Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
12.03.2018 21:46Роман
 
Рейтинг: 0 | 0 гол.
Без обмежень
© Василенко Андрій Антонович

На грані живого і мертвого

Глава 17, Том1

ПОНЕДІЛОК – ВАЖКИЙ ДЕНЬ

Василенко Андрій Антонович
Опубліковано 12.03.2018 / 28295

Олександр Андрійович прийшов на роботу один. Відчинив вікно. Полив квіти і став ретельно вивчати креслення. Щоб зробити каркас устаткування, то ж потрібно мати ще й золоті руки слюсаря та ювелірну токарно-фрезерну роботу. Такі умови є, і він зателефонував Миколі Антоновичу.

– Микола, коли плануєш запустити у виробництво деталі для нашого нового устаткування? – запитав Олександр Андрійович.

– Планую із завтрашнього дня. Гроші вчора надійшли в Приватбанк на рахунок нашого завода. Сьогодні закінчую специфікацію деталей і віддаю її у виробництво, – так відповів йому Микола Антонович.

– Добре, а я теж вивчаю електронне креслення і починаю писати математичну модель для праці майбутнього устаткування з комп’ютером. Після роботи зустрінемося. Я зайду до тебе, – сказав Олександр Андрійович.

В лабораторію прийшла Сніжана. Обличчя чоловіка засяяло, як ранішнє Сонце. Він підійшов до неї, став дивитися у криницю її карих очей, пити із них живу воду любові. Від такого погляду душа Сніжани стала літати в голубизні його очей, мов у небі його кохання.

– Що це ти, Олександр, такий веселий? – усміхаючись запитала Сніжана. – Понеділок – важкий день, а на тебе не впливає, – пожартувала вона.

– Просто… Побачив тебе. Ти напоїла мене чарами своїх очей і… Я ожив. А як твої справи? Що сказала Маргарита про твою поему?

– Їй сподобалася поема. Порадила прочитати її вам. Тобі і Миколі.

Сніжана закрила лабораторію, і вони пішли до Миколи Антоновича.

Він із креслення розписував деталі останнього вузла нового устаткування.

– За два тижні деталі нового устаткування будуть готові, і можна вже з них збирати каркас нового електронно-комп’ютерного устаткування, а потім і начиняти його електронними деталями та модулями трансформації звуку, кольору та переходу почуття з одного стану в інший, – сказав Микола.

– А до цього часу ми зі Сніжаною також впораємося. Я напишу для неї математичну модель, а вона підготує комп’ютерну програму.

– Я допоможу розробити математичну модель. Не горюй, Олександре.

– Ви все про роботу. А коли про відпочинок в оточенні любові будемо говорити? – пафосно запитала Сніжана.

– Про любов. Давай про любов, – сказав усміхнено Микола. – Ти, 

Сніжано, прочитай нам таке, щоб аж за душу взяло, – попросив він.

– Ти краще розкажи, як ви із Наташею провели вчорашню ніч, а потім я прочитаю, – з усмішкою промовила Сніжана.

– Ми краще підемо та подивимось на вчорашній сон, – сказав він.

Відклав креслення, і разом пішли в лабораторію. Сніжана увімкнула комп’ютерне устаткування і стали продивлятися зображення та дії в супроводі мови закоханих. Микола Антонович знову впав духом і розчаро- ваним голосом зауважив, що краще б послухати поезію.

Сніжана сіла на диван і стала читати свою поему:

Поема – наукова фантазія.

КРЕМНІЯНКА

I

В динаміці Всесвіту жевріє мрія

Сміливих думок у кмітливому стилі –

Спілкуються вчені Антон та Антія…

Хоч їх роз’єднали парсекові милі, 

Та з’єднує знов пізнаванності діло, 

Яке допоможе цей простір здолати

І навіть відчути на відстані тіло.

У цім допоможуть наук постулати, 

Бо зовнішня память від них вимагає

Системи технічної в дисках магнітних, 

Яка щоб втручалася в роздум негайно, 

Собою доповнивши мозку чарунки

Людини. І, щоб це було непомітно, 

Що в ній інформації шлях пролягає

І креслить в уяві буття візерунки, 

З’єднавшись із біосистемою в парі

Крізь кремнію модуль на трасі зеніту, 

Який із родини магнічених чарів, 

Що з’єднує мозок і зовнішню память

Й виводить зв’язок на найдальшу орбіту.

Який із ракетниці задуму палить

Й матерії вміє незнані творити, 

Які транспортують і думку миттєво, 

І всі почуття – щоб про них говорити

Водночас на різних планетах суттєво!

Що чути Антія на Зірці захоче, 

Те ж саме Антон на Землі розпізнає, 

Коли до комп’ютера вабляться очі, 

Хай навіть про це ще нічого не знає.

А що відчуває Антія на дотик, 

Те й він на собі в біострумі відчує.

І це відбуватися буде аж доти, 

Аж доки потреба у цьому існує!

Їх мозок працює з комп’ютером в ритмі, 

Із біошоломів сприймає сигнали, 

Які з біотоками завжди у римі

І модулем кремнію з мозком з’єднались.

Цей модуль сигнал дешифрує у шлемі, 

І шле інформацію в мозку чарунки, 

Ідею шукаючи в кожній проблемі.

Де вченням вібрують і розуму струни, 

Антія й Антон підбирають акорди, 

Щоб кремнієм роль, як по нотах, зіграти

І в справах творіння енергії гордо

Зі швидкістю думки весь Всесвіт пізнати!

II

Сенсація з кремнієм вийшла спонтанно, 

І в просторі слава знаходить Антона...

Звернулась до нього із Зірки Антія

І мовила чемно про кремній в спокусі:

– Ти в кремнії визнав важливість нейтрона…

В студентські часи – це велика подія, 

Бо мрійне пізнання прозріти примусив!

…З’явилась Вона на екрані – кмітлива, 

Піскового кольору звабливі губи, 

А кремній-коса заблудилася в персах…

Була кремніянка Антія вродлива.

Янтарились німбом привітливі зуби, 

Та очі промінились, начебто перли!

Від усмішки ніби глянцюються щоки.

На мові івриту таємність відкрила:

– В нас кремнію дух, на його ми основі.

Нейронами в тілі снують біотоки, 

А в душах у нас – гравітації крила…

До тебе тяжію і в ділі, і в слові.

Дійшов і ти висновку, визнавши кремній

Живим елементом живої природи, 

Матерію транспортну в ньому відкривши…

Провів за комп’ютером ночі буремні, 

Знайти щоб, де мешкає в світі твій родич.

Звичайно, доводилось падати й крижем…

Ми предки є ваші із острова Пасхи.

Антія – мене на Землі так назвали, 

Це значить, що я – є властителька ласки.

Старезні діди космогонію знали

Й лишили для вас в силуетах загадку, 

Яка, з літака як дивитись, – помітна:

Це павич, павук, дикобраз та незмінно

Стоять і фігури Аку – вам на згадку

Про те, що від предків пішли ми, – еліта, 

Що є в нас душа і вразлива, й нетлінна.

Обличчя веселе, піщано-рум’яне…

Тоді нам і сили Земля додавала, 

Її щоб покинули ми – кремніяни.

І я гравітації пута порвала, 

Бо вже наближалась планета Нібіру, 

З якої на Землю посходили внуки, 

Щоб жити в коханні і слухати ліру!

Щоб після потопу їм знов повернутись…

Які є ознаки у цих силуетах, 

Прикмети які в них, що спільність єднають?!

Ти визначив їх наукові секрети, 

За що я, Антоне, тебе і кохаю!

Себе я давно вже, як біосистему, 

З’єднала з технічною через байт модуль.

Хотіла в твій мозок вмістити антену, 

Щоб в просторі міг відчувати свободу.

Однак ти тоді ще не визрів як вчений, 

Щоб в космос послати свого позивного…

До цього вели в підсвідомості гени.

Ти власний комп’ютер лиш ставив на «ноги», 

Вивчав манускрипти, залишені нами, 

Біоніку вчив, кібернетику гожу...

Ти мав заклопотаний долею намір

І знав, що комп’ютер тобі допоможе, –

І нам спілкування дістанеться вічне, 

Щоб поруч з тобою себе відчувати

І йти до мети крізь пізнання магічне, 

Й за це в нагороду лиш істину мати!

III

Ще в школі Антон знав технічні системи, 

Бо так полюбляв кібернетики справу, 

На дослідних стендах біоніку «мучив», 

Що й знать не хотілося іншої теми…

В природі сприймав лиш вечірню заграву, 

Як Сонце сідало за кряжеві кручі, 

Бо мріялось взнати, що спільного мають

Істот силуети, крім кремнію: в пір’ї

Павлина, в ногах павука, в павутинні, 

В голках дикобраза, що в темряві сяють

Від блиску, неначе маленькі сузір’я?

Є спільний ще рух – це гідравліки плинність:

У павича в пір’ї, в ногах павукових, 

В голках дикобраза. Ці спільні прикмети

Несуть інформації хист науковий.

Й напише Антон наукові сонети

Про співіснування двох різних матерій:

Живої – що в біологічній системі, 

І мертвої – теж як єднання критерій

В технічній системі. Павук – це той приклад, 

Де спільна прикмета у загадці, мов темінь!

Коли попадеться комаха у сіті –

Для неї ця пастка, звичайно, є прикра, 

Для нього – сигнал, мов з радара святиня, 

Сприймається миттю, як благо на світі.

І очі, немов телекамери, жертву

У мозку його роздивляються чітко, 

Щоб швидко отрутою вразити жертву, 

Щоб сплутати вмить павутиною чіпко…

Антон зрозумів, що на грані з’єднання

Двох різних матерій – і третя існує, 

Яка переносить і думку, й пізнання.

Вона інформацію ре трансформує

З одної до іншої якості хвилі.

Й людина сприймає переклад, як мову.

Це кремній аморфний – йому лиш по силі

Для мозку зв’язок цей позначити словом…

Так з модулів кремнію зміг вмонтувати

Антон електроди у біошоломи.

Надінеш такий – і контакт свій вагомий

Завжди з гуманоїдом можна тримати.

Рясна інформація йде в біотоках

Крізь модуль аморфного кремнію в мозок, 

Де справді з чужого сприймаються ока

Придумані Всесвітом метаморфози.

Побачивши щось, чи сприйнявши на дотик, 

На смак чи на слух – передасть гуманоїд

Антону, як є, на комп’ютер, по виду, 

Де можеш почути земні анекдоти

Або скуштувати черешні земної –

Сприймається весь інтелект індивіду.

IV

Як Сонце сідало на обрію плечі, 

На Землю з Зорі транслювались події…

Сприяв вірогідності місячний вечір, 

Народжений в метеоритнім падінні.

Антія зв’язком лиш підтвердила факти, 

Що в метагалактиці, в сьомім октанті, 

Складалися вірні гуманності акти –

Й планеті бажалося мирних світанків…

Земля не зійшла із орбіти примхливо, 

Коли пролітала планета Нібіру, 

Лише відбулись океанські припливи, 

Потопи були і, здавалося, в міру.

– Антоне, – сказала по суті Антія, –

В інерції сил хаотичного руху

Вже вектори шляху Нібіру не вкажуть

На Землю, де спить катаклізмів стихія.

Твій марево-сон визначальний на руку.

В майбутнім Земля не порушить пейзажу, 

Бо наша планета до просторів інших

Сягає щомиті, відкинувши відстань…

В її траєкторії губиться ніша

Для інших планет, що подібні за змістом…

Яке там Дворіччя – місця анунаків, 

Де нині Ірак від війни потерпає, 

Земля анунаків, сьогодні ознаки

Майбутнього завтра ще зовсім не має…

Моїм кремніянам війна ця огидна, 

Біда й анунаків, що вас клонували

До себе подібними, тобто – до Бога.

І згоди між вами тому і не видно!

Бо вас лиш, як роботів, ми шанували, 

Хоч вкралась за ваше життя і тривога!

Надія на само розвиненість мозку

Розтанула, ніби та свічка із воску!

Людини убоге знання гальмувало

Ходу пізнавання розумного світу.

Бо штучне скорочення віку сприяло

Нікчемному рівню земної освіти.

Чекала я тисячі років... Твій вислів, 

Антоне, знайшовся ти в просторі з часом!

Твій розум творця інтелекту вже виспів, 

І світ пізнавати ми будемо разом!

На жаль, інформації в тебе замало, 

Бо всі манускрипти про нас спопелились…

Буття анунаків поразки зазнало, 

З шумерами Землю вони залишили…

Колись так було, що планета Нібіру

Один раз в три тисячі з хвостиком років

Заходила в сонячну вашу систему, 

Та більше не зайде – ми маємо віру!

Тоді ми знання набули вже глибокі.

І геть гравітації стерли проблему!

Мені довелося ці пута долати…

Ми нову матерію транспортну мали, 

І нам від потопу прийшлося втікати!

Нібіру звернула на іншу орбіту…

Про це анунаки, без сумніву, знали.

Ми більше на Землю не зійдемо з неї

І будем гасати до скону по світу:

То я – в апогеї, то ти – в перигеї…

У річці Євфрат або Тигр, так хотіла б

З тобою, Антоне, мерщій освятитись.

Відчути танок ледь вагомого тіла, 

В обіймах води хвилювання омити, 

Зірвати в долоні чаруючу квітку, 

Яку посадила богиня Інанна.

І це ми з тобою все зробимо влітку…

Добраніч! Твоя кремніянка кохана!

V

Антон відчував дефіцит насолоди, 

Яка дарувалась йому від Антії, 

Бо ніч чорно хмарила, Місяць заходив, 

Сичали в душі невдоволення змії.

Вони божеством проникали у неї.

І думка бентежила мозку чарунки, 

Щоб швидше наблизилось літо вишневе

І в серці розтали зими візерунки!

І він задрімав у ранковім полоні, 

Лиш мозок його працював підсвідомо…

І снилась Антія, немов на долоні, 

В далекому космосі – ніби як вдома!

І наче мороз, як той вакуум, тягне

Із хати тепло, мов крізь вибиту шибку, 

Бо так малювати сніжиночки прагне

Та Місяця – дині достиглої – скибку, 

Та зорі на небі, як виспілі вишні, 

Та Шлях той Молочний, як поле із гречки…

Здається Антону: мороз, мов Всевишній, 

Вже ллє молоко з-під корови у глечик –

Підносить Антії на березі річки, 

Де літо, мов чайка, над водами в’ється

І степ з павутиння вивішує стрічки.

І все це Антону вві сні не здається –

Бо він задрімав і шолом свій не вимкнув.

Та ще й до обставин таких він не звикнув, 

Щоб з ним гуманоїд зв’язок вів з планети, 

Де бабине літо було у сезоні, 

Де час павуків розставляє тенета…

Прокинувсь Антон і побачив спросоння:

Мороз вигаптовує сріблом на вікнах, 

Бере у природи свою одержимість.

Тому, де шукають, – проблема там вічна!

VI

За даними дослідних дій об’єктивних

Є доказ, що крім гідравлічного руху, 

Павук реактивним тяглом володіє, 

Яке на підставі умов реактивних

Існує. Польоти ці в лісі помітні, 

Бо він павутину снує при падінні, 

Зі стану рідкого в твердий переводить –

Й від цього реакція йде реактивна!

Павук під кутом павутину проводить –

Із гілки на гілку чіпляє активно…

А може, в собі й Анунаки вже мали

Ще й біодвигун реактивної тяги?!

І стоячки, вгору з Нібіру здіймались.

І, в хмарах набувши душевної магми, 

Зійшли із небес і обожнились з часом, –

Боги й напівбоги – так стали їх звати!

А перед потопом на крилах помчали

У небо планети Нібіру – до хати!

А з ними – й Антія, шумер-кремніянка, 

А через комп’ютер як штучна земнянка, 

Яка і далека, й близька для Антона…

А він з павуками у лісі чаклує –

Знімає кіно з павукового лона

І, весь в розрахунках польоту, мудрує!

І швидкість, і кут вираховує вчений, 

Щоб все науково сприяло уяві, 

Щоб потім проектом закласти у гени, 

Щоб радість у серці Антії буяла!

Щоб зміг гравітації силу здолати, 

Як Землю покинути буде всім треба, 

І нові космічні дороги прокласти, 

Як буде у цьому велика потреба.

А так, то хіба до Антії злітати

Й віч-на-віч зустрітися вдвох на орбіті!

Устами в уста поцілунком спитати, 

Що є, крім кохання, найкраще на світі?

Так їм доведеться крізь космос кохатись, 

Крізь відстань комп’ютерну ласку збагнути…

І всі почуття, хоч і штучно сприймати, 

Але натуральність у діях відчути.

VII

Неначе туман, дим Дворіччям – від нафти, 

Від крові солдатів – вода червоніє…

З орбіти знімають цей фільм космонавти –

Від слайдів таких у них серденько скніє…

Зібрався Антон, як Антія казала, 

Скупатися в теплій водиці під вечір, –

Так настрій поплавати нехіть злизала, 

І розпач тяжить на роззброєні плечі…

– Не треба, Антоне, я теж відчуваю

Твій стан і становище фауни й флори…

На березі річки, як в чорнім чувалі, –

Сказала Антія, й зв’язок перервався, 

Порушило вибухом міні-комп’ютер, 

Який для підводних діянь призначався, 

Щоб все середовище можна відчути…

Покинув Антон негатив емоційний

І воду річну океанська змінила, 

Бо кликало діло – так буде доцільно, 

Вода ще студентом в пучину манила…

Збулося... Тепер артефакти шукає

Про камінь вогнистий – кришталик жахливий, 

Який до енергій нових закликає

І їх трансформує у швидкість мінливо, 

Що й раптом політ зупинити можливо.

А це в навантаженні суперважливо

І щоб цей літальний двигун збудувати –

То запис про це в Атлантиді сховали, 

А часу на пошук дали малувато…

Але з манускриптів приблизно узнали, 

Що снить цей секрет в Посейдоні – у храмі

На острові Білі, де берег Флориди…

Лиш треба знайти манускрипти про камінь

І потім його чародійство створити…

– Ти вірно міркуєш, Антоне, в цій справі, –

Сказала Антія із міні екрану, –

І знайдеш той храм – на долівці лиш гравій.

Під ним пульсуватиме датчик урану, –

В дозиметрі з’явиться цифра чотири…

Золочена скриня, а в ній – манускрипти.

Її обережно з-під гравію вирий

І кодом чотири-чотири відкрий ти.

– Я вдячний, Антіє, за щиру підказку, –

Всміхнувся Антон, відчуваючи ласку, 

Що ллється, немов океанські припливи, 

Із кожного слова, з очей гордівливих.

Я хочу, щоб ти розказала, чи правда, 

Що дату й причину потопу ти знала, 

Чи Землю покинуть була ти не рада, 

Чи мала від когось для старту сигнали?

– Так, знала, причин цих є більше, ніж треба:

Нібіру лиш збурила Землю собою, –

Її завернувши тяжінням до себе…

І хлинули метеорити юрбою, –

Один з них дістався Землі, стусонувши, 

Що й з осі своєї вона відхилилась…

Від цього льодовник полярний, проснувшись, 

Розтанув, і миттю Земля затопилась.

Ще й внутрішня сила Землі, як напруга, 

Вулканно поверхню її зруйнувала, –

Була над Землею всесвітня наруга, 

Яка все живе в катаклізмах сховала…

Антон прислухався до болю Антії, 

До кожного слова, яке вібрувало…

Здавалось, потрапив у лапи стихії, 

І болем обличчя, мов затаврувало.

– Не треба, Антоне, трагічно сприймати.

Я теж відчуваю і серденьком тлію.

Крім горя з печалі більш нічого взяти, 

В обставинах смерті я тільки мужнію!

І боляче теж відчуваю хвилююче жало, 

Яке отруїло закохану душу…

І все, що на серці твоєму лежало, 

До серця дбайливо прийняти я мушу.

За розуму скарби тебе я кохаю, 

Наповнені даром емоцій ідейних.

За очі твої голубі, за веснянки, 

За твій атлетизм, за святі обіцянки.

Послухайсь поради, тебе лиш прохаю, 

І матимеш успіхи в справах щоденних, 

Ти знайдеш бажання твоє в ідеалі, 

Його щоб пізнати – відчуєш реальні

Від мене до тебе кодовані звуки.

Про тебе згадають ще наші онуки, 

Бо здійме тебе гравітації промінь, 

Ти зійдеш на небо, а потім – із неба…

І піде землею, мов свято, твій гомін:

«Тепер двигуна збудувати лиш треба, 

Щоб мав з гравітації паливо в тілі, 

Щоб біофізична реакція малась, 

Щоб кожна людина цього захотіла, 

І в небо прозріння свого підіймалась…

…Мо, ’ прийде, мов гість, до Землі незабаром

Той час нерозважний, коли заманеться

Людині небесним піддатися чарам, 

Як знов від Нібіру Земля похитнеться…

Тож думай, мій любий, людей як спасати, 

І в храмі хуткіш манускрипти відшукуй, 

А зараз вже пізно, і треба поспати.

Що, спати не хочеш?! Себе не ошукуй.

Добраніч. Цілую. Цілую. Добраніч!

І дійством уста захопилися смачно»…

– Добраніч, моя кремніяночко, пані!

Я дуже щасливий і спрагливо вдячний!

Так кожен із них на орбітах далеких

В уяві гніздо сновидіння будує, 

І вже безтурботно, неначе лелеки, 

В обіймах космічних у мріях стартує.

VIII

Гора Розоро на Нібіру висока, 

І Сонце планети з-за неї виходить.

На постать Антона покладено око, 

Хоч він на Землі роздратований ходить, 

На скелі там з ним розмовляє Антія:

Вони відчувають емоції звуків.

На відстані сталась святкова подія:

Між ними існує зв’язок перегуків!

– Чому ти, Антоне, засмучений зранку?

Ти ж вчора створив гравітації модуль.

В комп’ютер заклав інформацію банку, 

Приборкав тяжіння земне і погоду…

І можеш до мене піднятися вільно, 

От тільки тобі довголіття бракує.

Давай цю проблему обмислимо спільно, 

Чи, може, тобі це ніяк не смакує?!

Тобі я свій мозок дозволю пізнати.

Скануй інформацію з нього на віру.

Секрет довголіття вже будеш ти знати, 

Як ті анунаки-прибульці з Нібіру.

Їх вік був – сто тисяч нібіровських років!

Тоді і прикинеш – що, як і до чого…

З добутками золота мали мороку, –

Вас – робота шахт клонували для цього.

– Гаразд! Я погоджусь, Антіє, з тобою, 

Ти мій чародій, ідеал-стимулятор.

Долати незгоди найкраще в двобої…

Для мене зробила ти дуже багато, 

Але я ще хочу, щоб ти з’ясувала, 

Навіщо ви золото з шахт добували, 

Яка в тім потреба, що вас спонукала?!

Скажи, і на Марсі ви теж побували?

А Сфінкса навіщо ви там збудували?

Й такі ж – піраміди! Це щось означає?

В яких траєкторіях світ пізнавали...

Де брали потрібне знання для початку?

Навіщо лишили істот силуети, 

Та ще з артефактів ваш череп єдиний?

Щоб нам віднайти історичні замети

І в них розлопатити тайну людини?!

Цей череп не вріже й один інструмент…

То що ж – він є виріб токарної справи?

Чи мо, ’ у прибульця в трагічний момент

Упав із плечей, не діждавшися правди?!

– Запитуєш влучно... Це часу питання –

Фантазій настирливих вміле зростання, 

А золото ми для зв’язку добували, 

Щоб ним з піраміди луну відбивати, 

Що в радіохвилях пробуджує масу

І в космос їх шле, як зворотні сигнали, 

Щоб напрямок руху міг вірно триматись, 

Щоб мати надійну без компасну трасу.

Сама ж піраміда, немов передатчик, 

Неначе маяк для космічних польотів:

Надійний, не раз перевірений датчик

Усіх інформацій для автопілотів.

А Сфінкс поєднав у собі дві прикмети –

Це зло і добро в нім – як золота символ, 

Як бачення світу людиною й звіром, 

З’єдналися в ньому інстинкт з інтелектом.

В нім все об’єдналось занадто красиво, 

Бо все це, як символ, задуманий світом!

Цю всю інформацію в різному плані

Залишили предки – боги-анунаки, 

Їх теж клонували, у мене є дані:

Про їхнє буття неспростовні ознаки!

Тезаурус їхній в перекладі нашім

Надійний двигун – Альма-матер пізнання.

Ми з’їли ядро наукової каші, 

Щоб мати цей засіб свого спілкування.

– Ти знаєш, Антіє, наш клімат змінився, 

Бо ваша Нібіру до нас – на підході.

– Так, знаю, Антоне, мені ти приснився, 

Що, ніби як Ной, від шаленої хоті

Ти людям даруєш надію спастися, 

Чекаєш побачити сушу, як Бога, 

До Зірки спасіння молився й хрестився, 

Щоб швидше із берега йшла допомога.

З обличчям, наповненим спокоєм духу, 

Ти кличеш везіння з моєї поради, 

І хвиля потопна тебе накриває…

А я, ніби чайка, кричала на вухо, 

Що витерплю все, крім космічної вади!

І серце від цього навпіл розриває…

– Твій сон передався в мої біоструни

Й розладив акорди душевного стану –

Це влився у мене і твій біострумінь, 

Як чайку, здавалось, ось-ось я дістану…

А ти полетіла, лиш хвилі, мов крила, 

На згадку про себе мені залишила, 

І в небо озонову дірку відкрила, 

Щоб струм гравітації пружився в жилах.

А я, мов ракета, тебе здоганяю, 

Лиш зорі встигають мене привітати.

Свої почуття я до тебе міняю:

І злюся, й радію, що вмію літати!..

Проснувся: на шибках мороз, на екрані –

Ласкава, вродлива, скануєш свій мозок, 

Щоб Всесвіт пізнав я, і кажеш: «Добраніч», 

І в ліжко кладеш розуміння мімози!

IX

Сміливі думки у кмітливому стилі.

Спілкуються вчені Антон та Антія…

Хоч їх роз’єднали парсекові милі, 

Крізь відстань доводиться штучно кохатись

І через комп’ютер це чудо збагнути, 

Щоб весь інтелект індивіду сприймати

Й чуття натуральні у діях відчути…

Вони просторові єднають акорди, 

Щоб кремнієм роль, як по нотах, зіграти, 

Щоб в справах творіння енергії, гордо –

Зі швидкістю думки весь Всесвіт пізнати!


– Це ти, Сніжано, мабуть, про мене написала? – запитав Микола.

– Так, про тебе і про Наташу, – підтвердила вона. – До речі, ми з Олександром домовилися вийти з нею на зв`язок. А ти думаю не проти?

– Ні, не проти, – погодився Микола і увімкнув устаткування. На екрані з’явилося обличчя Наташі.

– Доброго вечора, мій любий, довгожданий. Я весь час думала тільки про тебе. Ти весь час був зі мною. Відчувала твій душевний стан щохвилини. Читала твої думки, сприймала почуття навіть тоді, коли ти уважно слухав поему Сніжани. Я розумію твоє страждання і не ображаюся на тебе. Саме тому мені ще більше хочеться з тобою спілкуватися, – сказала вона.

– Доброго дня, моя далека і суджена наречена, – сказав Микола і тут же відчув тепло її обіймів і медовий смак її поцілунку.

Олександру та Сніжані довелося вставати з дивана, бо вони бачили імітацію уявного дійства любові, як Микола взяв Наташу на руки. Поколи-хав і посадив на диван, не розмикаючи обіймів.

– Олександр, давай їх залишимо та поїдемо додому, бо вже смеркає, – запропонувала Сніжана.

Вони підійшли до Миколи і, віддавши йому ключі попрощалися.

Микола знову сів на диван, і їх обох полонило міжпланетне кохання. Вони відчували себе поруч одне одного. Розуміли щирість думок і сприймали залюбки пестощі, незважаючи на те, що в цей час були на різних планетах. Їхні почуття по-справжньому наповнювалися емоційними подіями завдяки лише тому, що їх резервна частина мозку визріла, і вони сиділи за комп’ютерним устаткуванням, зустрічаючи сплески свого почуття.

– Наташа, а як ми будемо жити, коли у нас не буде сім’ї. Проживемо тільки у почуттях весь вік без дітей? – запитав Микола.

– Чому весь вік? Ти можеш одружитися на Землі, а я вийду заміж у себе на планеті. Ми будемо мати дітей і одночасно любитимемо одне одного. Ти будеш любити дружину, а я чоловіка. Хіба це погано? Головне любити, а кого – не має значення

Любов до кожного, якщо вона з’являється то це – святе правило на нашій планеті, – заспокоювала жінка Миколу Антоновича.

Для нього такі тлумачення були незрозумілі. В його душі бушувала суперечка між поняттям любові земної і любові міжпланетної. Він дуже добре усвідомлював це поняття. І на цей раз став думати, розглядаючи цю нову для нього проблему з наукової точки зору: « Кожному своє: народжений повзати літати не може.» Але чому мене тягне до Наташі, як магнітом? А може, вона каже правду і треба так і зробити і з часом звикнути до цього? Адже на їхній планеті всі так живуть і не бачать у цьому ніякої проблеми. Він дійшов такого висновку: «Я нічого поганого для нашого суспільства не роблю, і те, що тільки мені на нашій планеті дане долею, не відкину – робитиму над собою експеримент». Наташа весь час слідкувала за його думкою, скануючи його мозок.

Посутеніло. На електричних опорах загорілися лампи. Наташа стала переживати, що Миколі Антоновичу. треба завтра видати у виробництво деталі за її кресленнями. А вони ж мабуть до кінця ще не розписані по деталях у звідну специфікацію.

– Давай, мій любий, ми з тобою зробимо так. На сьогодні спілкуватися нам вже досить, а зустрінемося через три дні. Ти за цей час встигнеш переосмислити нашу сьогоднішню зустріч, закінчиш специфікацію, налагодиш виробництво деталей і тоді вже ми знову зустрінемося – ти прийдеш до мене в гості, – запропонувала Наташа.

– Добре, – погодився Микола і, розцілувавши, випустив її із обіймів. – Через три дні зустрінемося, – додав він.

На електричних опорах заворкували дикі голуби. Їхні химерні голоси, що долинали через відкрите вікно, нагадали, що він не вдома. Він закрив вікно, а потім, замкнувши лабораторію, пішов до себе в кабінет.

Директор ще був на роботі, двері його кабінету були відчинені. Микола Антонов зайшов у канцелярію, зняв із гвіздочка ключ від свого кабінета і зазирнув у директорський кабінет.

– Чого так довго затримався? – запитав Сергій Никифорович. – Я через двадцять хвилин їхатиму додому, заберу і тебе. Я зайду.

Микола зайшов у свій кабінет і схилився над кресленнями деталей останнього вузла нового устаткування. Наташа постійно стояла у нього перед очима. Він крізь неї розглядав деталі, крізь неї дописав специфікацію. Відчував її в собі, вона була для нього єством життя.

Його невгамовні мрії перервав прихід Сергій Никифоровича.

– Поїхали, – сказав він.

Микола закрив кабінет, і вони пішли до машини.

– Сьогодні я за водія, – у риму сказав Сергій Никифорович і запитав: –а, що наші тележурналісти роблять? Я б охоче взяв їх на роботу. Петра – на посаду начальника відділу міжпланетного Інтернета, а Маргариту – завідуючою заводської друкарні. Передай, щоб прийшли.

– Добре. Я підготував уже документи від нашого завода Міністерству юстиції – для отримання дозволу на відкриття у нас відділу «Міжпланетний Інтернет». Хай пробивають цей дозвіл. Я їм із дому зателефоную, – радо сказав Микола Антонович.

Сергій Никифорович зупинив машину біля його під’їзду.

– Ось ми і вдома – приїхали... На добраніч, – сказав Сергій Никифорович і потиснув Миколі Антоновичу руку.

У квартирі було душно. Він відчинив вікна і подзвонив Петру та Маргариті, щоб завтра зранку були у директора заводу. Сів вечеряти.

Повітря поступово заповнювало його кімнату свіжістю, і його мозок опанували спомини про час, проведений з Наташею в лабораторії. І він згадав її слова: «Давай так зробимо, мій любий... Зустрінемося через три дні. Ти встигнеш переосмислити нашу сьогоднішню зустріч». Микола Антонович став думати над тим, що отримані приємні почуття не замінять йому найдорожчого і найріднішого – дитину. Він дуже хотів, щоб йому народила Андріана і розумів, що в Наташі будуть діти, і він з ними спілкуватиметься, як із нею, але то не його плоть, не продовження його роду. Він вирішив: «Треба, мабуть, починати і себе досліджувати. Шукати жінку…» Думаючи так, він звів свою проблему одруження поки що до двох вимірних величин – кількості часу і сили почуття. «А чи ж зможу я в іншу закохатися так, як у Наташу?» – подумав Микола Антонович і став засинати.

28.07. – 02. 08.2013.

м.Дніпропетровськ 28.07. – 02.08.2013 р.
12.03.2018 Проза / Роман
На грані живого і мертвого (Глава 18, том1) / Роман | Василенко Андрій Антонович
Попередня публікація: 11.03.2018 Проза / Роман
На грані живого і мертвого (Глава 16, том1) / Роман | Василенко Андрій Антонович
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
20.05.2018 © Анатолій Валевський / Гумореска
Небувальщини
20.05.2018 © Анатолій Валевський / Роман
Нічний гість (Глава 16)
19.05.2018 © Анатолій Валевський / Роман
Нічний гість (Глава 15)
19.05.2018 © Анатолій Валевський / Роман
Нічний гість (Глава 14)
18.05.2018 © Наталія Старченко / Оповідання
Неймовірна історія про курочку Чубатурочку
На грані живого і мертвого (Том I)
13.06.2014
На грані живого і мертвого - МІЖПЛАНЕТНЕ СПІЛКУВАННЯ (Глава 1, Том1)
11.03.2018
На грані живого і мертвого (Глава 15, Том1)
12.03.2018
На грані живого і мертвого (Глава 17, Том1)
12.03.2018
На грані живого і мертвого (Глава 19, Том1)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 3  Коментарів:
Тематика: Проза, роман,
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
03.05.2018 © роман-мтт
Український кібер-панк +16
27.03.2018 © Ковальчук Богдан Олександрович
Русско-тєрнопольський Київ +29
21.03.2018 © роман-мтт
Книжкова полиця: Світи і лабіринти +25
21.03.2018 © роман-мтт
З Днем поезії +20
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
12.04.2011 © Закохана
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
13.06.2012 © Пантелеймон Куліш
26.03.2012 © Піщук Катерина
12.12.2014 © МИХАЙЛО БУЛГАКОВ
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди