13.03.2018 10:18
Без обмежень
4 views
Rating 0 | 0 users
 © Василенко Андрій Антонович

На грані живого і мертвого

Глава 20, Том1

НА ОРЕЛЯХ

На місце зустрічі Надія прийшла першою. Вона стояла, обіпершись об металеву огорожу, якою було обнесено озеро, і прикормлювала рибу. Це були вже досить великі коропи. Вони часто скидалися на воді коло берега озера розташованого посередині парку імені Максима Рильського. В центрі цього озера бив фонтан заввишки близько двадцяти метрів.

Вона стояла, любуючись такою щедрою природою, яку осягнути їй довелося саме тоді, коли випав вихідний день і до неї прийшла любов.

Вона стояла і в її голові калейдоскопом спливали спогади про її зустріч з людиною, яка в ній викликала почуття, які і привели її на побачення в цей парк.

ЇЇ спогади доповнювала приємна музика і чарівні мелодії пісень Ані Лорак і Валерія Міладзе, які звучали зі сцени літнього клуба на протилежному березі цього озера і викликали в її чарунках мозка різні уявні думи.

Микола теж, поспішаючи на довгоочікувану для нього зустріч у своїх солодких мріях будував уявну зустріч з Надією.

Накінець він приїхав у парк і, уявляючи про його зустріч з Надією йшов по алеї, яка вела його на місце зустрічі.

Надія теж стала з нетерпінням очікувати зустріч з Миколою і малювала у своїх мріях теж уявні сцени зустрічі.

Микола потихеньку підійшов ззаду і закрив долонями її очі. Жінка, відчувши тепло знайомих рук повернулась і стала смачно цілувати, повиснувши у нього на шиї.

Націлувавшись, вони пішли на автоматизовані орелі, які стояли на самім краю озера. Коли гойдалися на орелях їм було видно те місце де Надія кидала хліб рибам.

– Микола, а ти ж казав, що коли я завітаю в лабораторію, перевіриш мою резервну частину мозка. То, може, зараз і поїдемо в лабораторію?

– А що, тут вже набридло? – запитав він.

– Не надокучило, але я закачуюся, – сказала вона.

– Добре. Як зупиняться орелі ми поїдемо, – задовольнив він її прохання.

Помірний вітер коли-не-коли роздмухував фонтан і доносив до них пил води, насичений запахом риби.

– А ти пахнеш, як русалка, – рибою, – пожартував Микола, заглядаючи в її сяючі очі.

– А як ти перевіряєш мозок? – поцікавилася Надія, тонучи у голубих заводях його очей.

– Поїдемо в лабораторію і все там з’ясуємо, – коротко відповів він.

– А чому це в того Юрона Борисвітовича його голубі очі більші, ніж у тебе? – запитала Надія.

– А чом в нас очі менші, ніж у нього? – відповів Микола, жартуючи, на її запитання теж запитанням і тут же перепитав. – А які ти кажеш у нього очі і коли ти його бачила?

– Такі, як у тебе, – голубі, – відповіла Надія. А бачила тоді, коли ти з ним у вихідний день розмовляв про гравітацію. А що? – зацікавилась вона.

– Та нічого. Я подумав, що мені почулося, – радіючи, відповів Микола. Він вирішив їй зараз не говорити, а ще перевірити. «Може, пожартувала», – подумав він і запитав. – Чого це ти у вихідний була на заводі?

– А чого ж ти так зрадів любий, Коля? – зацікавившись, запитала Надія. – Я тоді була на заводі тому, що хотіла тебе побачити. І подумала, можливо, і ти приїдеш, – додала вона. – Я потихеньку зайшла у відчинені двері і, підійшовши до твоєї спини не наважилася перебити вашу розмову та й потихеньку вийшла і поїхала додому, – закінчила вона, пильно дивлячись в його задумливі очі.

– Я потім про радість тобі скажу, а поки що – це для тебе сюрприз, – пообіцяв Микола.

Орелі повільно стали зупинятися і зупинилися.

– Зачекай, люба. Не вставай, доки я не підійду до тебе. Тримайся, щоб не впала, – застеріг Микола.

Він підійшов до Надії і взяв її на руки. Поцілував і обережно, в обіймах, поставив на землю.

– Ну що – не закачалася? – запитав він, не випускаючи із теплих обій-мів, і знову поцілував.

– Ні. Не закачалася, мій любий, – відповіла Надія і, обнявши його голову, стала цілувати.

Досита націлувавшись, вони поїхали на завод. Було десять хвилин на дванадцяту, коли вони зайшли в лабораторію. Микола увімкнув комп’ютерне устаткування. Посадив Надію на робоче місце Сніжани. Надів їй запасний шоломофон і, встановивши в ньому відповідний для неї кремнієвий модуль, набрав по паролю міжпланетний зв’язк з планетою Нібіру. Сам сів у робоче крісло Олександра. Загорілися індикатори простору нашої Сонячної галактики. На табло векторного зв’язку з’явилася постать Юрона Борисвітовича.

– Доброго дня. Я слухаю вас, Микола, і радий буду познайомитися з вашою колегою, – сказав він.

– Доброго! Мене, Юрон Борисвітович, звати Надія Петрівна. Можна простіше – Надія, – сказала вона і заглянула в його голубі очі.

Він відчув її проникливий погляд і, натиснувши відповідну кнопку на своєму устаткуванні прочитав її думку.

– Це так, як ви бачите і вірно думаєте, – очі в мене голубі. Я був радий з вами познайомитися, – сказав він. – Тільки от шоломофон вам уже не потрібен, бо ваша резервна частина мозку вже визріла і задіяна свідомістю.

– Дякую вам, – сказала Надія, зняла шоломофон і знову стала розглядати його очі та волосся.

– Ну що? Без нього і голові легше, – сказав він.

– І дійсно! Очі – голубі, чуб – рудий, – усміхаючись, говорила вона.

– Ви – друга людина на вашій планеті, в якої визріла резервна частина мозку. І я цю людину знаю, – повідомив він.

– А хто та, перша людина? – поцікавилася Надія.

– Це ваш колега – Микола Антонович, – сказав він.

– Я вас, Юрон Борисвітович, щиро вітаю, – поздоровавшись, сказав Микола.

– Ти на вірному шляху, Микола Антонович, – сказав Юрон Борисвітович. – Гадаю, що в тебе і в Надії одна доля. Ви будете з часом спілкуватися з гуманоїдами інших планет так, як ми спілкуємося тепер.

– А як ви спілкуєтесь? Розкажіть, будь ласка, – поцікавилася Надія.

– Слово спілкування на таких, як ваша, планетах сприймається по-різному. У нас в це слово входить і поняття любові та кохання. Це поняття стосується того подружжя, яке бере шлюб по декілька разів за життя. Ваш колега знає, що в нас розлучень немає, адже ми – багато люби. Коли приходить нова любов, тоді й беруть шлюб, а до нового одруження живуть окремо, але продовжують спілкуватися. Чоловік – із попередніми дружинами, а жінка – з попередніми чоловіками. І вони спілкуються тільки тоді, коли в них з’являється бажання і тільки з відома попереднього подружжя. Діти живуть з ким бажають і скільки бажають – то з мамою, то з батьком, – роз’яснював Надії Юрон Борисвітович.

– А у вас почуття ревності в кого-небудь і коли-небудь з’являлося? – запитала Надія.

– Таке почуття нам невідоме. А слова «ревність» у нашому толковому словнику теж немає. У бутті нашого суспільства спілкування є природною потребою. Так же само, як сон, як їжа, – зауважив він.

– Це можна зрозуміти так: з часом, завдяки резервній частині мозку, і до нас приходитиме нова любов. Будемо по декілька разів одружуватися і спілкуватися, як ви тепер, – сказала Надія.

– До вас і так вже приходить нова любов, і ви одружуєтеся теж не один раз, але ж розлучаєтеся після кожного одруження. Я думаю, що коли резервна частина мозку в своєму еволюційному колі підніметься з часом до кульмінаційної точки свого розвитку тоді й у вас буде таке ж спілкування, як у нас. Час покаже. Запитання з цього приводу є? – промовив інопланетянин.

– А скільки раз ви одружений? – запитала Надія.

– Враховуючи наше довголіття, то замало. На нашій планеті – десять разів, – відповів він.

– Ви, Юрон Борисвітович, сказали, що на вашій планеті десять раз. А, що у вас є дружини і на інших планетах? – зацікавилась Надія.

– Є, але це тільки в уяві і тільки одна. Адже резервна частина мого мозка дозволяє уявно спілкуватися з іншими планетами через комп’ютерне устаткування, подібне до того, що у вас вже розроблене Миколою Антоновичем та Олександром Андрійовичем.

– І чим відрізняється, як ви кажете, спілкування на вашій планеті від нашої планети? – запитала Надія.

– Різниця невелика. З’являються в уяві такі ж самі почуття любові, як і насправді. Ці почуття викликають такі ж дії кохання. Але ти знаєш, що це все не в справжньому житті і, що ніколи не буде дітей. Але ці почуття справжні – їх реально відчуває душа і тіло, – пояснив він.

– Ви так закохалися, що навіть вирішили одружитися. А з якої ж вона планети? – запитала Надія.

– З планети «SS-433». Микола Антонович знає. Вона вам дала креслення для нового устаткування, – пояснив він.

– Я вибачаюсь, але мене щойно вже викликає Наташа з планети “SS-433”, – сказав він і вимкнув зв`язок.

– Чого ти, любий, на орелях так зрадів і сказав, що це буде для мене сюрпризом. Де ж він – твій сюрприз? – запитала Надія.

– А ти, Надійка, що – не зрозуміла з розмови, яка відбулася у нас із Юроном Борисвітовичем? Він же сказав, що шоломофон тобі вже не потрібен, бо твоя резервна частина мозку нині визріла і задіяна свідомістю. Ти впевнилася, знявши його. Сказав, що в тебе і в мене – одна доля. Ми вже будемо з часом спілкуватися з гуманоїдами інших планет так само, як він спілкуються тепер, – пояснив Микола.

– Так оце і є твій сюрприз?! –казала Надія і радісно, усміхнувшись, стала цілувати Миколу.

І вони, націлувавшись, з відома охорони закрили лабораторію і пішли на електричку. І тільки дикий голуб на електричній опорі під вікном лабораторії казав їм услід: «Хоч ку-ди, хоч ку-ди...»

10.08. – 13 08.2013.

м.Дніпропетровськ 10.08 – 13.08.2013 р.



Близькі за тематикою матеріали читати в розділі Роман

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «На грані живого і мертвого (Глава 21, том1) / Роман | Василенко Андрій Антонович». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «На грані живого і мертвого (Глава 19, том1) / Роман | Василенко Андрій Антонович». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Василенко Андрій Антонович.


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Василенко Андрій Антонович

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо