Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
04.05.2015 01:40Оповідання
 
10000
З дозволу батьків
© Кальніченко Артем

Мертві спогади

Кальніченко Артем
Опубліковано 04.05.2015 / 29033

Темна ніч. Хмари згустилися на небі, затуливши собою зорі й місяць. В лісі немає поодиноких стовбурів ліхтарів, а шосе залишилося далеко позаду. Жодного джерела світла, окрім мого кишенькового лайтстіка. Туфлі провалюються в багнюку – на джинсах залишається бруд. Неймовірно сверблять укуси комарів, і хоч кусають мене лише вони, здається, що я став вечерею для всіх видів комах. Зараз я приймаю той прикрий факт, який засвідчує дурість мого вчинку: приїхати в це місце без спеціального одягу та приладдя, але зараз це не має жодного значення.

Десь страхітливо ухнула сова, а позаду пробігло щось маленьке. Можливо, їжак. Наді мною розпустили чорне листя крони дерев, де лісові птахи звили собі гнізда. Зараз більшість із них, напевно, сплять, але через кілька годин їхній спів прикрасить ранок.

Пройшовши далі стежкою, я помічаю моторошне мертве дерево, дуб. Його сухі гілки нагадували гострі пазурі, а корені, що стирчали з-під землі, чомусь здалися схожими на велетенських змій. На секунду я навіть чую їхнє зловісне шипіння, воно змушує мене уявити, як під корою метушаться сотні жуків і личинок. Іноді уява зраджує нам в такі моменти, коли ми цього найменше очікуємо.

За кілька хвилин подорожі стежка закінчується. Пробравшись крізь густі зарослі кущів, чиї колючки боляче кололи руки, я нарешті дістаюся озера. У дитинстві мені здавалося, що це не озеро, а океан, де живуть велетенські риби і морські чудовиська. Батько лякав мене, коли розповідав про них. «Вони вилізуть з води і заберуть тебе до себе, якщо не будеш слухатися», - казав він. Після цих слів у маминих очах спалахував вогник, та вона не насмілювалася нагримати на батька, чиї страшні історії змушували нас з братом ледь не труситися від страху.

Я бачу стару хатину - палац мого дитинства і сімейний котедж зрілості. Цей невеличкий будиночок тепер лише спогад, що пов’язує мене з моїм прокляттям, з моїм життям.

Я повільно підходжу і відчиняю двері. Через скрип іржавих петель, моєю спиною пробігли мурахи. Одразу відчувається неприємний запах плісняви і гниття; навколо пил і павутиння.

Я роблю крок і заходжу всередину. Біля плити стоїть моя мертва дружина, а за столом очікують на обід наші неіснуючі діти, про яких ми мріяли весь час, доки вона не почала мені зраджувати

- Люба, я вдома!

У відповідь лише тиша. Складається враження, що зайшов я не в будиночок на березі озера, а в потворний могильник, мерці якого, через здійнятий галас, скоро прокинуться. Їхні розлючені крики впиватимуться в голову кігтями, а найстрашніший мертвяк сухим і хриплим голосом прошепоче:

- Ласкаво просимо додому, сину.

Я відганяю цю ілюзію від себе подалі, адже труп мого батька зараз знаходиться далеко звідси і ніяк не може шепотіти мені щось на вухо. Та й чи можна назвати трупом те, що залишилося в могилі? Процес розкладання перетворив могутнє тіло людини, тіло мого тата, на кістяк. З рештою, це природно, чи не так?

У легені крізь ніздрі пробирається вологе повітря. На стінах висять сімейні фото, люди на яких мають гарний вигляд. Їхні обличчя усміхаються, а руки тримаються одна за одну. Маленький я стою в центрі однієї з світлин - це видовище викликає смуток. На руках у мене маленьке цуценя, яке потім я назву Чіко. Дурнувате ім’я для здоровенного собацюри, яким воно потім стане, але на той час я про це не думав.

Я тягнуся до фотографії. Рука пливе повільно, неначе вона належить водолазу, і торкається рамочки. На пальці залишається пил, але тепер можна прочитати напис «Мій одинадцятий день народження». Я сам виколупав його ножем. Вийшло криво, але зрозуміло.

Спогад про моє дитинство здається недолугим, мертвий і нікому непотрібний жарт. Сонячний день, свято, гості, подарунки, солодощі – все це тепер здається нереальним. Я пам’ятаю як біг берегом, тримаючи над головою літачок. Брат і просив погратися, коли наздогнав. Я відмовив і побіг далі. Комізм у тому, що через двадцять три роки він переспить з моєю дружиною. Чи усвідомлював він це, коли займався з нею коханням? Не знаю. Мабуть, ні.

23 роки. Час залишається для мене чимось незбагненним. Іноді мені здається, що його взагалі не існує. Всі ці годинники лише дурнуваті завіси, створені примітивізмом людського розуму, щоб сховати глобальний сенс існування життя. Наше минуле і майбутнє – ніщо; планета крутиться навколо Сонця і їй зовсім не цікаві мрії й спогади людини. Смерть моєї дружини залишилася для неї непоміченою, адже вона не припинила обертатися. Так само вона не помітить смерть будь-кого з нас. Ми для неї не більші за мікробів.

Від думок мене відволік гуркіт на кухні. Серце у грудях ледве не зупинилося, але згодом страх покинув мене. Я залишаю світлини наодинці – від цих облич мені стає огидно.

Я заходжу на кухню - дерев’яна підлога скрипить і тріщить під моїм взуттям. Сподіваюсь, що дошки ще не остаточно прогнили і я не провалюсь у підвал. Джерелом шуму виявився пацюк, який, скоріш за все, випадково зачепив хвостом металеву миску і вона звалилася зі столу. Тварина подивилася на мене зі здивуванням: людей вона не бачила вже давно. Потім вона пискнула і втекла, залізши в діру у стіні.

Кілька секунд я стою нерухомо, прислухаючись до звуків всередині стін. Там, напевно, ціла колонія пацюків. Мені згадується оповідання Стівена Кінга «Нічна зміна», ці гризуни з’їдають двох робочих хлопців, які розчищали підвал. Цікаво, чи трапиться те саме зі мною, якщо я спущуся до підвалу цього будинку? О так, я вже бачу таку картину, одночасно жахливу й прекрасну, якщо подивитися на неї з боку збоченого почуття краси. Я валяюсь на підлозі, закривши лице руками. Навколо мене зібралися кілька сотень пацюків. Піднявши свої писки вгору, вони розступаються перед своїм вожаком, Пацючим королем з казки Гофмана. Він повільно йде - його жирне черево з кожним кроком бовтається туди-сюди. Уважається, що пацючий король – це кілька пацюків, які зрослися між собою. Страшна доля, як на мій погляд, не мати індивідуальності. Він підходить до мене, шкірячись.

- Доброї ночі, ваша величносте! Не бажаєте покуштувати людського м’яса?

Король задоволено пищить, адже перший шматок належить йому. Сильний біль змушує мене закричати. Відкривши очі, я бачу як частинка мого тіла зникає в одній з його глоток.

- Смачного!

І де ж Лускунчик, коли він так потрібен? Знову писк, але тепер вже пищать плебеї, бо тепер і їм можна насититися. Жахлива смерть чоловіка, що невідомо чому приїхав до будинку, де прожив більшість свого життя; де народився, там і помер. Досить іронічно.

Я голосно чхаю. Мабуть, так голосно, що почули всі мешканці будинку. Розплющивши очі, я бачу одного з них – великого павука, який спускається на мою руку по своїй павутинці. Першим бажанням виявилося, звісно ж, скинути його, але я стримався. Не знаю чому, але мені стало цікаво, що ж він робитиме далі. Павук спустився повільно й обережно, застиг.

Він боїться мене. Так, я б на його місці теж боявся б.

- Це ти сплів усю цю павутину? – тихо запитав я. Усі його вісім очей, здається, дивляться мені у вічі. Можливо, він хоче відповісти, але не може. Щупальця, якими він розривав на шматки мух, не пристосовані для розмови. Маленька істота, яка ніколи не стане мучити себе важкими питаннями, на які людство намагається знайти відповідь уже сотні років. То чи може людина мати щось спільне з павуком, що сидить на моїй руці? Він плете павутину, а хіба люди роблять не те саме? Кожен з нас плете тонку нитку долі з думок, хороших і поганих вчинків, правильних і неправильних рішень. Вони переплітаються при випадкових зустрічах і побутових розмовах, при знайомствах і прощаннях. Усі ми пов’язані павутинням наших життів.

Павук, перебираючи лапами, поповзе вгору. Коли він дістається ліктя, я скидаю його з руки, і через секунду він летить униз.

Раптом у мою голову знову залізли спогади. Тепер я вже не дитина, а молодий хлопець, який закінчив університет і одружився, а в подарунок отримав батьківський дім. Тоді мені здавалося, що життя вдалося і біла смуга не закінчиться ніколи. Молода й прекрасна дружина сидить навпроти мене за столом, тримаючи в руці келих вина. При тусклому вогнику свічки її обличчя має таємничий вигляд, від чого здається мені ще привабливішим. Коли я дивлюся на неї, то на моєму лиці з’являється посмішка.

- У мене для тебе є подарунок, - її приємний голос розриває тишу романтичної вечері. – У вітальні.

Я розплющую очі: хвиля спогадів поступово відпускає мене, але всередині прокидається нестримне бажання продовжити її. Мій погляд падає на арку, що веде у вітальню. Повільно я просуваюся до неї. Глибокий вдих і крок уперед. Перед очима постає неприємне видовище: те, що колись було місцем для прийняття гостей, тепер перетворилося на смітник. Вікно розбите гілкою дерева, яка, мабуть, звалилася під час грози, а осколки скла валяються на підлозі. Протяг сюди заніс цілу купу різного сміття: пожовкле листя, папірці, поліетиленові пакети, які один письменник назвав вічним пам’ятником людству. Біля пошарпаного дивана я помічаю використані шприці, що по собі залишили наркомани – напевно, вони пролізли сюди через розбите вікно.

Я знову закриваю очі, повертаючи важіль на машині часу, переносячи себе назад на кілька років. Тепер я знову юний і впевнений у собі. Я лише двадцятип’ятирічний шмаркач, який навіть не здогадується, що його щастя скоро розіб’ється, немов вікно, у яке поцілили каменем.

На новенькому дивані стоїть коробка, обмотана у золотавий подарунковий папір. Вона виблискує у світлі лампи, від чого бажання негайно відкрити її посилюється. У дверному отворі стоїть і грайливо поглядає на мене дружина. Тоді я ще не знав, що вона стане моїм втраченим коханням, яке піде геть, забравши все щастя з собою. Я зриваю подарункову обгортку і відкриваю коробку. Всередині лежить годинник марки EDOX з золотим обрамленням циферблату. Я посміхаюся і беру подарунок у руки. Стрілки показують десяту вечора – я ще не розумів усю непотрібність часу.

- Скільки ти за нього заплатила? – запитав я.

- Неважливо, любий. Але, якщо хочеш знати, то збирати на нього мені довелося кілька місяців.

Її обличчя сяяло і випромінювало радість, коли вона побачила моє здивоване лице. Звичайно, отримувати подарунки приємно, але дарувати їх набагато приємніше.

- А з якого приводу?

- Мені просто хотілося зробити тобі приємно.

Я одягнув годинник на руку. Вона підійшла до мене і обняла.

- Дякую, - прошепотів я їй на вухо і поцілував у шию - присмак її ніжної шкіри залишився на моїх губах, а подарунок досі на моїй руці і в моєму серці, немов могильна плита нашій мертвій любові.


***

Угору тягнуться сходи. Гнилі й покриті пліснявою дошки ледве витримують вагу мого тіла. Я сподіваюся, що моя нога не провалиться і не застрягне. Залишатися тут надовго в мене немає жодного бажання. Причиною цьому слугують не тільки пацюки, павуки, пліснява і пил, а й те, заради чого я сюди приїхав. Спогади переповнюють мій слабкий розум, але, попри відчуття, що моя голова зараз лусне, я продовжую просуватися вперед.

Гучні кроки луною відбиваються від стін. Якби тут хтось жив, він неодмінно дізнався б про прихід чужинця. А чи чужинець я? Смиренно розглядаючи старі фотознімки, що їх розвісила мама на стіні навпроти сходів, відвідуючи кухню, у якій я колись їв і готував, і вітальню, де доводилося приймати гостей, я розумію, що давно перестав бути частиною цього дому. Можливо, якби всі речі я забрав з собою, а не залишив тут, мені б не довелося повертатися. Я б більше ніколи не приїжджав сюди і, либонь, навіть не згадував би про це місце. Воно одночасно і рай, і пекло. Теплі реалії минулого, якими тепер переповнена моя свідомість, жалять, немов бджоли, і, випустивши отруту, помирають. Мертві спогади у моїй голові.

Піднявшись на другий поверх, я озираюся навкруги і розумію, що примарний час не оминув і його. Невеличкий протягу дує в обличчя – десь, мабуть, ще одне розбите вікно. Я дивлюся вгору і бачу візерунок, на якому зручно вмостилися кілька членистоногих мешканців цього будиночка. Можливо, це параноя, але мені здається, що всі вони дивляться на мене. Незліченна кількість очей тепер споглядає за мною. Для них я непроханий гість, що повинен забратися якомога скоріше. Павуки перешіптуються між собою – їхні презирливі голоси доносяться до моїх вух.

Я повільно йду коридором, проводячи рукою по стіні. На кінчиках пальців залишається пил, а разом з ним і сотні кліщів, які живуть у ньому. Я витираю руку об піджак – зараз не треба турбуватися про чистоту й охайність.

Двері, до яких я прямую, чи то за подихом вітру, чи то за чиєюсь магічною волею, відчиняються переді мною самі. Я заходжу всередину кімнати, яка раніше слугували для нас з братом дитячою. Це був наш неприступний замок, де ми оборонялися від прибульців, монстрів, лицарів та інших ворогів, яких створювала хлопчача уява. Раніше я мріяв, що фортецею ця кімната буде слугувати й для мого сина, або палацом принцеси для доньки, але то було давно, ще у той час, коли ілюзії і мрії не покидали мене ні на мить. Як добре бути дурнем!

Два порожніх ліжка вже майже повністю прогнили. Якщо легенько натиснути на бильце, то воно, я впевнений, трісне і зламається. Писемний стіл, що стоїть біля вікна, тепер більше схожий на купу дров для вогнища. А раніше на ньому розміщувалися зошити й підручники, що їх нам видавали у школі - її ми обидва ненавиділи. Або солдатики, якими ми так полюбляли гратися. Коли я став підлітком, на зміну солдатикам прийшли нові іграшки: браслети з шипами, шкіряні куртки, плакати із різними рок-зірками. Мій найулюбленіший зображав виконавця у масці клоуна, який тримав у руках барабанні палички.

Моє ліжко нічим не відрізняється від ліжка брата: такий же старий і гнилий обід для термітів. Я пам’ятаю, як сидів на ньому, дивлячись братові в очі.

- Клянуся, що ніколи не зраджу тебе, - сказав він мені тоді.

- Клянуся, що ніколи не зраджу тебе, - повторив я. І все ж таки він мене зрадив, отримавши в якості тридцяти срібників любов моєї жінки.

Мені стає огидно і я виходжу назад в коридор. «Навіщо я сюди приїхав?» - промовляю сам до себе і не відповідаю. Дитяча залишається позаду, а моя душа выдчуває полегшення. Я повільно йду вперед.

Дім переповнений різними звуками – його привиди відчувають мою присутність. Складається враження, що всі вони зібралися в одному місці – спальні батьків, яка потім стала моєю. Цілий натовп чекає на мене, аби вчинити самосуд. Вони ненавидять мене за те, що я ненавиджу їх. Сім’я – прокляття, якого ніколи не позбудешся, адже воно буде переслідувати тебе все життя. І навіть у пеклі, коли велетенський казан з кип’ячою смолою стане твоєю домівкою, ти неодмінно побачиш обличчя брата. Там йому й місце!

Переді мною останній кордон, останній спогад, який перетворить мене на живого мерця, або врятує від вічної муки.

Я підходжу до дверей і легенько штовхаю їх вперед. Вони відчиняються, скрипом доповнюючи ноктюрн, який чутно довкола. Це місце – скупчення темряви усього мого єства, усього мого болю і страждань.

Я дивлюся вгору і від подиву без свідомо відкриваю рота. На старій люстрі, вчепившись міцно лапами, вниз головою висить велетенський кажан. Його розплющені очі вирячилися на мене, але я не бачу в них жодних емоцій. Немає ні злоби, ні здивування, ні переляку, а присутня лише червона порожнеча, у якій я розчинююсь, немов цукор у воді. На секунду вона зникає, а потім лунає нестерпний писк, від якого мої барабанні перетинки, здається, лопаються.

Пальцями я перевіряю вухо – цівки крові не виявлено.

- Забирайся звідси! – кричу я, махаючи рукою. Кажан підвищив тональність, від чого його «спів» став ще нестерпнішим. Але, злякавшись, він швидко вилітає у вікно, де взагалі немає скла. На фоні місяця він нагадує Дракулу з роману Стокера.

Я полегшено зітхаю, але через кілька секунд знову напружуюсь. Я бачу ліжко, на якому спить моя кохана дружина, мій сенс життя. Пасмо її чорного, немов сама ніч, волосся впало їй на щоку. Його акуратно прибирає рука мого брата, який лежить поряд, посміхаючись.

Цей спогад, а точніше фантазія, яка виникла одразу після того, як я дізнався про зраду, здається настільки реалістичною, що я стискаю руки в кулаки. Сама думка про те, що вони вдвох могли займатися коханням на нашому сімейному ліжку здається мені абсурдною, але це факт. Чому? Бо вона сама ненароком обмовилася про це.

Один швидкий рух рукою і мій кулак з усієї сили врізається у стіну. Фізичний біль – ніщо, він усього лише сигнали про небезпеку, що передаються з мозку. Так я стою деякий час, доки не відчуваю пальці моєї матері на своїй руці. Я повертаю голову і бачу її, жінку, яка мене народила і виховала. Вона витирає сльозу з мого обличчя, а я не в змозі вимовити ні слова. Поряд з нею стоїть мій мертвий батько, а за ними мій брат з дружиною - вони усі зібралися тут.

- Що вам потрібно?! – кричу я. Зараз моє обличчя, напевно, нагадує гримасу психопата. – Забирайтеся геть! Я не хочу бачити жодного з вас!

Я падаю на коліна і закриваю лице руками: з моїх очей течуть сльози. На своїй голові я відчуваю руку батька, яка майже розклалася. Від неї смердить гниттям і смертю, але я навіть не думаю відштовхувати її.

Згадати щось неважко, а забути - неможливо. Нам ніколи не вдасться втекти від минулого. Кожен наш вчинок впливає на подальше життя. Зробивши складний вибір, ми завжди намагаємось передбачити наслідки, але майже завжди все йде не так. Чи міг я щось передбачити? Ні, бо я всього лише людина, мікроб всесвіту. Наслідки – це робота бога.

Я прибираю руки від обличчя і дивлюся вгору. Навколо нікого немає, та й не повинно бути. Це всього лише старий будиночок біля озера, тут немає ні привидів, ні мертвих спогадів, а лише витвори моєї уяви.

На вулиці вже світає. У мене з’являється надія, що сонячні промені перетворять усе на попіл. Вони будуть випалювати кожну живу істоту і ніщо не сховається від їхнього вогню. Ліси, поля, міста, гори, озера, річки й моря – усе перетворюється на прах. Мільйони людей тепер частина найбільшого крематорію за всю історію існування життя. Півсвіту перетворюється на ніщо.

Тепер я стою на березі озера і спостерігаю світанок. На жаль, моє бажання не справдилося, і я не згораю під палючими променями нашої зірки. Мої легені наповнюються прохолодним ранковим повітрям. Небо поступово змінює колір.

Весь світ – це один велетенський годинник, а я ненавиджу годинники, ненавиджу минуле, яке не можу забути, і майбутнє, яке не можу побачити, бо я всього лише людина, шматок м’яса наділений свідомістю.

Сонце встає: починається новий день. А я йду берегом озера, продовжуючи крихку тривкість життя.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
17.04.2015 Проза / Оповідання
Хороший хлопець
11.05.2015 Проза / Оповідання
Проблеми героїв
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Останні краплини
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Гроші не пахнуть
23.10.2016 © Олена Яворова / Есе
Твоє пекло чийсь рай
20.10.2016 © Олена Вишневська / Новела
По той бік дверей
30.09.2016 © Карабєн-Фортун Катерина / Нарис
Сповідь на диктофоні
Оповідання
10.05.2015 © Влада Черкасова
Просто работа
04.05.2015
Мертві спогади
30.04.2015 © Двірний Сергій
Словарі
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 139  Коментарів: 1
Тематика: Проза, оповідання, моторошне, густі зарослі, дитинство, спогад, будиночок, час, минуле, згадати, забути, новий день
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 04.05.2015 08:54  Тетяна Белімова для © ... 

Моя оцінка - чудово! Майстерно відтворили психічний стан людини, яка вчинила злочин, але все подальше життя є покарою за нього. Містичні елементи не конче передавати через зовнішні деталі (павуки, кажан), проте це не псує, звісно, Ваш текст. Успіху!  

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +13
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +59
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +39
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +89
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
29.08.2010 © Віта Демянюк
23.02.2013 © Тетяна Белімова
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
26.03.2012 © Піщук Катерина
22.12.2012 © Каранда Галина
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди