Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
17.04.2015 00:37Оповідання
 
30000
З дозволу батьків
© Кальніченко Артем

Хороший хлопець

Кальніченко Артем
Опубліковано 17.04.2015 / 28853

- Отже, пані Поланскі, - продовжував адвокат, посміхаючись, - згідно з рішенням судді, вашого сина звільнять з-під арешту вже завтра.  

Старенька, що сиділа навпроти, уважно слухала, намагаючись запам’ятати кожне слово. Люди зі схожим на її характер, сховавшись за вуаллю наївності, готові довірити свої життя будь-кому, хто пообіцяє прийти на допомогу, але навіть не замислюються над можливістю виконання цієї обіцянки. Взагалі, пані Поланскі дуже пощастило, бо справою сина цієї жінки займався саме цей адвокат – Юзеф Пропешр. Його справи майже завжди закінчувалися виправданням підсудного, або принаймні пом’якшенням можливого вироку. Так, він був одним з найкращих адвокатів міста, але плата за його майже досконалу роботу ніколи не перевищувала мінімуму. Чому? 

Уявіть: до вас підходить чоловік, дістає з кишені одну сотню американських доларів, дає вам і запитує: «Це ви збираєте кошти на лікування хворого хлопчика?» Будь-яка більш-менш пристойна людина відповість, що ні про якого хворого хлопчика вона не знає. Тоді незнайомець вибачиться, забере гроші і піде, але ця людина все наступне життя картатиме себе за те, що не збрехала, що ця банкнота не опинилася у її гаманці. Але не Юзеф Пропешр. Він був з того вимираючого типу людей, які готові безкорисливо допомагати іншим, і робив він це не через совість, не через страх після смерті потрапити до пекла – він був атеїстом, - а просто тому, що не міг інакше.  

- Ще, звісно, треба вирішити усі проблеми з документами, але це вже моя робота, пані Поланскі. Вам залишається тільки чекати на повернення сина. 

Зморшкувате обличчя старої повеселішало. Вона подякувала Юзефу за прекрасно виконану роботу, за їхнє з сином сімейне щастя, пообіцяла, що її чадо більше ніколи нічого не буде красти, потім знову подякувала і тільки тоді пішла. Юзеф провів її до виходу і сказав:  

- До побачення! Сподіваюсь, що ваш хлопчик більше ніколи не потрапить у подібні неприємності.  

- Звичайно, пане Пропешр!  

Повернувшись до свого кабінету, втомлений Юзеф сів у крісло і, відкинувши голову, заплющив очі. Він сподівався, що за останні п`ятнадцять хвилин, які залишились до кінця робочого дня, ніхто не постукає у двері, не зайде всередину і не скаже: «Мені потрібен адвокат!» І Юзеф, звісно, допоможе. Він залишиться на роботі навіть тоді, коли стрілка годинника покаже вісімнадцяту годину, і зробить усе, аби клієнт залишився задоволений. Така вже робота.  

Юзеф розплющив очі. Він завжди відганяв такі думки від себе, бо вважав, що вони погано на нього впливають. «Треба допомагати людям, сину», - казала йому мати, бо вважала, що добро обов’язково повернеться. Наївна людина! 

Знову глянув на годинник, сподіваючись, що зловісні п`ятнадцять хвили вже закінчилися, але ні. Сімнадцята п’ятдесят п’ять. Одна з незаперечний аксіом буденності: чим частіше ти бачиш циферблат годинника, тим повільніше плине час. Секунди розтягуються, наче гумка, перетворюючи кілька хвилин очікування на цілу гудину одноманітно-нудного пекла. Так буде завжди, аж доки щось не приверне твою увагу.  

Задзвонив телефон.  

- Юзеф Пропешр, приватний адвокат, - сказав Юзеф, піднявши слухавку.  

- Газета «Тиждень», Софія Пілсудська, - відповів молодий жіночій голос. – Я веду рубрику «Особистості нашого міста».  

- Чим можу допомогти? 

- Я хочу написати про вас статтю, бо ви, як мені здається, доволі цікава людина. Ви адвокат, який допомагає клієнтам майже за безцінь, член організації GreenPeace, а також вас неодноразово помічали в рядах волонтерів, що годували безпритульних. Деякі ваші колишні клієнти дуже добре відгукувалися про вашу роботу. І ще, це правда, що п’ятдесят тисяч, які залишив вам у спадок дядько, ви усі віддали на благо чинність, а саме на розбудову дитячих будинків? 

- Так, але майже всі. То, про мене напишуть в газеті? А це не занадто, бо я ж не зірка, а звичайний юрист. 

- Що ви?! Наше містечко маленьке, а людям потрібно знати про людей, які роблять цей світ кращим.  

- Дякую! Це вражаюче… я навіть не знаю, що сказати. Я з радістю дам вам інтерв’ю.  

- Коли вам зручно?  

- Завтра о шостій вечора. Назвати вам адресу?  

- Це зайве! Я знаю де знаходиться офіс найкращого адвоката міста. 

Юзеф посміхнувся. Хоч його сором’язливість не дозволяла йому вдосталь порадіти даній події, він все ж таки відчув швидкоплинне щастя. Звісно, місцева газета – це не найпопулярніше видання світу, але краще, ніж нічого.  

Подякувавши за увагу і попрощавшись, Юзеф поклав слухавку. 

Годинник показував шосту вечора, а це означало, що робочий день закінчився. Нарешті! 

Юзеф замкнув двері та ввімкнув сигналізацію - безпека перш за все, - а потім, піднявши комір свого плаща, пішов до автобусної зупинки. Діставшись до неї, Юзеф побачив купку людей, що заходила до автобуса, який зупинився, аби «підібрати» нових пасажирів. Юзеф приєднався б до них, але його погляд раптом натрапив на чоловіка в лахміттях, який сидів на асфальті, спиною обпершись об стіну металевого кіоску. Безпритульний тримав в брудних руках табличку з написом «Допоможіть! Я не чую!», а перед схрещеними, взутими в старі черевики ногами лежав капелюх з дріб’язком.  

Юзеф дістав з кишені гаманець, але грошей у нього залишилося тільки на квиток.  

- Швидше! – гаркнув з салону водій. 

Юзеф, зітхнувши, махнув водію рукою, аби той не затримувався і їхав далі. Водій кинув на дивного чоловіка презирливий погляд і, зачинивши двері, натиснув на педаль газу. Через деякий час автобус зник з поля зору. 

- Кепсько, мабуть, тобі, чи не так? – запитав Юзеф у безпритульного, глянувши на дріб’язок в капелюсі, хоч і знав, що відповідь не почує. Безпритульний тільки розвів руками, мовляв: «Я не розумію!», і кинув сумний погляд на чоловіка, що стояв перед ним.  

- Тримай, друже! – з посмішкою сказав Юзеф і закинув до капелюха весь вміст гаманця. Безпритульний подякував кивком головою. – Нема за що! 

Грошей не залишилось зовсім. Кишені і гаманець порожні, тому на автотранспорт сподіватися не варто, а значить – додому доведеться діставатися пішки. «Все одно, я зробив правильний вибір», - думав Юзеф, коли попрямував вгору вулицею.  

 

*** 

Кожного ранку вона прокидалась з надією, що сьогодні станеться подія, яка повністю змінить її одноманітне життя, а, засинаючи вночі, хотіла померти, бо нічого так і не сталося. І лише дитина тримала її на цьому світі, надавала її існуванню сенс.  

Міна, вклавши спати маленьку Лізу, відчула полегшення. Її руки втомилися від постійного заколисування немовляти, та ще й порізи на передпліччі давали про себе знати. Тому, коли вдома нарешті перестав лунати дитячий плач, Міна вирішила трохи відпочити за книгою. Вона знала що вечеря для чоловіка готова, донька спить, тому хвилюватися нема про що, але все ж таки вона боялася. Страх заповнив усю її підсвідомість і потайки від себе вона раділа за своє дитя, бо воно встигло втекти до солодкої утопії снів, до того, як… 

Раптом хтось постукав у двері.  

- Хто там? – запитала Міна.  

- Поліція, пані. Відчиніть, будь-ласка.  

Міна відчинила. Перед нею стояв чоловік у поліцейській формі. Його очі були прикуті до блокнота, який він тримав у руках. 

- Пані Пропешр? – запитав поліцейський. 

- Так, це я. Щось трапилось?  

- Сержант Буковскі, - представився офіцер. - На вашу квартиру є скарги, пані Пропешр.  

- Скарги? Чому? – здивувалась Міна.  

- Побутова насильство. До нас подзвонив один з ваших сусідів і сказав, що чув дивні звуки за стіною вчора вночі. Хтось кричав, - сказавши це, офіцер пильно глянув на Міну. – Також він розповів, що це не вперше. Сварки часте явище у вашій родині, пані Пропешр?  

Коли Міна почула це запитання, нею оволоділо нестримне бажання розповісти правду. Воно почало роз’їдати її душу зсередини гарячим вогнем, проте холодний лід брехні загасив полум’я. 

- Ні, - відповіла Міна. Офіцер кивнув і записав щось у свій блокнот. Він пильно глянув Міні за плече, потім опустив погляд на її руку в бинтах.  

- Що сталося? 

- О! Нічого страшного! Всього лише подряпина, - з посмішкою сказала Міна. – Я порізалася ножем, коли готувала обід. 

- Ви впевнені, пані Пропешр? 

- Безперечно! – для впевненості жінка демонстративно підняла великий палець правиці до гори.  

- Що ж, - сказав поліцейський зітхнувши, - якщо щось трапиться, телефонуйте, пані Пропешр. Прошу вибачення за витрачений час.  

- Нічого страшного, офіцере. 

- Приємного вам дня. 

Коли поліцейський пішов, Міна відчула провину. Провина ця, перед собою і перед донькою, не давала їй спокою. Вона вгризлася у підсвідомість, неначе кобра, та отруювала її сумлінням. Чому вона нічого не розповіла? Чому не дала свідчення? Вона не знала сама. Можливо, її зупинив страх – не перед чоловіком, а перед змінами.  

До шостої зосталась ще година, тому Міна вирішила прийняти ванну. Залізши у воду, вона відкинула голову назад і заплющила очі - уява поглинула її. Фантазії перенесли її у світ без болю, без страху, без жалю і без НЬОГО. Чудовисько ніколи не дістане її там, ніколи більше не торкнеться її. За солодкими мріями Міна не помітила, що заснула, а прокинулася лише тоді, коли почула, що хтось встромив ключа у вхідний замок. Жінка одразу ж встала і вдягнулась. 

Коли вхідні двері відчинились, в квартиру зайшов Юзеф. Міна одразу ж побігла зустрічати свого чоловіка.  

- Привіт, коханий! – з посмішкою привіталась вона, - давай я зніму твого плаща. 

- Звичайно, люба! – відповів Юзеф.  

- Як пройшов твій день? – знявши з чоловіка верхній одяг, запитала Міна. 

- Чудово! Про мене хочу написати статтю! – давно Міна не бачила Юзефа таким щасливим. 

- Це ж прекрасно, любий!  

Поцілувавши Юзефа, Міна відвела його на кухню. Той сів за обідній стіл і перед ним зразу з’явилася тарілка й ложка.  

- У н…нас сьогодні суп на вечерю, - сказала дружина заїкаючись.  

- Чудово! Мені як раз хочеться чогось гаряченького. 

Яке задоволення відчуває жінка, коли готує для коханого чоловіка, для одного з найбільш вагомих людей у її житті! Як вона чекає на щирі слова подяки, що символізують її цінність не тільки для чоловіка, а й для всієї сім’ї! З Міною Пропешр була повністю протилежна ситуація. Кожного разу, коли вона готувала для Юзефа, у неї з’являлося бажання підсипати в їжу отруту, бо вона ненавиділа свого благовірного, але й боялася дуже - страх іноді робить вибір за нас. 

Міна, розігрівши суп, зняла каструлю з плити.  

- Запах просто неймовірний! – щурячись сказав Юзеф, взявши в руку ложку. – Зараз спробуємо… 

Міна затамувала дихання і широко розплющила очі. Юзеф, черпнувши з тарілки, поклав ложку собі до рота, а потім спокійно поклав її на стіл.  

- Що таке, к…коханий? – тремтячим голосом запитала Міна.  

- Не солоне, - невдоволено відповів Юзеф. 

- Боже! – скрикнула жінка. – Зараз, зараз! Зараз я все виправлю!  

- Ні, - Юзеф схопив її за руку і міцно стис. – Ти помилилася. Тому, як ти знаєш, на тебе чекає покарання.  

- Ні! Ні! Будь ласка, милий, ні! Я прошу тебе, коханий! Ні! 

Але Юзеф не слухав. Він піднявся і потягнув дружину за собою до ванної. Міна, розуміючи, що її чоловіку начхати на благання, почала палко цілувати його руку, хоч вона так сильно стисла її зап’ястя, що пальці почали німіти. Та на Юзефа не подіяло й це. Він, дійшовши до ванної, зайшов всередину і взяв з полиці, що поряд з дзеркалом, стару бритву для гоління.  

- Ні, Юзефе! Благаю! – не переставала репетувати Міна.  

- Ти повинна бути ідеальною дружиною! Ти повинна поважати мене, свого чоловіка!  

- Будь ласка! У мене ще не загоїлися попередні!  

- Замовкни! – Юзеф з усієї сили вдарив Міну в обличчя. Кров з її носа бризнула йому на окуляри. – Зараз ти отримаєш.  

Юзеф підтягнув до себе руку Міни, жінка тепер стояла на колінах, і почав «писати». Гостре лезо прорізало шкіру, немов ніж масло, тому рани виходили досить глибокими. Міна закричала від болю, та Юзеф не зупинявся. Він повільно виводив на «живому папері» дружини слово «хвойда». З кожним дотиком леза, жінка відчувала, як воно впивається не тільки в руку, а й глибоко в душу. Хто це робив?! Людина, яка повинна любити і розуміти її, захищати і підтримувати в усьому, піклуватися і оберігати, а не кривдити за найменшу провинність; чоловік – страшна і безжалісна доля. Вона, тендітна і наївна, іноді відмовлялася усвідомлювати цю страшну правду, але в такі моменти Міна торкалася своїх порізів і згадувала холодне лезо, яке різало шкіру, і сильні руки Юзефа, що міцно притискали її до підлоги. 

Почувся голосний дитячий плач. Маленька Ліза прокинулася від крику своєї мами.  

Закінчивши з «екзекуцією», Юзеф поклав лезо на місце і серветкою добре протер свої окуляри.  

- Піду перевірю як там наша маленька, люба, - сказав він і пішов, залишивши Міну саму. Жінка лежала на килимку, скрутившись калачиком. Руку пронизував біль, а кров текла по пальцям і краплі її падали вниз.  

 

*** 

Із статті «Юзеф Пропешр – людина з великим серцем» за авторством Софії Пілсудської (газета «Тиждень» 19 вересня 2014 року) ст.8: 

Із розмови з пані Поланскі, її сина адвокат Пропешр не так давно врятував від в’язниці, я змогла дізнатися, що Юзеф працює зі своїми клієнтами майже за безцінь. Це підтвердив і Грегор Саткович, який користувався послугами Юзефа близько рік тому, коли судився зі страховою компанією, і деякі інші клієнти, яки побажали, аби я не називала їхніх імен у статті.  

Але доброта пана Пропешира проявляється не тільки на службі у Феміди. Лідер місцевого волонтерського руху Аманда Дефо сказала: «Пан Пропешр вступив у наші ряди ще кілька років тому. Бажання допомагати безпритульним, як він розповідав, у нього виникло під час навчання в юридичній академії, коли він взимку врятував чоловіка, що ледве не замерз на смерть». 

А от ветеринар Олександр Штейн розповів, що одного разу Юзеф увірвався до клініки з хворою собакою на руках. У бідного цуценяти були переламані лапки. Воно було дуже налякане і, скоріш за все, померло б, якби пан Пропершр знайшов його на околиці шосе і не привіз до ветеринарної клініки. Безсумнівно, цей вчинок можна назвати великим! 

Тож, на жаль, сьогодні альтруїзм – явище, яке зустрічаєш не кожного дня. Люди почали забувати, що таке безкорислива доброта, хоч як не прикро це визнавати. Але не всі! Є ще ті, котрі по всьому світі допомагають іншим, нічого не вимагаючи натомість. І найчастіше вони ховаються під маскою своєї скромності. Одним з них є Юзеф Пропершр – людина з великим серцем і широкою душею. 

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
16.04.2015 Проза / Оповідання
Невдаха
04.05.2015 Проза / Оповідання
Мертві спогади
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Останні краплини
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Гроші не пахнуть
23.10.2016 © Олена Яворова / Есе
Твоє пекло чийсь рай
20.10.2016 © Олена Вишневська / Новела
По той бік дверей
30.09.2016 © Карабєн-Фортун Катерина / Нарис
Сповідь на диктофоні
Оповідання
19.04.2015 © Марина Життєва
Дорогою 3. Місце біля вікна
17.04.2015
Хороший хлопець
07.04.2015 © Ніка Дзвінка
Повернення
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 3 (3+0+0+0+0)
Переглядів: 223  Коментарів: 3
Тематика: Проза, оповідання, адвокат, неприємності, юрист, гаманець, насильство, альтруїзм
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 08.07.2016 23:11  Ольга Терен для © ... 

Дуже сильне психологічне враження справляє Ваш твір! До мурашок! Який цинізм і лицемірство! На жаль, повно ще таких юзефів у суспільстві... і безсилля жінки гостро відчувається...Хочеться продовження цієї історії, щоб жінка зустріла людину, яка б змогла захистити її і вирвати з такої "сім`ї". 

 18.04.2015 22:40  СвітЛана для © ... 

Важко по прочитанню. Які ж бувають темні і заплутані колуари душі. Твір пройняв. 

 17.04.2015 08:51  Тетяна Белімова для © ... 

Надзвичайно сильний твір! Пройняло!
На жаль, таке подвійне життя не рідкість: суспільна машкара праведника, яка прикриває садиста, збоченця, тирана.
Із засобом контрастного зіставлення головне не передати куті меду. У Вас вийшло. Оповідь справила надзвичайне враження. Чекаю наступних творів.  

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
29.08.2010 © Віта Демянюк
03.12.2011 © Т.Белімова
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
01.04.2012 © Каранда Галина
18.09.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди