Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
30.04.2015 12:52Оповідання
 
10000
Без обмежень
© Двірний Сергій

Словарі

Двірний Сергій
Опубліковано 30.04.2015 / 29002


Цю дивовижну історію оповів мені один европейський інтєлігент із Полтави. Це такий, що ходить у національній вишиванці під європейським піджаком. І каже не інтелігенція, а інтєлігенція. І не європейський, а европейський. Словом, звичайнісінький наш европейський інтєлігент.

Між іншим, як виявилося, доволі мила людина. Я, чесно кажучи, навіть пошкодував, що не залишив свій номер телефону. Хоча він і пропонував обмінятися. Мовляв, мало чи що? Може ж і в Полтаві коли будете. Проїздом або й так. Видно, йому теж сподобався. Припав до серця. Авжеж, так уважно слухав!

Та, в мене залізобетонне правило: кого записую, з тим ані телефонами, ані, тим паче, адресами не обмінююсь. Ніколи! Як би не заприязнилися, скільки б разом горілочки не випили! Чому? А, самі подумайте, що б то було, аби оце хтось із моїх немудрящих оповідачів та й завітав би якось ненароком до мене у гості. Наприклад. Й, раптом, довідався, що я геть всю нашу балачку записав на диктофон! Ще тоді, в дорозі. Лишень вперше в житті його здибавши. Не питаючись, таємно, уявляєте? Немов сексот який гебешний, їй-богу! На фіга, питається?

І що ти йому скажеш? Почнеш розводитися, як би тобі хотілося письменником зробитися? Як, безталанний, вирішив, з горя, до прихованого диктофону вдатися? Аби благодатним духом живого українського слова пройнятися?

Угу, дивися, щоб він той диктофон та тобі в одне місце не засунув! Аж під самісінький що не є дух! Не зважаючи на всю свою европейську інтєлігентність.

Так що, хто він, насправді, той европейський інтєлігент, де зараз і як – вже, мабуть, ніколи не дізнатися. Як би не кортіло! Я ж бо, соромно зізнатися, навіть, імені його не запам’ятав. Не зауважив, просто. Головне ж бо, типу, текст, не автор. Голос народу!

А кортіло добряче. Ще бодай разок де-небудь душа-в-душу посидіти. Просто так. Навіть, без диктофону. Й не тільки мені одному кортіло… Всі, кому не давав послухати обов’язково за нього розпитували. Мовляв, що ж за типаж такий прецікавенний. Все допитувалися, чи можна ж з ним якось зустрітися, про те про се за чарчиною погомоніти…

Та, вже нічого не вдієш: потяг пішов. Як-то кажуть, за все треба платити. А тим паче, за власну принциповість.


Так от, почав він з того, що, в кінці сімдесятих, його, тоді ще випускника вузу (до речі, з технічною освітою), направили молодим спеціалістом в один з полтавських НДІ. Коли ж хто не пам’ятає, то нагадаю, що в ті часи геть вся радянська інтелігенція, - ат Маскви до самих да акраін, - якраз гостро переживала черговий приступ нєпріадалімай любві к русскай славєснасті: справжній повальний бум на російську класику. Окрім, ошелешеного збирання макулатури під підписку та регулярного вигрошення в книжкових магазинах (де достав? та ти шо? полнає сабраніє?!) це ще й виявлялося у постійному, налазливому цитуванні. Мова кожного, більш-менш поважаючого себе представника трудової інтелігенції мала бути рясно розтиканою „а помнітє…”, „а ви чіталі…”, „ето как у…” і тому подібними високочолими зворотами. Котрі в поєднанні з самими цитатами, мали переконливо засвідчувати не просто якусь-там освіченість, а, насамперед, безперечну інтєлігєнтнасть.

Йдеться, звісно, про інтелігентність в її особливому розумінні. Себто, в русскам паніманіі: настаящім інтєлігєнтам може бути і нєабразований дворнік. Авжеж, головне, аби, по-перше, із’яснялся вєлікім і магучім, а, по-друге, тішив у собі нєіз’яснімий русскій дух. Тобто, із’яснял нєіз’яснімоє. Або, нєіз’яснімо із’яснялся – це вже як кому нравіцца.

З іншого боку, можливо те повсякчасне посилання на першоджерела було своєрідним інтєлігєнцкім альтер-его іншому постійному посиланню? Тому трієдінаму посиланню, що й донині залишається надзвичайно популярним в нетрях прастой русскай души? От дворніка до пісатєля… і опять до забора. Такому ж нєіз’яснімаму, но так убєдітєльна із’ясняющєму нєіз’яснімає…

Й достоту, як і у випадку з трієдіним не літературним посиланням, абсолютно не суттєво, тулиться чи не тулиться та чи інша цитата до сказаного. Важливо, щоб той, хто її почув, кого нею послали (в сакровіщніцу русскай славєснасті) раз і назавжди, для себе затямив: перед ним насітєль русскава духа. Благадарний прєємнік вєлікіх Талстова і Дастаєвскава. Настаящій інтєлігєнт! І, просто, душа-чєлавєк.

Диплом вишу, начитаність, манери, самі по собі, нічого не важили. Так, смрад мьортвараждьоннай букви, больше нічаво. Для работніка умствєннава труда вони могли бути, навіть, губітєльними! Якщо, звичайно, не пронизувалися утєшітєльним вєлікарусскім слогам. Мірраточащім тіхай, свєтлай грустю і састрадательнай, ко всякай тварє Божьєй, болью.

Хтось спитає, а, якого біса, плекати у собі ту свєтлую грусть? Нащо, без кінця і краю, ятрити і ятрити у своїх печінках якусь боль нєізбивную?

Відповідь очевидна: а как же іначе?! Бо, хіба ж, русскій чєлавєк не єсть апрєдєлєніє чєлавєка ваабще? А, отже, прєдєл чєлавєчєства? Єво альфа і амєга? Той, в кому пєрвабитноє начало і пєрвабитний канєц савпалі?

Воістіну так!

Правда, - грусная и свєтлая, - в тому, що русскій чєлавєк розіпнутий на крєстє чєлавєчєства. Як всігда ворохобного і нєблагадарнава до свого спасітєля. Нє за сєбя, за других, заради новава чєлавєка, що кожної миті іздихаєт в пагрязшєм ва страсті адамавам сємєні, переклав руській чєлавєк на свої плечі нєвинасімую ношу абщєчєлавєчєскава грєха. А, відтак, русскій чєлавєк всякчас на ізломє врємєні. Бо, тільки в ньому грань між вєтхім і новим чєлавєкам, проведена нєзажіваємай ранай. Пульсірующєй састрадатєльнай болью ко всякай тварє божьєй.

Імєнно цей кривавий пульс русского чєлавєка і є істінний істочнік земного врємєні. А чому? Бо, токма єво, - нє ат міра сєво!, - дух аттаргаєт прахом пітаєму адамову плоть. Аттаргаєт всєцєла і без будь-якого лукавава патворствованія. Чому ж тоді дивуватися, що лишень йому одному під силу скинути той тягар страптівай плоті в гєєнну огнєнную всємірнава ачіщєнія?! Скинути разом із ізжившим сєбя вєтхім, - інародним!, - чєлавєкам. Аби той, в кінці кінців, спасітєльна васкрєс. Вазраділся в нєіспавєдімай русскай душе. Звідси й всі іскатєльства, все нєпаніманіє акружающіх, а ви як думали!..

В нєпрімєрімой борьбє за свою ісконную чєлавєчнасть, за свою русскасть він, раз по разу, не просто воскресає, а ваплащаєцца. Ваплащеєцца в кожному, хто істінна, всім своїм грєшним єстєством прагне докорінного ачіщєнія. Хто отбросіл у собі все інародноє і став настаящім русскім. Авжеж, весь біль, всі страждання нєпастіжимих русскіх ісключітільно од бєзжалосного видушування в собі по каплє всього нєрусскава, інароднава. Їх трагізм, їх прітягатєльная сіла саме в цих нєчєловєчєскіх усіліях аканчатєльна очиститися. Всєцєла абратіцца до русскава в галавакружітєльних, тьомних глубінах власної душі.

Одним словом, крєстниє страданія русскава чєлавєка - це радавиє мукі чєлавєчєства как такавова. А, відтак, пріабщаясь до русскава духа ти пріабщаєшся до ваістіну абщечєлавєчєскава. По суті, до общеміравова! До вєлікамучєнічаскава ваздвіженія Царства Небесного на зємлє. Як би те царствіє не звалося – трєтій Рім, каммунізм чи Русскій мір. Ібо, подобно до того, як не Христос, падшій ніже всєх, романізувався, а, навпаки, висококультурний Рим, врешті решт, охристиянився, так і нє-русскій мір має бєз остатка розчинитися в вєлікай Росіі. Общєміравоє чєлавєчєства должно абратіцца до русскай душі. Якщо, канєшна, хоче спастися. Коли між жизнью і смертю вибирає жизнь.

Новий чєлавєк новава міра - це русскій в русскам мірє. Ібо, русскій – це і є ваістіну хрістіанін. Бо, його хрістіанство од аснаванія. Од самої, що не є землі. Од крєстьянскай сахі: во врємєна, коли ще ніхто, навіть, ні сном, ні духом нє вєдал за Христа, ісконна русскій чєлавєк уже взривал зємной прах святим, чудатворним крєстом. Від того й прозвався: крєстьянін.

Воістіну, русскій чєлавєк – це і є хрістіанін как таковой. Та, оскільки, не всякий хрістіанін є русскім, то він, - нє-русскій, - не є і справжнім хрістіаніном. Од сахі і до канца. Развє нєт?!

Гаразд, хочете маленький експеримент? Дуже простий.

Спробуйте змалювати в своїй уяві типового російського інтелігента. Всього в кількох рисах. Скажімо, інтєлігєнтіка другої половини XIX сторіччя. Тобто, сучасного тому ж Достоєвському, Толстому чи Тургєнєву. До якого образу будете покликатися найчастіше, як гадаєте?

Правильно: до Ісуса.

І хто ж він такий - вновь ваплащьонний Ісус?

Довговолосий, з гостренькою борідкою разначінєц. Благаабразний, с глазамі русскай акварєльнай вєсни. Що, однак, палають нєутішімим агньом нєсакрушімава духа. Навіть, перед бєзднай ужасающєй істіни. Що развєрзлась під ним немов відкрита могила.

Словом, богачєлавєк на шляху до крєстнай мукі! Ще в полоні страхів. Навіть, сумнівів. Але, разом з тим, сповнений нєпакалєбімай вєри в собствєннає ізбраннічєства, в своє грядущєє васкрєсєніє. Тварь у ньому ще ропщєт, а Бог уже взиграл блаженнай радастью.

Достоту, як і в русскам інтєлігєнтє: киргиз там чи хахол ще впирається, брикається, хапається за своє, дамарощєннає, а русскій уже нєумаліма влєчьот, прєіспалняєт нєіссякаємай благадатью. Та, якщо в хахлє хахол аканчатєльна не умрьот, то астаніцца адно, яке й було. А, коли умрьот, то многа плада дасть. Все як по пісанію! Буква в букву: смертю смерть папрал! Умри для дікава і нєрадівава інародца в собі! Видави його з себе по кривавій каплє! І чудєсна абратівшись інтєлігєнтнам, - в русскам, канєшна, паніманіі!, - прііді, наканєц, к жизні істіннай. Свєтлай і груснай… Как русская бірьозка.


Так, що б там не говорили, а я думаю, русская інтєлігєнтнасть таки й, справді, річ особлива. Не схожа на будь-яку іншу інтелігентність, серйозно. У людей же та інтелігентність що? Поєднання освіченості та виховання. А в СРСР? Поєднання русскава і киргиза. Або там хахла, бульбаша, малдаваніна чи друга стєпєй калмика. Словом, всякого тьомнава інародца. Принаймні, так було, донедавна. І в тій же дореволюційній Росії, до речі, теж. Про нинішню Росію дипломатично змовчу.

Русская інтєлігєнтнасть – це й, дійсно, щось на кшталт магічної формули. Закляття. Або філософського каменю. Правда, останнім алхіміки перетворювали будь-яке лайно в золото. А тут, навпаки, кожен інародєц міг сам себе перетравити у русскава.

Були, правда, й інші формули. Наприклад, гарадской, ваєнний, партійний работнік. Атставнік, дємбєль, бамовєц, сєвєрорабочій - всіх і не згадаєш. Та русскій інтєлігєнт все ж був найбільш ефективним засобом. Поза сумніву! Спрацьовував, можна сказати, безвідмовно - в мент людей перекручував. Перш за все, своєю витонченістю брав. А ще щирістю, невимушеністю. Й, здавалося б, абсолютною неупередженістю.

Авжеж, про яку там підступність чи, боже упаси, бульдозерну хамовитість могла бути мова, коли тобі люб’язно пропонують: красата спасьот мір; в чєлавєкє далжно бить всьо прекрасна; нєпратівлєніє злу насілієм; чєлавєк – ета звучіт горда і т.д., і т.п. А, саме головне, не треба мотатися по тайожним гарнізонам чи мерзнути на дальокам сєвєрє, вкалуючи на черговій ударно-комсомольській. Достатньо було тільки відкрити книжечку й повністю, без залишку віддатися на волю вєлікава і магучєва. Аби, зрештою, десь там, над похапцем завечеряною варьонкою, в глубінах власного, радісно тьохкаючого серця, відшкребти в собі ат всєво нанаснова, інароднава васкрєшьоннава к жізні русскава. Та що там: ЧЄЛАВЄКА! Й до блаженних, прастітєльних сліз змилуватися простою, але, воднораз, аслєпітєльнай думкою: навіть, тут, у цій Богом забутій заводській общазі, далєко-далєко ат сєрдца нашей Родіни, ти все одно мільйонами нєвідімих нітєй нєрастаржима связан з каждим русскім чєлавєкам. З усім вєлікім русскім народам! Що смєлай істарічєскай поступью рєшітєльна ідьот до спасєнія всєво чєлавєчєства.

Певно, з усіх алхімічних дуриць, з усіх магічних еліксирів, що кипіли в казанках богаізбраннава народа, русскій інтєлігент був, таки й справді, найдовершенішим приворотним зіллям. Кращим аніж гарадской там чи ваєнний. Сильнішим, це точно! Якщо, звичайно, не брати ранню історію СРСР – індустріалізацію, повоєнний час і т.п. Тоді, зрозуміло, гору тримали партійний работнік, ваєнний. Ну, ще спєціаліст, тєхнарь. Однак, з партійнава работніка, ваєннава чи того ж гарадскова, ще можна було якось сплигнути. Як би не підсів! Рік би там чи два поламало, поковбасило та й попустило б. Хай би які там ломки не були! Звичайно, рецидиви залишилися б. Словечки якісь там нєпрістойниє, шуточкі казармєнниє чи замашечкі труднаіскарєнімиє. Але в цілому був би як усі. Ну, майже як усі. А, от з русскай інтєлігєнтнасті злізти дуже тяжко. Ой, як тяжко! Надзвичайно! Та, що там - майже неможливо! В’їдається так, що не приведи Господи - хлоркою не виведеш, їй-богу!

А чому?

Бо, русскій інтєлігєнт він, разумєєцца, теж наче як усі, но нє здєсь.

А, всього тільки й треба було - натхненно зануритися в нєізвєданниє глубіни русскай души: хахлом там чи киргизом впірнув – русскім випурнув. І всіх справ! А там, знаєш, скільки всього плаває! В тих нєізвєданних глубінах! Ого-го! Там русскій дух, там Русью пахнєт! На всіх хватить, аби ізвєдать! Тільки греби-вигрібай! І хльостай! За обидві щоки!

У алхіміків теж, кажуть, так було: не нанюхаєшся якоїсь дурійки – не прєабразішся! А, тут ніякої хімії – все чисто, натурально, єстєствєнна. Ніякої тобі хитромудрої бздури! Все по-простому, ат души! Одухотворяйся скільки тобі влізе і горя не знай – балдєй! Головне, аби тільки лилося з тебе, матушкай-Волгай. Виливалося на всіх оточуючих. Щоб, всі ж бачили, - нюхом відчули!, - як ти чудесно перехрестився у русскава! Пардон: вазраділ к жізні ізначальнава в сєбє чєлавєка! Словом, перебздикнувся. Гарне слово, одне жаль – нє русскає.

Та, як добре, - па чєсті, - розібратися, хіба він став, просто, русскім? Той абратівшийся хахол там чи киргиз, наприклад? Таким як який-небудь скабарь чи мужик тамбовський с тапаром? Ні! Звичайно ж ні! Він став русскім із русскіх! Коли ваша ласка, то може, навіть, більшим русскім, аніж самі русскіє! Вони ж бо русскімі стали не сазнатєльна, не по хатєнію. Можна сказать, мимо власної волі: вилупила русская баба, піп охрестив - от і всьо! А він, інародєц, он який долгій путь пройшов! Доки вистраждав того русскава в собі. Виплекав його з паршивого інародца, со страптівай тварі нєрусскай!

Є, є суттєва різниця між пристрасним хотінням інародца бути русскім і небажанням русскава бути інародцем. Що б ви не казали! Перший, - буквально!, - вкладає в це почуття геть всю свою душу. Без залишку! Не залишаючи собі, ані дитинства, ані, навіть, рідної матері. Останній же душу, навіть, і не бачить. В упор!Так, одна тяглова сила, не більше…

Отак і народжуються, - перепрошую, перебздикуються, - Гоголі в „Ґоґалі”. Ва славу русскава слова! Амінь!


Але самі подумайте, як в такій відповідальній справі, - ачіщєнія і вазраждєнія, - та й без вірного провідника? Без надійного порадника? Ніяк. Утонеш, ні за цапову душу. В словесних водах нєабьятнава русскава духа! І абьялі мєня води, да души маєй! Але, слава Богу, є така спасітєльная сіла - „Славарь” Даля називається! Якщо він світиться у тебе на полиці, - мов, той образочок у куточку, - все, вважай, ти у самого Бога за пазухою! Бо, за твоєю пазухою - вся нєістрєбімая мощь русскава язика.

Були й інші поважні видання, про які всі говорили прицмокуючи, з придихом. Од „Бальшой Савеццкай Енциклапєдіі” й до „Славаря сінонімав” Ожегова, наприклад. Але, перша – ета, канєшна, пєрєбор, а, друга – явний нєдабор. Мова, звичайно, за літературу довідкового характеру. За літературу ж художню, про мір русскай славєснасті в цілому, навіть, мови не могло бути: ви што?! Абсуждать такіє вєщі вважалося вєршінай нєпрілічія: ви в свайом умє, таваріщ?! Блюзнірство! Ізвіняюсь, кащунства! Є речі, яким можна тільки поклонятися, бити чолом і, час од часу хапаючись за груди, закочувати білки. Немов, задихаєшся, слова не можеш з себе видавити. Од прєпалняющєй тєбя благадаті. Да і ваапщє, ви што, нє в курсє, што Русь святая аттаво, што толька на нєй адной дух святой пачійот, га?

Словом, в той час, - час поголовного увлєчєнія, - „Словарь” Даля зажив неабиякої слави. Став, свого роду, вірним поводарем для заблудших душ. Волєю злих судєб атпавших ат карнєй вєлікава і магучева. Особливої ж популярності набув у середовищі чітающєй, - думающєй!, - інтєлігєнциі. Справжній бестселер, попробуй ще купи! А, як же без нього? Без останнього, найповажнішого аргументу в змаганнях за первородну чистоту насітєля? Що павсємєсна, раз по раз, спалахували, то в курилці, то на робочому місці, то на п’янці-гулянці. А, то й, просто, на домашній кухні! Авжеж, ніяк! Куди ж без нього, путєводнава?!


Так от, саме в ті буремні роки й розпочав свою трудову біографію наш европейський інтєлігент. Як я вже казав, тоді ще лишень новоспечений ітєравєц. Прибув до Полтави, можна сказати, на хвилі пранікнавєннава вслушіванія в радную рєчь. Коли вона вже набрала всесоюзного розгону – «ат Маскви да самих да акраін». Або, іншими словами, до разних украін. Ну, й до Полтави, звичайно, теж. Малай родіни вєлікава Ґоґаля, аякже.

Зарахували його до якогось новоствореного відділу, який тільки-но сформувався в одному з полтавських НДІ. Відповідно, й штат відділу повністю складався з таких же новаків: хто, як і він, прямо з вузу по направлєнію прибув, а кого з інших підрозділів чи закладів поперекидали, відділ піднімати.

Розмістили їх по сусідству з відділом, що був не, лише, старожилом, а ще й провідним підрозділом інституту. Чи пак, навіть, всього міністерства! Відтак, і ставлення до новоявлених колег було у них відповідне: якась піддрочиста суміш чванькуватої зверхності та принизливої поблажливості.

Найчастіше ж це (у повній відповідності з духом, - даруйте, ваадушевлєнієм, - часу) виявлялося в постійному виправлянні язика. В дошкульному указаніі на украінізми. Чи, просто, в тиканні в ударєнія. Знаєте, з таким єхидним перегляданням. З ядушним смішочком. Немов, з дітьми або недоумками якимись розмовляють, їй-богу! Ну, й, звісно, в самому кінці наче нєут тобі жирний виведуть, - за контрольну провалену чи урок не вивчений, - вєлікава Даля згадають!

А, почнуть втомленим, навіть, сумовитим голосом. Спершу, ніби, й для вас. Що отут, біля них роти пороззявляли. А, потім, немов підхоплені могутньою хвилею, задихають так задихають, баньки білками вивернуть і вже лиш між собою якимись малозрозумілими посиланнями перекидатися стануть. Мов райською мовою затуркотять. Наче і нема вас поряд і не було зроду…

А хвиля все росте. Здіймається вгору. Заносить все вище й вище. Й ось вони вже, точно, не з вами. Не з пришелепкуватими дурбилами, що повитріщалися на них отут, неначе, ті дікарі нєабразованниє. Вже десь по небу ширяють. У святих емпіреях плинуть. Не на земній фазі. В чудотворній занебесній стихії блаженствують.

Голоси, справді, як у тих янголів зазвучать. Неначе, в труби срібні разом подмуть. Й крилом так тебе, мов, ненароком, раз, удруге зачеплять, пахнуть помахом прямо в обличчя - аж зажмуришся. Обдадуть, з ніг до голови, духом амброзійним: вже у вишніх сферах, єдінародниє, купаються. Не з вами безголовими плюгавцями тут, на землі грішній топчуться, авжеж!

Аж не у своїй сорочці себе відчуєш, чесне слово! Немов зайвим чи винним що кому, Бог його святий знає! А, потім, ніби з медом на вустах не облизаним, знов спустяться до тебе й кинуть, мов тій собаці кістку обгризену: „Чітайтє старіка Даля, рєбята!” І знов вознесуться. Або ж поплентають, - так і не склавши крила, - далі пєрєвипалнять встрєчниє соцабязатєльства. Отак, суче плем’я!

Одним словом, дістали далі нікуди! Сил вже не було терпіти наруги такої пекучої, повсякчасної. Тому, вирішили й собі, в складчину, той „Словарь” клятий купити. Чого б це не коштувало. Аби був на весь відділ. Щоб кожен, коли потреба яка, міг в нього зазирнути. Слово, яке цікавить, подивитися. Або й так, для інтересу. Ті ж, з відділу сусіднього, провідного, теж в складчину його собі придбали. От і мають, горя не знають. Не те, що деякі, авжеж!

Але, де ж ти його купиш? Бум бумом – а госплан на сваєй валнє. Просто так, в книжковому той „Словарь” не знайти. Дефіцит, як не як! Коли блату нема, то бігай не бігай - дідька лисого вибігаєш! Тільки чоботи дарма зіб’єш! Хіба що підвезе, як шибенику! А інакше…

Грішним ділом, збиралися, навіть, поцупити його з бібліотеки якої. Не інститутської, звичайно. Типу, взяти на руки - і не віддати: яка разніца кому платити - магазину чи бібліотеці? Ніякої. Ото ж бо!

Та, як виявилося, словники в бібліотеках на руки не дають. Та ще й Даля! Нема дурних, рєбята!

Відтак, думали-думали і, зрештою, постановили: всі скрізь дивляться, шукають, напитують, а тільки-но хтось десь першим набачить - одразу ж купує. Які б гроші за нього не правили! Все одно в складчину! Чєпуха! Так і домовилися.

Та як не шукали, як не оббивали пороги книжкових – ніде нічого. Хоч плач, хоч головою об стіну гатися! Як на зло! Немов, поробив хто, їй-богу! Та й чи дивно, як добре подумати?! Не одні ж ми такі розумні, правда! Всю страну он колотить на ачєрєдном ізломє врємєні. Нєнаситімай любов’ю к русскаму слогу корчить! І трьом госпланам не впоратися, не те що б там!.. З такою любвєабільнай лихоманкою всєсаюзнава масштаба! Знаєте, скільки таких полтав по всім нєаб’ятним прасторам Родіни?! Скільки таких жаждущіх пріапщєнія, як оце ми зі своїм відділом?! Міліони! А, що ж ти хочеш – самая чітающая страна в мірє, как ні как!

З сусіднього ж відділу таке, наче, показилися, чесне слово! Проходу вже не дають! Прочули про домовленість нашу, почвари. Ма’ть, нахвалився хтось із наших, не втримався, язик би йому одсох! Ну, й давай ще більше нас допікати. Кпини ті, мов, голки під нігті пускають і пускають - спасу від них вже ніякого нема! Таке, хоч на роботу вже не показуйся, їй-богу!

Але є таки Бог милостивий на світі: набрів, врешті решт, на той „Словарь” оповідач наш. В якомусь комісійному окраїнному. Де й побачити його годі сподіватися було. Стоїть в чотирьох томах на полиці, зелененький, аж сяє, мов писанка та сріблом-злотом мальована! Ще й ціна божа, не така як собі гадав. Думав же, заправлять, як за рідного батька. А тут, ще й нічого. Навіть, відкладати на пару годин не довелося - вистачило й того, що по кишенях нагріб. Благо, получка недавно була, не встиг ще зовсім вигрошитися. Словом, купив, як кажуть, нє глядя. Ну, й одразу ж на роботу хутенько: з колегами радістю довгожданою скоріше поділитися. Його ж бо на той край міста за якимись паперами послали. Так, навіть, не став туди, куди треба й заходити. Так з півдороги й вернув назад: боявся, до кінця робочого дня не встигнути – розійдуться ж бо, розбіжаться, а до ранку хіба втерпиш?!

Біжу, землі під ногами не чую. Мов, хто під пахви взяв, крізь усе місто проніс! А самого аж розпирає од гордощів таких: бач, не кому-небудь, а саме мені випало! Судьба, не інакше! Посмішка до потилиці, з рук в руки пакуночок той перекладаю, місця собі не знаходжу. Навіть люди обертатися стали: думають, папа молодий чи просто так, дурачок якийсь мєсний?..

Долетів ніби на крилах, незчувся як і у відділі своєму опинився. Мов у тумані якомусь, їй-богу! Або уві сні… Ось, кажу, тримайте – дістав! Даля! тепер і в нас є! отак! ху-у!..

Збіглися всім відділом, пакунок той на шмаття вмить роздерли – тільки клаптя полетіли! В руках, щасливі, томики ті крутять-вертять, з рук одне у одного ледь не виривають, надивитися, нарадітися на них не можуть: він, „Словарь”, у нас, Господи! Ну, тепер ми вже тим задавакам перцю втремо, уріжемо стружку! Гигочемо, мов дурні, а самі аж світимося, сяємо од радості такої несказанної.

А, потім, Боже правий, немов, полуда яка з очей у всіх спала. Неначе, хто відкрив їх нам разом: „Так це ж… це ж „Словарь украінскаго язика”, таваріщі!”, - раптом, як батогом, свиснуло в повітрі, сіконуло по вухах, - „Це ж не Даль!, - ледь не за серце схопився хтось, - Це ж якийсь… Грінченко!”

Грінченко??? Дивлюся – точно, Грінченко, не Даль!.. Та, ще й украінскаго язика, блін!.. До чого ж тут тоді словарь, га?! І що за, в Бога, Грінченко?!.

Господи, як же це я так апраставалосілся? Куди ж дивився, твою мать? Наче ж і тверезий був… Йопирисити!.. Отак на старорежимні букви купитися, тьху ти!.. От телепень! Ка-азьол!..

Що тут зчинилося, матір Божа! Тільки що голову йому тими книгами не проломили, інтєлігенту нашому полтавському! Налетіли на нього, немов, ті коршуни з усіх боків, їй-богу! Кричать, між очі сикають, а він тільки об поли руками б’є, слова вразумітєльнава сказати не в змозі. Та й не дають! Так і стояв, ковтаючи, аж допоки не викричалися, не зігнали всю злість свою безсилу на ньому одному.

Біда ж не в тому, що розчарування там чи невдача. То дарма, пусте, переживем. Як говорицця, нє впєрвой! А от, що тепер від тих зубоскалів з провідного вислухати доведеться, уявляєте? Коли вони про всю оцю оказію нашу прознають? А прознають абізатєльно, будьте певні! Ото біда буде!.. Напасть! Хоч бери та й вішайся! Або з роботи увольняйся. Па собствєннаму.

Отак він, нещасний, вперше за рідну мову невинно і постраждав. За національну ідею, навіть, можна сказати. За великим рахунком!

Та, як подумати, за що ж терпів? Нізащо, як, по суті, розібратися. Хотів же як краще… А, бач, як воно все повернулося - ні з того, ні з сього, і винний. Хіба ж, скажіть, отак, на ходу, ту разніцу зразу і підмітиш? Коли і там словарь і там. І там язик і там. От, тільки що український… Але, знов же таки, хіба не на вєлікарусскій манєр?! Украінскаго. Ото ж бо!.. То, яка ж його провина, питається? Коли воно так все хитро одне в одне переряджене?! Ніякої, авжеж!

Потім, звісно, всі вгамувалися, заспокоїлися трохи. Змирилися, словом. Ну й вибачилися перед ним - інтелігентні ж люди як не як, не з вулиці. Навіть, за книжки, як би там не було, розрахувалися. Віддали все до копієчки! Авжеж, як і домовлялися: слово є слово.

Врешті решт, зійшлися на тому, що в прінципє, як крути, як не верти, а єслі по совісті, то на його місці міг оказацця будь-хто. Развє нє так? Стєчєніє апстаятєльств! Ну, й залишили той „Словарь” Грінченка у відділі. А що? Місця він багато не займає - хай стоїть, для інтер’єру. Не викидати ж його, дійсно! Тим паче, хай які не які, а гроші за нього заплатили, хіба ж ні?


Ось, тут і почалося найцікавіше. Знаєте ж як на роботі часом нудно буває? Та ще коли й відділ новий і ніхто толком не знає, чим і як йому займатися. Не будеш же з ранку до вечора на робочому місці сиднем сидіти. З дев’ятої й аж до п’ятої! Або в курилці весь день стовбичити. Доки й не вчадієш од цигарок тих препоганих! А як не від цигарок, то від почітатєлєй Даля, що постійно товклися там із сусіднього відділу. Був, правда, ще теніс настільний, у коридорі. Цілі чемпіонати проводили, еге ж! Та в нього ж теж весь час грати не будеш – набридає. Та й начальство, ясна річ, не дрімає. З них же теж там, навєрху, як не як, а порядок спрашівают.

Отож, спочатку знехотя, від нічого робити, аби лишень той час робочий осоружний якось вкоротити, стали грінченківський „Словарь” листати. Раз Даля пака што нєт. Типу, що ж там, інтєрєсно, за слова? Про, що ж там у ньому пишеться такова, га? А, самі ж знаєте, варто лиш почати. Так і у нас було – незчулися як і захопилися!

Гортаємо той „Словарь украінскаго язика”, слова, значення одне одному вголос зачитуємо. Сміємося, дивуємося, споримо, радіємо – не стало вже роботи й тієї, яка була! За вуха од тих книг не одтягнеш, чесне слово! Який там теніс! Хіба що перекурити швиденько вибіжеш, ото і все! Розсмакували, зрештою, мову на своїх язиках, відчули правдиву насолоду! Кожен у тій мові рідній українській, з ранку до ночі, мов у росі світанковій купається, правічні первні душею спраглою сотає! Навіть, на роботу запізнюватися перестали, їй-богу! Знай, копаємо-розкопуємо, все ж дознатися хочемо: звідки і як те слово тягнеться? Якою ниткою - білою, чорною, червоною? А за якою голкою - кістяною, залізною чи мо’ золотою? Й куди ж, в кінці кінців, нас веде? В який Край? Кому й коли обіцяний? Та й чи виведе?..

Ясно, що ті розмови виємно нашим відділом не обмежилися. Перекинулися і в курилку, й на коридор. Та й за межі інституту теж – розкотилися по родинам, друзям, знайомим. Як ті кола по воді од перших, несмілих краплин. Аж допоки не скипить уся сонна гладінь од скаженої зливи. Так що здасться, здибилася поземна вода. Сторчма стала. В небо буром вливається!

Та, то вже інша історія. Не зовсім, та все ж інша. Якій, може, ще лишень треба буде статися, хтозна. В нашій же історії, те, що суто філологічні студії української мови, зрештою, виплеснулися за межі, власне, самого відділу, як виявилося, мало далекосяжні наслідки: там же, - в коридорі, в курилці, в столовці, - були ті, з Далем. Любітєлі русскай славєснасті з сусіднього відділу.

Словом, відтоді наші мовні розвідки набули, м’яко кажучи, порівняльного та гостро-полемічного характеру.

А почалося, як не тяжко здогадатися, з виправляння виправлянь. Тобто, з повернення з голови на ноги, як те бачилося нам. І з вазмутітєльних папитак абєліть унічіжітєльний слог, подла і каварна видаючи жєлаємає за дєйствітєльнає, як на те дивилися вони. Вони ж бо за старою звичкою, й далі спробували було нас своїм нєпавтарімим Далем потчєвать. Думали так і будемо з відкритими ротами, мов пришелепи, стояти, як і стояли – чи не покладуть бува на язик славєсную облаточку. Та не на тих нарвалися! Були ми вже далеко не ті. Одразу ж їм носом у Грінченка натовкли: ось звідки це слово походить, а ось із якого кореня береться! А ось, дивіться, у що і як обертається, у які частини мови міниться. Аби бути і таким, і таким. І, навіть, отаким! А ваше ж, - тобто наше, тільки на ваш манер обросійщене, - стоїть одне-однісіньке, мов та сиротиночка. А чому? Бо, й справді сирота, від батьків на чужину забрана! Та нам не шкода! Беріть! Користуйтеся, на здоров’я, коли така охота. Але ж майте честь та сором і батьків рідних шанувати!

Що тут почалося!.. Закрутилося таке, що не дай Боже! Вони – слово, а ми – два. Вони з Далем – мовляв, він же й дав Грінченку початковий матеріал для того вашого „Словаря”! А ми з Грінченком – бо зрозумів ваш Даль: не по зубам йому така праця, чесно визнав – не впорається. Вони Пушкіна на прапор, а ми з Шевченком мов з корогвою святою. Вони давай про Петра I, а ми – про Богдана Хмельницького. Вони про славу русскава аружія, а ми їм за Запорізьку Січ. Вони, мов ту карту козирну, Аллу Пугачову – тримайте! А ми їм Софію Ротару - раз, ну як? Тоді вони нам Ермітаж з Третьяковкою – на! Ми тут вже й зам’ялися трохи… Але, не на довго, зразу ж їм у піку: а, як щодо київського „Динамо”, га? Тут вже вони на місці затупцювали, губи кусають, думають, чим би нас ще таким дістати. І так без кінця і краю. До крику, до образ! Та що там - за барки, навіть, хапатися стали! Така вже ж лють обопільна кипнем закипіла, куди там!..

А це ж, не забувайте, кінець сімдесятих, як не як. Брежнєвські часи! Свєтлає будущєє, єдіная общнасть. Ум, чєсть і совєсть. Ну й, цензура, звичайно: «мєлкабуржуазний націаналізм”, „бандєравци”, „дісідєнти”. „Акадємік Сахаров, „саміздат”... А ми все не вщухаємо, ніяк заспокоїтися не можемо. Аж розпинаємося за неповторну красу солов’їної мови. З ранку до ночі про невичерпні етимологічні простори живого українського слова розводимося. За пісенну спадщину, за фольклор казково багатий аж хрипом хрипимо. Так же відстоюємо честь материнської! Тим „Словарьом” Грінченка, мов протоєвангелієм святим, ледь не хрести на них накладаємо. Мовляв, дивіться з чийого лона вийшов ваш магучій! Звідкіля коріння своє тягнете, смокчете в кого!

Синами блудними невдячними їх обзиваємо, перед мовою своєю рідною батьківською покаятися закликаємо! А, там ще хтось і вишиванку натяг, і портрет Кобзаря на стінку у відділі повісив - як-раз напроти вождя всємірнава пралєтаріата. А, самі ж знаєте, як той Тарас із під брів своїх кишлатих блискає. Лютіше аніж той Лєнін на буржуазію, Господи прости! Насамкінець, ще й рушничком, хрестиком вишитим, його обв’язали. Калиною червоною обтикали. Тільки що лампадку під ним не запалили. А ви як думали!

А з порівняльної філології, само собою, дуже скоро добралися й до історії. Бо й, справді, коли ваша мова така пречудова, то де ж тоді українськіє Талстиє і Дастаєвскіє? Чому їх в упор не видно, га?

А й, дійсно, де? Що з того, що у того ж Дастаєвскава, як виявилося, батько - чистокровний українець з України. Може й до самої смерті гекав! Син же батьківською все-одно не цвірінькав, ні? Ні. Про Ґоґаля, взагалі, мовчу. Ще доведеться комусь написати, ще чекає на нас та страшна правда, як видушував по краплині з себе Ґоґаль Гоголя. Аж, допоки той Ґоґаль, врешті решт, не сконав од спраги та голоду – бо ж нічим вже стало душі змарнілій живитися. А скільки їх таких безталанних Ґоґалів було! А скільки й донині все ще перебивається чєчєвічнай пахльобкай на чужині! Казьоннай баландой із казанів єгипетських.

То що, невже, і справді, не здатні їх самостійно викохувати? Ставити на ноги тут, на рідній їм землі? Чи, може, все-таки, не дають рости вдома? Зростати вільно та розгонисто аж до забугорних висот? Одразу ж скошують. Тільки-но вершки вище колін піднімуться. Мовляв, хочеш вище звестися, у повний зріст випростатися – перебирайся на іную почву. Воно то може там, на почвє Сєвєрнай Пальміри гавна пітатєльнава таки й більше, - ніхто не спорить!, - але чомусь, самого по собі, там сходить мало, хіба ж ні? Все, як правило, лише в слєдствіє усєрдних пересадок.

То, може, справа й, дійсно, не в рідній землі, не у її родючості? Може глушить її лани широкополі сарняк чужєродний, га? То, може, аби не косив він, його викосити давно вже пора? Вирвати з корінням. Аби знов не тягся вгору й далі глушити засіяну культуру. Пити кров нам рідної землі. Напевне, що так. Але, що ж він таке, той сарняк чужєродний? Як його, в біса, розпізнати? Аби відділити від жита золотоголового? Аби вкинути безжально у вогонь відвічний? Де й місце усякому кровопивцю.

А тут, мов у відповідь, мов підказка яка згори, хтось вичитав десь: виявляється, з виходом у світ „Словаря” Грінченка теж доволі цікава історія пов’язана. Гроші, на які його видали, на початку ХХ сторіччя зібрала київська громада. Але, зовсім не для „Словаря”, при всій до нього повазі. А для пам’ятника Тарасу Шевченку! Бо, не було на той час у Києві пам’ятника славетному Кобзарю. От і вирішили людським коштом його, нарешті, поставити. Бо ж не забували „пом’янути не злим, тихим словом”.

Но, нє здєсь! Не дозволила їм цього царська влада зробити. Авжеж, нема мови – нема й поета. А нема поета – як можна, скажіть, поставити йому пам’ятник? Тому, кого не було, нема й кого, в прінципє, бить нє можєт! Ета же аксюмарон какой-та, гаспада! Брєд, па прастому, ха-ха-ха!

Паетому, канєшна, нєт.

Самі розумієте, всі спроби переконати у протилежному виявилися цілковито марними: спор здєсь нє умєстєн! Аякже, протів логікі нє папрьош. Тому, аби зібрані кошти дарма не пропали, аби бодай якусь користь од них для українства зажити, вирішили пожертвувати їх на друкування грінченківського „Словаря”. Отак він світ і побачив. А світ - його.

Як добре подумати, то все ж поставили пам’ятник кияни – хай не поету, але мові стеменно. Мові, якою Тарас писав, жив, дихав… Яку любив невіддільною від України любов’ю.

Цікаво, правда? І дуже символічно.

Спитаєте, а до чого ж тут сарняк чужеродний? Яким це боком до того, як його з поміж золотоголових висмикувати?

А до того, що хіба ж не спробувала гарадская власть українського поета українським же мовознавцем заглушити? Спробувала. Бо, чому ж його „Словарь” друкувати добро дала, а пам’ятник Кобзареві ставити – зась, заборонила?

А, відповідь проста й очевидна: бо ж у „Словарі” кожне слово українське в удабрьоннай почвє пакоіцца. Уміраєт благодарно, щоб, мабуть, плода многа дать! Позаяк, для свого власного поніманія до вєлікава і магучєва посилається – што да как? Відчуваєте, разніцу? Це ж те саме, аби, приміром, той же пам’ятник Шевченкові та в касаваротачку нарядити. В лапті ликавиє вбути. А в руку ще й томік Пушкіна вкласти. Для пущей убєдітєльнасті! Хай його до грудей, до самого серця с сілай пріжімаєт. А щоб, взагалі, вже ні у кого нікакіх падазрєній, хай із-під касавароткі ще й наколка проглядає: „Я русскій”!

О, савсєм іноє дєла! Тепер не гріх і пам’ятник одлити. У бронзі! Й золотом у подножья вивести: „Вєлікаму украіна-русскаму почвєнніку ат благадарних патомкав”. Аршинними буквами! Щоб усі бачили і знали, аякже!

Вєлікій і магучій сарняк росте із почви, а золотоголове жито – із землі. Буде в кожному із нас менше почви, - кістьми безталанних земляків удобреної, - менше й глушитиметься рідне слово. Менше душитиметься його ріст, його сила чужєроднимі сарнякамі. А, отже, менше й ненажерних почвар нашим врожаєм своє ожиріле черево набивати будуть. Вирвати його геть безжально! І у вогонь! Аж допоки не буде вже більше засарьоннай чварами землі. А будуть од неба до неба лишень золоті голови. Що під щедрим сонцем наливатимуться колосальною снагою! Вільно, сягнистими хвилями гортаючи до себе весь безкраїй, жовто-блакитний простір. Весело, без страху. Без гнітючої страху бути вирваним з корінням. І посадженим десь на дальокам сєвєрє – якщо не многа плада дати, то, бодай, навозом скупеньку почву удобрити.

Не буду стверджувати, що саме це і саме так тоді говорилося. Не було ще, звичайно, ані того розуму, ані тієї безбоязненності, що сьогодні. Та, хоч так, хоч інак, але, всеодно до того все велося. Аякже! А, почасти, й виривалося на волю! Мов саме собою. Недозріле, вибачкувате. Знаєте, як ота голова ховрашина, з нірки: вигулькне й одразу ж налякано назад. Ніби світла Божого сахається. Боїться, аби у світі відкритому, хто голову йому з м’ясом не одірвав. Отак і тоді з нами: вилізе, вибулькне щось таке із тебе, - та ще й у запалі суперечки, - а ти й сам не знаєш, як із ним бути: дивуватися йому, радіти? Чи, навпаки, швидше бгати куди подалі назад? Доки ніхто ще наче не зауважив? Туди, звідки воно свою нечесану голову необачно й вистромило. Аби не, дай Бог, що! От час був, Господи!..

Словом, не дуже я вже й згадаю, що і як тоді точно говорилося. Скільки років он та всього перекотилося відтоді! Але, добре пам’ятаю слова, після яких наші, здавалося б невинні, філологічні дискусії набули нового, тепер вже доволі небезпечного напряму: вас же ваше праізнашеніє, вимова ваша вєлікарусская і видає – одне на умі, інше на язиці! Причому, знову ж таки, сказано це було абсолютно без якихось там задніх думок. Всього лиш з простим, побіжним докором! Однак ящик Пандори були відкрито.

Тож уїдливого, - «Коли ви такіє умниє, то чому ж такіє бєдниє?», - довго чекати не довелося. «І, ваапще, што ви бєз Расіі такоє?, - вже полилося з них, мов із болота, - Ви ж без неї давно прапалі б! Даже в космас ні слєталі б! Були б рабами у нємцев. Чи нєграмі бєзработнимі у амєріканскіх імпєріалістав, хіба нє? У вас што – газ, нєфть імєєцца? У вас же акрамя гапака нічаво нєт! Нічаво! Чітайтє па буквам: Ніна, Іван, Хома, Ульяна, Якав, ги-ги-ги! Без Расіі ви б тільки сало тут своє жралі. Да пєсні на мовє вашєй тєлячьєй з ранку до ночі аралі б. Под самогонку, а што єщьо?!»

То чи дивно, що, в когось, з уст таки зірвалося у відповідь: «Аби, наприклад, Україна була самостійною»… Само собою, з відмовками. Типу, якщо тільки так, абстрактно, не навсправжки уявити. Мовляв, тільки припущення і більш нічого такого, ви ж розумієте…

Але ж пролунало!

А там, самі знаєте, тільки почни… Врешті решт, добалакалися не лише до економіки та культури, а, як водиться, й до самої політики. І внутрішньої, і зовнішньої. Ну й, звичайно, теж порівнювати стали, співставляти, аналогії різні слизкенькі проводити. Все згадали: і джинси, і кока-колу, і хард-рок, і хіпі, і сексуальну революцію. А там вже й книжечки не зовсім гостіздатовські звідкілясь з’являтися стали. Солженіцини там різні, Донцови. А, отже, скоро вже й за свободу слова, зібрань, совісті мову завели, до апщєсаюзного калхоза приміряти стали. А, що ж там приміряти?! Приміряй не приміряй, хрєн налізе! Ніякий Даль зі своїм вєлікім магучім не допоможе!

Словом, дуже швидко до того диспуту долучився ще й третій відділ. Той, який називають, чи то першим, чи то сьомим. А, інде й, справді, третім - то вже де як. І профіль якого абсолютно не причетний до профілю того закладу, за яким його закріплено. Дуже вже їх зацікавила палка любов до рідного українського слова співробітників новоспеченого відділу. Ма’ть, виключно з культурологічною метою, не інакше.

Скандал був такий, що не те що, інститут – все міністерство гриміло! До Києва, - та, що там!, - до самої Москви докотилося! Таке бурло знялося, хай Бог милує! Відділ одразу ж розформували, співробітників, хто куди, розігнали, розтикали - мов, і не було такого. „Словарь”, нещасний, і той реквізували: як вєщєствєннає даказатєльства. Подейкували, самому міністру на вид поставили. Мовляв, не достатньо активно ідєолага-васпітатєльная робота в міністерстві ведеться, авжеж. Слава тобі Господи, хоч не посадили нікого. Можна сказати, ще й легко відбулися. Могло бути ого-го як гірше, а ви думали!

Так що в тій битві вокабулярних титанів переміг таки „Словарь” Даля. Чому, казали, особливо радів той провідний відділ одного з полтавських НДІ. Переміг не без сторонньої допомоги, правда. Та хіба ж пабєдітєлєй судять? Канєшна, нєт!

Ну, а для нашого европейського інтєлігента ті події стали першим бойовим хрещенням: свою вишиванку з себе він так більше ніколи й не знімав – ані з під совкового кітеля, ані з під європейського піджака. Зверху її не носив, ганчіркою червоною перед мордою не вимахував, але й не ховав ніколи.

Ось така історія, хочете вірте, хочете ні.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
30.04.2015 Поезії / Вірш
Сутеніє
01.05.2015 Поезії / Білий вірш
І цей день догорів без мене…
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
Оповідання
04.05.2015 © Кальніченко Артем
Мертві спогади
30.04.2015
Словарі
30.04.2015
Волосся (light) III
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 66  Коментарів: 2
Тематика: Проза, оповідання,
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 06.05.2015 17:31  © ... для Тетяна Белімова 

Повністю з Вами згоден!.. 

 06.05.2015 09:15  Тетяна Белімова для © ... 

Уявляю, як Вам непросто було написати цей твір, котрий є свого роду підсумком, аналітичною характеристикою "русского інтелігента". Десь роки два назад одна високоповажна критик дорікала українським письменникам, що, мовляв, совісті у них нема, бо вони спеціально перекручують російську мову. Пані зовсім не розуміла, що у сатиричному творі і просто при сатиричній замальовці - це художній прийом.

Культура - це питання, яке містить у собі любов не лише до свого національного єства, звісно ж, про жодн...

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
29.08.2010 © Віта Демянюк
12.04.2011 © Закохана
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
23.02.2013 © Тетяна Белімова
18.09.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди