На грані живого і мертвого
глава 6 том 3розробка ультразвукового електромагнітного датчика
Микола Антонович, Олександр Андрійович та Василина Григорівна, прийшовши в лабораторію відкрили штори та вікна і стали провітрювати лабораторію.
– Василина, а чому ж ти не в школі? – запитав Микола Антонович. – Ти ж уже директор школи з учорашнього дня, – додав він.
– Микола, а яке у нас сьогодні число і місяць. А що я в школі буду робити до першого вересня, коли почнуться заняття? – запитала Василина. – Те, що було треба зробити до підготовки початка навчального процесу я все зробила. Школа готова в своїх учбових класах прийняти учнів. Зроблені Петром Микитовичем реклами через всі засоби інформації в тому числі і газету «фрезер» про набір учнів та прийом на роботу вчителів. Буду слідкувати за цими подіями. Можливо чимось допоможу і вам, а до початку заняття ще п’ять днів, – додала вона.
– Працюй в лабораторії, ми тебе не виганяємо, – сказав Микола Антонович. – Я просто так запитав тебе, Василина, – додав він.
– Дякую за взаєморозуміння, – сказала Василина Григорівна і мерщій включила комп’ютер.
– А що ти будеш зараз робити? – поцікавився Микола Антонович.
– Буду закінчувати філософський нарис, – відповіла Василина Григорівна.
– А на яку тему, якщо не секрет? – усміхаючись запитав Микола Антонович.
– На тему: «Ефірний флюїд і резервна частина мозку людини», – відповіла Василина Григорівна.
– Пиши. Почитаємо, – сказав Микола Антонович. – Ми теж будемо працювати.
– Микола, ми з тобою визначили, що Машина Часу, ефірний флюїд, та ще й наше спеціалізоване комп’ютерне устаткування це – технічна система якщо їх разом задіяти між собою, а резервна частина мозку експериментатора це – біологічна система – сказав Олександр Андрійович. – Нам з тобою зараз треба розробити креслення на ультразвуковий електромагнітний датчик, який повинен передавати інформаційні хвилі в ефір та сприймати їх з ефіра, переводячи їх на наше спеціалізоване комп’ютерне устаткування з виводом на табло комп’ютера. Коли ми його виготуємо на нашому заводі, тоді ми зможемо заміряти в місцях проведення експеримента розмір магнітних хвиль резервної частини мозка експериментатора та ефіра. Заміривши довжину і частоту магнітних хвиль резервної частини мозку дослідника та ефіра в місці проведення експеримента датчик буде автоматично по нашій математичній моделі, яку ми розробимо, доводити розмір магнітних хвиль нейтронів ефіра в координаті експеримента до розміру магнітних хвиль нейронів мозка дослідника. Цей датчик, як трансформатор, буде створювати алгоритм перехода інформації від нейтронів ефіра – технічної системи до нейронів резервної частини мозка експериментатора-дослідника.
– Логічно ти, Олександр, мислиш. – Далі дослідник через свій індиві-
дуальний кремнієвий шоломофон задіяний через діюче спеціалізоване комп’ютерне устаткування буде отримувати звукову інформацію та кольорове зображення цієї інформації, яка одночасно зі звуковою інформацією теж буде виводиться на табло комп’ютера, – додав Микола Антонович.
Василина Григорівна сиділа і стала міркувати: «Справді був такий час, коли була розвинута цивілізація у якої була задіяна свідомістю резервна частина мозку людини і вона була спроможна спілкуватися з душами померлих. Василина Григорівна вірила, що людина самих древніх часів була здібна управляти духовними та енергетичними потоками, управляти життям і смертю. Така здатність древніми філософами була художньо в завуальованому виді вплетена театралізованими діями в містеріях, в легендах, та в міфах. Василина Григорівна розуміла, що Ісус Христос був саме такою однією людиною із тієї людської Раси. Такі думки знову навіяли їй думку про спілкування з душею Ісуса Христос і вона почала викладати цю думку у філософському нарисі.
Ось як Василина Григорівна почала писати нарис «Спілкування з душею Ісуса Христос»: «Зараз вченим відомо, що всяка ніким не видима, духовна матерія як і фізична має своє електро-магнітне поле. Всяка духовна матерія, як випромінює електрично-магнітні хвилі так і сприймає їх. Такі електромагнітні хвилі певної духовної матерії мають свою довжину і частоту коливання. Отже душа Ісуса Христос мав свої певні електромагнітні хвилі, які володіють певною довжиною і частотою коливання. Треба визначити їх розміри для чого розробити трансформатор який би зміг сприймати коливання електромагнітних хвиль любої невидимої духовної матерії в тому числі електромагнітних хвиль душі Ісуса Христос та ефіра і, сприйнявши ці хвилі цей трансформатор повинен направити їх в спеціалізоване комп’ютерне устаткування для їх обробки, як це робиться на сучасних телевізійних установах. Враховуючи те, що вченими України Олександром Світозаренко та Миколою Опанасенко розроблено устаткування для спілкування з душею померлої людини, то залишається нам тільки ув’язати виготовлений трансформатор з уже діючим комп’ютерним устаткуванням по спілкуванню з душею померлої людини і тоді вже можна виходити на спілкування з душею Ісуса Христос. Його душа обов’язково розкаже всю правду про його діяльність та про людську Расу в якій він жив. Розкаже про ту правду, як він оживляв людей та про неправду, яку йому приписали його ученики, а саме про те як він на весіллі із води робив вино, та п’ятьма хлібинами нагодував п’ять тисяч людей. Його душа теж розкаже, що ніякого паралельного Світу на Землі не існує. Що це все ілюзії, які із астрального ефіру зчитує та фотографує душа певних феноменів». Так Василина Григорівна закінчила писати філософський нарис і, віддрукувавши два примірника для хлопців чекала коли в них закінчиться розмова.
– Давай ми запитаємо Василину може вона закінчила свій філософсь-кий нарис, – запропонував Олександр Андрійович.
– Василина, а ти вже закінчила писати філософський нарис? – запитав Микола Антонович.
– Закінчила, – відповіла Василина Григорівна.
– Так чого ж не кажеш нам щоб ми прочитали? – запитав Олександр Андрійович.
– Я чую, що ви ще не закінчили свою розмову, тому і не принесла вам прочитати, – повідомила Василина Григорівна.
Василина Григорівна понесла хлопцям свій філософський нарис і дала кожному по примірнику. Вони ретельно прочитали. Кожен впевнився, що вони працюють у вірному науковому напрямку.
– Молодець, Василина Григорівна, – похвалив Микола Антонович. – Ти істино фаховий філософ, – додав він.
– Наші думки, Василина, одинакові. Ти мислитель – гігант, – сказав Олександр Андрійович. – Тепер, Микола, ми ще більше впевнені у своїх наукових пошуках і продовжимо їх далі, – запевнивши додав він.
– Олександр, ти займись кресленням ультразвукового електромагнітного датчика – трансформатора, а я створенням математичних моделей: по ув’язці резервної частини мозка експериментатора та ефіра з ультразвуковим електромагнітним датчиком і по ув’язці ультразвукового електрично-магнітного датчика з нашим діючим спеціалізованим комп’ютерним устаткуванням, – запропонував Микола Антонович.
– Гаразд, – погодився Олександр Андрійович. – Давай сходимо в їдальню, а після обідньої перерви почнемо працювати, – додав він.
– Василина, ти йдеш з нами в їдальню? – запитав Микола Антонович.
– Іду, – відповіла Василина Григорівна.
Вони, зайшовши в машинну залу за Сніжаною Вікторівною та Володимиром Никифоровичем пішли з ними в їдальню. В їдальні на них чекали Сергій Никифорович та Надія Петрівна. Далі все пішло по знайомому сценарію. Всі розсілися так як подобалося кожному. Заказали те, що хотів кожен. Мовчки поїли. Потім появилася розмова, в супроводі якої пішли на вихід. І в супроводі Тузика та невеликого дощу, який тільки почався, пішли до своїх робочих місць.
Прийшовши в лабораторію Олександр Андрійович став за конструкторський комбайн, взяв крейду і почав на дошці створювати ультразвуковий електромагнітний датчик в ескізному варіанті.
Микола Антонович сів за комп’ютер і став писати словесний алгоритм математичних моделей по ув’язці резервної частини мозку експериментатора та ефіра з ультразвуковим електромагнітним датчиком і по ув’язці ультразвукового електромагнітного датчика з уже діючим спеціалізованим комп’ютерним устаткуванням.
Василина Григорівна стала думати про еволюцію людських Рас, але стала писати статтю про школу для заводської газети «Фрезер».
Так кожен став займатися своєю улюбленою справою. Їх творча думка без втомно блукала в лабіринтах чарунків пам`яті, шукаючи потрібну інформацію для створення ними задуманого, але поки що далекого і невідомого. Вони не помічали плину часу, який невпинно і впевнено приближав їх наукові уяви до їхніх мрійних задумів, які із невідомої поки що суті ста-нуть обов’язково явним фактом.
Олександр Андрійович, зробивши креслення ультразвукового електромагнітного датчика в ескізному варіанті став переносити із дошки ескізи на папір і, перенісши на папір дістав ватман, і приколовши на дошку конструкторського комбайна став робити креслення.
Микола Антонович, написавши словесний алгоритм математичних моделей по ув’язці резервної частини мозку експериментатора та ефіру з ультразвуковим електромагнітним датчиком і по ув’язці ультра-звукового електромагнітного датчика з діючим спеціалізованим комп’ютерним устаткуванням, став його перевіряти з метою перекладу на мову математики – замість слів математичні рівняння.
Василина Григорівна знову написала статтю про свою школу, в якій детально описала як і де та в яких умовах будуть проводитися заняття і понесла в заводську газету «Фрезер» та в заводський Інтернет. Адже на заводі працюють люди, які мешкають у Вишгородському районі міста Київ, а їх діти навчаються в школах міста та в школах інших районів пригороду.
Віднісши статтю Василина Григорівна, повертаючись в лабораторію зайшла в машинну залу. Її радісно зустріла Сніжана Вікторівна, яка займалася розглядом табуляграм та розкладала їх у відповідні чарунки на стелажі. Володимир Никифорович стояв коло електронно-обчислювальної машини з вольтметром в руці, яка була в гумовій рукавиці.
– Що була поломка? – запитала Василина Григорівна.
– Ні. Упала напруга, – відповів Володимир Никифорович.
– Як ви тут? – запитала Василина Григорівна, дивлячись то на Сніжану Вікторівну, то на Володимира Никифоровича. – Ви тут ще не влюбилися одне в одного? – усміхаючись і так запитливо та пильно, дивлячись почергово в очі кожного додала вона.
– Трішки вгадала, – відповіла Сніжана Вікторівна, усміхнено дивлячись спочатку на Володимира Никифоровича, а потім на Василину Григорівну.
– Я так і знала, що це може трапитися, – усміхнувшись сказала Василина Григорівна, пильнуючи за їхньою поведінкою.
Сніжана Вікторівна не переставала тихенько сміятися дивлячись на Василину Григорівну, а потім на Володимира Никифоровича, який стояв коло машини і вмить підійшов до вікна, уникаючи їхніх поглядів.
Василина Григорівна це помітила і, глянувши на Сніжану Вікторівну запитливо розширила очі і кивнула головою на Володимира Никифоровича. Сніжана Вікторівна теж запитливо підняла брови вверх і розвела руками.
– Володимир, тобі не сподобалося моє запитання? – звернулася до нього Василина Григорівна. – Так я ж пожартувала, – пояснила вона.
Володимир Никифорович стояв, як скаменілий. Він подумав, що Сні-жана Вікторівна розповіла Василині Григорівні про його почуття до неї і йому стало не по собі. Його почуття сорому і чоловіче чванство взяли верх над його самовладанням. Він різко відійшов від вікна і мовчки пішов на вихід.
– Що це з ним? – запитала Василина Григорівна, дивлячись на усміхнену Сніжану Вікторівну.
– Ти, Василино Григорівна, мов снайпер любові, попала в саме яблучко його почуття. Я трішки пофліртувала з ним, а він розкис і дав волю своїм почуттям, а я клюнула на його спокусу, – зізналася Сніжана Вікторівна.
– Я тебе, Сніжана, як ніхто, розумію, – повідомила Василина Григорівна. – До мого одруження із Сергієм це вже пройдений етап. Я твій кокетливий флірт помітила в тебе, коли я з вами ще працювала. Але я не придавала цьому значення, мені приємно було дивитися на вашу стриману поведінку, яку собі інколи для своєї розваги, дозволяє кожна жінка при своєму здоровому глузді, і яка безумно кохає свого чоловіка, – здобрила Василина Григорівна.
Їхню відверту жіночу розмову перервав дзвінок мобільного телефона Сніжани Вікторівни. Дзвонила Поліна Петрівна з відділу кадрів.
– Ти, Поліна Петрівна, в мене питаєш, що це трапилося з Володимиром? – відповіла Сніжана Вікторівна. – А, що він зараз робить у тебе? – запитала Сніжана Вікторівна. – Кажеш, що його немає, що він попросив аркуш чистого папера і щойно, написавши заяву про звільнення його із посади нічого не сказав і пішов, – переказала Сніжана Вікторівна почуте від Поліни Петрівни.
Після почутого дівчата продовжили свою відверту розмову.
– Ото ж і я так думала тоді, коли він мене поцілував, а я не втрималася від такої спокуси і стала цілуватися. А потім опам’яталася і стала себе бичувати за невеличку, а все ж таки спокусу. Здоровий глузд переміг. Я, сказала йому, що то був перший і останній поцілунок, а він бідний не витримав і звільнився з роботи. А зараз я так думаю, що тільки розум та справжня любов можуть дозволити жінці інколи для чужих чоловіків побути загадковою, – так Сніжана Вікторівна висказала своє ставлення до Володимира Никифоровича.
– Килимом йому доріжка, – побажала Володимиру Никифоровичу Ва-силина Григорівна. – Сніжано, ми з тобою стали розуміти один одного, ми до нашої відвертої розмови були зовсім іншими. Ти завжди Олександра ревнувала до мене, а зараз я бачу, що тобі стало байдуже. Я думаю, що наші погляди на любов змінила наша резервна частина мозку, яка вже стала компромісно управляти нашими діями, розумно корегуючи ними так, щоб не було дуже болячи і щоб все дуже добре закінчилося. Як ти думаєш, Сніжана? – запитала вона.
– Я про це теж так думала, навіть хотіла звернутися до Наташі із пла-
нети «SS-344», але згадала її пораду. Вона говорила мені, що в цьому немає нічого страшного, це все пройдешнє. Головне треба нову любов сприймати як належне і не розлучитися з Олександром. А щодо Володимира, то пухом йому доріжка. Я себе зараз відчуваю розкутою, а то наче я перед ним винна, що не задовольнила його почуття, – сказала Сніжана Вікторівна. – А щодо його посади то я й сама впораюся без нього, – додала вона.
– От і добре, забудемо про наші з ним розмови. А я пішла до хлопців, та ще пофілософствую. Мене не покидає думка про паралельний Світ, який видумали вчені, – сказала Василина Григорівна. – Заходь коли ітимеш додому, – додала вона і пішла.
В лабораторії Василину Григорівну зустріли хлопці, як ніколи, радісні і балакучі.
– Що вам так радісно? – запитала Василина Григорівна. – Розкажіть, щоб і я з вами повеселилася, – попросила вона.
– Ми радіємо тому, що будемо просити тебе, Василина, щоб ти нам помогла, – сказав Микола Антонович. – Ти, шановна Василина, повинна задовольнити наше бажання, – додав він.
– Кажіть швидше, – зацікавлено попросила Василина Григорівна.
– Ми хочемо, щоб ти, Василина, разом зі Сніжаною по нашій математичній моделі, яку ми не завтра так після завтра закінчуємо писати, написали вдвох комп’ютерну програму по ув’язці резервної частини мозку експериментатора та ефіру з ультразвуковим електрично-магнітним датчиком, ув’язавши його з нашим діючим спеціалізованим комп’ютерним устаткуванням, – повідомив Микола Антонович.
– Я теж рада за вас, що ви скоро напишете математичні моделі і з великим задоволенням хочу бути для вас у пригоді. Скоріш давайте ви нам математичні моделі, щоб вже почати писати комп’ютерну програму, – попросила Василина Григорівна.
Микола Антонович, підготувавши словесний алгоритм для складання математичної моделі пішов до Олександра Андрійовича, який підійшов до конструкторського комбайна і став на ватмані робити по ескізам креслення на ультразвуковий електромагнітний датчик.
І знову в координаті Вселеної – в науковій лабораторії наступила тиша, тільки чути глухі удари крапельок доща по підвіконнику. Всі троє: Микола Антонович, Олександр Андрійович та Василина Григорівна виконують свою улюблену роботу. Дощ монотонно кожною краплиною відраховував час, наближаючи кінець робочого дня.
Сніжана Вікторівна закінчила свою рутинну роботу і пішла в лабораторію до хлопців. Зайшовши в лабораторію її прихід ніхто не помітив. Вона сіла на бувше своє місце. Ніхто на неї навіть не повернув голову.
– Ви що поснули? – запитала Сніжана Вікторівна. – Так я бачу, що кожен із вас рухається. Вже прийшла пора додому, – повідомила вона. –
Микола щось я тебе не чую.
– Читай. Завтра докреслю, – обізвався Микола Антонович.
– А я завтра допишу відео репортаж. – Читай, моя люба Снігова королева, – сказав Олександр Андрійович і пішов їй назустріч, щоб обняти і смачно поцілувати.
– Нам, Сніжана, з тобою хлопці обіцяють не раніше як завтра, а може післязавтра, дати математичні моделі для написання комп’ютерної програми, – повідомила Василина Григорівна.
– Так це ж чудово, що вони скоро напишуть для нас математичні моделі по ув’язці резервної частини мозку експериментатора та ефіру з ультразвуковим електромагнітним датчиком і по ув’язці ультразвукового електрично-магнітного датчика з діючим спеціалізованим комп’ютерним устаткуванням. Які ж ви молодці! Дайте я вас розцілую, – сказала Сніжана Вікторівна і зразу ж стала виконувати нею сказане – спочатку розцілувала Олександра Андрійовича, а потім поцілувала Миколу Антоновича в щоку.
– Як ти тут, Сніжана, все вже освоїла, тебе Володимир не ображає? – усміхаючись запитав Микола Антонович. – А то я йому покажу, щоб знав де раки зимують, – жартівливо додав він.
– Вже немає кому показувати, – сказала Сніжана Вікторівна.
– Як це немає кому показувати? – запитав Микола Антонович.
– Василино, хіба ти, як пришла в лабораторію, їм нічого не казала? – запитала Сніжана Вікторівна.
– Звільнився він сьогодні з роботи. Нас повідомила Поліна Петрівна коли я після обідньої перерви зайшла до Сніжани, – сказала Василина Гри-горівна. – А, що не сказала хлопцям – я не хотіла гаяти час, – додала вона.
– Я думаю, що Сніжана з Василиною вже отримали знання для самостійної роботи на електронно-обчислювальній машині і Сніжана вже впорається сама, – сказав Микола. – А тепер забули за нього і будемо слухати вірші Сніжани. Читай, Сніжано, – попросив Микола Антонович.
Сніжана стала читати із записнички. Це були такі вірші:
ПУП ЗЕМЛІ
Єгиптяни в Нубійському храмі Аммона
Відшукали за формою камінь химерний.
Він був названий «Пупом Землі». Суть — в гормонах,
Що причетні, як міф, до прибульців померлих,
Що вели спілкування земне і небесне…
Єгиптяни були в розумінні завзяті.
Та не знали вони те, що знав їх оракул, —
Бо в його лиш вустах ним почуте воскресне!
Та не знав їх оракул в своєму занятті,
Що мав камінь зв’язку вірогідну ознаку,
Щоб прибульці могли і побачити, й чути…
Він вважав, що цей камінь — оракул від Бога,
А не устрій, що дбав про космічні маршрути.
І здавалось йому «Пуп Землі» є пророком,
Бо не знав, що прибульців космічна дорога —
Йшла крізь устрій, — що в камені мав телеоко!
ДЕРЖАВА КОХАННЯ
Кохання з тобою у нас – незалежна держава!
Хоч в неї для нього немає ще чинних законів,
Та нас все життя у в’язниці любові держала!
Немає у неї сердечних й душевних кордонів,
Лиш має свій герб, гімн, статут і печатку любові!
Ознаки держави кохання, як символ – цінуєм
І завжди, і всюди пишаємось ними обоє, –
Ці символи, в нашім коханні ми щиро шануєм!
Ми волю своїм почуттям даємо лиш у згоді –
Ти тільки в обіймах моїх від цілунків дрижала!
Лише ми тоді відчували себе на свободі,
Коли нас в полон забирала кохання держава!
ГІПОТЕЗИ ВЧЕНИХ
Підтверджують вчені живучість гіпотез,
Що дійсно є право й у них на життя:
Не раз і не двічі — підкреслюють всоте
Наявність на Марсі конструкцій буття,
Що там пристановище баз невідомих
Прибульців, — невидимих з різних Світил,
Які вибирають й вивозять свідомо
Весь жовтий метал для своєї мети…
Повторне дослідження фототехнічне
Показує різних руйнацій сліди, —
Це значить — життя є повторне і вічне,
А люди його — це космічні плоди!
МОСТИ ГРАВІТАЦІЇ
Між галактик, де енергії вітри,
По орбіті світлодайній день іде.
Він, мов спицю, промінь Сонця загострив —
Для прибульців гравітацію пряде,
Щоб припнули зір до нашого життя
Й діалог зуміли з нами повести,
Й до Землі, щоб збудували для буття
Із людської гравітації мости!
ПОЗИВНІ ПІЗНАННЯ
Через міст порозуміння
Йдуть в космічну тягу позивні.
Їм не шкодить і земне тяжіння,
Бо шукають слово «так» і «ні» …
«Так» — це розуму контактна мить
З гуманоїдом, подібним нам.
«Ні» — це атома біди сигнал,
Щоб не скоїлась сліпа війна…
Кожен позивних мастак
Й має з цього болі головні,
Бо жага пізнання слова «так»
Не дає промовить слово «ні»!
ЖИТТЯ ЗАКОДОВАНИЙ ПОКЛИК
Ми завжди в любові – в ядрі центробіжного кола,
Мов Сонечко, вранці зійшли на закоханім прузі!
У нашій любові нам шлюб став, мов розуму – школа, –
Всі сумніви долі спливли, як вода в центрифузі!
Нас вдвох об’єднало у долі любові тяжіння,
Пішов у щасливих серцях, мов грім – блискавки оклик,
У душі яскраві прийшло почуттями мужніння –
Це визрів у генах життям закодований поклик!
– Спасибі тобі, Сніжана. Спрагу мого бажання узріти Всесвіт через поетичні образи ти задовольнила. Де тільки не побувала моя уява на хвилях твоєї поезії. Здорово! – сказав Микола Антонович.
– Сніжана, прочитане це дійсно філософська поезія, – сказала Василина Григорівна. – Я теж вірю, що прийде той час, коли прибульці побудують із людської гравітації мости, через які нас вже буде водити до них Машина Часу. Дякую, – додала вона.
– Я згоден, що люди це космічні плоди і ти, Сніжана, між ними є самий солодший для мене плід, – сказав Олександр Андрійович. – А я не можу без того, щоб тебе зараз не поцілувати, – повідомив він і, підійшовши смачно поцілував. – А тепер, моя Снігова королева, пішли додому, – запропонував він і, взявши її на руки пішов на вихід. – Замкнеш, Василина, двері лабораторії, а ми пішли, – попросив він.
21.07.2015.
м.Дніпропетровськ, 26.12.2014