Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
07.04.2015 21:07Оповідання
 
20000
З дозволу батьків
© Ніка Дзвінка

Повернення

Ніка Дзвінка
Опубліковано 07.04.2015 / 28761

Март повертався додому. 

Найбільше зараз хотілося спати. Залізти по сходах на п’ятий поверх, відкрити двері і, не знімаючи ні одягу ні взуття, обійняти ліжко. Притулитися щокою до подушки…загорнутися у плед й провалитися в глибоку прірву сну. І йому вже не було ніякого діла до того, що квартира порожня. Ніякого. 

Все почало дратувати, коли він вийшов з електрички. Гамірливі бабусі – «Синку, купи яблучка!», – малі діти, яким знову чимось не догодили батьки й викликали в них Північне море сліз, автобус, який, як завжди, спізнився, зламаний ліфт, бісові двері, що знову не відкривалися, відкрите вікно (навіть не подумала закрити, стерво), і…прибране ліжко. 

Март повернувся додому. 

У розпачі він притулився спиною до холодної стіни з блакитними пташечками на шпалерах і повільно опустився на підлогу. В квартирі панував холод. Порожнеча. Повна тиша. Тиша, від якої хотілося вмерти. Битися головою об стіну. Ту саму, з блакитненькими бісовими пташечками на шпалерах. 

Він згадав, як привів її вперше в цю квартиру… Як вони прямо на білому килимі пили вино з пляшки. І як потім довго обіймалися… він тримав її за руки… вона притискалася до його щоки своєю… 

Вино…На тому килимі й досі червоніє пляма від того фантастичного пійла. 

Вона любила вино, джаз і запах акварелі. На її зап’ястках завше виднілися сліди фарби й шрами від старих порізів. Вона любила співати й ходити голою по квартирі. А іі тіло пахло шоколадом. Терпким чорним шоколадом. 

А я… 

А я ненавидів те, що в квартирі завжди панував запах розбавника фарб і ацетону. Ненавидів те, що всі кімнати були завалені її роботами. Цими фальшивими портретними посмішками й яскравими кольорами, що начебто заважали, псували всю ідеальність білого полотна. Ненавидів, коли вона починала малювати з мене портрети (згодом, вона це покинула). Ненавидів, коли вона тікала. Просто зникала. Я ненавидів подорожувати, а вона жити не могла без незнайомих міст, вуличок, будівель… 

Мені було 30, їй, певно, теж, та я не заглядав у паспорт. Мені завше здавалося, що їй 17…або 20. У неї були божевільні очі, тонкі, білі зап’ястки й шикарні ключиці. Її не хотілося випускати з обіймів, а її вуста постійно хотілося цілувати. 

В її голові постійно виникали божевільні ідеї. Їх я теж ненавидів. Але завжди був поруч. 

Вона не ображалася. Пам’ятала ті часи, коли нам обом було 17. Як ми мандрували, ночували в мотелях і кохалися в парках. Не ображалася. Коли я не хотів нікого бачити, вона, наче юний привид старого замку, зникала за дверима своєї студії. Коли було погано – приходила. Приходила, приносила пляшку вина, обіймала… Ніжно притискалася до мене своїм витонченим оголеним саном… 

А на наступний день її вже не було. 

Вона мандрувала без валізи, не брала багато грошей і речей – тільки блокнот, фарби й фотоапарат. Поверталася за тиждень. Весела. Привозила якісь сувеніри й фото. Сміялася. Розповідала щось. Я її, певно, не розумів. Сердився. 

… А потім вона змінилася. Стала інша. Перестала малювати. В квартирі зник запах розбавника. Почала вдягати футболки, коли ходила вдома. Зачинялася в себе в кімнаті. Не з’являлася в квартирі тижнями. 

Напивалася. Сама. 

Згодом, я помітив, що її руки в синцях. Помітив також синці під очима… Такі, ледь помітні, майже прозорі. Помітив, що вона частенько спала на підлозі. Коли я починав цілувати її шию, вона стискала пальці й відвертала очі. Спали окремо. 

Мені це набридло. 

Одного вечора, повертаючись з роботи, я зрозумів, що йти додому зовсім не хотілося. Хотілося пити. І її. Я обрав перше. Пішов в паб. Випив вина. Вина. Вина. Ще раз вина. Її улюбленого вина. Потім мене вигнали. Пішов в Макдональдс. Замовив вина. Отримав по ребрам. На вулиці йшов дощ. Футболка швидко намокла. Сів на асфальт. Хотілося тепла, та про нього годі було й думати. Думав про неї. Вирішив повернутися. Повернувся під ранок. Вона плакала. Я підійшов. Обійняв. Вона втекла. 

Більше я її не бачив. 

З очей Марта потекли сльози. Ще. Ще. Давай! Ридай! Заливайся сльозами! Вдавися ними, дурню! 

Захотілося напитися, а ще обійняти її. Міцно. Так міцно, щоб зламати їй ребра. Я не пам’ятав, коли обирав друге. Залишилося одне – недопита нею пляшка вина. 

Март підійшов до холодильника. Заграла знайома мелодія. Sms. Руки тремтіли. Ні. Не від неї. Не від неї… 

«Повернися до мене, стерво!» 

Але вона не повернеться… 

Десь в голові гостро вжалило її «Треба вірити в дива». Що за маячня? Я вірю в небо, вірю в зорі, вірю в море…але не в дива. Ні. Вибачте. В дива не вірю. Я вірю в електрички, теплий плед і «ти»…Хоча оте «ти» – то вже щось чарівне… А я не вірю в чари. 

Схотілося палити. Вона любила запах сигаретного диму. Запах ментолових сигарет. А я – ні. Але тепер я відчував гостру потребу в курінні. Пачка була порожня, пляшка теж… Квартира теж. І я, здавалося, що теж… 

Я здався. Дозволив холоду пробратися в легені. Мучив себе порожньою пляшкою. Роздивлявся плями олійних фарб на стіні. 

Пішов, набрав води. Вилив на червону пляму на килимі. Подумав трохи. Насипав зверху прального порошку. Подумав. Скрутив килим і виніс на балкон. Вона любила цей білосніжний килим. Любила на ньому зі мною цілуватися. 

(...) 

Март повільно попрямував до кімнати в кінці коридору. Це була її студія. Її власний світ. 

Скільки пам’ятав цю кімнату, вона завжди була завалена полотнами, плакатами, мольбертами… Розмальовані стіни, білий матрац з плямами фарби й губної помади, стоси книг і журналів, гори білосніжного паперу… багато сонця. 

Зараз тут лишилися лиш заплямовані стіни, вітер і ще не до кінця вивітрений запах розбавника. Меблів не було. Вона любила простір і свободу.  

Свободу… 

Певно тепер вона її отримала. 

Март підійшов до вікна. 

На вулиці починався ранок. Сходило сонце. Небо заливав багряний світанок, що грав нюансами неіснуючих кольорів з її палітри. Ці ранки завжди приходять невчасно. Дають нам надію. Шанс. Шанс розпочати день з чистого полотна. Спрямовують нашу увагу на час. Люди починають діставати годинники, вмикати телефони… і розводять при цьому останні насичені кольори вічності. Ночі могли б не кінчатися… 

Але, зрештою, кому потрібна та вічність? Люди звикли помирати. 

Мені здалося, що з цим світанком зникне все. Всі мої спогади розчиняться в ньому. Я відкрив вікно. Свіже весняне повітря залило кімнату. Зник запах фарб. Натомість, вітер доніс солодкий аромат…її парфумів. Моїх улюблених її парфумів. У двері подзвонили. 6:30 ранку. Руки знову зрадницьки затремтіли. З’явилося відчуття втоми. Аромат її парфумів, тих дешевих парфумів. І…запах шоколаду.  

Ще один дзвінок. Март пішов в кімнату. Ще дзвінок. Відкрив балкон. Ще раз. Вийшов. Прикрив за собою двері. Він знав, що то вона. Повернулася. Зараз залетить в квартиру приносячи з собою аромат інших міст. Почне щось розповідати й голосно сміятися.  

Згадав її. Взявся за ручку дверей. Повільно нахилив. Згадав запах розбавника й шоколаду. Ледь не знудило. Прибрав руку від дверної ручки.  

…Це ранкове місто, воно чудове. І небо сьогодні таке блакитне як (її очі) ніколи.  

Та про що це я? 

Я ж начебто спати хотів. 

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
07.02.2015 Проза / Мініатюра
«Ніч…дорога…рок-н-рол…»
17.04.2015 Проза / Мініатюра
Наразі, вирішують дахи…
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Останні краплини
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Гроші не пахнуть
23.10.2016 © Олена Яворова / Есе
Твоє пекло чийсь рай
20.10.2016 © Олена Вишневська / Новела
По той бік дверей
30.09.2016 © Карабєн-Фортун Катерина / Нарис
Сповідь на диктофоні
Проза
04.02.2015
"Ти" зі знаком безкінечності
06.02.2015
Вечір "На двох"
07.04.2015
Повернення
14.10.2015
Гарантія вічності
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 99  Коментарів: 4
Тематика: Проза, оповідання, дратувати, вино, портрет, мандрувала без валізи, ридай, простір, спогад, повернулася
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 10.04.2015 20:42  © ... для Тетяна Белімова 

Дуже вдячна за позитивний відгук:))  

 10.04.2015 20:38  © ... для Володимир Пірнач 

Дякую...
Я тільки нещодавно спробувала написати щось в такому стилі, тож...дуже приємно що Вам сподобалося) 

 09.04.2015 11:10  Володимир Пірнач для © ... 

Класний текст.
Сподобався.
Трошки псує враження шаблонність сюжетів, але ж ми всі через це проходили, хіба ні? :)
І ще: "Розбавника" я б замінив на "Розчинник", думаю тек воно краще ляже.
Загалом сподобалось.
Дуже навіть сподобалось.
Плюсую. 

 08.04.2015 08:39  Тетяна Белімова для © ... 

Гарно написано, Ніко. Ваша оповідь викликає суперечливі почуття, а це вже ознака того, що текст у собі щось має. 

Зрозуміло, що у Вас все ілюзорно і не реалістично, але все таки ці вікові означення (30, 17) мені здалися трішки надуманими.

Бажаю успіху)) Проза Вам вдається - пишете креативно й образно. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +34
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +84
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.03.2012 © Піщук Катерина
03.12.2011 © Т.Белімова
29.08.2010 © Віта Демянюк
20.01.2011 © Михайло Трайста
10.07.2013 © іміз
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди