Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
22.11.2010 01:22Поема
Про село  
10000
© рівнянин

Сорок сьомий

рівнянин
Опубліковано 22.11.2010 / 2888

 

* * * 

Отче Наш Всемогутній! Твоя воля над світом. 

Ти скажи своїм дітям - доки горе терпіти? 

Коли злагода, Боже, до нас завітає? 

Ми питали вождів, та хіба вони знають. 

Їх ворожість і лють нас лякають бідою. 

Не до злагоди звикли вони, а до бою. 

Котить сивий Дніпро хвиль печальну блакить. 

Правий берег зітхає, Лівий берег мовчить. 

 

 

 

 

*** 

 

Чумацький шлях губився в яснім небі. 

Напоєний гіркотою полин 

Беріг її майбутньому на требу, 

А вересня зловісний тихоплин 

Передчуттям в людськії душі капав. 

Поля стояли голі та німі. 

І місяць-кіт простяг химерну лапу, 

Щоб зіроньку зловити у пітьмі. 

А злаки, сонцем висотані злаки 

Були на дотик, начебто зола. 

Світанок спалахнув червоним маком, 

Журливо шепотіла ковила. 

Цей ранок наближав страшну годину, 

Бо урожай вивозили з села. 

Плели брехню, плели, як павутину, 

І обвивали чорнії діла. 

Та палички на трудодні писали, 

Немов могли за працю заплатити. 

Комори порожнечею лякали, 

А смерть вже рахувала людське мито. 

 

*** 

 

Прокинулася рано-рано, 

Пішла на ферму до корів. 

Дочка найстарша до паркану 

Провела матір. У дворі 

Було у дочки вдосталь діла. 

Надія, йдучи, шепотіла 

Сумную пісню, бо веселі 

Забулися уже давно, 

Біда туманила вікно 

Мабуть що кожної оселі. 

 

Назустріч матері стара 

В лахмітті чорнім шкандибала. 

І аж морозом пробирало 

Від тої баби. Як мара, 

Була вона. Повільним кроком 

Гребла пилюку, босонога. 

Куріла, мов зола, дорога. 

А баба блима хижим оком 

І виє - підвиває стиха. 

Надія скрикнула: “Ой, лихо!” 

Стара луною повторила, 

Неначе смерть прошепотіла: 

“Лихо, лихо буде з вами 

Надмогильними хрестами, 

Завірюхою страшною, 

Мурованою стіною. 

Слово в горлі запечеться, 

До Бога не вознесеться. 

Омине вас Божа милість 

І загинете безсилі”. 

І далі йде, і шлях куриться, 

І чорний птах над шляхом тим. 

Схід осявала багряниця 

Пекучим полум’ям своїм. 

Молила Господа Надія, 

Щоби людей порятував, 

А Янгол Божий справи злії 

Вже рахувати не встигав. 

 

 

* * * 

Зруйновані храми  

Увись - голубами 

На землю сиру 

Лягли куполами. 

Новітня Руїна 

Напоєна горем, 

Плекає підлоту, 

А Чорне море 

Солоне від сліз 

І козацької крові. 

Трупом укриє  

Степи волошкові. 

Доле, ох, доле 

Чому ж ти така? 

Знову спіткала 

Біда козака. 

 

 

II 

 

 

В Кремлі пиячив Ірод віспуватий. 

Мовчали Петроград і славний Київ. 

У цій землі, кому тюремні грати, 

Кому сльоза, кому зашморг на шиї. 

 

Мільйони тих, що знищені катами. 

А хто порахував би всіх катів? 

І тих, хто щирими й нещирими устами 

Підтримували всенародний гнів. 

 

Тепер усьому знайдеться причина: 

Звичайний страх, або обставин збіг. 

Було: наклепи зводила дружина, 

І друг тебе виводив за поріг, 

 

Герої раптом вбивцями ставали 

Поети славили пекельную пітьму. 

Мені здається, скільки б не шукали, 

Пояснення не знайдеться цьому. 

 

 

Чи може то велика кара Божа? 

Навіщо ж і святих біда звела? 

Я намагаюсь зрозуміти і не можу 

Такого страху і такого зла. 

 

 

 

*** 

 

 

Йосип вивчився добре 

На досвіді ката-Івана: 

І забитими вкрить, 

І засіяти поле бур’яном. 

А щоб зрада була! 

Тут цареві самому наука, 

Як сокира сікла 

Непідняті в захваті руки. 

Хай хто зиркне не так – 

Вже холопами скараний хутко. 

Через товщу сторіч 

Недолюдок сприймав недолюдка. 

Мов близнята вони, 

Чорнокрилими душами схожі. 

Зло пекельне на серці 

І страх, що завжди насторожі. 

 

* * * 

Йосип вивчився добре. 

Якби ж то училися й ми. 

Він давно вже гниє, 

та смердота нам горло здавила. 

А було ж потепління,  

і поминки стужі - зими, 

Тільки сонце травневе 

добром наші душі не гріло. 

 

Ми, немов би у мареві, 

знову шукаєм біди; 

Ми бажаєм свобод, 

а незгідних душити готові. 

Скаженіють в нестямі, як звірі, 

старезні діди, 

Та хлоп’ята обрізи стискають 

не іграшкові. 

 

Страшно бути рабом. 

Ще страшніше їм бути на волі. 

Люди добрі! 

Найтяжчі кайдани розіб’є добро. 

Скам’янілі серцями  

не здатні до ліпшої долі. 

Закривавлених душ 

не омиє ніколи Дніпро. 

 

 

III 

 

* * * 

На Різдво - смерть. 

Знову круговерть 

Замітає. Знов 

Голод п’є кров. 

І не стане нас. 

Місяченько згас. 

Небо все - одна 

Чорная труна. 

Круки нині жнуть, 

Край дороги ждуть. 

Білий сніг не тав, 

Не дійшов, упав, 

Ворухнувся ледь: 

“Круки, круки геть!” 

Вітер по степу 

Рознесе журбу, 

Та й заплаче. Знов 

Голод п’є кров. 

 

* * * 

“ Мамо! Мамо! 

Дайте хліба , мамо! 

Кажуть у Москві є паляниці. 

От якби злетіти над степами! 

Я б туди махнув, неначе птиця. 

 

Мамо! Я не хочу помирати. 

Йде весна. а за весною літо. 

Буде їжа, повернуться в хату 

Люба й Віра радісні та ситі. 

 

Я за ними скучив дуже, дуже. 

Я сестер побачити так хочу! 

Гляньте, у людей такі байдужі 

І такі зовсім несправжні очі. 

 

Ненько, покладіть нас біля тата, 

Як вмремо. І посадіть калину...” 

Син заснув, а смерть суха й горбата 

З марева стругала домовину. 

 

Син заснув. І скронею сльозина 

Збігла долі, мов кришталь прозора. 

Мати до батьківської хатини 

Понесла своє безмірне горе. 

 

А по мазанках, знівечених бідою, 

Ходить пустка в чорній власяниці, 

Гулко озивається луною, 

Нишком зазирає у зіниці. 

 

“Татку! Пожалійте свого внука. 

Помира моя дитина, тату!” 

І змарнілі простягала руки, 

Але що то батько міг їй дати. 

 

Два замерзлі буряки цукрові, 

Ось і все. Однак і це надія. 

Бережно, немов дари святкові, 

Несла сину удова Надія. 

 

 

 

* * * 

 

Діти ще народились, а батьки полягли 

В рідну землю, в степу, на правічний покій. 

Українки скорботу свою понесли 

В посивілім волоссі, в сльозині гіркій. 

 

Виростали малі серед бою, смертей, 

До грудей припадали вогкими вустами, 

Зігрівались теплом материнських очей, 

З колисковою в сон відлітали птахами. 

 

І немов би на помсту кривавим часам, 

Що знівечили радість років молодих, 

Піднімали дітей догори й небесам 

Милуватись давали на них. 

 

А тепер… Боже Правий, спаси малюків! 

Вже нічого немає: ні кохання, ні долі, 

І надії, пробач, вже нема й поготів; 

Тільки вітер у полі, хижий вітер у полі. 

 

І дитина, що з торбою йде по хатах, 

І прохає в таких же злиденних людей. 

Запеклися слова на голодних вустах, 

А нещасна дитина поволі бреде… 

 

 

* * * 

Притулок у великому селі. 

Дві дівчини сидять біля паркану. 

Пекельну вість, про те, що смерть повстане, 

Несуть на південь журні журавлі. 

 

По зернятку гризуть качан старий 

Дві ясноокі квітки, дві сестриці, 

А день поволі склеплює зіниці, 

Знеможений ще з ранньої пори. 

 

Голодний степ зіщуливсь і замовк, 

Присипаний засохлою стернею. 

Примара пропливає… вслід за нею 

Назгинці поспішає сірий вовк. 

 

Притулок на околиці. А діти 

Не граються, тихенько розмовляють. 

Єдина гра, яку маленькі знають: 

Про їжу мріяти, про хліб поговорити. 

 

«Мені колись розповідали мама, 

Що ми цукерки їли запашні, 

Такі солодкі і такі смачні!»  

Мале дівча аж сплеснуло руками. 

 

«Цукерки? Що це? – старшеньку питало. 

Здавалося, попід чужим порогом, 

П’яниця-доля, позабута Богом, 

Брудна й голодна мовчки помирала. 

 

 

* * * 

Може диво яке сталось, а може, здається: 

Над хатиною сусідки дим-димочок в’ється. 

То три дні від того дому ніякого звуку, 

Що вже думала Одарка – удову під руки 

Разом з дочкою прибрала на той світ кістлява. 

А ж це співи у сусідки – оце дивна справа. 

Піднялася та насилу пішла попід тином 

Подивитись на Олену та її дитину. 

Забрела вона до двору, чує у світлиці 

Хрипким голосом горлає пісню молодиця. 

«Гей, за гаєм зелененьким» - ці чотири слова 

Раз за разом, мов папуга, повторює знову. 

Стара в хату – удовиця сидить біля печі, 

Розпустила важку косу на худенькі плечі. 

Розпустила важку косу на святкову блузку, 

А на шиї теліпалась зашморгом мотузка. 

Край обірваний на груди ліг, як та гадюка, 

Що сичить і провіщає нескінчену муку. 

Погляд втупила в підлогу, а здається, в себе 

Погляд втупила, від нього потьмяніє й небо. 

«Ой! - злякалася Одарка, - Що ти дієш, мила? 

Най тебе охороняє завше Божа сила». 

«Та ось бачиш, сусідонько, вечерю готую. 

Сідай, сідай, Одарочко, тебе нагодую». 

Так сказала, озирнулась та й зареготала, 

А із казана маленька ніжка виглядала. 

Тихо скрикнула Одарка, кинулась тікати,  

Шкандибаючи подалі від страшної хати. 

Шепотіли, вслід шуміли верховіттям клени… 

Через місяць в божевільні не стало Олени. 

 

 

Епілог. 

(три вірші) 

 

* * * 

 

Скуштував на цих дорогах  

Сіль землі моєї. 

Де вже там Дніпра пороги, 

Роси та лілеї. 

 

Моє серце спорожніло 

Від трути людської; 

Невмируща наша правда – 

Це правда двобою, 

 

Правда хижа і кривава, 

З кривим ятаганом: 

Порубати для забави, 

Роз’ятрити рани. 

 

П’яні від чужого болю 

Судді із катами. 

Волочиться ниця доля 

Мертвими степами. 

 

Людність рикає та виє 

Від своєї люті, 

Обвивають горло змії 

І раби розкуті 

 

Правду Божу поскидали – 

Тягарі великі, 

Несуть кривду пір’їною 

Нещасні каліки. 

 

Може зміниться на краще? 

Помолюся Богу, 

Щоби сліпонароджені  

Узріли дорогу. 

 

 

* * * 

 

Гей, за морем, за бурхливим 

Наше щастя десь ходило, 

По шинках тинялося. 

Горілочку пило. 

 

Гей, ти щастя, наше щастя, 

Полинь в Україну, 

Бо без тебе гірко плаче 

Земля – сиротина. 

 

Повернися, повернися 

Сонцем вранці – рано. 

Прокинеться Україна, 

А ти над курганом, 

 

Над могилою святою, 

Де лежать козаки, 

Засіяєш, щоби горе 

Вмерло з переляку. 

 

* * * 

 

Над полем лине дзвонів передзвін, 

Відроджених, немов птахи співають. 

Немає раю, крім отого краю, 

Де шепчуть верби і цвіте полин. 

 

А храми за цеглиною цеглина 

Будуються – опора цій землі. 

В усобицях, пожежах та золі 

Я вірю, ще не вмерла Україна. 

 

Най заколотів стихне лютий грім, 

Най грішники очистяться добром. 

Тече у даль, виблискує Дніпро 

Надії зірка світиться над ним. 

 

Пташиний переспів і шелестіння трав… 

Я мрією в твоє майбутнє лину, 

Я вірю, знаю, рідна Україно, 

Вона прийде – омріяна пора. 

Ленінград, Жданов, Запоріжжя, Харків 1989 – 1991
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
08.10.2010 Поезії / Ода
Ода перефарбованим
23.11.2010 Поезії / Вірш
Накрапа, накрапа, накрапа
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Панін Олександр Миколайович / Драматичний вірш
Гудзики
08.12.2016 © Панін Олександр Миколайович / Драматичний вірш
Призначення (Фентезі)
08.12.2016 © Маріанна / Верлібр
Холодно
08.12.2016 © Костенюк / Вірш
Англія в 1819 році
08.12.2016 © Георгій Грищенко / Вірш
Молитва крутих грішників
Поема Про село
04.04.2011 © Антоніна Чернишенко
Розлилась Десна красою
22.11.2010
Сорок сьомий
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 373  Коментарів:
Тематика: Поема, сорок сьомий, село, 1947
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +37
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
03.05.2011 © Наталі
28.12.2011 © Тетяна Чорновіл
03.02.2014 © Віктор Насипаний
14.09.2011 © Ілля Герасюта
09.12.2010 © Йозеф Мор
30.04.2013 © Маріанна
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди