Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
30.04.2015 20:31Новела
Про життя і смерть  Про кохання  
10000
З дозволу батьків
© Богдан Дєдок

Останній тріп

Частина 1
Богдан Дєдок
Опубліковано 30.04.2015 / 29005

Повітря перестало бути газом. Кожен наступний вдих ставав складнішим за попередній. Очі немов закапані клеєм. Голова нерухомо лежала на простягнутій по столу руці без жодних ознак будь-якої діяльності в її надрах.

Засклена прямокутна дірка в стіні більше схожа на монітор комп’ютера, де в ролі заставки монотонно мелькотів сніг, ніж на вікно. Цей беззвучний рух, єдина динамічна річ кімнати, незважаючи на всі мільйони відтінків, що сприймає людське око, створював відчуття примітивної 2Д-графіки. Крізь шкіру повік і штучно збуджений мозок, в чорноті заплющених очей і різнобарвних фракталів-галюцинацій, я бачив це вікно у вигляді змінної геометричної фігури, що декілька десятків разів на секунду міняє колір, від яскраво-червоного до холодно-синього. З такою самою швидкістю перед «екраном» проносились цифри, підвладні чітко структурованій в своїй хаотичності закономірності, укладеній виснаженим органом, який займає простір черепної коробки. Здавалось би, півтори тисячі кубічних сантиметрів водянистої слизької маси, а вміщує світ від субатомних часток до надскупчень галактик, і яка фантастична можливість – керувати цим!

Проте, наразі можливості немає. Контрольована діяльність мозку стала нагадувати поле після військової баталії: тиша, що тхне смертю, і лиш де-не-де догорають вогнища, агонічно тліючи і випускаючи в свинцеве небо важкий дим. Я був відмежований від загибелі лише вегетативною діяльністю нервової системи. І ця діяльність повільно стікала слиною по занімілих вустах на чистий аркуш паперу.

В якомусь іншому всесвіті пролунав тихий гуркіт, тисячократно поширюючись луною, що не стихає, а навпаки, підсилюється до неможливої болі у вухах. На фоні монотонного шипіння, цей гуркіт став повторюватись, і кожна звукова хвиля, натрапивши на собі подібну в частоті, багаторазово підсилювалась завдяки резонансу, і, вийшовши за межі можливої для сприйняття гучності, перетворювалась на спалахи світла. Світло, в свою чергу, падало люмінесцентною рідиною в темряву безмежного простору. В одну мить все стихло. В наступну почувся хрускіт, що супроводжував появу порталу, з якого зграєю вилетіли метелики. Я відчув доторк до своєї сонної артерії. Вмить чиясь рука пройшла крізь шкіру, розчинившись в моїй крові. Затяжний писк, що розділявся на безліч його варіацій (ймовірно, чийсь голос), був останнім що я чув, перед падінням в білу нескінченність.

Я прокинувся в лікарняній палаті. Через широке вікно м’яко лилось світло, відбивалось від покритих плиткою стін. Я озирнувся. Окрім моєї койки, в палаті стояло ще три. На одній з них спав молодий хлопець, лежачи спиною до мене, тож обличчя його я не бачив. На другій койці лежав середнього віку чоловік, приєднаний до крапельниці. Вільна рука лежала на його чолі, немовби він намагався відсторонити нею свої очі від дійсності, я розгледів на її ціанотичній шкірі багато червоних цяток, схожих на місця ін’єкцій. Якщо це не лише від крапельниць, значить, я в неврологічному диспансері. Я вже був тут декілька разів. Потроху до мене стала повертатись свідомість, а з нею – дані від органів чуття. Я відчув нестерпний запах сечі. Почув стогін чоловіка під крапельницею, протяжне виття десь з коридору. До горла підкотила нудота, чи то від запаху, чи від інтоксикації. На своїй правій руці я помітив шматочок вати з лейкопластиром, мабуть, і мені ставили крапельницю, поки я спав. Певний час я лежав мовчки, не думаючи ні про що. Скоро в палату зайшли медсестра і санітарка. Перша поміняла чоловіку крапельницю, друга – пляшку з сечею, прив’язану до койки. Медсестра помітила, що я за ними спостерігаю.

- О, художник наш прокинувся. Виспався? Дружина за тебе переживає, просила їй передзвонити, коли ти оклемаєшся.

Я не відповідав.

- Ех, Вікентій, Вікентій… - з батьківським розчаруванням продовжила медсестра. – Скільки ж ти над Світланкою будеш знущатись? Влаштувався б на роботу, хоч якісь гроші в дім приносив би, а то тільки і мандруєш між квартирою і нами. Не соромно? Ти ж здоровий мужик, а ведеш себе як підліток. Про дітей давно пора думати, а ти все малюнки малюєш.

Настанови відверто обмеженої медсестри мене тільки злили, особливо сказані зверхнім, саркастичним тоном. Злило мене й те, що вона, напевно, спеціально перекрутила моє ім’я. Ще менше захотілось щось казати. Побачивши, що я не налаштований на діалог, вона наказала мені відпочивати і пішла. В той же час прокинувся хлопець з койки навпроти. Відкашлявшись і брудно вилаявшись, він прийнявся роздивлятись мене. Чи його щось смішило, чи завжди він мав такий вираз обличчя, але його злий оскал мене дещо налякав. Очі, підкреслені чорними мішками, світились маніакальним вогнем, усмішка ж показувала відсутність деяких зубів. Обидві стопи були міцно перебинтовані. Вивчивши мене, він відвернувся до вікна, тремтячою рукою провів по обличчю, видав якийсь гикаючий звук, і знову повернувся до мене.

- Привіт, - заїкаючись, промовив він.

- Здоровий будь, - машинально відповів я.

Наркоман знову відвернувся, ніби шукав, з чого почати розмову. Пошаривши очами по кімнаті, знову заговорив зі мною.

- Маєш цигарку?

- Не курю.

- Погано. Покурити б. Багато-багато покурити було б прекрасно.

- Чим же прекрасно?

- Швидше. Все буде відбуватись швидше. Все станеться набагато швидше. Що ж це за життя? Від передозу до диспансеру. І жити не хочеться, і помирати страшно.

- Хто ж винен? Ніхто, окрім тебе.

- А хто винен, що ти тут? – на диво швидко відповів мій новий друг.

А дійсно, хто винен? Кислота вже давно не допомагає мені в мистецтві. Я вже давно став пустим. Невже це кінець? Невже я намалював все, що міг? Я завжди думав, що мозок людини – безкінечний творчий ресурс. Виявляється, я його вичерпав. І де ж та межа, де я став перетворюватись з художника на наркомана?

Я поглянув на співбесідника. Він, очевидно, чекав від мене відповідь, проте я її не мав, як і бажання спілкуватись з ним. Часто я прокидався в неврологічному диспансері серед подібних пацієнтів, але ніколи не ототожнював себе з ними, і тим більше – ніколи не відчував себе їх частиною. Можливо, раніше на це були причини – відсутність залежності, деякі творчі успіхи, багато можливостей попереду. А хто вони? Вони вже мертві, їх існування продовжиться рівно до наступного передозу. Навпроти мене – асоціальний елемент, що не сьогодні – то завтра помре. В іншому кінці кімнати – морська губка – фільтрує своїм тілом поживні речовини з крапельниці, і виводить продукти обміну через катетер. Я відвернувся до стіни, мені стало страшно і огидно дивитись на сусідів, адже в них я бачив своє майбутнє. Невже я доживу останні дні так само? Помру біофільтратором, а не людиною?

Я почув з коридору голос медсестри. Вона з кимось наближалась до моєї палати. Щоб уникнути розмови з нею, я прикинувся сплячим. Двері відчинились, хтось зайшов і сів біля мене. Я відчув дотик до волосся. Я знаю цей дотик.

- Привіт, - не розплющуючи очей, сказав я.

- Здоров. Як ти себе почуваєш?

Мені було соромно дивитись у вічі Світлані. Не тому, що я заставив її переживати, а тому, що вперше відчув себе наркоманом. Огида від самого себе не давала мені навіть повернутись до людини, яку вже стільки років люблю.

- Паскудно.

Настала тиша. Я не хотів говорити, вона, очевидно, не знала, що сказати.

- Віку, ти налякав мене. В такому стані я тебе ще не бачила. І бачити більше не хочу.

Щось кольнуло мені в серце. В голові повторилась фраза «Бачити більше не хочу». Було зрозуміло, що вона мала на увазі, але моє параноїдальне «Я» сприйняло це в найгірше можливому контексті – вона хоче мене покинути.

- Що ти прийняв окрім ЛСД?

- Я не знаю.

Насправді, прекрасно знав, але побоявся казати дружині. Деякий час ми помовчали.

- Я поговорила з лікарем, тебе завтра відпустять додому. У тебе сьогодні і завтра зранку крапельниця. Завтра полежиш після неї години дві, подзвониш мені, і я тебе заберу. До речі, я тобі тут принесла дещо, - Світлана почала діставати з пакету різноманітні продукти. – Тут йогурт, сік, яблука, і печиво. Сьогодні поїси в столовій. Завтра вдома я тобі що-небудь приготую.

- Дякую. І передай своїй подрузі, щоб перестала мене Вікентієм називати. Бісить.

Я не знав, що я міг ще сказати. Чому вона піклується про мене? Окрім того, що я підвів її, налякав, я ніколи не заробляв достатньо грошей і йти працювати не хотів. Я не заслуговую на це. Я не заслуговую на повагу навіть від самого себе.

- Віку, я піду, мене на роботі чекають. Завтра зустрінемось. Подзвони мені.

Я хотів з нею попрощатись, але слова так і залишились на язику. Якась невідома психічна сила завадила відкрити рот. Я просто відвернувся до стіни і накрився з головою ковдрою.

***

Світловолоса, блакитноока жінка стояла в лікарняному коридорі. Коридор закінчувався подвійними металопластиковими дверима, зачиненими на ключ. Над дверима тьмяно світився напис «Реанімаційне відділення». Витерши сльози тремтячими пальцями, на фаланзі одного з яких було яскраво видно татуювання у вигляді сови, жінка знову натиснула кнопку виклику. Сигналу не було чутно, напевно, медсестринський пост знаходився далеко від входу в відділення. Блакитноока, зморщившись, тихо застогнала і обперлась спиною об стіну. Довго чекати не довелось, незабаром почувся звук ключа в замку, і медична сестра метушливо відкрила двері. Блакитноока одним стрибком опинилась навпроти медсестри, і, перш ніж та встигла щось промовити, тонким, заплаканим голосом сказала:

- Мені можна до нього?

- Залиште речі на кушетці в коридорі, маску поправте, і йдіть за мною.

Жінка з татуюванням сови на пальці кинула свою сумку і легку куртку на кушетку, натягнула медичну маску до самого перенісся, і, шарпаючи одноразовими бахілами, вдягненими на невисокі чобітки, поспішила за медсестрою. В ніс вдарив різкий запах стерильності: запах дезінфікуючих розчинів та ультрафіолету. Відділення виявилось набагато краще освітленим, ніж коридор, і світло ламп заставило примружити червоні від сліз очі. Медсестра тим часом опинилась біля однієї з палат, не повертаючи голови, промовила «чекайте хвилинку» і зайшла. Та не встигла жінка поправити напівпрозору одноразову шапочку на білявому волоссі, як почула з палати «заходьте». В наступну мить вона була вже в палаті.

- Боже мій! – розгублено вимовила жінка, і вхопила обома долонями руку чоловіка, що лежав на ліжку.

Чоловік, приблизно її віку, був без свідомості, підключений до апарату ШВЛ. Апарат періодично пищав, сповіщаючи персонал відділення про стан гемодинаміки пацієнта.

- Сонце моє…

- Нажаль, він вас не чує, - холодно сказала медсестра, поправляючи крапельницю.

- З ним все буде гаразд?

- Ми сподіваємось. Принаймні, стан його стабільний, гірше йому не стає, але гарантій ми вам ніяких дати не можемо. Ми робимо все, що в наших силах, але багато чого залежить від нього самого.

- Ви про що?

- Люди всі різні, розумієте. Бувало, з того світу витаскували і гірших. Але часом люди з прекрасними показниками у нас, чомусь… Ви розумієте. Іноді мені здається, що вони не зовсім без свідомості. Ніби вони можуть самі вирішувати, чи продовжувати їм боротись, чи здатись.

- Але ж…

- Я впевнена, - перебила медсестра світловолосу жінку, - що вашому чоловіку є заради чого боротись.

Видно, вона на щось натякала, але дружині пацієнта було не до розмов з нею. Блакитноока всім серцем хотіла поговорити з чоловіком, навіть не дивлячись, що той в комі, але зараз, безсило витріщившись на його заплющені очі, на рівномірні рухи грудей, безтурботний вираз обличчя, вона ніби забула всі слова. Ніби всі думки, прямуючи до язика, вилітали в останній момент, і залишали за собою лише німоту. Замість того, вона провела пальцями по кудрявому волоссю чоловіка, і сова потонула в каштанових хвилях. Ніякої реакції. Вона і очікувала таку картину, але навряд-чи можна підготувати себе до подібного. Світловолоса жінка, будучи сама медпрацівником, постійно бачить людей в термінальному стані, але вона ніколи не приміряла їх роль ні на себе, ні на своїх близьких.

- Я залишу вас, ви можете хвилин десять побути з ним, не більше. Режим, вибачайте, - голос чергової помітно пом’якшав.

- Так, я все розумію.

Медсестра вийшла. Жінка залишилась наодинці зі своїм чоловіком. Крізь весь свій страх, вона не могла відірвати своїх очей від його нерухомого обличчя. Здавалось, ще секунда, і він підніме повіки, посміхнеться, і привітається з нею, але єдине, що рухалось в палаті – це поршень апарату ШВЛ. Не в силах стримати себе, жінка розридалась, витираючи сльози рукавом, і відразу судомно поправляючи маску. Раптом, ніби згадавши щось, жінка відшукала у себе в кишенях телефон, і набрала номер. Співбесідник трубку взяв одразу.

- Я вже з ним, в палаті. Він без свідомості. Медсестра сказала, що гарантій ніяких немає, але він стабільний. Ще трохи почекав би – і його б вже не врятували, зараз він, принаймні, живий. Поки що його до ШВЛ підключили, налоксон дали, дезінтоксикацію проводять. Аналізів ще немає. Не знаю, не знаю, я скоро йти буду, тут не дозволять залишитись. Не знаю. Я потім подзвоню.

Поговоривши, жінка зробила декілька глибоких вдихів, і дещо заспокоїлась. Вона знову взяла його за руку, і продовжила гладити волосся.

***

Солодкуватий дим чистої «індіки» швидко пройшовся легенями після різкого вдиху, заповнюючи кожну альвеолу. Звичне почуття печіння в трахеї викликало рефлекторний кашель, який я стримав, допоки не видув з балкону залишки. Відкашлюючись, я відклав бонг на підвіконня, а гріндер і пакетик з шишками склав в спеціально призначену для цього картонну коробочку, і зайшов з балкону в квартиру. Світлана сиділа на дивані і не відводила від мене погляду. Я розслаблено рухнув на диван недалеко від неї, і відкинув голову назад.

- Як ти себе почуваєш? – тихо спитала дружина.

- Голова ще трохи кружиться. Зараз, після «банки», пройти повинно.

- Вік, ти ж сам розумієш, що так продовжуватись не може.

Я промовчав. Можливо, мені і самому хотілось поговорити про це, але наразі я не знаю, що відповісти. Якби я знав, що мені робити, то не прокидався б в ПНД. В таких випадках я звик більше слухати, ніж говорити. Тим більше, в голові ще стояв туман. Все ж, щоб не здатись агресивно налаштованим, я відповів:

- Прекрасно розумію.

Ми трохи помовчали. Не повертаючи в мій бік голови, Світлана спитала:

- І що ти думаєш?

Що я думаю? Я думаю, що мені це набридло не менше за неї. Я вичерпав себе. Я втомився. Мені здається, багато речей мали бути останніми в моєму житті. І в першому, і в другому розумінні. Я не знаю, що мене виснажувало більше: чи строки до здачі робіт, чи речовини. В будь-якому випадку, єдиним моїм бажанням зараз було впасти в ліжко, і не вставати з нього тижня два, поки сили не відновляться.

- Я думаю, мені треба відпочити.

- Що ти будеш робити?

- Поки що закритись і не виходити нікуди. Мене втомлюють люди.

- Ти будеш щось приймати?

Вона питає? Я б на її місці вичистив всі заначки і змив би в унітаз.

- Ні.

Я відповів автоматично, але відразу ж відчув якесь дивне почуття дискомфорту, ніби якась частина мене почала відторгатись, ніби один з моїх «я» впіймав іншого на брехні. У мене не може бути абстиненції, трава з кислотою її не викликають в принципі, а порошок… Ще рано для такого. Я, напевно, себе просто накручую. Як би там не було, не в моїх інтересах продовжувати. Мені не грозить боротися з ломкою. Перерва – значить перерва, ніякої роботи, ніяких речовин. Я відчув легкий приступ нудоти, але він перетворився на солодкувату вібрацію – ТГК почав діяти.

- Вік, прошу тебе, не треба…

- У мене і не залишилось нічого.

- Як пропало, так і з’явиться. Ти часто мені казав те саме, і в той же вечір знову наламувався.

- Я не буду зараз працювати. Мені це ні до чого.

- Вірю. Заодно і перевіриш, наскільки все серйозно. Ти любив експериментувати зі свідомістю? От тобі ще один експеримент: подивись як воно, бути тверезим.

- Мені здається, однаково паскудно. Просто на тверезу голову ти через це починаєш переживати.

Я цілком згоден зі своєю дружиною, тим більше після останнього передозу; треба кинути, хоч би й тимчасово. Мої слова їй здались нещирими, і все, що я їй зараз кажу, вона сприймає, як бажання якомога швидше закінчити розмову. Я і правда хотів розмову закінчити, адже немає жодного способу довести їй серйозність моїх намірів. Єдиним показником для неї міг би бути лише час, якого у мене, в принципі, вдосталь.

Трохи подумавши, Світлана відповіла:

- На тверезу голову у тебе буде шанс задуматись над своїми проблемами, і я не тільки про твою наркоту кажу. Якщо ти гостріше відчуваєш всі свої негаразди, то логічно, що активніше їх вирішувати будеш. Хоча б спробуй.

- Ти так кажеш, ніби я наркоман.

- Ні в якому разі, що ти! Я наркоманів не бачила? Я просто боюсь, щоб ти свої «таланти» не розвивав. Бо кожен з наших постійних клієнтів проходив через те ж, що і ти.

- Ми з тобою так і познайомились. Ти б могла подумати, що вийдеш заміж за одного з тих ваших «постійних клієнтів»?

Світлана втомлено, хоча й з ноткою мрійливості, посміхнулась.

- Не могла б. Не те, щоб для мене це було абсолютно неприйнятним, просто чомусь не доводилось про це думати.

- А потім раптово довелось, правда? – я посміхнувся у відповідь, хоча тон, випадково, вийшов дещо саркастичним.

- Ти сам все прекрасно пам’ятаєш.

Занадто награний у неї голос; ці акценти на кожному слові, легкі, ледь помітні покачування головою складають враження, що деякі відповіді вона проспівує. Світлані, як і будь-якій жінці, завжди подобалось говорити про знайомство з коханим чоловіком, але вона любила зробити вигляд, що ці розмови не викликають у неї ніяких почуттів. Я це завжди розумів, і розцінював її маневри, як бажання виглядати в моїх очах нетиповою жінкою. Подібні потяги, насправді, грали тут проти неї, але я вважав, що сам лише факт наших відносин свідчить про те, що вона не просто особлива в моєму житті, але і єдина. Мені іноді здавалось, що я її краще розумію, ніж вона сама себе. Я чітко бачив кожен її експеримент з тоном, з мімікою, навіть з власним характером. В цьому всьому я вбачав лише її проблеми з самооцінкою: вона боялась представляти суспільству себе справжню, замість цього вона грала ролі схожих на себе жінок. Я не сприймав це як лицемірство, адже ролі були доволі невинні. До того ж, актриса з неї поганенька, і захоплювались її грою лише ті глядачі, які ані в мистецтві, ані в людях розбиратись не вміли. Можливо через це я і ненавидів її знайомих, особливо ту медсестру, що перекручувала моє ім’я. Підбір кола спілкування у нас кардинально відрізнявся: якщо я бажав контакту з тими, хто може мене чомусь навчити, вона ж обирала для себе тих, хто через власну обмеженість захоплювався нею. Вона любила поводити себе так, як це подобалось іншим. Вона обожнювала спеціально звертати увагу людей на себе, і тут всі оточуючі розбивались на два табори: один мій, і один її. «Мої» звикли бачити не тільки поведінку людей, але і її причини. «Її» ніколи не бачили суть речей. Їх спілкування з людьми було більше рефлекторним, ніж свідомим. Вони чули слова, і реагували на них, але ніколи не задавали собі питання «що співбесідник хотів цим сказати?», «чому співбесідник вчинив саме так?». Вони і гадки не мали, що означає слово «мотив». Тому вона і хотіла бачити перед собою аудиторію, глядачів, а не друзів. Особисто мені такий тип спілкування боляче б’є по самооцінці. Я б такого міг не допускати у себе в особистому житті і бути щасливим, але те, що і я, і «глядачі» були в її одному, єдиному колі спілкування, не давало мені спокою. Це єднало мене з тими, кого я зневажав, заставляючи зневажати самого себе.

Поки мене зайняли роздуми, я не помітив двох речей: як я закінчив розмову зі Світланою, і як вона вийшла з кімнати. Я ліг і заплющив очі.

***

Світловолоса жінка задивилась у вікно. В цей момент ніхто не міг побачити, як колір її очей повторював колір ясного літнього неба – вона була одна в квартирі. Думки про чоловіка не полишали її збентежену голову ні на мить, особливо зараз, коли ні робота, ні спілкування з людьми не відволікали її від цього. Вона відчувала, як тиша пустої квартири давить на її спину, роблячи неможливим відвернутись від вікна. Її лякало те, що вона очікувала побачити: нерухомий, завмерлий світ розміром в 44 квадратні метри і відсутність будь-яких ознак життя в ньому. В першу ніч, проведену на самоті, вона витягла батарейки з годинника на кухні, бо рівномірний звук секундної стрілки нестерпно нагадував звук апарату ШВЛ в лікарняній палаті. А її чоловік, знаходячись в тій самій палаті, сказав їй за весь цей час не більше, ніж стіни пустої квартири, що вночі невпинно марширують в напрямку ліжка. А за умови, що людська свідомість – безкінечно мала точка в просторі, стіни можуть наближатись до неї безкінечно, причому з будь-якою швидкістю. Вільного простору ставало все менше і менше. Людський дух, що дихає свободою, задихався в такому становищі, і перетворював жінку з татуюванням сови на вказівному пальці на безвольну, інертну істоту, яка поступово переставала усвідомлювати, де вона знаходиться. Обриси всіх предметів в квартирі повільно стирались, мутнішали, кольори вицвітали і заливали всю обстановку напівпрозорою, бетонно-холодною, депресивно-сірою масою. Здавалось, всі барви повільно витягувала вентиляція. Жінка була впевнена, що завтра вранці, коли вона буде вмиватись, теплий, світлий колір її волосся і яскраво-блакитний колір очей стече спіраллю через раковину в каналізацію. І якщо їй завтра доведеться вийти з дому (не дай Боже без потреби!), перехожі на вулиці побачать замість неї бліду фігуру з розмитими контурами, яка під кінець дня повністю випарується.

Наразі залишався лише один фактор, що не дозволяв жінці розчинитися в повітрі прямо зараз: туманний шанс і стійка надія, що чоловік виживе.

Славутич 28.04.2015
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
30.04.2015 Проза / Мініатюра
Чернігівські етюди, які мали бути поезією
30.04.2015 Проза / Новела
Останній тріп (Частина 2)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Останні краплини
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Гроші не пахнуть
23.10.2016 © Олена Яворова / Есе
Твоє пекло чийсь рай
20.10.2016 © Олена Вишневська / Новела
По той бік дверей
30.09.2016 © Карабєн-Фортун Катерина / Нарис
Сповідь на диктофоні
Новела Про кохання
24.08.2015 © Ганна Іскренко
Вся його надія
30.04.2015
Останній тріп (Частина 1)
06.03.2015 © Гончар Олесь
За мить щастя
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 83  Коментарів: 2
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 03.05.2015 18:53  © ... для Тетяна Белімова 

приємно, що вас зацікавило) сподіваюсь, друга частина сподобається 

 02.05.2015 12:24  Тетяна Белімова для © ... 

Прочитала першу частину. Ваш твір викликав багато думок і почуттів. Хочу дочитати до кінця. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +2
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +46
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +86
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
18.09.2013 © Тетяна Белімова
26.11.2011 © Микола Щасливий
24.04.2013 © Тетяна Белімова
03.12.2011 © Т.Белімова
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди