05.04.2015 18:44
Без обмежень
169 views
Rating 5 | 3 users
 © Маргарита Проніна

Амбіції у книжковому магазині

Нащо тобі це треба? – вже давно не ставлю собі таких питань. А надто не ставила їх собі у дитинстві. Життя пробігало, часом спікаючись, так, як собі хотіло, беручи за основу безапеляційні вказівки батьків. Ефект відмінниці? Але ж не відмінно закінчила усі свої заклади навчань вищі й нижчі. Ані те, чим ти займаєшся, як тобі ведеться, ані ким ти хочеш бути, анічогісінько ти не встигла продумати, нашльопавши плани з управління життям нашвидкуруч, у надії, що ще повернуся.

Якби мені зовсім не розбиратися у книжках, не думати про те, що треба «щось» читати, бо, кажуть, то є корисно для мозку, пам’яті, світосприйняття, саморозвитку, що треба цікавитись літературними класиками, щоб не згубити мови, історії, ментальності як такої, та, звісно ж, бути у тренді – знати всі нові перли письменників-сучасників, а ще також не завадило б регулярно знайомитись з тією критикою, що є в даному літературному процесі, на порталах, блогах, шпальтах віртуальних http. Наскільки простішим було б життя!

Десь би я втрачала, не знаючи, що можу сказати, коли б мене питалося: «Андруховича читала?» Або: «у Багряного було, пам’ятаєш…» Але, в цілому, мала б досить непогане життя. Без оцієї потреби наслідувати, тягтися з усієї сили у вищі космоси, клясти себе за недостатню працьовитість, недосконалу, спраглу до легких коротких дистанцій пам`ять, невміння зорганізувати своє читання до більш, ніж 100 книжок на рік, коли ти вже замість говорити – цитуєш наскрізно по тексту, провокуючи ув опонентів суцільне нерозуміння на кшталт «що ти верзеш».

Розуміти книгу, пам’ятати її, ловити автора на кожній думці й метафорі, що він їх виклав по тексту, як мозаїку, – шкарлупка до шкарлупки, лусочка до лусочки, коли врешті заграло і поповзло граційно, як королівська кобра, по-пластунськи, з мисливською напоготовною силуваною повільністю, коли от-от і тебе буде спіймано, як маленьку нехитру мишу, у капкан незримого інтересу – а що ж далі? – доволі складна робота, яку, крім тебе, ніхто не бачить, як твої нейрони трудяться, мов мурахи, докладаючи літеральне кліше на такий-то нерв, на інший, як завгодно дотично до твоїх глибинних струн, що зрештою переростає у майстерну гру на роялі твоєї голови. Yes.

Думаєш про все таке ліричне й літературно-зарозуміле, що тобі часом не під силу прекрасне, вічне, оспіване критиканами, виставлене на милування всьому світові під ніс: «На, заціни роботу майстра». І не вклинишся. А бодай тобі, ніяк... Що́ ти вважатимеш визначальним для твоєї творчості інший може ніколи не помітити. Тобі того наче й не треба. Але, навіщо ж так хотіти – бодай що вклинитися тонким чи товстим, м’яким чи твердим переплетом у нескінченні ряди інших маестро.

Як спосіб відзначити своє вартісне життя? Вартісне кому, як не особисто тобі? Як спосіб увіковічнити свій талант, та чи є такий? Тобі можуть не встигнути сказати, а ти ж обов’язково маєш підтвердити наявність таланту зі слів інших, бути визнаним перед Богом і перед людьми, нехай хоч і поміж своїх, але ж… Бога замало тобі; можливо, він і заглянув похапцем у твою колиску, поки ти спав і все проґавив, отямившись вже у дорослому віці, – «так, це ж моє, я можу!» Ти прагнеш все одно бути зрозумілим кимось ще, тут, на землі, поки ти знаєш точно про які виміри йдеться: оце невеличке життя, де я чую, де я бачу, де знатиму напевно, що можу рушити кудись у невідоме вже на скількись-то вирощеним кристалом, а не матерією, від якої не лишиться ні сенсу, ні цитати, ні найменшої згадки серед своїх чи чужих. Амбіції начебто не такі вже й далекоглядні в тебе, принаймні, пам’ятатимуть нащадки про писаку у такому-то своєму коліні, - має вистачити для початку. Ну може знайде якийсь відлюдькуватий непродвинутий чувак твою затріпану книгу на полиці місцевої бібліотеки по сусідству з мільйоном інших мертвих амбіційних «душ», відкриє на випадковій сторінці, охопить зором кілька речень з цікавості, звично не втямить – про що ти, і, насамкінець, (якщо вже тобі вкрай пощастить), поворожить на твоїй архаїчній жовтоз`їденій мишами книзі і поставить на поличку, смачно тиснучи «твої» боки вже не по алфавіту. Фух, приходьте ще. Відбувся.

Ні, точно не маєш далекоглядних амбіцій на вічність, для того є вся решта мега-мізків і талантищів, підхоплених вдало й вчасно хвилями кореспонденції, пам’яті людської, наслух впійманих чуток поміж іншим, видавцями, арсеналами і форумами, влучно підставленим плечем полиць бібліотек і магазинів. У них точно є на щось шанс. Але ж все одно залишається тобі нав’язливо оте єдине вперте «але» (має бути, хочу, варто, раптом).

Все ще сподіваєшся? Попри все бути поряд, нехай і затиснутим щільно, як часом у вечірній маршрутці, у своїй обкладинці-пальто: з виграним у долі написом назви творіння й прізвища, у якійсь незрозумілій чи навпаки у чітко визначеній кольоровій гаммі, у глянці чи матовим – але ти попри все хочеш також, як усі інші, – будь що заарендувати своїм нахальним чи сором’язливим «Я» кілька квадратних сантиметрів людської прихильності. Ти врешті вже нагадуєш собі у своєму відчаї дрібнокаліберний кліп невідомої зірки, один і єдиний, знятий на шалені кошти, аби навіщось і собі цвяшок уваги забити на незмірний екран до світу: «Агов, я тут, я є, гляньте, як я умію!»

Може ти й не можеш сформулювати однозначно причин – нащо тобі на ту останню верхню чи нижню полицю лізти, де тебе роками можуть не навідати чи, ще краще, взявши до рук, не вдовольнившись обкладинкою, так і поставити на місце, залишаючи ефект в тобі, як від покладеної абонентом слухавки на лету твого речення… О, ні… Тільки не це.

Може Бог тобі не встиг сказати, чому ти маєш цього прагнути, може Бог тобі взагалі нічого й не говорив, ні перед колискою, ні в проекті «тебе» твоїй мамці, ні в твоїх снах чи раптовоприйшлих розуміннях на голову у хвилю прозріння… Може ти фантазер, зрештою, і ніхто не надиктовує тобі у потоці інформативного порталу одкровення світу цього, в який ти, як талант, мусиш потрапити, якщо хочеш таки на полицю, якщо ти заносишся, як маестро. Облиш те заняття, ділом займись – казали Ви коли-небудь так собі, потайки, у думках, коли хочеться здатися, щоб не мучитися довго? Казали… Все, що можу я відповісти будь-кому, Вам, собі… - АЛЕ…

Близькі за тематикою матеріали читати в розділі Мова та література

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Хай буде дощ / Білий вірш | Маргарита Проніна». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «На зламі / Есе | Маргарита Проніна». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Маргарита Проніна.


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 06.04.2015 08:05  Тетяна Ільніцька => © 

Зрозумілі відчуття. Всі, хто пише, хоч раз над цим замислювалися. Головне, не зациклюватися, йти вперед. 

Давно Вашого нового не читала. Пишуться новели чи романи? Із задоволенням щось би Ваше почитала))

Публікації автора Маргарита Проніна

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо