Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
11.05.2015 00:36Оповідання
 
10000
З дозволу батьків
© Кальніченко Артем

Проблеми героїв

Кальніченко Артем
Опубліковано 11.05.2015 / 29032

Із записника приватного психотерапевта, чиє ім’я залишилось невідомим.

Пацієнт №1 «Громовержець».

Справжнє ім’я: Мартін Ружьє.

Вік: 34 роки.

Сімейний стан: одружений.

Рід занять: колишній морський піхотинець, наразі «супергерой».

Історія: Мартін постраждав під час пожежі в штабі ВМС. 95% його тіла було уражено вогнем. В рамках експериментальної програми уряду його тіло було вирішено роботизувати, аби продовжити йому життя.

Вигляд він має стурбований. Його механічне око почервоніло, що говорить про його нервовий стан. Сталеві пальці час від часу стискаються в кулаки. Слова вилітають з його уст переривчасто. Він каже:

- Іноді мені хочеться померти, лікарю.

Я питаю в нього про причину таких думок.

- Розумієте, з тих пір як я став таким, - він стукає кулаками по грудях (думаю, він має на увазі своє кібернетичне тіло), - моє життя перетворилось на пекло.

Я нагадую йому про те, хто він є. Його люблять усі люди, адже він герой.

- Так, я знаю. Мене поважають за мою силу, за подвиги, які я здійснив. Але все це не має жодного сенсу, оскільки крім цього я вже не можу нічого робити. Я тепер не людина, а лише металева бляшанка зібрана з дротів, генераторів, сталевих пластин і кількох шматків м’яса. І хоча моє серце б’ється, в мені немає життя. Я порожній.

Він зупиняється і глибоко зітхає. Його руки знову стиснулись в кулаки. Я прошу його заспокоїтись і продовжувати.

- Яка ваша улюблена страва, лікарю? – запитує мене він. Я відповідаю, що це свинячий стейк. Він іронічно посміхається.

- Коли ви його куштуєте, то відчуваєте його смак, а запиваєте, скажімо, вином, чий солодкий присмак теж залишається в роті. Вам його готує дружина?

Я киваю.

- Так, я радий за вас. Я радий, що ви маєте те, чого не маю я. І справа не тільки в їжі. Ні! Її смак і відчуття ситості шлунку, звісно, мають вагому роль, але це не єдине чого мене позбавили, перетворивши на кіборга.

У його очах я бачу розпач. Здається, що зараз він заплаче. Його механічне око стало синім: вогник у електронній зіниці погас. Я кажу йому, що все буде добре і прошу його продовжити розповідь.

- Ви навіть не уявляєте, яким поглядом на мене дивиться моя дружина! Вперше, коли вона мене побачила, то їй здалось, що я монстр, який хоче скривдити її. Я… не знав, що робити… як мені треба було пояснити їй, що я – це я?!

Мені здається, що зараз в нього почнеться істерика, але він знову робить глибокий вдих-видих і заспокоюється. Я пропоную йому заспокійливе, та він тільки сміється.

- У мене немає шлунку, лікарю, а моя нервова система не органічна. Ваші таблетки на мене не подіють, - каже він. Я запитую у нього, як він заспокоюється, коли нервує. Він відповідає:

- Я перезавантажую головну програму. Після цього усі негативні емоції зникають на деякий час, але разом з цим зникає частинка моєї людяності. Скоро я перетворюся на машину, розумієте?

Я кажу, що розумію. Він не погоджується.

- Ні, лікарю, - каже він, - вам ніколи не зрозуміти, що таке повна відсутність голоду, болю, відчуття поцілунку з коханою жінкою. Чорт! Її губи! Її солодкі губи, які я так колись любив цілувати! Тепер я навіть не можу її торкнутися, лікарю… Її біляве волосся! Я не можу дати їй те, чого вона хоче.

Я запитую про бажання його дружини.

- Дитина, лікарю. Вона хоче дитину. Усі ці шапочки, сорочечки, які вона ховає у шафі! Але я не можу. У мене немає репродуктивних органів, моє тіло не розраховане на це. Я не знаю, скільки ми з нею вже не кохались. Я здивований, що вона досі не пішла від мене, хоча, мені здається, що цей момент рано чи пізно настане.

Він клацає щось на індикаторі, встановленому на його лівому передпліччі, після чого його око знову забарвлюється в червоний. Я запитую в нього, що він зробив. Він відповідає:

- Я перезавантажив головну програму.

Я запитую про його стан.

- Мені краще. На деякий час. Знаєте, ця надсила – повне лайно. А усі ці дифірамби, ключ від міста, визнання людей – це порожнеча. Для них я лише засіб боротьби зі злом. Вони не знають, що за обличчям на плакатах і рекламних ховається незрозуміла істота, яка скоро з’їде з глузду.

Я запитую у нього, чи бачить він у своєму майбутньому надію на покращення його психічного стану.

- Ні. – відповідає він.


Пацієнт №2 «Нічний вершник».

Справжнє ім’я: побажав залишитись інкогніто.

Вік: наразі невідомо.

Сімейний стан: наразі невідомо.

Рід занять: «Антигерой».

Історія: наразі невідомо.

Він повільно заходить. Його погляд опущений вниз, ніби він розглядає власні черевики. Мені здається, що йому соромно приходити сюди. Я запитую, що його турбує.

- Моя маска, - каже він. – І мій костюм.

Я питаю в нього, що з ними не так.

- Вони, мені здається, витісняють мою свідомість.

Я прошу його розповісти докладніше.

- Я сумніваюся в адекватності власних дій. Одягаючи на себе маску, я зливаюся з нею на доволі довгий час. Усі мої спогади, мрії, фантазії в такі моменти відходять на другий план, уступаючи місце жорстокості. Так, поліція не схвалює моїх методів, але мені здається, що по-іншому з цим непотребом не можна.

Я прошу розповісти його про Нічного вершника.

- Що про нього можна сказати? Він сильний, жорсткий. Його не хвилюють людські цінності, а лише те, що він може зробити зі злочинцями. Ламаючи їм кістки, він відчуває насолоду.

Я питаю, чи не бентежить його це.

- Бентежить. Ще й як! – він закриває очі і відкидає голову на спинку софи. – Іноді я не розумію чи то він такий жорстокий, чи я.

Я прошу розповісти його про виникнення вершника.

- Думаю, з його виникненням пов’язане все моя життя. Він почав з’являтися ще в дитинстві, коли я жив у дитячому будинку. Саме він лупцював хуліганів, коли вони намагалися заподіяти мені шкоди. Потім він зник на кілька років, а з’явився ще раз тоді, коли мій, до того часу невідомий, батько заповів мені сто сімдесят мільйонів доларів. Неймовірно, правда? Пам’ятаєте? Про це навіть в газетах писали! Мене називали щасливчиком, але ніхто не розумів, що не це мені було потрібне.

Я запитую його про любов. Він відповідає:

- Так! Я виріс без неї. Можливо, саме через брак любові, аби компенсувати її ненавистю з’явився вершник.

Я питаю його, коли він все ж таки надягнув маску.

- Це сталося після загибелі моєї дружини. Вона стала жертвою маніяка, якого репортери назвали «збирачем сердець». Я був нестямі від горя, хоча навіть зараз зі сто процентною впевненістю я не можу сказати, що мені хоч трохи полегшало. Лілія була моїм єдиним коханням. Вона перша в світі людина, котра сказала мені солодке слово «люблю». А цей мерзотник зґвалтував її і вирізав серце з грудей! Я не міг сидіти, спокійно склавши руки. Саме тоді я вперше надягнув маску. Не знаю, що це було доля, чи випадок, але через кілька днів пошуків я знайшов його. Мені вдалося натрапити на нього, коли він ґвалтував чергову жертву. Дівчині ще навіть шістнадцяти не було!

Він знову закриває обличчя руками. Видно, що йому важко розповідати це. Я прошу його заспокоїтись і продовжувати.

- Я забрав покидька з собою. У підвалі я…

Він вагається. Я кажу йому, що як лікар я не стану його засуджувати.

- Я довго працював над ним, влаштував йому справжнє царство болю. Я зламав йому усі пальці… відрізав язика, член і яйця… а потім засунув в анус розпечений прут. Проте він був ще живий. Його крики досі лунають у моїй голові. Він неодноразово просив пробачення, благав, аби я відвів його до поліції, але вершник був нещадним… Я пам’ятаю, що взяв до рук ножа і…

Він плаче. Я даю йому хустинку, аби він витер очі. Через кілька хвилин він заспокоюється.

- Я вбив його, - каже він. – Я всадив ножа йому в груди разів зо двадцять. Кров бризкала мені в обличчя… тобто на маску. З кожним ударом я відчував полегшення, накопичення якоїсь дивної радості, яка чомусь потім зникла. Ось бачите, лікарю, чому я не можу бути впевнений в адекватності власних дії. Хіба людина, хай і настільки мерзотна заслуговує на таку смерть? Особисто я сумніваюсь щодо цього питання. Моральні устої, за якими мене виховували вихователі, кажуть, що ні, але вершник зовсім протилежної думки. Зараз я, звісно, не вбиваю, але бажання зробити це досить сильне.

Я питаю його про стосунки з жінками.

- Ніяких стосунків. Я не можу спілкуватись з жінками.

Він замовкає. Я настійно рекомендую йому пройти лікування у психіатричній лікарні.


Пацієнт №3 «Незламний».

Справжнє ім’я: Демієн Картер

Вік: 65 років.

Сімейний стан: одружений.

Рід занять: колишній космонавт, нині «супергерой».

Історія: після повернення з орбіти Венери виявив у собі надзвичайні здібності.

У кабінет він заходить впевнено, проте трохи награно. Видно, що він звик до того, що всі вважають його еталоном сили, хоробрості і справедливості. Його обличчя випромінює гордість, але. Коли він опускається на софу, воно змінюється. Тепер він виглядає безпорадним.

- Я боюсь свого майбутнього.  

Я питаю його, що він має на увазі. Він каже:

- Як ви знаєте, я не ховаю свого обличчя за маскою, оскільки маю бути символом справедливості для людей. То ж усі знають, що у мене є дружина. До речі, недавно я дізнався, що вона вагітна.

Я кажу, що радий за нього.

- Дякую. Але мене хвилює те, що це буде за дитина. Мої гені зіпсовані, як не крути. Я маю надлюдську силу, можу бігати зі швидкістю світла, моя шкіра міцніша за титан, а що найголовніше – я не старію. Та де ж гарантія того, що генетичні зміни не торкнуться мого сина.

Я пропоную йому варіант, що, можливо, його син стане першою новонародженою надлюдиною. Він не погоджується.

- Мені так не здається. Отруйно-зелений колір моєї сперми не вселяє довіри. Я боюсь, що моя дружина народить потвору, для якої більш прийнятним середовищем стане орбіта Венери. І я навіть не знаю, що робитиму, якщо це станеться.

Коли він розповідає це, його шкірою пробігають мурашки. Чисто з психологічної точки зору, цікаво бачити найсильнішу людину світу в такому стані.

- Але це не єдина проблема, - продовжує він. – Навіть якщо дитина народиться здоровою, то моє майбутнє – це вічне життя, а якщо не вічне, то достатньо довге, аби я побачив смерть усіх своїх близьких. А я цього не хочу, лікарю! Я хочу спокійно виростити свого сина, побачити як він закінчить школу, університет і постарішати зі своєю дружиною. А не залишатись вічно молодим в той час, коли моя жінка повільно вмиратиме, а за нею мої діти, онуки і так далі, доки хтось не винайде спосіб вбити мене.

Він хватається за голову.

- Я хочу бути людиною, лікарю!

Я запевняю його, що він людина.

- Ні! Я лише символ, що дивиться на людей з телевізійного екрану. Я можу допомогти будь-кому, але немає того, хто зміг би допомогти мені.

По його щоці прокотилась сльоза. Він, помітивши це, одразу витер її і надав своєму обличчю суворості.

- Прошу вибачення, - тепер він знову говорить впевнено. – Я не маю права дозволяти собі сліз. Я ж Незламний!

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
04.05.2015 Проза / Оповідання
Мертві спогади
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Останні краплини
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Гроші не пахнуть
23.10.2016 © Олена Яворова / Есе
Твоє пекло чийсь рай
20.10.2016 © Олена Вишневська / Новела
По той бік дверей
30.09.2016 © Карабєн-Фортун Катерина / Нарис
Сповідь на диктофоні
Оповідання
12.05.2015 © Наталка Янушевич
Фотограф снів
11.05.2015
Проблеми героїв
10.05.2015 © Влада Черкасова
Часовой
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 104  Коментарів: 1
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 16.05.2015 18:51  Фотограф думок для © ... 

У Вас дивовижна фантазія! З захопленням читала ці історіі, дуже сподобались. Вони насправді показують, що супергерой насампедед хоче бути людиною. Дякую за отриману насолоду від прочитання. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +37
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.03.2012 © Піщук Катерина
03.12.2011 © Т.Белімова
09.12.2010 © Тундра
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
23.02.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди