Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
30.04.2015 10:34Поема
 
00000
З дозволу батьків
© Двірний Сергій

БУРДА

Двірний Сергій
Опубліковано 30.04.2015 / 28982

Ой травичка-чеберячка, 

Золоті хліба, 

Жила жінка-одиначка, 

А і з ней дитя.


Дівчинка. Таке ж гарненьке, 

Як той тихий став!

Була втіхою для неньки, 

Що б хто не казав.


Та не довго жила ненька:

Хвороба з світу ізвела, 

Збули сироту скоренько, 

Бабці до сусіднього села.


Бабуся, добре серце

Плакала над ней щодня, 

Вона ж гнулась мов деревце, 

Ніяковіла, - знай, дитя!..


Тихий став не розплескався, 

В берегах зоставсь, 

Як би хто та й не старався, 

Другом їй не став.


Що їй школа, що їй гульки, 

Мчить хутчіш в поля, 

Кладе трави на дно сумки, 

Яр-долиною гуля.


Або ж ляже десь край лісу, 

Зорить вишину, 

Сукня зіб’ється із плісу, 

Руки-крила в полину.


Вже бува і сонце сяде, 

Йде додому у вінку, 

Не сором їй свого наряду, 

Лиш усміх тихий в барвінку.


Та людям дай бодай зачіпку, 

Вже селом і поповзло, 

Зробили з бідної калічку, 

Мовляв, із головою щось було.


Чи мо’ такою й уродилась, 

Чи мо’ звела з ума біда, 

А мо’, - хто зна?, - гадюччям вилась, 

В душі дитячій відьомська бурда.


Отак Бурдою і прозвали…

Відсохнуть хай їм язики!

За парту сісти рядом гидували, 

Дражнили, насміхались напрямки.


Вона ж на все це не зважала.

Блукала за селом із року в рік, 

Ліщиною малечу пригощала, 

Мовчала, не вела образам лік.


Хіба що сумно усміхнеться, 

Коли з рук видеруть дитя, 

До них спиною повернеться, 

Та й піде геть: таке життя!..


Літа літали за літами, 

У квітах виросло дівча, 

Ходило тихими стежками, 

Була що на вітру свіча.


Вдягалась просто, навіть вбого, 

Карміном не підводила вуста, 

Відповідала щиро, не розлого, 

І мріями не линула в міста.


Байдуже як її взивали, 

Бурда чи відьомська душа, 

Мавкою себе іменувала, 

Й ім’я своє читала мов вірша.


Поле, ліс, високе небо, 

Ось що вабило безжурний дух, 

Нічого більше їй не треба…

Ба, більшого і не було навкруг.


Сімнадцяту весну вже зустрічала, 

Мав бути скоро випускний, 

Ту майську ніч додому не верталась, 

Бабуся тужить: «Боже, правий, крий!»


Знайшли аж вранці, край долини, 

Загинула б, не здибай там її пастух, 

Суконочка роздерта, зламана калина, 

Побита так, що ледь живіє дух.


Збезчестили, а потім убивали, 

Аби ж ніхто не взнав ґвалтівника.

Та вижила, аж лікарі подивувались, 

Шептались: мать’ божественна рука.


Коли ж на третій день прийшла до тями

Вказала на Івана, голови синка.

Ой краще б не копала собі ями, 

Впізнавши в нім свого ґвалтівника.


Та слухати нікого не хотіла, 

Стояла твердо: він, і тільки він.

Відкрити мусили проти Івана діло, 

Взяли під варту, кинули в казенний дім.


Тут все село на захист Йвану стало, 

Гнівилося, сміялось і кляло, 

«Явила, бач, своє гадюче жало, 

Надумала згубити парубка на зло.


Авжеж, сама не гам й другим не дам!

Ви ж тільки разом їх поставте:

Вона – один лиш бруд, і стид, і срам.

І красень він – чи б пожадав те?»


Урешті решт, Івана відпустили, 

Мовляв, не довели його вини, 

Та й дружно так за нього всі просили, 

Що гріх і не звільнить, Господь його храни!


А потім знов прийшли до неї, 

Уклали в руки ручку, папірець:

«Чи ж гоже буть для всіх суддею?

Тим паче, як одна – твоя ж бабуся мрець!»


«О, Господи! Моя бабуся вмерла?», 

«Не витримало серце: вчора панахиду відбули.»

«Моя голубонько!.., - і сльози навіть не утерла, 

Черкнула підпис, куди їй руку підвели.


Зо два місяці пролежала в лікарні, 

Доки сама стала їсти і ходить.

Зітхає: «Що ж, тепер слова за каліцтво не марні -

Кульгаю, одноока й голова весь час болить»...


Приїхала додому. Зайшла в порожню хату.

Постояла. Розплакалась. Та й нумо на гробки, 

Могилку обняла, кляне судьбу трикляту, 

«Бабуся, моя рідна!», - пальці коле об вінки.


Ходила на могилку кожен божий вечір, 

Вночі гуляла лісом, полем за селом, 

Удень сиділа вдома, крутилась біля печі, 

Або ж перебирала трави-зілля під вікном.


Виходила у люди дуже рідко, 

Хіба в аптеку, пошту, магазин, 

Туди й назад. Хай навіть кликне і сусідка, 

Кивне у відповідь та й шкутильгає вже за тин.


«Ти ба, як, стерво, запишалось!, -

Плювали вслід їй селюки, -

Була при смерті?! Гляньте, як одгадувалась!, 

Мать’ мало били, сучку, відьмаки.»


Так дні за днями тоскно й проминали, 

Одколосилось літо, осінь роздяглась, 

Уже й святки благополучно одгуляли, 

Аж ось із її хати якась содома донеслась.


У глупу ніч і крик, і плач, і наче завивання, 

А потім тиша. Й знову крик аж душу розрива, 

Хрестились люди, юрмились до рання, 

Боялись увійти: «Хай нас Господь спаса!..»


Із першим променем ввалилися у хату, 

Лежала долі, в крові баюрі, 

Витріщились на пуповину не відтяту, 

На немовля між ніг, аж зойкнули старі.


Дитя не вижило, як не клопотались, 

Думали, не виживе й вона, 

Оклигала. Над іванчуком маленьким побивалась, 

Коли у землю опускалася труна.


І знов село за неї гомоніло, 

Плело таке, що й в голову не взять.

Для неї ж все у світі помарніло, 

Вже не ходила і в поля блукать.


Сиділа, день у день, безвилазно у хаті, 

Плакала, кипіла, по стіні шкреблась, 

Трави-ряст розклала по кімнаті, 

Ляльку з них сплела: «Ну, вилитий Івась!»


Вбралася у чорне: бабчині спідниці, 

Сума через плече, на голові платок…

Встає раніше ранішньої птиці, 

Між дворів вже стукає її ціпок.


Все ходить, попід носа щось бурмоче, 

Ні з ким не заговорить, дорогу перейде, 

Лиш до дітей обізветься охоче, 

І усміхнеться так – мороз по шкірі йде.


Роки минали за роками, 

Вона все цокала ціпком, 

Іван дівча навідав зі сватами, 

Корогва майоріла над двором.


Наступної весни й дитятко уродилось, 

Їй-богу, янголя! Не чаяли душі!, 

Бурда лиш усміхом кривилась, 

Знов стала пропадать у лісовій глуші.


Росло дитя батькам на втіху, 

Четвертий рік уже пішов, 

Бурда, як водиться, давала по горіху, 

І усміхалась знов і знов.


Та ось, дістала з сумки ляльку, 

Із трав пахучих сплетене маля:

«Спи разом з ним аж до самісінького ранку, 

Воно розкаже, де старший братик твій гуля.»


На третій день дитя пропало:

Чкурнуло десь зрання, не повернулося на ніч, 

Усе село навкруг його шукало, 

Нема ніде: батьки голосять пліч-о-пліч.


Затим знайшли ту ляльку із мурави, 

Під ковдрою лежала у дитя, 

«Бурда!, - збагнули зразу ж, - Її трави!

Невже, на зло, маля позбавила життя?»


Побігли всі хутчіш до її хати, 

Іван од люті сам не свій, 

Нумо по двору дитя шукати, 

Перевернули все, немов промчався буревій.


Вона ж стоїть посеред хати, 

Й регоче так, що аж трясе, 

За коси став Іван її тягати:

«Кажи де син! Тепер тебе ніхто вже не спасе!..»


«Твій син? Уже давно в могилі., 

А ти не знав?! Ну, що ж, тепер вже будеш знать.»

І знов у регіт, такий що всі упали в силі, 

Іван мов очманів: ох, боляче дитя втрачать!..


«А, щоб ти здохла!, - кинув на підлогу, -

Кажи, де син? А, то живцем спалю!»

Зітхнула: «Ніхто не зна звідтіль дорогу, 

Туди ж шляхів, що в небі журавлю…»


Скипів, аж губи побіліли:

«Геть з хати всі!», - пха натовп за поріг, 

Закрив вікониці, підпер дверцята покосілі, 

Обклав пшінинням: спалити відьму – то не гріх!


Черкнув сірник: «Куди поділа мого сина?», 

Знов регіт з-за стіни – і спалахнув вогонь.

Як порох зайнялась суха купина, 

Мов кров, заграва розлилася осторонь.


Коли ж вогонь накинувся на стріху, 

Всі мов отямились і ну репетувать, 

Злякалися, вже стало не до сміху, 

На двері воду ллють… та вже вогонь не вгамувать…


Бурда ж і далі з хати реготала, 

Затим почувся стогін, крик…

Вже мовчки хата в небо догоряла, 

Лиш пломені високі вітер стриг.


На другий день знайшлось малятко:

Забрело аж в залісне село.

До мами тягне пухлі рученятка, 

Сміється так, немов нічого й не було…


Бурду ж, укинувши до домовини, 

Віднесли за цвинтар, у поля -

Не поховали біля рідної дитини:

Хіба ж для відьми кладовищенська земля?


Не було ні служби, ні віночка, 

Ані людей - одні лиш п’яні копачі, 

Дзвеніли з неба жайворів дзвіночки, 

Коли ковзнули вниз мотузки на плечі.


Надгробочок лопатами оббили, 

Хреста не ставили, ані, бодай, стовпця, 

Мовчки по цигарці запалили, 

Сплюнули: хай сказиться робота ця!..


За кілька літ і сліду не лишилось од могили, 

Дощі розмили, вітром розмело, 

Пташки в траві гніздечко звили, 

Літають раз по разу на село.


Ой травичка-чеберячка, 

Золоті хліба, 

Жила жінка-одиначка, 

А і з ней дитя…  

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
30.04.2015 Поезії / Вірш
Любов – це засвоєння смерті
30.04.2015 Проза / Оповідання
Волосся (light) II
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
06.12.2016 © СвітЛана / Вірш
Зім`ятий нарис
06.12.2016 © Олена Яворова / Любовний вірш
Кохай...
05.12.2016 © СвітЛана / Вірш
Недочитано
05.12.2016 © СвітЛана / Вірш
Сонце в вінку канарок
01.12.2016 © СвітЛана / Вірш
Цей готель зустрічає теплом...
Поема
23.05.2015 © Серго Сокольник
Плаття долі
30.04.2015
БУРДА
28.03.2015 © Серго Сокольник
Берегами реки Смородины
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 82  Коментарів:
Тематика: Поезії, поема, дитя, гарненьке, добре серце, гульки, прийшла до тями, згубити парубка, ґвалтівник, роки минали, кинувся вогонь
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +37
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
10.12.2010 © Тетяна Чорновіл
08.09.2013 © НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ
14.09.2011 © Ілля Герасюта
27.08.2013 © Бойчук Роман
04.01.2012 © Тетяна Чорновіл
30.04.2013 © Маріанна
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди