Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
12.05.2015 13:03Оповідання
 
40000
Без обмежень
© Наталка Янушевич

Фотограф снів

Наталка Янушевич
Опубліковано 12.05.2015 / 29145

- Ось бачиш цей пасок? Звичайна пов’язка на голову, - він простягнув мені непримітну трикотажну штукенцію, - але всередині – мій винахід. 

- Всередині? – я почала приглядатися до темно-синього паска, намацуючи пальцями натяк хоч на якийсь винахід. Там справді було невеличке ущільнення. 

- Ця пов’язка ловить сни. Тому я перший у світі фотограф снів. 

- Жартуєш! – трохи питально, а трохи стверджувально вигукнула я. 

Значно пізніше я зрозуміла - він не жартував. І хоч таке ноу-хау я точно уявляла кольоровим у квіточки й метелики( якби я взагалі його уявляла), він полонив мене страшенно нудним науковим поясненням принципу дії і таки витряс з мене захоплене «Ніччого собі!» 

Ми сиділи в моєму офісі. Цим гучним словом називалася тісна кімнатка з тризначним номером, який легко забувався, на надцятому поверсі будівлі, що прихистила під одним дахом такі різноманітні види послуг, що ніхто й не дивувався, коли в бухгалтерію раптом заскакував якийсь клієнт у пошуках дизайнера. Просто кому першому не ліньки, той скеровував приблуду куди слід. 

Стіни від підлоги до стелі я вкрила світлинами і репродукціями, які найбільше любила, сумістила саморекламу і естетику. Чорно-білі та кольорові витвори розповідали радше про мене, ніж про мою працю, але це зауважували тільки близькі друзі. Решта гостей могли лише з*ясувати для себе, чи співпадають наші з ними смаки. Хоча й це допомагало в роботі. З меблів були тільки кілька просторих крісел і невеличкий столик. Тут ми вперше й отаборилися. 

Максим – так звали хлопця – стверджував, що, одягаючи на голову пов’язку, можна не тільки піймати сновидіння, але й сфотографувати їх. Такого я не чекала. Переважно навідуються власники фотоапаратів, які вирішили, що є фотомитцями. Навіть на такому полі нарцисів іноді бувають речі справді мистецькі, їх я й намагаюся знайти. Але світлини снів мені ще точно не траплялися. 

Він був приблизно мого віку, тому з третьої хвилини ми були на «ти». Емоційно жестикулював, детально розповідаючи мені про те, як вперше побачив нечітке зображення. А я не знала, чи вірю йому до кінця. Власне, з наукової точки зору мене мало цікавив той «фотоапарат». Я організовувала виставки, тож хлопець прийшов показати саме світлини – продукт, так би мовити. 

- Ти обробляв ці фото? Хоч якось? - запитала я. 

- Ні, від такого знижується їхня цінність і достовірність. То ж картинка, яку бачила людина, коли спала. 

- Це можна якось перевірити? 

- Нн-ні, напевно. Хіба сам сновидець не забуде вранці нічних історій. 

- А як же право на оприлюднення світлин? 

- Особисті дані приховано. Решту можу показувати. Така моя умова від початку. 

Захоплення фотографією і наукою Максим суміщав давно. Але цей його винахід – то був чистої води інсайт. Прагматик скаже, що так може вважати будь-хто, занурений у певну проблему, одначе нове – результат переробки величезної купи інформації. Та хлопець був переконаний: яблуко Ньютона гепнулося йому на голову просто з неба. І юнак не дав йому впасти, а з’їв, навіть добре не пережувавши. Усе-усе, детально проаналізоване і розкладене по полицях, деякий час відлежувалося. Максим хотів «свіжим оком» поглянути на ідею. А згодом втілив у життя, не дуже дбаючи про авторські права. Більше його цікавив результат. 

Перші знимки виходили нечіткими, довелося «підтягувати» якість. Та й перевірити, чи справді то є сновидіння, не завжди можна було. Хоч досліджуваними стали, як це буває, рідні й друзі. Часом людина дивилася на світлину і в очах у неї щось невловимо швидке наче відмотувало плівку назад, у той сон. Тоді він пригадувався, оживав і доповнювався розповіддю. А світлина – підписом. 

Так Максим помалу переконувався, що його винахід працює. Але переконувати ще когось йому не хотілося. По- перше, кожен винахід може бути однаково корисним і шкідливим, невідомо, як складеться. По-друге, його поступово почав захоплювати мистецький аспект справи - аналіз світлин. Хлопець перечитав Фройда і все, що мало хоч якийсь стосунок до сновидінь. Навіть сонники всіх родів і видів потрапили йому до рук, хоча до них Максим ставився не просто скептично, раніше він не визнавав їхнього права на існування. 

- Ось поглянь, - захоплено показував він мені, - людина перестрибує з даху однієї багатоповерхівки на іншу і не знає, як не впасти. А тут бачиш? Отут вона знайшла щось на зразок сходинки, проміжну споруду, щоб нарешті вийти. Як гадаєш, що за сон? Просто відпусти розум, слідкуй за асоціаціями. 

- Так зразу не можу. Якісь випробування, певно, проблема, пошук рішення. – почала белькотати я. 

- Точно! – він переможно вдарив долонею по столу. – То мій сон, коли я не знав, як мені бути з цим фотоапаратом! Тепер знаю: потрібна виставка

- Конче виставка? Навіщо? 

- Тебе не зацікавило? 

- Ні, що ти. Про це не турбуйся. Виставка буде. Хочу збагнути, чому саме ти захотів поділитися чужими снами. 

- Я маю дозвіл, якщо ти про це. З кожним досліджуваним я підписував договір. 

- До-го-вір?! І що ж у ньому? 

- Йдеться про моє авторське право на оприлюднення світлин, про збереження конфіденційності, про обмеження показу світлин еротичного змісту… 

- І такі бувають? – вихопилося у мене. 

- Чому ж ні? Невже тобі не снилися ніколи? 

Пригадала сон студентських часів, у ньому я кохалася зі своїм викладачем історії. Може, ще й були сни, але так зримо з пам’яті винирнув саме цей. І чого було такому снитися: не відчувала любови ані до особи викладача, ані до предмета, який він викладав. Максим неочікувано для мене сказав, що такий сон не обов’язково свідчить про любов, це може бути взагалі захоплення людьми з досвідом, надійними і рішучими. Або ж бажання розв’язати клубок накопичених проблем. 

- Щось у цьому є… - промугикала я, промовчавши про свій нещодавно вгаслий роман з чоловіком, який був старшим за мене на п’ятнадцять років. 

Максим роззирався довкола, навіть вставав, щоб роздивитись якусь з моїх офісних оздоб, і питав мене, чи це мистецтво. Я кивала головою, щось доводила, але на другій годині розмови мій новий знайомий вже переконував мене, що все мистецтво – сни. Бо все, що ми відображаємо, живе за тією межею. Навіть кольори спочатку народилися там, у снах. Жоден образ не постав сам по собі, особливо, містичний чи фантастичний. 

Хлопець припускав, що, аналізуючи сни, можна визначити, наскільки людина талановита, наскільки в неї розвинута інтуїція, екстрасенсорні дані. Та вся цінність мудрості буття, вся мораль, краса, гармонія – на поверхні. Зосталося показати це людям. Саме образи мали б наштовхувати кожного на правильні кроки і творчі рішення. 

- А як же слово? – не втрималась я. 

- Воно може доповнити, загострити чи загладити, але образ – це зовсім інше. От коли слово перетворюють в образ – інша річ. 

Вузьким коридором від мого притулку до вулиці, потім вузьким трамваєм до Максимової домівки ми вели найширшу з дискусій. Ворохобили кості філософів і митців, пригадували історії про винаходи у снах і дійшли одного дивного висновку: сни – це ще одне життя, де час рухається нелінійно. 

За розмовою часто приходиш до цілі швидше, ніж думав. Другий поверх без ліфта здався мені національною лотереєю. Помешкання як помешкання. Нічим не особливе. От тільки фотки. У Максимовій оселі було повно світлин. В альбомах, не так рівно й красиво розміщені, як у мене, та класифіковані і впорядковані. Можна було побачити, як з часом їхня якість кращала, а тематика ширшала. Він мав цифровий варіант кожної, але все-таки видруковував усі. Це було таке знайоме-незнайоме. Важко було вибрати щось конкретне, що об’єдналось би у тему. То був якийсь смисловий печворк. Тому ми вирішили відібрати особливо цінне для кожного з нас, а потім переглянути вдвох ще раз і звузити кількість. 

Так і зробили. Занурені надовго у роботу, ми шолопали світлинами і лише зрідка взаємно відволікали одне одного вигуками «Ух ти, дивись!» 

*** 

Чого ми тільки не повідбирали з Максимом! 

Дракони, осідлані лицарями, пригоди в усіх можливих і неможливих королівствах, розсипане перлове намисто і золоті скарби! 

Ненажери за повними столами, товариство найнесподіваніших персон, прямий контакт з прибульцями і космічні мандри! 

Голова, яка вибухає, померлі родичі, невідомі дороги і двері, місця і події! 

Набралося надто багато. І тоді почалася дискусія, яка тривала місяців зо два. Ми зустрічалися мало не кожен вечір, засиджувалися до ночі, і доводили, переконливо доводили один одному цінність тої чи іншої світлини. Врешті, вибрали з усього півтисячі зразків. Я почала підготовку. 

За якийсь час звернулася у невелику поліграфічну фірму, що розташувалася у тій самій офісній багатоповерхівці, де й мій офіс. Власне, до них я зверталася завжди. І практично з тими самими замовленнями: трохи невеликих афіш для нової виставки та кілька сотень буклетів. Вважаючи себе знавцем сфери образів, вельми критично ставилася до дизайнерського підходу поліграфістів, одначе намагалася приносити вже готову ідею та фото. Те, чого я не вміла, - це відшукати обрамлення слів до свого замовлення. Але тут працювала дівчина, що розуміла мене з півслова. Саме тому я й не змінювала місце, де друкувалися матеріали для виставок. 

Ця дівчина – Юля – мала років 25. Дрібна, худенька і кучерява, вона одягалася так, що я ніколи не могла до ладу розібрати й запам’ятати її вбрання. Жодного стилю з мені відомих, повний мікс і експеримент. З усім, від зачіски до взуття. То вона поставала у класичному, як мені здавалося, строї, одначе якась деталь «передавала привіт» абсолютно з іншого виміру. І так бувало щоразу. Іноді, завітавши до них, я навіть не одразу впізнавала її. Неймовірні кольори і деталі її образу наводили на думку: якби фактуру і текстуру паперу списували з її вбрання, фірма суттєво просунулась би вперед. 

Але розуміли це далеко не всі. Дехто вважав її дивакуватою, дехто надто екстравагантною, а такі, як я, зрідка вибирали колір фону зі словами « Такий, як Юлин жакетик!» Справді, вона надихала, ця Юля. 

Зі мною дівчина була в добрих стосунках і вже після кількох речень розуміла, що я хочу і чого не хочу. Думаю, якась рекламна фірма перехопила б Юлю, але кар’єрними амбіціями дівча не заморочувалося, а просто жило, як хотіло. Свобода як повітря активно заохочувалася двома братами-власниками фірми: Юля мала певний обсяг роботи, але стирчати в офісі було пунктом необов’язковим. Тому всі зв’язувалися з нею переважно мобільним, а тоді зустрічалися в приміщенні офісу. Я як знавець системи одразу телефонувала (вона жила в моєму телефоні під іменем «Юля текст»), а тоді вже зустрічалася особисто. 

Ми саме сиділи з Юлею в тісній кімнатці перед комп’ютером і я намагалася коротко повідати про суть виставки і про особливості світлин. Деякий час дівчина слухала спокійно й зацікавлено, але коли глянула на світлини, зовсім розхвилювалася. 

- То ви кажете, це сни людей? 

- Авжеж. Сама не могла повірити. 

- Та ні, я вірю. Проте це так… голо. 

- Як? 

- Як на мене, дуже інтимно. На світло витягується щось невідоме, що було тільки в однієї людини. З її футляра душі, чи як… 

Отак вона робила часто: незавершене речення зависало в повітрі, втягуючи співрозмовника у роздуми. Я спробувала переконати Юлю, що сновидіння – результат переробки інформації, яку людина сприймала вдень. Моя співрозмовниця погоджувалася, проте вбачала-таки щось надзвичайне у всьому. Ми розійшлися на тому, що дівчина хотіла передивитися вдома геть усі світлини. Я «скинула» їй електронний варіант. 

За кілька днів познайомила її з Максимом. Мала побоювання: що коли вони зовсім не порозуміються? Приміщення орендоване, дата відома, а буклети й афіші – ні. Тоді доведеться звернутися де-інде, а це може відбитися на сприйнятті проекту загалом. Та двоє молодих людей, певно, сходяться і на линві, натягнутій над прірвою, не те, що над світлинами сновидінь. 

Першим зателефонував Максим: 

- Я тобі вдячний. Вартувало стати фотографом снів заради єдиного знайомства з дивовижною, неймовірною Юлею! Ти знаєш, вона дихає тими знимками, вона розуміється на їхньому печворку. Вона запропонувала вдосконалити підписи і так влучно, що я захоплений. Я не спав ніч. Я весь у тих знимках. Боюсь, я фанатію. Та не знаю, від чого більше: від зображення чи від слова під ним. 

- Ти ж казав, що слово лише доповнює… 

- Я помилявся. У цієї дівчини кожне слово – образ. 

*** 

На вихідних я мала привід зібрати приємних для мене людей - власні уродини. 

Була пізня весна, тому традиційно зібрала тих, кого хотіла, на своїй дачі. Садити нічого не треба, бо я давно запопадливо перекреслила всі потенційні грядки і грядочки доріжками, газонами і декоративними квітковими композиціями. У мене було гарно, бо я це любила, проте не огірково-помідорно-кабачково. У мене був відпочинок, який я так любила саме тому, що нагода випадала рідко, надто рідко за незрозумілою метушнею, що має гриф «важливо» тільки у дуже відносному розумінні. 

Я придбала цю дачу за гроші від переділеного з сестрою дядькового спадку і ніколи не пошкодувала. Зробивши усе тут «під себе», чхати хотіла на всі фітофтори і парники разом узяті. Хіба що дерев насадила. Зате хатка у мене була казкова – невелика, чепурненька і зі всіма вигодами. Я любила тут прокидатися: замість звуків автівок і трамваїв чувся спів солов’їв та гудіння бджіл. 

Цього разу я також залишилася ночувати. Два легковики, під зав’язку набитих друзями, вирушили до міста ще пізнього вечора. Зі мною залишилися тільки Юля з Максимом. Транспорту в них не було, а проситися до людей, з якими познайомились кілька годин тому, не хотіли. Тож радо скористалися моїм запрошенням на ночівлю. Я могла б стати їм старшою сестрою чи, принаймні, бути господинею. Та, захмілівши чи то від кількох ковтків вина, чи від повітря, настояного на травневій природі, я зовсім ослабла. Погойдуючись у плетеному кріслі-качалці, я тихо засинала. 

- Хочеш, я почеплю тобі пов’язку? Твоїх снів я ще не ловив. 

- Давай… - ліниво відказала я. Хоча за інших умов, певно не погодилась би. 

Сон переміг мене без бою. 

*** 

 

Спати десять годин сучасна людина не може! Вона зривається до сходу сонця і не вгомонитися допізна. Мій новий рекорд був зафіксований наступного дня після забави – я проспала десять годин і жоден звук не порушив солодкого недільного спокою. 

Я лежала в ліжку і починала пригадувати, де я і що зі мною. З ґанку почулася спокійна розмова. Тиха-тиха, як рух пелюстки. Подумалося, що ці двоє - Максим і Юля - пасують один одному. Їхні голоси впліталися в одну плавну ріку розмови, що зрідка переривалася дзеньканням горнят. 

- Хочу кави! – без преамбул, кволо промовила я. Хвилю і з-за одвірка виглядало дві цікавих голови. Їхні посмішки й ранкове сонце остаточно визначили межі моєї реальності. Я підвелася. 

Почався чудовий день, з тих, які запам’ятовуються надовго. І що для цього потрібно, що потрібно для щастя? Просто не поспішати. От цього ми точно не робили. Кава, залишки вчорашнього торта, розкішні іриси та приємне товариство - все налаштовувало на неквапливу балачку. 

- Я упіймав твоє сновидіння! – наче відкриваючи велику таємницю, промовив Максим. – Видрукую фото, Юля підпише і це буде доповненням до подарунка. 

- І що ж мені наснилося? Певно, конуси на головах і свічки на торті? 

- Не знаю, подивлюся вдома. Тут - простір без компа. 

Я не вельми зацікавилася темою, тому коли Юля її змінила, все виглядало природньо. 

Аж по обіді, майже під вечір ми неохоче вибиралися з дачі. До міста було п’ять кілометрів, а ми не квапилися на транспорт, ми йшли пішки вздовж дороги. При самісінькому в’їзді у шум-гам нас підхопила машина добрих Максимових знайомих, аби доправити знову до того замкненого кола турбот, з якого треба видиратися значними зусиллями. 

*** 

Юля задзвонила вранці за кілька днів та домовилася про зустріч у Максима. Я погодилася. Чомусь мене й не дивувало, що вона запрошує до нього. Ще на дачі помітила між ними той легкий порив, що приносить особливе відчуття закоханості. Про насичену пристрасть не йшлося. Такі пари, як ця, взагалі живуть за окремими законами. Я теж утворювала таку пару. Колись. Тому розпізнала б із закритими очима. А ще мені лестило, що я їх познайомила. Погодьтеся, непросто знайти свою людину в такому величезному світі. 

Близько восьмої я була у знайомій Максимовій квартирі. Усе таке ж, як завжди. Тільки господар загадковий. Він з порога повів: 

- Привіт, ти маєш це побачити. Сядь. 

Мене з обох боків узяли під руки і всадили на диванчик перед столиком, на якому лежала так-сяк зібгана серветка з гаптованим краєм. 

- Твій сон. Пам’ятаєш? Юля підписала його. Цікаво, чи вгадала. – мовив Максим. 

Я повернула голову до серветки, яку Юля тої ж миті зняла. Переді мною була світлина: вода, кола на воді, силует, який у ній відбився, проте нечіткий, незрозумілий. Знимка була наклеєна на цупкий папір сливового кольору, унизу був підпис: 

Так тихо і легко, мов колами на воді,  

Занурює пам’ять у спогад один болючий… 

- Боже… - розгубилася я. 

Щемно, дуже щемно справді занурюватися у той сон, який тебе колись вже скупав у спогадах. Та я його пригадала. Аж тепер до мене дійшло, чому Юля з Максимом відшукали таку спільність. Вони ж попали в точку! Спогад справді був болючим. Як можна здогадатися за таким фото? 

Мені наснилась стара моя і болюча любов. Власне, нової та щасливої в мене й не було. Ця була єдиною. Але як же одна картинка може визволити спогад з-під влади забування. І то в день народження. Я пригадала, як мені наснився ВІН, як щось пояснював і доводив, а я тільки дивилася на воду, бо ми ж сиділи на березі ріки. І чулися мені дзижчання бджіл та спів пташок, але не шум води. 

Як же це було давно… Юля, мабуть, розуміла, Максим пішов готувати чай, а я все дивилася на цю світлину, наче вона відображала цілковито моє життя. Тепер уже тридцятитрилітнє. 

Після чаю і реплік, що ніяк не склеювалися докупи, я наважилася розповісти їм про нього. 

- Ми точно знали, що призначені одне для одного. Але, але… Існують якісь межі між «ми» і «я». І вони не завжди співпадають. Розумієте, про що я? 

Ні Юля, ні Максим навіть не ворухнулися. Я продовжила: 

- Словом, коли ніхто не готовий на самопожертву заради іншого, бо це вбиває його особистість, душу, єство і взагалі бажання жити, коли кожен з двох – ідея, неординарність, імпульс, на жертівник приносять… - я помовчала секунду, - саму любов. Але це неправильно. 

Я розридалася на плечі у Юлі. Тепер уже цілком видимо. Коли запала мовчанка, Макс запитав: 

- Хіба нічого вже не повернути? 

- Ніхто не знає… До розлуки звикаєш, а без неї не второпати, як любиш людину. Він далеко. 

- Де саме? 

- В Америці. Але бачиш, уміє без візи прокрастися в мої сни. 

- Він емігрував? – обережно поцікавилась Юля. – Він там не сам? 

- Та ні, сам, сам. Він, як і я, не знайшов нікого, наскільки мені відомо. І самотність його не мордує. Як і мене. Він там мав усі шанси для розвитку. Нині має кілька престижних нагород на фотовистваках. 

- То він фотограф? – вигукнули обоє. 

- Хіба то дивно з огляду на мою роботу? - справді, всі якось отямилися, що нас познайомила, власне, фотографія. – він кликав за собою. Та люди поділяються на тих, які мають ностальгію, і тих, які її не мають. Ми в різних категоріях. Не могла б залишити це місто, яке втомлює, цих людей, які думають і відчувають тими ж словами, що і я. 

- Хіба кохання не всесильне? – Юля розчаровано і тихо промовила оце речення. 

- Всесильне. Але не у всіх. Показуйте інші підписи. - я не могла роз’ятрювати цю тему. 

Ми довго переглядали того вечора готові до виставки фотографії снів з підписами і трохи навіть відволіклися. Наступного дня я навіть зателефонувала його сестрі, дізнатися, як справи. Але клопоти, пов’язані з виставкою, не давали шансів на роздуми. Усе треба було робити швидко і чітко. Афіші висять, буклети лежать. Усе готове. 

Юля впоралася із завданням на всі сто. Макс був присутній особисто. Виставка мала успіх. Великий успіх. Аж такий, що ми додатково продовжили її на два тижні. Це вже щось! 

Напевно, сама ідея фото снів здалася людям цікавою. Хоча, видавалося, далеко не всі вірили у те, що то справді сни. Люди готові були платити за перегляд світлин зі сном, аби хоч якось скидати тягарі реальності. Що ж, кожен рятується, як може. Я от на дачу втікаю. Хтось у гори лізе. Хтось пиячить. Можливість вештатися чужими снами також варіант. Чим інакше пояснити наш успіх? 

Про виставку написали у двох-трьох газетах. Соцмережі розтеревенили ще дужче. Ми стали на короткий час зірками обласного масштабу. До Максима підходили і самотні філософи, і науковці, і навіть представники силових структур, аби дізнатися, як можна сфотографувати сон. Почалися цікаві фінансові пропозиції. Деякий час це окрилювало його і захоплювало, але згодом почало набридати. Юля також потерпала, оскільки ті рядки, які супроводжували світлину, зворушували кожного і робили її, фактично, співавтором мистецького продукту, не самих снів. Не знати, чим би це закінчилося, якби не сталося наступне. 

*** 

Якось до Максима зателефонували й зацікавилися його пристроєм більше, аніж самими світлинами. Дзвонили з-за кордону. Синя пов’язка здалася комусь надзвичайним винаходом. Може, вона й у нас здавалася таким, але наші ж не квапляться ловити винахідника та всіляко підтримувати його. Кілька місяців пішло на організаційні питання, авторське право і таке інше. Аж раптом Юля з Максимом з’явилися в моєму офісі. Звикле «привіт» навіть не натякало на таку серйозну розмову. Почав він. 

- Ми прийшли тобі подякувати. 

- Мені? За що це? 

- Тобі, тобі. І багато за що. 

- Якби не ти зі своєю чудернацькою пов’язкою, то нічого б не було. – відказала я. 

- Нічого б не було, якби ти не так повернула. Ходив би я з тим винаходом диваком серед диваків та й усе. Ти познайомила нас. – він обійняв Юлю, поцілував у щоку, а вона легко усміхнулася. 

- Рада за вас. Це я не навмисно. – пожартувала і додала, - На весілля запросите? 

- Ми від’їжджаємо. Далеко. Удвох. 

- Надовго? 

- Можливо, назавжди. 

- Це точно? 

- Так. 

Я жартувала. У мене це вмикається автоматично під час сильного хвилювання. Я щось говорила про вистежування і про Ґемінгвея. Словом, виходила повна маячня. І вона не приховала хвилювання за долю двох людей, що стали вкрай близькими для мене за останні кілька місяців. Насправді, Максим спрямовував свій витвір не в шпигунське ремесло, а в медицину. Саме такий винахід міг би полегшити стан людей, які потерпають від душевного болю. І я раділа за них. Бо це було більше, ніж звичайна, хай навіть і дуже помічна, виставка світлин. 

- А ти, Юль? Що там робитимеш? 

- Інтерпретуватиму. 

- Ти ж філолог за фахом. 

- Сказали, що візьмуть. 

- То ви удвох покидаєте мене? 

- Якби не ви, може й не удвох… 

Юля пригадала мені той вечір, коли я побачила світлину свого власного сну. 

- Саме тоді… Розумієш? Саме тоді клацнув зум. Одночасно. 

Я питально подивилася на неї. 

- Ми зрозуміли, що найбільше важить лиш любов. І її не можна загубити. 

- Виявляється, можна… - сумно додала я. 

- Не можна. От побачиш… 

Та у когось задеренчав мобільний і я так і не дізналася повну відповідь на важливе запитання. Я провела їх до дверей під’їзді. Була з ними увесь той час, який залишався. Була ще раз на дачі. Була на вокзалі, була на зв’язку, поки вони не перетнули кордон. 

А потім залишилася сама. З розбурханими думками, з новими кар’єрними можливостями, але таки сама. Короткі повідомлення ніколи не замінять спілкування, а скайп - дотику. Буває, прикипаєш до людей. От я й прикипіла. Тому, мабуть, така спантеличена й самотня. І ніхто не знає, як довго так могло тривати, якби зовсім несподівано (майже як я – їй) не подзвонила його сестра: 

- Вибач, що турбую. Тут з тобою хочуть поговорити. 

Після короткої паузи я почула голос, який не чула довгих сім років. Він здався мені озвучкою з того далекого сну. Він стирав часові межі, як це роблять тільки сни. Але був справжнім. Він наче повертав у мою світлину тихий шум води. Тепер все було не таким. Усе здавалося безмежним. 

- Привіт, мала. Впізнаєш? Я в місті. Хочу зустрітися. Кажи, коли і де. 

Ми зустрілися того ж дня у мене. Зовні він не надто змінився. Але те, як рішуче, навіть рвучко, він рухався, як ненаситно впивався поглядом у все, що бачив у моєму помешканні, видавало зовсім іншу людину. Не було ані докору, ані з’ясовування чогось дрібного і дурного. Він почав з кінця – з висновку. 

- Я чув про твою виставку. – підійшов на відстань, на яку ніхто, крім нього не підходив. 

- Чув? 

- Я бачив світлину з колами й силуетом. Мені наснилося таке ж. Це твій сон? 

- Мій… 

- Ми знехтували єдиним – нами самими. Це треба виправити. У тебе хтось є? 

Я тільки заперечливо похитала головою. 

- І в мене… Я не відпущу тебе більше, розумієш? - він раптом поцілував мене. 

Здавалося, наші вуста чекали на це, як на підтвердження якоїсь небесної угоди, яку несила розірвати нікому. Жодні відстані безсилі в цій справі. І жодні ностальгії. 

Напевно, такої рішучості чекають довгих сім літ, щоб зрозуміти: кола на воді зникають, а відображення того, кого любиш, стає чітким і нікуди не зникає. І краще збагнути це через так багато часу, аніж не збагнути зовсім. 

А сни… Нехай вони ще комусь допоможуть. 

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
01.03.2015 Поезії / Патріотичний вірш
Колись ми були молодими птахами...
31.05.2015 Проза / Оповідання
Місто Янукович
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
Оповідання
15.05.2015 © Андрей Осацкий
Колоски
12.05.2015
Фотограф снів
11.05.2015 © Кальніченко Артем
Проблеми героїв
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 4 (4+0+0+0+0)
Переглядів: 122  Коментарів: 5
Тематика: Проза, оповідання, сновидіння, сон, світлина, фотограф, кохання, розлука, виставка, авторське право
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 06.06.2015 22:28  © ... для Суворий 

Цілком імовірно! 

 03.06.2015 17:26  Суворий для © ... 

Маю думку, що якби Ваш фотограф навчився знімати кількасекундні відеоролики, то вийшло б щось таке

 13.05.2015 08:10  8 для © ... 

неминуча зустріч на линві натянутій над прірвою.гарно написано. Дякую. 

 12.05.2015 16:50  © ... для Мальва СВІТАНКОВА 

Приємно... Дякую Вам. 

 12.05.2015 16:35  Мальва СВІТАНКОВА для © ... 

Сподобалось!.. Наштовхує на роздуми... 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
03.12.2011 © Т.Белімова
12.04.2011 © Закохана
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
23.02.2013 © Тетяна Белімова
18.09.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди