12.03.2018 21:46
Без обмежень
4 views
Rating 0 | 0 users
 © Василенко Андрій Антонович

На грані живого і мертвого

Глава 17, Том1

ПОНЕДІЛОК – ВАЖКИЙ ДЕНЬ

Олександр Андрійович прийшов на роботу один. Відчинив вікно. Полив квіти і став ретельно вивчати креслення. Щоб зробити каркас устаткування, то ж потрібно мати ще й золоті руки слюсаря та ювелірну токарно-фрезерну роботу. Такі умови є, і він зателефонував Миколі Антоновичу.

– Микола, коли плануєш запустити у виробництво деталі для нашого нового устаткування? – запитав Олександр Андрійович.

– Планую із завтрашнього дня. Гроші вчора надійшли в Приватбанк на рахунок нашого завода. Сьогодні закінчую специфікацію деталей і віддаю її у виробництво, – так відповів йому Микола Антонович.

– Добре, а я теж вивчаю електронне креслення і починаю писати математичну модель для праці майбутнього устаткування з комп’ютером. Після роботи зустрінемося. Я зайду до тебе, – сказав Олександр Андрійович.

В лабораторію прийшла Сніжана. Обличчя чоловіка засяяло, як ранішнє Сонце. Він підійшов до неї, став дивитися у криницю її карих очей, пити із них живу воду любові. Від такого погляду душа Сніжани стала літати в голубизні його очей, мов у небі його кохання.

– Що це ти, Олександр, такий веселий? – усміхаючись запитала Сніжана. – Понеділок – важкий день, а на тебе не впливає, – пожартувала вона.

– Просто… Побачив тебе. Ти напоїла мене чарами своїх очей і… Я ожив. А як твої справи? Що сказала Маргарита про твою поему?

– Їй сподобалася поема. Порадила прочитати її вам. Тобі і Миколі.

Сніжана закрила лабораторію, і вони пішли до Миколи Антоновича.

Він із креслення розписував деталі останнього вузла нового устаткування.

– За два тижні деталі нового устаткування будуть готові, і можна вже з них збирати каркас нового електронно-комп’ютерного устаткування, а потім і начиняти його електронними деталями та модулями трансформації звуку, кольору та переходу почуття з одного стану в інший, – сказав Микола.

– А до цього часу ми зі Сніжаною також впораємося. Я напишу для неї математичну модель, а вона підготує комп’ютерну програму.

– Я допоможу розробити математичну модель. Не горюй, Олександре.

– Ви все про роботу. А коли про відпочинок в оточенні любові будемо говорити? – пафосно запитала Сніжана.

– Про любов. Давай про любов, – сказав усміхнено Микола. – Ти, 

Сніжано, прочитай нам таке, щоб аж за душу взяло, – попросив він.

– Ти краще розкажи, як ви із Наташею провели вчорашню ніч, а потім я прочитаю, – з усмішкою промовила Сніжана.

– Ми краще підемо та подивимось на вчорашній сон, – сказав він.

Відклав креслення, і разом пішли в лабораторію. Сніжана увімкнула комп’ютерне устаткування і стали продивлятися зображення та дії в супроводі мови закоханих. Микола Антонович знову впав духом і розчаро- ваним голосом зауважив, що краще б послухати поезію.

Сніжана сіла на диван і стала читати свою поему:

Поема – наукова фантазія.

КРЕМНІЯНКА

I

В динаміці Всесвіту жевріє мрія

Сміливих думок у кмітливому стилі –

Спілкуються вчені Антон та Антія…

Хоч їх роз’єднали парсекові милі, 

Та з’єднує знов пізнаванності діло, 

Яке допоможе цей простір здолати

І навіть відчути на відстані тіло.

У цім допоможуть наук постулати, 

Бо зовнішня память від них вимагає

Системи технічної в дисках магнітних, 

Яка щоб втручалася в роздум негайно, 

Собою доповнивши мозку чарунки

Людини. І, щоб це було непомітно, 

Що в ній інформації шлях пролягає

І креслить в уяві буття візерунки, 

З’єднавшись із біосистемою в парі

Крізь кремнію модуль на трасі зеніту, 

Який із родини магнічених чарів, 

Що з’єднує мозок і зовнішню память

Й виводить зв’язок на найдальшу орбіту.

Який із ракетниці задуму палить

Й матерії вміє незнані творити, 

Які транспортують і думку миттєво, 

І всі почуття – щоб про них говорити

Водночас на різних планетах суттєво!

Що чути Антія на Зірці захоче, 

Те ж саме Антон на Землі розпізнає, 

Коли до комп’ютера вабляться очі, 

Хай навіть про це ще нічого не знає.

А що відчуває Антія на дотик, 

Те й він на собі в біострумі відчує.

І це відбуватися буде аж доти, 

Аж доки потреба у цьому існує!

Їх мозок працює з комп’ютером в ритмі, 

Із біошоломів сприймає сигнали, 

Які з біотоками завжди у римі

І модулем кремнію з мозком з’єднались.

Цей модуль сигнал дешифрує у шлемі, 

І шле інформацію в мозку чарунки, 

Ідею шукаючи в кожній проблемі.

Де вченням вібрують і розуму струни, 

Антія й Антон підбирають акорди, 

Щоб кремнієм роль, як по нотах, зіграти

І в справах творіння енергії гордо

Зі швидкістю думки весь Всесвіт пізнати!

II

Сенсація з кремнієм вийшла спонтанно, 

І в просторі слава знаходить Антона...

Звернулась до нього із Зірки Антія

І мовила чемно про кремній в спокусі:

– Ти в кремнії визнав важливість нейтрона…

В студентські часи – це велика подія, 

Бо мрійне пізнання прозріти примусив!

…З’явилась Вона на екрані – кмітлива, 

Піскового кольору звабливі губи, 

А кремній-коса заблудилася в персах…

Була кремніянка Антія вродлива.

Янтарились німбом привітливі зуби, 

Та очі промінились, начебто перли!

Від усмішки ніби глянцюються щоки.

На мові івриту таємність відкрила:

– В нас кремнію дух, на його ми основі.

Нейронами в тілі снують біотоки, 

А в душах у нас – гравітації крила…

До тебе тяжію і в ділі, і в слові.

Дійшов і ти висновку, визнавши кремній

Живим елементом живої природи, 

Матерію транспортну в ньому відкривши…

Провів за комп’ютером ночі буремні, 

Знайти щоб, де мешкає в світі твій родич.

Звичайно, доводилось падати й крижем…

Ми предки є ваші із острова Пасхи.

Антія – мене на Землі так назвали, 

Це значить, що я – є властителька ласки.

Старезні діди космогонію знали

Й лишили для вас в силуетах загадку, 

Яка, з літака як дивитись, – помітна:

Це павич, павук, дикобраз та незмінно

Стоять і фігури Аку – вам на згадку

Про те, що від предків пішли ми, – еліта, 

Що є в нас душа і вразлива, й нетлінна.

Обличчя веселе, піщано-рум’яне…

Тоді нам і сили Земля додавала, 

Її щоб покинули ми – кремніяни.

І я гравітації пута порвала, 

Бо вже наближалась планета Нібіру, 

З якої на Землю посходили внуки, 

Щоб жити в коханні і слухати ліру!

Щоб після потопу їм знов повернутись…

Які є ознаки у цих силуетах, 

Прикмети які в них, що спільність єднають?!

Ти визначив їх наукові секрети, 

За що я, Антоне, тебе і кохаю!

Себе я давно вже, як біосистему, 

З’єднала з технічною через байт модуль.

Хотіла в твій мозок вмістити антену, 

Щоб в просторі міг відчувати свободу.

Однак ти тоді ще не визрів як вчений, 

Щоб в космос послати свого позивного…

До цього вели в підсвідомості гени.

Ти власний комп’ютер лиш ставив на «ноги», 

Вивчав манускрипти, залишені нами, 

Біоніку вчив, кібернетику гожу...

Ти мав заклопотаний долею намір

І знав, що комп’ютер тобі допоможе, –

І нам спілкування дістанеться вічне, 

Щоб поруч з тобою себе відчувати

І йти до мети крізь пізнання магічне, 

Й за це в нагороду лиш істину мати!

III

Ще в школі Антон знав технічні системи, 

Бо так полюбляв кібернетики справу, 

На дослідних стендах біоніку «мучив», 

Що й знать не хотілося іншої теми…

В природі сприймав лиш вечірню заграву, 

Як Сонце сідало за кряжеві кручі, 

Бо мріялось взнати, що спільного мають

Істот силуети, крім кремнію: в пір’ї

Павлина, в ногах павука, в павутинні, 

В голках дикобраза, що в темряві сяють

Від блиску, неначе маленькі сузір’я?

Є спільний ще рух – це гідравліки плинність:

У павича в пір’ї, в ногах павукових, 

В голках дикобраза. Ці спільні прикмети

Несуть інформації хист науковий.

Й напише Антон наукові сонети

Про співіснування двох різних матерій:

Живої – що в біологічній системі, 

І мертвої – теж як єднання критерій

В технічній системі. Павук – це той приклад, 

Де спільна прикмета у загадці, мов темінь!

Коли попадеться комаха у сіті –

Для неї ця пастка, звичайно, є прикра, 

Для нього – сигнал, мов з радара святиня, 

Сприймається миттю, як благо на світі.

І очі, немов телекамери, жертву

У мозку його роздивляються чітко, 

Щоб швидко отрутою вразити жертву, 

Щоб сплутати вмить павутиною чіпко…

Антон зрозумів, що на грані з’єднання

Двох різних матерій – і третя існує, 

Яка переносить і думку, й пізнання.

Вона інформацію ре трансформує

З одної до іншої якості хвилі.

Й людина сприймає переклад, як мову.

Це кремній аморфний – йому лиш по силі

Для мозку зв’язок цей позначити словом…

Так з модулів кремнію зміг вмонтувати

Антон електроди у біошоломи.

Надінеш такий – і контакт свій вагомий

Завжди з гуманоїдом можна тримати.

Рясна інформація йде в біотоках

Крізь модуль аморфного кремнію в мозок, 

Де справді з чужого сприймаються ока

Придумані Всесвітом метаморфози.

Побачивши щось, чи сприйнявши на дотик, 

На смак чи на слух – передасть гуманоїд

Антону, як є, на комп’ютер, по виду, 

Де можеш почути земні анекдоти

Або скуштувати черешні земної –

Сприймається весь інтелект індивіду.

IV

Як Сонце сідало на обрію плечі, 

На Землю з Зорі транслювались події…

Сприяв вірогідності місячний вечір, 

Народжений в метеоритнім падінні.

Антія зв’язком лиш підтвердила факти, 

Що в метагалактиці, в сьомім октанті, 

Складалися вірні гуманності акти –

Й планеті бажалося мирних світанків…

Земля не зійшла із орбіти примхливо, 

Коли пролітала планета Нібіру, 

Лише відбулись океанські припливи, 

Потопи були і, здавалося, в міру.

– Антоне, – сказала по суті Антія, –

В інерції сил хаотичного руху

Вже вектори шляху Нібіру не вкажуть

На Землю, де спить катаклізмів стихія.

Твій марево-сон визначальний на руку.

В майбутнім Земля не порушить пейзажу, 

Бо наша планета до просторів інших

Сягає щомиті, відкинувши відстань…

В її траєкторії губиться ніша

Для інших планет, що подібні за змістом…

Яке там Дворіччя – місця анунаків, 

Де нині Ірак від війни потерпає, 

Земля анунаків, сьогодні ознаки

Майбутнього завтра ще зовсім не має…

Моїм кремніянам війна ця огидна, 

Біда й анунаків, що вас клонували

До себе подібними, тобто – до Бога.

І згоди між вами тому і не видно!

Бо вас лиш, як роботів, ми шанували, 

Хоч вкралась за ваше життя і тривога!

Надія на само розвиненість мозку

Розтанула, ніби та свічка із воску!

Людини убоге знання гальмувало

Ходу пізнавання розумного світу.

Бо штучне скорочення віку сприяло

Нікчемному рівню земної освіти.

Чекала я тисячі років... Твій вислів, 

Антоне, знайшовся ти в просторі з часом!

Твій розум творця інтелекту вже виспів, 

І світ пізнавати ми будемо разом!

На жаль, інформації в тебе замало, 

Бо всі манускрипти про нас спопелились…

Буття анунаків поразки зазнало, 

З шумерами Землю вони залишили…

Колись так було, що планета Нібіру

Один раз в три тисячі з хвостиком років

Заходила в сонячну вашу систему, 

Та більше не зайде – ми маємо віру!

Тоді ми знання набули вже глибокі.

І геть гравітації стерли проблему!

Мені довелося ці пута долати…

Ми нову матерію транспортну мали, 

І нам від потопу прийшлося втікати!

Нібіру звернула на іншу орбіту…

Про це анунаки, без сумніву, знали.

Ми більше на Землю не зійдемо з неї

І будем гасати до скону по світу:

То я – в апогеї, то ти – в перигеї…

У річці Євфрат або Тигр, так хотіла б

З тобою, Антоне, мерщій освятитись.

Відчути танок ледь вагомого тіла, 

В обіймах води хвилювання омити, 

Зірвати в долоні чаруючу квітку, 

Яку посадила богиня Інанна.

І це ми з тобою все зробимо влітку…

Добраніч! Твоя кремніянка кохана!

V

Антон відчував дефіцит насолоди, 

Яка дарувалась йому від Антії, 

Бо ніч чорно хмарила, Місяць заходив, 

Сичали в душі невдоволення змії.

Вони божеством проникали у неї.

І думка бентежила мозку чарунки, 

Щоб швидше наблизилось літо вишневе

І в серці розтали зими візерунки!

І він задрімав у ранковім полоні, 

Лиш мозок його працював підсвідомо…

І снилась Антія, немов на долоні, 

В далекому космосі – ніби як вдома!

І наче мороз, як той вакуум, тягне

Із хати тепло, мов крізь вибиту шибку, 

Бо так малювати сніжиночки прагне

Та Місяця – дині достиглої – скибку, 

Та зорі на небі, як виспілі вишні, 

Та Шлях той Молочний, як поле із гречки…

Здається Антону: мороз, мов Всевишній, 

Вже ллє молоко з-під корови у глечик –

Підносить Антії на березі річки, 

Де літо, мов чайка, над водами в’ється

І степ з павутиння вивішує стрічки.

І все це Антону вві сні не здається –

Бо він задрімав і шолом свій не вимкнув.

Та ще й до обставин таких він не звикнув, 

Щоб з ним гуманоїд зв’язок вів з планети, 

Де бабине літо було у сезоні, 

Де час павуків розставляє тенета…

Прокинувсь Антон і побачив спросоння:

Мороз вигаптовує сріблом на вікнах, 

Бере у природи свою одержимість.

Тому, де шукають, – проблема там вічна!

VI

За даними дослідних дій об’єктивних

Є доказ, що крім гідравлічного руху, 

Павук реактивним тяглом володіє, 

Яке на підставі умов реактивних

Існує. Польоти ці в лісі помітні, 

Бо він павутину снує при падінні, 

Зі стану рідкого в твердий переводить –

Й від цього реакція йде реактивна!

Павук під кутом павутину проводить –

Із гілки на гілку чіпляє активно…

А може, в собі й Анунаки вже мали

Ще й біодвигун реактивної тяги?!

І стоячки, вгору з Нібіру здіймались.

І, в хмарах набувши душевної магми, 

Зійшли із небес і обожнились з часом, –

Боги й напівбоги – так стали їх звати!

А перед потопом на крилах помчали

У небо планети Нібіру – до хати!

А з ними – й Антія, шумер-кремніянка, 

А через комп’ютер як штучна земнянка, 

Яка і далека, й близька для Антона…

А він з павуками у лісі чаклує –

Знімає кіно з павукового лона

І, весь в розрахунках польоту, мудрує!

І швидкість, і кут вираховує вчений, 

Щоб все науково сприяло уяві, 

Щоб потім проектом закласти у гени, 

Щоб радість у серці Антії буяла!

Щоб зміг гравітації силу здолати, 

Як Землю покинути буде всім треба, 

І нові космічні дороги прокласти, 

Як буде у цьому велика потреба.

А так, то хіба до Антії злітати

Й віч-на-віч зустрітися вдвох на орбіті!

Устами в уста поцілунком спитати, 

Що є, крім кохання, найкраще на світі?

Так їм доведеться крізь космос кохатись, 

Крізь відстань комп’ютерну ласку збагнути…

І всі почуття, хоч і штучно сприймати, 

Але натуральність у діях відчути.

VII

Неначе туман, дим Дворіччям – від нафти, 

Від крові солдатів – вода червоніє…

З орбіти знімають цей фільм космонавти –

Від слайдів таких у них серденько скніє…

Зібрався Антон, як Антія казала, 

Скупатися в теплій водиці під вечір, –

Так настрій поплавати нехіть злизала, 

І розпач тяжить на роззброєні плечі…

– Не треба, Антоне, я теж відчуваю

Твій стан і становище фауни й флори…

На березі річки, як в чорнім чувалі, –

Сказала Антія, й зв’язок перервався, 

Порушило вибухом міні-комп’ютер, 

Який для підводних діянь призначався, 

Щоб все середовище можна відчути…

Покинув Антон негатив емоційний

І воду річну океанська змінила, 

Бо кликало діло – так буде доцільно, 

Вода ще студентом в пучину манила…

Збулося... Тепер артефакти шукає

Про камінь вогнистий – кришталик жахливий, 

Який до енергій нових закликає

І їх трансформує у швидкість мінливо, 

Що й раптом політ зупинити можливо.

А це в навантаженні суперважливо

І щоб цей літальний двигун збудувати –

То запис про це в Атлантиді сховали, 

А часу на пошук дали малувато…

Але з манускриптів приблизно узнали, 

Що снить цей секрет в Посейдоні – у храмі

На острові Білі, де берег Флориди…

Лиш треба знайти манускрипти про камінь

І потім його чародійство створити…

– Ти вірно міркуєш, Антоне, в цій справі, –

Сказала Антія із міні екрану, –

І знайдеш той храм – на долівці лиш гравій.

Під ним пульсуватиме датчик урану, –

В дозиметрі з’явиться цифра чотири…

Золочена скриня, а в ній – манускрипти.

Її обережно з-під гравію вирий

І кодом чотири-чотири відкрий ти.

– Я вдячний, Антіє, за щиру підказку, –

Всміхнувся Антон, відчуваючи ласку, 

Що ллється, немов океанські припливи, 

Із кожного слова, з очей гордівливих.

Я хочу, щоб ти розказала, чи правда, 

Що дату й причину потопу ти знала, 

Чи Землю покинуть була ти не рада, 

Чи мала від когось для старту сигнали?

– Так, знала, причин цих є більше, ніж треба:

Нібіру лиш збурила Землю собою, –

Її завернувши тяжінням до себе…

І хлинули метеорити юрбою, –

Один з них дістався Землі, стусонувши, 

Що й з осі своєї вона відхилилась…

Від цього льодовник полярний, проснувшись, 

Розтанув, і миттю Земля затопилась.

Ще й внутрішня сила Землі, як напруга, 

Вулканно поверхню її зруйнувала, –

Була над Землею всесвітня наруга, 

Яка все живе в катаклізмах сховала…

Антон прислухався до болю Антії, 

До кожного слова, яке вібрувало…

Здавалось, потрапив у лапи стихії, 

І болем обличчя, мов затаврувало.

– Не треба, Антоне, трагічно сприймати.

Я теж відчуваю і серденьком тлію.

Крім горя з печалі більш нічого взяти, 

В обставинах смерті я тільки мужнію!

І боляче теж відчуваю хвилююче жало, 

Яке отруїло закохану душу…

І все, що на серці твоєму лежало, 

До серця дбайливо прийняти я мушу.

За розуму скарби тебе я кохаю, 

Наповнені даром емоцій ідейних.

За очі твої голубі, за веснянки, 

За твій атлетизм, за святі обіцянки.

Послухайсь поради, тебе лиш прохаю, 

І матимеш успіхи в справах щоденних, 

Ти знайдеш бажання твоє в ідеалі, 

Його щоб пізнати – відчуєш реальні

Від мене до тебе кодовані звуки.

Про тебе згадають ще наші онуки, 

Бо здійме тебе гравітації промінь, 

Ти зійдеш на небо, а потім – із неба…

І піде землею, мов свято, твій гомін:

«Тепер двигуна збудувати лиш треба, 

Щоб мав з гравітації паливо в тілі, 

Щоб біофізична реакція малась, 

Щоб кожна людина цього захотіла, 

І в небо прозріння свого підіймалась…

…Мо, ’ прийде, мов гість, до Землі незабаром

Той час нерозважний, коли заманеться

Людині небесним піддатися чарам, 

Як знов від Нібіру Земля похитнеться…

Тож думай, мій любий, людей як спасати, 

І в храмі хуткіш манускрипти відшукуй, 

А зараз вже пізно, і треба поспати.

Що, спати не хочеш?! Себе не ошукуй.

Добраніч. Цілую. Цілую. Добраніч!

І дійством уста захопилися смачно»…

– Добраніч, моя кремніяночко, пані!

Я дуже щасливий і спрагливо вдячний!

Так кожен із них на орбітах далеких

В уяві гніздо сновидіння будує, 

І вже безтурботно, неначе лелеки, 

В обіймах космічних у мріях стартує.

VIII

Гора Розоро на Нібіру висока, 

І Сонце планети з-за неї виходить.

На постать Антона покладено око, 

Хоч він на Землі роздратований ходить, 

На скелі там з ним розмовляє Антія:

Вони відчувають емоції звуків.

На відстані сталась святкова подія:

Між ними існує зв’язок перегуків!

– Чому ти, Антоне, засмучений зранку?

Ти ж вчора створив гравітації модуль.

В комп’ютер заклав інформацію банку, 

Приборкав тяжіння земне і погоду…

І можеш до мене піднятися вільно, 

От тільки тобі довголіття бракує.

Давай цю проблему обмислимо спільно, 

Чи, може, тобі це ніяк не смакує?!

Тобі я свій мозок дозволю пізнати.

Скануй інформацію з нього на віру.

Секрет довголіття вже будеш ти знати, 

Як ті анунаки-прибульці з Нібіру.

Їх вік був – сто тисяч нібіровських років!

Тоді і прикинеш – що, як і до чого…

З добутками золота мали мороку, –

Вас – робота шахт клонували для цього.

– Гаразд! Я погоджусь, Антіє, з тобою, 

Ти мій чародій, ідеал-стимулятор.

Долати незгоди найкраще в двобої…

Для мене зробила ти дуже багато, 

Але я ще хочу, щоб ти з’ясувала, 

Навіщо ви золото з шахт добували, 

Яка в тім потреба, що вас спонукала?!

Скажи, і на Марсі ви теж побували?

А Сфінкса навіщо ви там збудували?

Й такі ж – піраміди! Це щось означає?

В яких траєкторіях світ пізнавали...

Де брали потрібне знання для початку?

Навіщо лишили істот силуети, 

Та ще з артефактів ваш череп єдиний?

Щоб нам віднайти історичні замети

І в них розлопатити тайну людини?!

Цей череп не вріже й один інструмент…

То що ж – він є виріб токарної справи?

Чи мо, ’ у прибульця в трагічний момент

Упав із плечей, не діждавшися правди?!

– Запитуєш влучно... Це часу питання –

Фантазій настирливих вміле зростання, 

А золото ми для зв’язку добували, 

Щоб ним з піраміди луну відбивати, 

Що в радіохвилях пробуджує масу

І в космос їх шле, як зворотні сигнали, 

Щоб напрямок руху міг вірно триматись, 

Щоб мати надійну без компасну трасу.

Сама ж піраміда, немов передатчик, 

Неначе маяк для космічних польотів:

Надійний, не раз перевірений датчик

Усіх інформацій для автопілотів.

А Сфінкс поєднав у собі дві прикмети –

Це зло і добро в нім – як золота символ, 

Як бачення світу людиною й звіром, 

З’єдналися в ньому інстинкт з інтелектом.

В нім все об’єдналось занадто красиво, 

Бо все це, як символ, задуманий світом!

Цю всю інформацію в різному плані

Залишили предки – боги-анунаки, 

Їх теж клонували, у мене є дані:

Про їхнє буття неспростовні ознаки!

Тезаурус їхній в перекладі нашім

Надійний двигун – Альма-матер пізнання.

Ми з’їли ядро наукової каші, 

Щоб мати цей засіб свого спілкування.

– Ти знаєш, Антіє, наш клімат змінився, 

Бо ваша Нібіру до нас – на підході.

– Так, знаю, Антоне, мені ти приснився, 

Що, ніби як Ной, від шаленої хоті

Ти людям даруєш надію спастися, 

Чекаєш побачити сушу, як Бога, 

До Зірки спасіння молився й хрестився, 

Щоб швидше із берега йшла допомога.

З обличчям, наповненим спокоєм духу, 

Ти кличеш везіння з моєї поради, 

І хвиля потопна тебе накриває…

А я, ніби чайка, кричала на вухо, 

Що витерплю все, крім космічної вади!

І серце від цього навпіл розриває…

– Твій сон передався в мої біоструни

Й розладив акорди душевного стану –

Це влився у мене і твій біострумінь, 

Як чайку, здавалось, ось-ось я дістану…

А ти полетіла, лиш хвилі, мов крила, 

На згадку про себе мені залишила, 

І в небо озонову дірку відкрила, 

Щоб струм гравітації пружився в жилах.

А я, мов ракета, тебе здоганяю, 

Лиш зорі встигають мене привітати.

Свої почуття я до тебе міняю:

І злюся, й радію, що вмію літати!..

Проснувся: на шибках мороз, на екрані –

Ласкава, вродлива, скануєш свій мозок, 

Щоб Всесвіт пізнав я, і кажеш: «Добраніч», 

І в ліжко кладеш розуміння мімози!

IX

Сміливі думки у кмітливому стилі.

Спілкуються вчені Антон та Антія…

Хоч їх роз’єднали парсекові милі, 

Крізь відстань доводиться штучно кохатись

І через комп’ютер це чудо збагнути, 

Щоб весь інтелект індивіду сприймати

Й чуття натуральні у діях відчути…

Вони просторові єднають акорди, 

Щоб кремнієм роль, як по нотах, зіграти, 

Щоб в справах творіння енергії, гордо –

Зі швидкістю думки весь Всесвіт пізнати!


– Це ти, Сніжано, мабуть, про мене написала? – запитав Микола.

– Так, про тебе і про Наташу, – підтвердила вона. – До речі, ми з Олександром домовилися вийти з нею на зв`язок. А ти думаю не проти?

– Ні, не проти, – погодився Микола і увімкнув устаткування. На екрані з’явилося обличчя Наташі.

– Доброго вечора, мій любий, довгожданий. Я весь час думала тільки про тебе. Ти весь час був зі мною. Відчувала твій душевний стан щохвилини. Читала твої думки, сприймала почуття навіть тоді, коли ти уважно слухав поему Сніжани. Я розумію твоє страждання і не ображаюся на тебе. Саме тому мені ще більше хочеться з тобою спілкуватися, – сказала вона.

– Доброго дня, моя далека і суджена наречена, – сказав Микола і тут же відчув тепло її обіймів і медовий смак її поцілунку.

Олександру та Сніжані довелося вставати з дивана, бо вони бачили імітацію уявного дійства любові, як Микола взяв Наташу на руки. Поколи-хав і посадив на диван, не розмикаючи обіймів.

– Олександр, давай їх залишимо та поїдемо додому, бо вже смеркає, – запропонувала Сніжана.

Вони підійшли до Миколи і, віддавши йому ключі попрощалися.

Микола знову сів на диван, і їх обох полонило міжпланетне кохання. Вони відчували себе поруч одне одного. Розуміли щирість думок і сприймали залюбки пестощі, незважаючи на те, що в цей час були на різних планетах. Їхні почуття по-справжньому наповнювалися емоційними подіями завдяки лише тому, що їх резервна частина мозку визріла, і вони сиділи за комп’ютерним устаткуванням, зустрічаючи сплески свого почуття.

– Наташа, а як ми будемо жити, коли у нас не буде сім’ї. Проживемо тільки у почуттях весь вік без дітей? – запитав Микола.

– Чому весь вік? Ти можеш одружитися на Землі, а я вийду заміж у себе на планеті. Ми будемо мати дітей і одночасно любитимемо одне одного. Ти будеш любити дружину, а я чоловіка. Хіба це погано? Головне любити, а кого – не має значення

Любов до кожного, якщо вона з’являється то це – святе правило на нашій планеті, – заспокоювала жінка Миколу Антоновича.

Для нього такі тлумачення були незрозумілі. В його душі бушувала суперечка між поняттям любові земної і любові міжпланетної. Він дуже добре усвідомлював це поняття. І на цей раз став думати, розглядаючи цю нову для нього проблему з наукової точки зору: « Кожному своє: народжений повзати літати не може.» Але чому мене тягне до Наташі, як магнітом? А може, вона каже правду і треба так і зробити і з часом звикнути до цього? Адже на їхній планеті всі так живуть і не бачать у цьому ніякої проблеми. Він дійшов такого висновку: «Я нічого поганого для нашого суспільства не роблю, і те, що тільки мені на нашій планеті дане долею, не відкину – робитиму над собою експеримент». Наташа весь час слідкувала за його думкою, скануючи його мозок.

Посутеніло. На електричних опорах загорілися лампи. Наташа стала переживати, що Миколі Антоновичу. треба завтра видати у виробництво деталі за її кресленнями. А вони ж мабуть до кінця ще не розписані по деталях у звідну специфікацію.

– Давай, мій любий, ми з тобою зробимо так. На сьогодні спілкуватися нам вже досить, а зустрінемося через три дні. Ти за цей час встигнеш переосмислити нашу сьогоднішню зустріч, закінчиш специфікацію, налагодиш виробництво деталей і тоді вже ми знову зустрінемося – ти прийдеш до мене в гості, – запропонувала Наташа.

– Добре, – погодився Микола і, розцілувавши, випустив її із обіймів. – Через три дні зустрінемося, – додав він.

На електричних опорах заворкували дикі голуби. Їхні химерні голоси, що долинали через відкрите вікно, нагадали, що він не вдома. Він закрив вікно, а потім, замкнувши лабораторію, пішов до себе в кабінет.

Директор ще був на роботі, двері його кабінету були відчинені. Микола Антонов зайшов у канцелярію, зняв із гвіздочка ключ від свого кабінета і зазирнув у директорський кабінет.

– Чого так довго затримався? – запитав Сергій Никифорович. – Я через двадцять хвилин їхатиму додому, заберу і тебе. Я зайду.

Микола зайшов у свій кабінет і схилився над кресленнями деталей останнього вузла нового устаткування. Наташа постійно стояла у нього перед очима. Він крізь неї розглядав деталі, крізь неї дописав специфікацію. Відчував її в собі, вона була для нього єством життя.

Його невгамовні мрії перервав прихід Сергій Никифоровича.

– Поїхали, – сказав він.

Микола закрив кабінет, і вони пішли до машини.

– Сьогодні я за водія, – у риму сказав Сергій Никифорович і запитав: –а, що наші тележурналісти роблять? Я б охоче взяв їх на роботу. Петра – на посаду начальника відділу міжпланетного Інтернета, а Маргариту – завідуючою заводської друкарні. Передай, щоб прийшли.

– Добре. Я підготував уже документи від нашого завода Міністерству юстиції – для отримання дозволу на відкриття у нас відділу «Міжпланетний Інтернет». Хай пробивають цей дозвіл. Я їм із дому зателефоную, – радо сказав Микола Антонович.

Сергій Никифорович зупинив машину біля його під’їзду.

– Ось ми і вдома – приїхали... На добраніч, – сказав Сергій Никифорович і потиснув Миколі Антоновичу руку.

У квартирі було душно. Він відчинив вікна і подзвонив Петру та Маргариті, щоб завтра зранку були у директора заводу. Сів вечеряти.

Повітря поступово заповнювало його кімнату свіжістю, і його мозок опанували спомини про час, проведений з Наташею в лабораторії. І він згадав її слова: «Давай так зробимо, мій любий... Зустрінемося через три дні. Ти встигнеш переосмислити нашу сьогоднішню зустріч». Микола Антонович став думати над тим, що отримані приємні почуття не замінять йому найдорожчого і найріднішого – дитину. Він дуже хотів, щоб йому народила Андріана і розумів, що в Наташі будуть діти, і він з ними спілкуватиметься, як із нею, але то не його плоть, не продовження його роду. Він вирішив: «Треба, мабуть, починати і себе досліджувати. Шукати жінку…» Думаючи так, він звів свою проблему одруження поки що до двох вимірних величин – кількості часу і сили почуття. «А чи ж зможу я в іншу закохатися так, як у Наташу?» – подумав Микола Антонович і став засинати.

28.07. – 02. 08.2013.

м.Дніпропетровськ 28.07. – 02.08.2013 р.



Близькі за тематикою матеріали шукайте в розділі Роман

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «На грані живого і мертвого (Глава 18, том1) / Роман | Василенко Андрій Антонович». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «На грані живого і мертвого (Глава 16, том1) / Роман | Василенко Андрій Антонович». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Василенко Андрій Антонович.


Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Василенко Андрій Антонович

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 5 | Знайдено: 25
Автор: Василенко Андрій Антонович
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: На грані живого і мертвого (Том I);
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;