Сторінками родоводу
з рубрики / циклу «Моє Дубно»
1830 рік. Вбиваються тополі у пух. Кам’янистим бруком вицокує підвода, запряжена парою коней. Два кучерявих чуби видніються між ряднистими тлунками. Збоку щось кудахкає Міріам.
Тимофій був за вдачею гарячий і запальний. Вештав світом з метою нарешті осісти десь, щоб обезпечити собі сяку-таку старість. Давно був наслуханий від старого єврея про місто Дуба. Місто стояло у гирлі тодішніх торгівельних шляхів. Тільки ледачий трутень не зумів би хоч чим заробити у перебігу ярмаркової торгівлі. Маючи руки і ноги, треба було бути геть дурнем, щоб лишитися без куска хліба на день. А маючи годованих коней і воза – той поготів. Але мав Тимофій свою маленьку нехитру слабкість, дуже любив він брязкіт монет. Бувало, натирав їх аж до блиску. Лише сліпий не розгледів би сережку у його лівому вусі за пишною бородою.
Сім’я мала цікаву подорож, вони прямували з Криму, куди заїхали у гості до далеких родичів. Із особистих речей і провізії Тимофій взяв з собою найнеобхідніше. Поміж смугастих згортків було лише дві скрині. Він віз шовк, кілька жупанів, серед яких його святковий – з великим білим коміром, берет і кілька коштовних камінців, що лишилися йому ще від прадіда. Сувій дорогого шовку, баранячу шкіру і пару бутелів і плетених глеків з вином. Планував відразу вторгувати певний крам, цього мало вистачити на першу пору. Тим паче, на нього чекав чоловік з єврейської громади, що мав зустріти і поселити бодай тимчасово.
Зору відкривався глибокий яр. Сполохані хмари, як сірі кульчуги текли річкою, кінці якої, здавалось, стікали в саме підземелля. А русло наче завмерло, що й годі було розгледіти його витоки. Сонце пекло просто нещадно. Тимофій стягнув капелюха, протер мокрого чуба рукавом. Буркнув щось до коней і звернув віз до перевалу, поближче до води.
Фіра скотилася ґрунтовим насипом, і перед зором відкрився захоплюючий пейзаж
.
Річка була покручена між плетючих верб синьою стрічкою. І утікала під насуплені мури якогось величного і грізного замку з насторожуючими баштами. Це пізніше вони дізнаються, що то є замок князів Острозьких. Через усю течію провисав масний, просмолений, дерев’яний міст, який тихо скрипів, порушуючи спокій грізної та непідступної фортеці. Дві паралельні вежі переглядалися далекими поглядами, немов недовірливі сторожі. А прозорим руслом шугав полохливий окунь.
Перед очима пробігали будинки з красивою архітектурою, костел святого Яна Непомуки, Ратуша, яку звів князь Михайло Любомирський, міська площа. Дзвонар вибивав у дзвони на честь православного свята під куполом дерев’яної церкви на ім’я пророка Іллі (Тимофій не знав хто це, як і не знав, що нащадки його стануть ревними християнами і будуть сповідувати віру у святу нероздільну Трійцю.І того, що змінить він пару-трійку файних жінок – теж не знав), а здавалося, що то б’ють дзвони на їхню честь, так святково і піднесено зустрічало Тимофія славне Дубно. Ось, за хвилин десять і брама.
- Пане, пане! Дозвольте черевики наваксую!
- Тютюн!
- Суниці!
Безкінечне кудахкання свійської птиці поруч, і довжелезні столи з усілякою провізією. По обидва боки ярмарку було зведено кілька двоповерхових будинків навколо Ринкової площі.
Пилюка. Іржання коней. Шум і гам, що Тимофій ледь не натнувся на циганку, яка годувала грудне немовля молоком просто серед дороги. Слух його відволік габзуючий тромбон, який нагадав юнку Ревекку з її танцями. Свої неприборкані вихватки і запальну вдачу. Хіба ж винен він, що тягло його до всього красивого? Себто, до коштовних речей, гарних. жінок, доброго вина, що в цім постидного?(Думав про себе, підкручуючи вуса.) Але попри всю свою розміреність, він був доброю людиною, завжди кидав монету жебраку і не проходив осторонь чужого горя. А місто захоплювало його все дужче своїми краєвидами. Гомінкий говір, яскравий колорит велетенської ярмарки, яку і ярмарком було важко назвати, просто вражали. Це був вселенський стихійний базар. Той запах у повітрі він запам’ятає назавжди, бо саме так, як йому здавалось, пахне саме життя у своїй бурхливій стихійності. Зікрата віщунка, яка потягне його за руку так і не навіщує йому маючості. Але й не побачить вона стиглого винограду, який плестиметься зі стріхи. Файного і добротного саду. Простої, але доглянутої пасіки на кілька вуликів. Не розповість про його подорожі західноукраїнськими землями, чесні набутки і славну нажиту господарку.
Тимофій захоплювався цією землею і усім побаченим, як Мойсей мріючи про землю обітовану. Він вірив, що життя сулить йому самі яскраві моменти, що в круговороті часу він вже точно не загубиться. І у повній мірі проявить себе у цьому поріднілому, з перших хвилин, місті.
- Ось де Ви! А я вже зашукався. Нужбо ниц бруком, там ваша хата. За брамою, ходім.