11.03.2015 10:38
Без обмежень
47 views
Rating 0 | 0 users
 © Василенко Андрій Антонович

На грані живого і мертвого

глава 3, Том2

ПОЇЗДКА В АГРАРНИЙ ЦЕХ ЗАВОДА

В парковій зоні завода на лавах, які з учорашнього дня ще стоять після проведення п’ятирічного ювілею новосілля сидять заводчани і чекають заводський транспорт, щоб ці спеціальні лави поставити в кузова цих машин і поїхати в село на свої земельні дільниці.

– Хлопі, вставайте! Он вже їдуть машини, – сказала Василина Григорівна ласкаво дивлячись в очі Сергія Никифоровича.

Микола Антонович, Сергій Никифорович, Олександр Андрійович, Петро Микитович та всі чоловіки поставили лави в кузова машин і всі пої-хали. Молоді дівчата та хлопці співали, а коли виїхали на пряму дорогу, яка вже вела до села почалася жвава розмова і про посадку овочевих культур.

Нарешті машини повернули на дорогу в поле і зупинилися. Заводчани підійшли до машини, яка привезла сім’я, лопати сапи і граблі. Кожен від бригадира, отримавши кошики із сім’ям і номер земельної дільниці і, взявши потрібне знаряддя пішли на призначені їм дільниці.

Була хороша погода і працювалося легко, а годинник непомітно намотував на циферблаті час, піднімаючи Сонце в зеніт.

– Ти, Олександр, запитай у наших сусідів може зробимо перерву на обід, – запропонувала Сніжана Вікторівна.

Сусіди погодилися і запросили до себе на обід. Олександр Андрійович взяв кошик з їдою і вони пішли. Коли прийшли, то стіл вже накривався повним ходом. На скатертину розстелену Василиною Григорівною на землі Миколою Антоновичем та Сергієм Никифоровичем викладалися із кошиків різні страви. Не обійшлося і без спиртних напоїв – від кожної пари по пляшці Кагору.

– Сергій, розкорковуй! – запропонувала Василина Григорівна.

Сергій Никифорович розкоркував і розлив усім порівно у підставлені ними стакани.

– Хай родить та порадує нас врожаєм, – сказав Сергій Никифорович, піднявши стакан.

Вони випили і стали обідати.

– Так, хлопці та дівчата, остальне дома, – сказав Сергій Никифорович і підняв стакан.

– Вип’ємо за хороший урожай, – сказала Сніжана Вікторівна і, дивлячись Олександру Андрійовичу в очі потонула всім своїм єством в плесі його голубих очей.

Випили, закусили, а відпочивати не стали.

– Дома будемо відпочивати, – сказала Сніжана Вікторівна, запитуючи

дивилася в очі Сергія Никифоровича – чекала, на його підтримуючу відповідь.

– Правильно, Сніжана Вікторівна, кажеш. Погляньте, вже всі заводчани на дільницях, – сказав Сергій Никифорович. – А тепер накрийте скатертину та пішли саджати, – додав він.

– А тепер я з тобою, Сергій, запрошуємо їх по приїзду до нас в гості та продовжимо розмову про наші враження від поїздки на природу, – додала, усміхаючись, Василина Григорівна, показуючи на скатертину.

–А тепер давайте позмагаємося. Хто швидше впорається, той від мене отримає приз, – весело запропонувала Сніжана Вікторівна. – Що скажете, хлопці? – запитала вона, спрямувавши свій запитливий погляд на Миколу Антоновича.

– А що за приз? – запитав Микола Антонович.

– А це – велика жіноча таємниця. Залежить від того, яка з наших бригад стане переможцем? Як станеш ти переможцем то для тебе прочитаю вірш, – відповіла Сніжана Вікторівна.

– Годиться! А тепер гайда по своїм робочим місцям, – сказав Микола Антонович і вони розійшлися по своїх дільницях і стали саджати. 

Сонце, сідаючи за обрій вже вішало над полем рожеву заграву.

– Скоро почне вечоріти, – сказав Микола Антонович, закінчуючи ско-родити посаджене. – Надійка, ти йди до «стола» Василини Григорівни, а я зараз теж буду йти, – додав він.

Коли прийшов Микола Антонович, то Надія Петрівна поклала в ко-шики все те, що лежало на скатертині.

– Надійка, гукай хай читає вірш, – жартівливо звернувся Микола Антонович і, підійшовши обняв і поцілував. – Ну що, любима? Решту досаджуємо завтра, – додав він.

Сонце вже сіло за обрій і вечір став фарбувати небо сірою фарбою, підганяючи роботу працюючих. 

Нарешті прийшли і Василина Григорівна з Сергієм Никифоровичем, Сніжана Вікторівна з Олександром Андрійовичем та Маргарита Віталіївна з Петром Микитовичем.

Заводчани стали сходитися і сідати на машини. Вони теж взяли коши- ки та знаряддя і, положивши знаряддя і кошики в машину пішли до машин, сіли і поїхали, а коли приїхали на завод до заводської комори і вигрузили із машини знаряддя, то вже стемніло. Оставивши в ній знаряддя пішли по ялинковій алеї гамірною юрбою до будинку.

Всі зайшли в ліфт, а вийшовши на десятому поверсі гості почали з вестибюля розглядати вечірню річку Дніпро. Небо було зоряне. По воді плив Місяць, мов золотий човен, а зорі, ніби срібні русалки взяли його у своє оточення.

– Досить розглядати. Заходьте в квартиру, – запросила Василина Григорівна, стоячи у відчинених дверей.

– Який романтичний краєвид. Хіба можна відірватися! – радісно заперечила Сніжана Вікторівна.

– Пейзаж – як би я була кінематограф тільки б тут знімала фільми! – додала Маргарита Віталіївна.

– Ми ж недовго будемо ділитися враженням? – запитала Надія Петрівна, дивлячись на Василину Григорівну.

– Скільки захочете. Воно само покаже, – відповіла Василина Григорівна і запросила всіх в невелику залу за стіл, який стояв посередині кімнати в оточенні чотирьох м’яких крісел між якими вона для чоловіків поставила стільці. Розташовуйтеся, як дома. А я на хвилинку вийду, – сказала і пішла по закуску.

В залу прийшов Сергій Никифорович, поставив на стіл дві пляшки вина «Шардане» і вийшов.

В залу зайшла Василина Григорівна і поставила на стіл чарки, сир та цукерки.

– Олександр Андрійович, відкорковуй та наливай по п’ять капель, щоб враження від нашої вилазки на природу краще зринали у нашій уяві, – весело і усміхнувшись попросила його Василина Григорівна.

В залу зайшов Сергій Никифорович.

– Хлопці яке ваше враження, що нового прийшло до вас на ум? – запитав Сергій Никифорович.

– Я мав задоволення від отримання селянської роботи, вона мені нагадала про моє село і моїх батьків, яких вже давно немає, – сказав Микола Антонович і випивши став закусювати.

– Я після такої роботи відчуваю себе бадьорим, як після зарядки проведеної по системі Йогів та ще згадав як я пас колгоспну отару вівців з батьком, який теж давно помер, – сказав Олександр Андрійович і випив чарку вина.

– В мене був хороший настрій і я думав над своєю гуморескою, – сказав Петро Микитович.

– Що скажуть наші дорогоцінні кохані про враження від поїздки?– запитав Сергій Никифорович і випив чарку вина та закусив цукеркою.

– Я отримала задоволення від відчуття простору, наповненого ефірним флюїдом і думала над новим нарисом, – сказала Василина Григорівна.

– Ти, Василина Григорівна отримала задоволення від простору, а я – від півнячого співа, який надихнув мене створити вірш, – сказала Маргарита Віталіївна.

– Будь ласка, Маргарита, прочитай, – попросила Сніжана Вікторівна.

– Слухайте – сказала Маргарита Віталіївна і стала читати такий вірш:

МЕЛОДІЯ СТЕПУ

Заросла бур’янами старенька дорога, 

Вже ховрах тут колодязь пустий сторожує, 

Пересохша верба обіперлась на нього

Та ще дятел — довбає рядок, мов віршує…

Я спинився послухать мелодію степу, 

Покрутив «журавля» і на дно подивився:

Обізвалось колишнє лиш стінами склепу…

Без минулого — ніби від спраги, втомився! 


– Гарний вірш. Мені теж дуже сподобалося. Ця поїздка надихнула мене написати вірш «Зупинка Часу» про минуле життя, – відповіла Сніжана і стала писати вірш «Нібіровська любов» навіяний запитом Сергія Никифоровича про розвиток суспільства і Вселеної. Це було тоді, коли він звернувся до науковців.

Її творчий процес не дав їй послухати до кінця враження колег.

– Що ти, Сніжана Вікторівна, так довго пишеш, чи не прозовій твір? – пожартувала Маргарита Віталіївна. – Вже треба іти додому, – додала вона.

– Зачекайте трішки. Які ви нетерплячі. Сидите тихо – поспівали б, а то вроді і не п’яні, – пожартувала Сніжана Вікторівна. Я вже закінчую. От і все, – відповіла Сніжана Вікторівна. – Микола Антонович, слухай – це твій приз і стала читати такий вірш:

ЗУПИНКА ЧАСУ

Кричить фотографія часом минулим…

На неї дивлюся і бачу колишнє –

Роки непомітно, мов день промайнули, 

Лиш пам`ять минулим майбутнє колише…

…На знімку фотограф, мов час зупиняє, 

Хоч дії його не бувають магічні, 

Але фотоплівка подібне являє –

Фіксує життя, що впадає у вічність!


– Гарний приз. Дякую, Сніжана Вікторівна, – сказав Микола Антонович. – Тепер можна і розходитися, – додав він.

Обговорення їхнього враження закінчилось.

Василина Григорівна відчинила двері і гості стали виходити.

– Завтра ж всім їхати в поле, – нагадав Сергій Никифорович і, побажавши всім на добраніч пішов спати.

25.01.2014; 21:42

м.Дніпропетровськ 23.10 – 25.10.2014



Близькі за тематикою матеріали читати в розділі Роман

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «На грані живого і мертвого (Глава 4, том 2) / Роман | Василенко Андрій Антонович». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «На грані живого і мертвого (Глава 2, том2) / Роман | Василенко Андрій Антонович». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Василенко Андрій Антонович.


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Василенко Андрій Антонович

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо