Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
19.03.2015 13:47Оповідання
Про сучасність  Про людину  Про життя  Про душу  
00000
Без обмежень
© Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ

МЕЛАНХОЛІЙНЕ

Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
Опубліковано 19.03.2015 / 28489

- Я далі так не можу… Не можу!..Я стрибну звідси! Можливо, тоді легше стане. Усі-і-і керівники – по-о-окидьки!.. Дбають лише про власний кендюх! Жріть! Запихайтесь! Будуйтесь! Захоплюйте парки, сквери – будуйтесь… Та знайте: аговкнеться вам, ох, як аговкнеться!!!

Невідомо як зовсім ще молодий хлопець Іван потрапив на виробниче підприємство, заліз на високий промисловий димар, щоб… стрибнути з нього і, таким чином, висловити протест проти великої несправедливості.

- Іван, нє дєлай етого, спускайсі! Ну… ну… будь ласка…- звернувся до Івана керівник підприємства Петро Кузьмич.

- О-о-о! Кого я чую?! Цей… тхір нарешті вимовив моє ім′я. А коли я підходив до… вас, з дозволу сказати “вас”, просити, щоб гроші батьку і мамці платили, не дурили їх, що ви тоді процідили крізь зуби, та ще й з такою ненавистю?.. Що я не вартий вихлопних газів вашого джипу! А ви, злодюга, чого варті?!. Я тоді вкотре підходив до вас, вкотре… просив як людину… А тепер – “Іван, нє дєлай етаго”, “будь ласка”. Ти дивись, які ввічливі. Надовго? А ще у депутати балотувавались… Не пройшли. Що, грошей ще не нагребли?!

- Не все так просто в етам світі, Ваня…

- Що ви мене заколисуєте? Я і без ваших слів хитаюсь разом з вершечком оцього димаря. А чи не чули, що цей, тепер уже ваш димар, настільки високий, що вершечок його аж хитається? Чи ви знизу на нього раніше й не поглядали? Мушу сказати, що ви невдовзі можете збанкрутувати. Бачу, як тут багато цеглин тримає тільки диво якесь. Логічно їм буде попадати. Краще якби на вашу голову. Непоганим варіантом буде коли димар гепнеться на вашу лазню. З нього повії як повискакують…А ви – за ними з проханням не здіймати галасу… На них ви витрачаєте більше, ніж на усіх працівників разом узятих. Чи не так?

- Ваню… Ваня… ти… сєйчас нічєго не говори. Ладно?..

- Господи… Іване, тримайся міцніше! Хлопчику, мій милий, та що ж це ти замислив?!.

- Овв-ва! Не сподівався, що зі мною за власним бажанням захоче поговорити її величність пані Ліна, тобто начальниця відділу праці і заробітку, ве-е-е-лика начальниця стосовно мене. Не відчуваю тільки логіки у цьому ланцюжку: керівник – димар – Ліна Олегівна.

- Іванчику, прости!.. Будь ласка, вибач. Каюсь. Я не хотіла абразіти тебе… ні тебе, ні тваіх батьків…

- Я розберусь в усьому, - пообіцяв керівник підприємства.

- Закрийте свої пельки!!! «Не хотіли образити». Що ж про це тільки зараз згадали? – Іван йому. - А коли я дзвонив вам і повторював вкотре, що батьки перебувають у вкрай стресовому стані, ви що відповіли?.. “Усі перебувають у «стресовому» стані”. Я вас переконував, що у нас склалося вкрай тяжке матеріальне становище. А ви що?... “ У всіх тяжке матеріальне становище, бо ринкові часи настали, хлопчику”, – ось що ви твердили мені, як папуги. Як па-а-а-пуги! Як папуги!! Як па-а-пу-у-ги-и!!! А чого варта ваша заява батькам: “Багато хто мешкає у напівпідвалах, і живуть же якось”. Але ж у моєї сестрички – астма! Причому, вкрай тяжкої форми. Вона час від часу загострюється якраз через вогкість і пліснявіють у нашому помешканні. І що ви відповіли на це батькам? “Зате влітку кондиціонеру не треба”, – ось що ви відповіли. І хто ви після цього?! Особливо якщо взяти до уваги, що свою любаску ви ощасливили вже двома квартирами. Кажуть, що й третю готуєте?..

- Я не винна, що нині усе не так…- Ліна Олегівна – Івану.

- Боже, ви хоч усвідомлюєте, що ви язиком верзете?!. “Так” – “не так”… А чия ото новісінька іношомарка стоїть напроти вікон вашого кабінету? Чи мали б ви її, а ще – золотий годинник і вишукане вбрання, якби… Якби… Ех, ви… «святі-і-і». То чому ж ви не подумали про екологію і не облаштували свої кабінети у підвалах чи напівпідвальних приміщеннях? І вам кондиціонери не потрібні були б. А чи не до економії закликав вас Володимир Ілліч? Ну, Ленін. Знаєте ж такого? І портрети якого висять у ваших кабінетах. Він, з метою економії, велів церковні дзвони на метал переплавляти…

- Іван, ти прасілсі на работу. А я одмовив тєбє только потому, што ти…- перебив Івана Петро Кузьмич, начальник його батьків значить.

- Ну, ну що я?.. Перші рази «був неповнолітнім»? А пізніше? Що?.. Що?!. А? Та й неповнолітні на вашому підприємстві працюють. Не треба гнусавити… Краще скажіть про справжню відмову.

- Я або Ліна Олегівна щоразу називали тобі вагомі причини відмови.

- Бре-е-ешете!!!

- Да! Так і било. Так і було! – якось невпевнено вставила своє Ліна Олегівна.

- Ти… ти… пові-і-іє! Замовкни! Що ви мені байки розповідаєте? Згадайте, що ви мені загундосили, шановна Ліно Олегівно, “по секрету” на вухо, коли зайшли разом до кабінету керівника? А ну, згадайте…

- Да… нічєго… Та нічого…

- “Га-ва-рі нормально”, – ви сказали. А я спочатку й не зрозумів, що значить оте “нормально”. Та згодом ви, вловивши момент, знову немов по секрету, пояснили мені: “Да га-ва-рі-і ти па-а людс-с-с-скі-і. Ну-у, как я. Наш гєнєральний - с Расіі, па-а-анімаєш? С Ра-а-сі-і! Уважай дружбу народов. Я вот здешняя, а дружбу народов уважаю. А ти – нє-є-єт”. А я не зрозумів: чому мене закликають дружити і водночас зраджувати своїй країні, а він – чи ви? – не хочете… Не хо-че-те-е!!! Навіть після того, як придбали українське підприємство і мешкаєте тут вже кілька років? А дружба народів по-вашому – це спільне ваше купання з керівниками підприємства у спеціально зведеній лазні.

Несподіваний порив вітру заставив Івана інстиктивно перехопитись за нетривкі перила технічного майданчика на самому вершечку димаря і. власне, забути, чого він туди заліз.

Натовп внизу зойкнув і у єдиному пориві хвилею прокотились зойки, причитання, галас, шум, шепіт…

–Ой, Боже!..

–Господи, довели хлопця…

–Якби родину не довели, то й хлопець спокійним був би…

–Так народився таким…

–Яким це “таким”?

–Та я що ж поганого сказала? “Таким”… емоційним.

–Он, дивіться-дивіться, хтось хоче полізти за ним.

–Ну, й дурень!

–Чому?

–Побачить – точно стрибне. Нині у нього такий стан, що тільки слово може у зворотньому переконати.

–Хоч би внизу брезент розтягнули…

–Так до димаря ж не підступишся.

–Ой, який вітер там здійнявся. Знесе хлопця.

–“Знесе”…”Стрибне”… Щось треба робити.

–“Щось треба робити”? Роби! Що?.. Он робить один – лізе вгору.

Завила пожежна сирена, почулись гудки “швидкої”.


- Ого-о! Мене що, вирішили струменем води збити? Не дістанете! Ви навіть і тут, Петре Кузьмичу, дієте недолуго, по-командирськи…

- Ваню, я пожежников не викликаф.

- Ой, красно дякую!.. Петре Кузьмичу, а ви погано дбаєте про своє майно! Ось оцей технічний майданчик на димарі треба було розпорядитись, щоб відремонтували. Тоді я поселивсь би на ньому. Тут так гарно! А головне, сухо! Не так як у нашій, так би мовити, квартирі. І небо тут – близько-близько. Я ж – немов птах! А внизу ви всі такі… ма-а-аленькі… дрібненькі, мов справжні мурахи. Петре Кузьмичу, і ви – як така собі мураха… малесенька і непоказна, звідси не видно ваших височенних підборів. Комплексуєте, Петре Кузьмичу, комплексуєте. Ні, ви… такий собі прусачок. Вам подобається таке порівняння : “прусачок”? Бачте, який я лагідний до вас – як і ви до мене тоді були. Вам тільки там, на землі, здається, що ви - такий могутній. А я й не знав, що ви не такий. А тепер, ось, зрозумів…

- Я на твоєму місці не говорив би багато, - зауважив Петро Кузьмич.

- На моєму місці? Гм, цікава ідея. То залізайте. Ласкаво просимо. Да-а-абро па-а-ажалавать! Тільки ж як ви сюди – і не на своєму джипі, і… не з коханкою?!.

–Та не досаждайте хлопцю…- почулося з натовпу.

–Зараз його право більше запитувати.

–Еге ж…

–Краще прислухались би до порад людей, Петре Кузьмичу…

–Та поменше набирали б до свого штату самсонпотаповичів…

–Обачливіше говоріть, а то ще звільнить…

Сказавши “самсонпотаповичів”, людина мала на увазі Самсона Потаповича, людину з оточення Петра Кузьмича, великого підлабузника, який переконав керівника на його хімічному підприємстві відкрити цех з виготовлення… ковбас.

– О, хоче поїхати, чкурнути звідси…- сказав якийсь зівака.

–Так “образили” ж людину.

–Та ні, такому наша образа – мов лоскіт комара.

–Поїхав до Самсона Потаповича, до власного “підсобного” господарства – обід на носі, спішить.

- Петре Кузьмичу, а що це ви й “до побачення” не сказали?….. Уф ти… я щось побачив. Петре Кузьмичу, а ну, зачекайте-зачекайте. А пам′ятаєте, як одного разу ваш син заліз на дах он тієї будівлі і з неї усіх переконував, що на ній немає ніякої меморіальної дошки. Так знайте люди: він збрехав! Меморіальна дошка про героїв Крут, котра, начебто, зникла безслідно, лежить на даху он тієї будівлі. А навіщо ви збрехали людям, що її ніде немає, і що ви про неї нічогісінько не знаєте?..

Юрба загуділа:

-Петро Кузьмич - не нашого поля ягода… Як же він може перейнятися тутешніми бідами?

-Люди добрі, послухайте: ненароком виникла тема, з допомогою якої ми можемо запобігти намірам Івана.

- Пропонуй.

- Іванку, знаєш що?.. Ти допоміг би нам – переліз би на той дах, ми кран підгонимо. Ти прикріпиш ту дошку до гачків. Яке добре діло зробиш! Хоча одне діло добре ти вже зробив – повідомив нам про зниклу дорогу нам дошку.

- Ваню, після того для нас ти станеш справжнім другом, та що там другом – героєм.

- А для Петра Кузьмича? Справжнім ворогом? – крикнув зі своєї верхотури Іван.

– А ми збори акціонерів проведемо й усунемо його від посади.

- Та що ви таке говорите?! Я не у всьому ще розбираюсь, але, гадаю, його гроші переборять усі ваші сподівання, - одказав на те хлопець.

–Ну, повинна ж бути справедливість.

- Нема її. А ось після мого стрибка, стрибка без парашута, можливо, й настане. Тільки я того вже не знатиму, не знатиму свого завтра!..

Останні слова Іван викрикнув на тлі загального зойку юрби, чоловічого гудіння, жіночого плачу й схлипування.

-Ва-а-аню-ю, що ти наробив?!.

-Святий Господе!.. Він стрибнув…

- Ой, дивіться-дивіться, зачепився полою за якийсь шворінь на трубі.

-Тільки б не почав розгойдуватись.

-Він так завис, що цього зробити не зможе, навіть якщо й захоче.

-Треба б до нього долізти якось.

-А он драбиною поліз пожежник.

-Пожежник? Чи то якийсь чоловік, що раніше був почав дертися?

-Та он, дивіться, з іншого боку – пожежник…

-Пошвидше б… до…доліз.

Останні слова перебив несамовитий чоловічий голос:

– Си-и-иночку-у, усе буде добре!!! Тільки не ворушись! Тільки не во-о-ору-у-ушись!

Це гукнув Івану його батько.

- Ми з мамою хочемо ще твоє весілля справити. А цю подію вважатимемо твоїм бойовим хрещенням!

А з натовпу:

– Ей, батьку, він що у вас, “того”?..

- Ах, ти хамелеон повзучий, прихвостень начальницький!.. Що ж ти таке варнакаєш? Язик би тобі відсох!.. – батько Йвана – до гострослова.

Інші люди за батька хлопця заступились:

– Чому ж ти тут стоїш якщо отой юнак, який і життя як слід ще не бачив, для тебе – “того”?

– Бо стукач. Повинен же Петро Кузьмич знати про що ми всі тут говоримо.

– У дружини навчився…

– Чи дружина у нього…

– А чому – “дружина”?

– Так вона ж днями сидить біля під′їзду відомчого будинку. Хто виходить, хто заходить – усе запам′ятовує… а коли не може вона, то він її підміняє. Такий собі сімейний підряд.

– Ой, Боженьки, дивіться: і батько на димар поліз.

– Та куди ж йому, хворому…

– О, Господи, а он і Наталія, Іванкова мати, сюди біжить.

– Що ж з нею буде?

– Чи з лікарні вирвалась?

– Напевно.

–А “швидка” стоїть з іншого боку, у разі чого лікарі не побачать її…

Треба побігти, повідомити їм.

– Біжімо!

- Синку-синочку, не роби цього!—гукнула мати Йвану.- Ось і Леся, твоя ж кохана, тебе просить, вона зі мною прибігла…

- Ванечку мій, усе буде гаразд… - крізь сльози звернулась до свого Вані Леся. Не ворушись! Благаю!.. Я… я… я кохаю тебе! А кого ж я кохатиму, якщо тебе не буде?!. Кого, мій любий, мій найкращий…

– Лесечко, стримуй сльози. Інакше Ваня почне хвилюватись… -почулося з юрби.

– Ой, та хоч би вже швидше лізли ті пожежники та рятівники.

– Та он, дивіться, чоловік, який раніше непомітно дерся, доліз таки до Івана. Тільки як його тепер міцно вхопити чи зачепити?..

– Пожежник подає йому щось підходяще…

- Ой, синку, та ці доморощені рокфеллери усі разом узяті не варті твого життя. Ой-й-й…- це мати – сину, щоб відволікти його від найгірших намірів.

- Тітко Натале… Наталіє Андріївно!.. Ой, люди, допоможіть! Вона зомліла… - Леся у розпачі звернулась до людей.

- Наталочко… Ната-а-але-е! Гляди: твого синочка надійно ухопили. Вважай, що врятували!

- Наталіє Андріївно, Іванка врятували!.. – зі страдницькою усмішкою заспішила Леся з новиною до матері Йвана.

- Ой-й-й, красно дякую-ю, людоньки. Будь вони неладні – і петри кузьмичі, і їхні підлабузники, любаски, і… і… їхні о-обіцянки-цяцянки… По-о-огано-о мені… Розступіться… Дайте глянуть на синочка. Господи, допоможи діткам моїм і моєму чоловікові…

– Дайте дорогу лікарям!

– Трохи відійдіть…

– Натале, не хвилюйся, у твоїй сім′ї все буде гаразд. І з тобою…

– Натале Андріївно!.. Натале Андріївно, Йванко вже на землі… Ма-а-мо, Ваня вже на землі. Чуєте?!. Чуєте?.. Чу… Чу…

Лесине «Чуєте?» утопилось у її ж риданнях. З ними злилося несамовите Іванове «Ма-а-мо-о!!!»

Завила сирена “швидкої”, і поступово її звук зник на відстані.

Один зівака ще довго тупцювався на місці і ніяк не міг усвідомити, що усе скінчилося…

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
07.03.2015 Проза / П`єса
МЕЛОДІЯ ДЛЯ ТАТА
26.03.2015 Проза / Оповідання
У СЕЛІ З`ЯВИВСЯ ХЛОПЕЦЬ
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
Оповідання Про душу
20.05.2015
Душа
19.03.2015
МЕЛАНХОЛІЙНЕ
23.02.2015 © Анна Ольтенберг
Lune
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 100  Коментарів:
Тематика: Проза, оповідання, будуйтесь, нормально, стрибнув, пожежник, прихвостень, швидка, підлабузник, зівака
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +54
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +37
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.03.2012 © Піщук Катерина
12.04.2011 © Закохана
29.08.2010 © Віта Демянюк
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
27.03.2012 © Микола Щасливий
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди