свій не вимкнув.
Та ще й до обставин таких він не звикнув,
Щоб з ним гуманоїд зв’язок вів з планети,
Де бабине літо було у сезоні,
Де час павуків розставляє тенета…
Прокинувсь Антон і побачив спросоння:
Мороз вигаптовує сріблом на вікнах,
Бере у природи свою одержимість.
Тому, де шукають, – проблема там вічна!
VI
За даними дослідних дій об’єктивних
Є доказ, що крім гідравлічного руху,
Павук реактивним тяглом володіє,
Яке на підставі умов реактивних
Існує. Польоти ці в лісі помітні,
Бо він павутину снує при падінні,
Зі стану рідкого в твердий переводить –
Й від цього реакція йде реактивна!
Павук під кутом павутину проводить –
Із гілки на гілку чіпляє активно…
А може, в собі й Анунаки вже мали
Ще й біодвигун реактивної тяги?!
І стоячки, вгору з Нібіру здіймались.
І, в хмарах набувши душевної магми,
Зійшли із небес і обожнились з часом, –
Боги й напівбоги – так стали їх звати!
А перед потопом на крилах помчали
У небо планети Нібіру – до хати!
А з ними – й Антія, шумер-кремніянка,
А через комп’ютер як штучна земнянка,
Яка і далека, й близька для Антона…
А він з павуками у лісі чаклує –
Знімає кіно з павукового лона
І, весь в розрахунках польоту, мудрує!
І швидкість, і кут вираховує вчений,
Щоб все науково сприяло уяві,
Щоб потім проектом закласти у гени,
Щоб радість у серці Антії буяла!
Щоб зміг гравітації силу здолати,
Як Землю покинути буде всім треба,
І нові космічні дороги прокласти,
Як буде у цьому велика потреба.
А так, то хіба до Антії злітати
Й віч-на-віч зустрітися вдвох на орбіті!
Устами в уста поцілунком спитати,
Що є, крім кохання, найкраще на світі?
Так їм доведеться крізь космос кохатись,
Крізь відстань комп’ютерну ласку збагнути…
І всі почуття, хоч і штучно сприймати,
Але натуральність у діях відчути.
VII
Неначе туман, дим Дворіччям – від нафти,
Від крові солдатів – вода червоніє…
З орбіти знімають цей фільм космонавти –
Від слайдів таких у них серденько скніє…
Зібрався Антон, як Антія казала,
Скупатися в теплій водиці під вечір, –
Так настрій поплавати нехіть злизала,
І розпач тяжить на роззброєні плечі…
– Не треба, Антоне, я теж відчуваю
Твій стан і становище фауни й флори…
На березі річки, як в чорнім чувалі, –
Сказала Антія, й зв’язок перервався,
Порушило вибухом міні-комп’ютер,
Який для підводних діянь призначався,
Щоб все середовище можна відчути…
Покинув Антон негатив емоційний
І воду річну океанська змінила,
Бо кликало діло – так буде доцільно,
Вода ще студентом в пучину манила…
Збулося... Тепер артефакти шукає
Про камінь вогнистий – кришталик жахливий,
Який до енергій нових закликає
І їх трансформує у швидкість мінливо,
Що й раптом політ зупинити можливо.
А це в навантаженні суперважливо
І щоб цей літальний двигун збудувати –
То запис про це в Атлантиді сховали,
А часу на пошук дали малувато…
Але з манускриптів приблизно узнали,
Що снить цей секрет в Посейдоні – у храмі
На острові Білі, де берег Флориди…
Лиш треба знайти манускрипти про камінь
І потім його чародійство створити…
– Ти вірно міркуєш, Антоне, в цій справі, –
Сказала Антія із міні екрану, –
І знайдеш той храм – на долівці лиш гравій.
Під ним пульсуватиме датчик урану, –
В дозиметрі з’явиться цифра чотири…
Золочена скриня, а в ній – манускрипти.
Її обережно з-під гравію вирий
І кодом чотири-чотири відкрий ти.
– Я вдячний, Антіє, за щиру підказку, –
Всміхнувся Антон, відчуваючи ласку,
Що ллється, немов океанські припливи,
Із кожного слова, з очей гордівливих.
Я хочу, щоб ти розказала, чи правда,
Що дату й причину потопу ти знала,
Чи Землю покинуть була ти не рада,
Чи мала від когось для старту сигнали?
– Так, знала, причин цих є більше, ніж треба:
Нібіру лиш збурила Землю собою, –
Її завернувши тяжінням до себе…
І хлинули метеорити юрбою, –
Один з них дістався Землі, стусонувши,
Що й з осі своєї вона відхилилась…
Від цього льодовник полярний, проснувшись,
Розтанув, і миттю Земля затопилась.
Ще й внутрішня сила Землі, як напруга,
Вулканно поверхню її зруйнувала, –
Була над Землею всесвітня наруга,
Яка все живе в катаклізмах сховала…
Антон прислухався до болю Антії,
До кожного слова, яке вібрувало…
Здавалось, потрапив у лапи стихії,
І болем обличчя, мов затаврувало.
– Не треба, Антоне, трагічно сприймати.
Я теж відчуваю і серденьком тлію.
Крім горя з печалі більш нічого взяти,
В обставинах смерті я тільки мужнію!
І боляче теж відчуваю хвилююче жало,
Яке отруїло закохану душу…
І все, що на серці твоєму лежало,
До серця дбайливо прийняти я мушу.
За розуму скарби тебе я кохаю,
Наповнені даром емоцій ідейних.
За очі твої голубі, за веснянки,
За твій атлетизм, за святі обіцянки.
Послухайсь поради, тебе лиш прохаю,
І матимеш успіхи в справах щоденних,
Ти знайдеш бажання твоє в ідеалі,
Його щоб пізнати – відчуєш реальні
Від мене до тебе кодовані звуки.
Про тебе згадають ще наші онуки,
Бо здійме тебе гравітації промінь,
Ти зійдеш на небо, а потім – із неба…
І піде землею, мов свято, твій гомін:
«Тепер двигуна збудувати лиш треба,
Щоб мав з гравітації паливо в тілі,
Щоб біофізична реакція малась,
Щоб кожна людина цього захотіла,
І в небо прозріння свого підіймалась…
…Мо, ’ прийде, мов гість, до Землі незабаром
Той час нерозважний, коли заманеться
Людині небесним піддатися чарам,
Як знов від Нібіру Земля похитнеться…
Тож думай, мій любий, людей як спасати,
І в храмі хуткіш манускрипти відшукуй,
А зараз вже пізно, і треба поспати.
Що, спати не хочеш?! Себе не ошукуй.
Добраніч. Цілую. Цілую. Добраніч!
І дійством уста захопилися смачно»…
– Добраніч, моя кремніяночко, пані!
Я дуже щасливий і спрагливо вдячний!
Так кожен із них на орбітах далеких
В уяві гніздо сновидіння будує,
І вже безтурботно, неначе лелеки,
В обіймах космічних у мріях стартує.
VIII
Гора Розоро на Нібіру висока,
І Сонце планети з-за неї виходить.
На постать Антона покладено око,
Хоч він на Землі роздратований ходить,
На скелі там з ним розмовляє Антія:
Вони відчувають емоції звуків.
На відстані сталась святкова подія:
Між ними існує зв’язок перегуків!
– Чому ти, Антоне, засмучений зранку?
Ти ж вчора створив гравітації модуль.
В комп’ютер заклав інформацію банку,
Приборкав тяжіння земне і погоду…
І можеш до мене піднятися вільно,
От тільки тобі довголіття бракує.
Давай цю проблему обмислимо спільно,
Чи, може, тобі це ніяк не смакує?!
Тобі я свій мозок дозволю пізнати.
Скануй інформацію з нього на віру.
Секрет довголіття вже будеш ти знати,
Як ті анунаки-прибульці з Нібіру.
Їх вік був – сто тисяч нібіровських років!
Тоді і прикинеш – що, як і до чого…
З добутками золота мали мороку, –
Вас – робота шахт клонували для цього.
– Гаразд! Я погоджусь, Антіє, з тобою,
Ти мій чародій, ідеал-стимулятор.
Долати незгоди найкраще в двобої…
Для мене зробила ти дуже багато,
Але я ще хочу, щоб ти з’ясувала,
Навіщо ви золото з шахт добували,
Яка в тім потреба, що вас спонукала?!
Скажи, і на Марсі ви теж побували?
А Сфінкса навіщо ви там збудували?
Й такі ж – піраміди! Це щось означає?
В яких траєкторіях світ пізнавали...
Де брали потрібне знання для початку?
Навіщо лишили істот силуети,
Та ще з артефактів ваш череп єдиний?
Щоб нам віднайти історичні замети
І в них розлопатити тайну людини?!
Цей череп не вріже й один інструмент…
То що ж – він є виріб токарної справи?
Чи мо, ’ у прибульця в трагічний момент
Упав із плечей, не діждавшися правди?!
– Запитуєш влучно... Це часу питання –
Фантазій настирливих вміле зростання,
А золото ми для зв’язку добували,
Щоб ним з піраміди луну відбивати,
Що в радіохвилях пробуджує масу
І в космос їх шле, як зворотні сигнали,
Щоб напрямок руху міг вірно триматись,
Щоб мати надійну без компасну трасу.
Сама ж піраміда, немов передатчик,
Неначе маяк для космічних польотів:
Надійний, не раз перевірений датчик
Усіх інформацій для автопілотів.
А Сфінкс поєднав у собі дві прикмети –
Це зло і добро в нім – як золота символ,
Як бачення світу людиною й звіром,
З’єдналися в ньому інстинкт з інтелектом.
В нім все об’єдналось занадто красиво,
Бо все це, як символ, задуманий світом!
Цю всю інформацію в різному плані
Залишили предки – боги-анунаки,
Їх теж клонували, у мене є дані:
Про їхнє буття неспростовні ознаки!
Тезаурус їхній в перекладі нашім
Надійний двигун – Альма-матер пізнання.
Ми з’їли ядро наукової каші,
Щоб мати цей засіб свого спілкування.
– Ти знаєш, Антіє, наш клімат змінився,
Бо ваша Нібіру до нас – на підході.
– Так, знаю, Антоне, мені ти приснився,
Що, ніби як Ной, від шаленої хоті
Ти людям даруєш надію спастися,
Чекаєш побачити сушу, як Бога,
До Зірки спасіння молився й хрестився,
Щоб швидше із берега йшла допомога.
З обличчям, наповненим спокоєм духу,
Ти кличеш везіння з моєї поради,
І хвиля потопна тебе накриває…
А я, ніби чайка, кричала на вухо,
Що витерплю все, крім космічної вади!
І серце від цього навпіл розриває…
– Твій сон передався в мої біоструни
Й розладив акорди душевного стану –
Це влився у мене і твій біострумінь,
Як чайку, здавалось, ось-ось я дістану…
А ти полетіла, лиш хвилі, мов крила,
На згадку про себе мені залишила,
І в небо озонову дірку відкрила,
Щоб струм гравітації пружився в жилах.
А я, мов ракета, тебе здоганяю,
Лиш зорі встигають мене привітати.
Свої почуття я до тебе міняю:
І злюся, й радію, що вмію літати!..
Проснувся: на шибках мороз, на екрані –
Ласкава, вродлива, скануєш свій мозок,
Щоб Всесвіт пізнав я, і кажеш: «Добраніч»,
І в ліжко кладеш розуміння мімози!
IX
Сміливі думки у кмітливому стилі.
Спілкуються вчені Антон та Антія…
Хоч їх роз’єднали парсекові милі,
Крізь відстань доводиться штучно кохатись
І через комп’ютер це чудо збагнути,
Щоб весь інтелект індивіду сприймати
Й чуття натуральні у діях відчути…
Вони просторові єднають акорди,
Щоб кремнієм роль, як по нотах, зіграти,
Щоб в справах творіння енергії, гордо –
Зі швидкістю думки весь Всесвіт пізнати!
– Це ти, Сніжано, мабуть, про мене написала? – запитав Микола.
– Так, про тебе і про Наташу, – підтвердила вона. – До речі, ми з Олександром домовилися вийти з нею на зв`язок. А ти думаю не проти?
– Ні, не проти, – погодився Микола і увімкнув устаткування. На екрані з’явилося обличчя Наташі.
– Доброго вечора, мій любий, довгожданий. Я весь час думала тільки про тебе. Ти весь час був зі мною. Відчувала твій душевний стан щохвилини. Читала твої думки, сприймала почуття навіть тоді, коли ти уважно слухав поему Сніжани. Я розумію твоє страждання і не ображаюся на тебе. Саме тому мені ще більше хочеться з тобою спілкуватися, – сказала вона.
– Доброго дня, моя далека і суджена наречена, – сказав Микола і тут же відчув тепло її обіймів і медовий смак її поцілунку.
Олександру та Сніжані довелося вставати з дивана, бо вони бачили імітацію уявного дійства любові, як Микола взяв Наташу на руки. Поколи-хав і посадив на диван, не розмикаючи обіймів.
– Олександр, давай їх залишимо та поїдемо додому, бо вже смеркає, – запропонувала Сніжана.
Вони підійшли до Миколи і, віддавши йому ключі попрощалися.
Микола знову сів на диван, і їх обох полонило міжпланетне кохання. Вони відчували себе поруч одне одного. Розуміли щирість думок і сприймали залюбки пестощі, незважаючи на те, що в цей час були на різних планетах. Їхні почуття по-справжньому наповнювалися емоційними подіями завдяки лише тому, що їх резервна частина мозку визріла, і вони сиділи за комп’ютерним устаткуванням, зустрічаючи сплески свого почуття.
– Наташа, а як ми будемо жити, коли у нас не буде сім’ї. Проживемо тільки у почуттях весь вік без дітей? – запитав Микола.
– Чому весь вік? Ти можеш одружитися на Землі, а я вийду заміж у себе на планеті. Ми будемо мати дітей і одночасно любитимемо одне одного. Ти будеш любити дружину, а я чоловіка. Хіба це погано? Головне любити, а кого – не має значення
Любов до кожного, якщо вона з’являється то це – святе правило на нашій планеті, – заспокоювала жінка Миколу Антоновича.
Для нього такі тлумачення були незрозумілі. В його душі бушувала суперечка між поняттям любові земної і любові міжпланетної. Він дуже добре усвідомлював це поняття. І на цей раз став думати, розглядаючи цю нову для нього проблему з наукової точки зору: « Кожному своє: народжений повзати літати не може.» Але чому мене тягне до Наташі, як магнітом? А може, вона каже правду і треба так і зробити і з часом звикнути до цього? Адже на їхній планеті всі так живуть і не бачать у цьому ніякої проблеми. Він дійшов такого висновку: «Я нічого поганого для нашого суспільства не роблю, і те, що тільки мені на нашій планеті дане долею, не відкину – робитиму над собою експеримент». Наташа весь час слідкувала за його думкою, скануючи його мозок.
Посутеніло. На електричних опорах загорілися лампи. Наташа стала переживати, що Миколі Антоновичу. треба завтра видати у виробництво деталі за її кресленнями. А вони ж мабуть до кінця ще не розписані по деталях у звідну специфікацію.
– Давай, мій любий, ми з тобою зробимо так. На сьогодні спілкуватися нам вже досить, а зустрінемося через три дні. Ти за цей час встигнеш переосмислити нашу сьогоднішню зустріч, закінчиш специфікацію, налагодиш виробництво деталей і тоді вже ми знову зустрінемося – ти прийдеш до мене в гості, – запропонувала Наташа.
– Добре, – погодився Микола і, розцілувавши, випустив її із обіймів. – Через три дні зустрінемося, – додав він.
На електричних опорах заворкували дикі голуби. Їхні химерні голоси, що долинали через відкрите вікно, нагадали, що він не вдома. Він закрив вікно, а потім, замкнувши лабораторію, пішов до себе в кабінет.
Директор ще був на роботі, двері його кабінету були відчинені. Микола Антонов зайшов у канцелярію, зняв із гвіздочка ключ від свого кабінета і зазирнув у директорський кабінет.
– Чого так довго затримався? – запитав Сергій Никифорович. – Я через двадцять хвилин їхатиму додому, заберу і тебе. Я зайду.
Микола зайшов у свій кабінет і схилився над кресленнями деталей останнього вузла нового устаткування. Наташа постійно стояла у нього перед очима. Він крізь неї розглядав деталі, крізь неї дописав специфікацію. Відчував її в собі, вона була для нього єством життя.
Його невгамовні мрії перервав прихід Сергій Никифоровича.
– Поїхали, – сказав він.
Микола закрив кабінет, і вони пішли до машини.
– Сьогодні я за водія, – у риму сказав Сергій Никифорович і запитав: –а, що наші тележурналісти роблять? Я б охоче взяв їх на роботу. Петра – на посаду начальника відділу міжпланетного Інтернета, а Маргариту – завідуючою заводської друкарні. Передай, щоб прийшли.
– Добре. Я підготував уже документи від нашого завода Міністерству юстиції – для отримання дозволу на відкриття у нас відділу «Міжпланетний Інтернет». Хай пробивають цей дозвіл. Я їм із дому зателефоную, – радо сказав Микола Антонович.
Сергій Никифорович зупинив машину біля його під’їзду.
– Ось ми і вдома – приїхали... На добраніч, – сказав Сергій Никифорович і потиснув Миколі Антоновичу руку.
У квартирі було душно. Він відчинив вікна і подзвонив Петру та Маргариті, щоб завтра зранку були у директора заводу. Сів вечеряти.
Повітря поступово заповнювало його кімнату свіжістю, і його мозок опанували спомини про час, проведений з Наташею в лабораторії. І він згадав її слова: «Давай так зробимо, мій любий... Зустрінемося через три дні. Ти встигнеш переосмислити нашу сьогоднішню зустріч». Микола Антонович став думати над тим, що отримані приємні почуття не замінять йому найдорожчого і найріднішого – дитину. Він дуже хотів, щоб йому народила Андріана і розумів, що в Наташі будуть діти, і він з ними спілкуватиметься, як із нею, але то не його плоть, не продовження його роду. Він вирішив: «Треба, мабуть, починати і себе досліджувати. Шукати жінку…» Думаючи так, він звів свою проблему одруження поки що до двох вимірних величин – кількості часу і сили почуття. «А чи ж зможу я в іншу закохатися так, як у Наташу?» – подумав Микола Антонович і став засинати.
28.07. – 02. 08.2013.
м.Дніпропетровськ, 28.07. – 02.08.2013 р.