Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
16.05.2015 14:09Роман
Війна 2014 Україна  Про життя і смерть  Про дівчину  Про війну  
30000
Без обмежень
© Фотограф думок

Загублені серця

Розділ перший

НА ПЕРЕТИНІ ДВОХ СВІТІВ

Фотограф думок
Опубліковано 16.05.2015 / 29199

Лише п’ять хвилин тому вона попрощалась із друзями і вже йшла додому сутінковими вулицями. Йшла, і вслухалась в свої кроки, згадувала сьогоднішні події і думала про чудово проведений день, посміхалась, а потім перевела погляд перед собою. Все неначе перевернулось в її свідомості. Дівчину охопило таке почуття, яке важко пояснити. Неначе все її життя було десь позаду, а зараз чекало щось незнане. І вона пішла, дивлячись правді у вічі. Перед нею, як на долоні, лежало сутінкове село, що жаром палаючого вогню не давало жодної надії. Дівчина бачила вогняні спалахи, що простягалися, як зірки на небі. І на мить молоденька завмерла… Від жаху хотілося кричати, але вона навіть не здригнулась.


Ніхто її не бачив. Селянка йшла палаючою вулицею, огорнутою невинним минулим, яка зникала на очах. Не було чути голосів, неначе все огорнула тиша. Жар, що відходив від руїн, затьмарив їй розум і дівчина не відчувала нічого. Вона йшла, а час немовби зупинився. Потім обернулась і поглянула навкруги. І раптом почула голос, голос в її голові, який сказав:війна.


Дочка кинулась до батьківського дому. Біжучи, вона думала про одне, чи побачить знову своїх рідних. Серце невтішно билося все дужче і виривалося із грудей. Приглушена його биттям, дівчина зупинилась. Від побаченого видовища вона не змогла втриматися на ногах і втратила свідомість. Село догорало…


Все сталося надто швидко. Вона не хотіла застати війну; молилася Богу за мирне життя. В свої 15 років їй довелося небагато побачити у світі. Не встигла молоденька подорослішати, а обставини війни зробили її старшою свого віку майже вдвічі. Тетяна Почаївська – ось хто вона була. Вродлива, але не виділялась особливою красою. Бог наділив її розумом і легкою вдачею. Проста сільська дівчина, струнка, високого зросту, з довгим каштановим волоссям. Плавний перехід від невеликих зелених, карого відтінку очей до заокругленого носика доповнювали веселі веснянки і рожеві щічки. Від неї віяло добром, натхненням, старанністю, простодушністю, любов’ю до людей і всього живого. Тетянка була працьовитою, талановитою до чого б не взялася, скромною; при цьому не втрачала нагоди виявити сміливість. Дівчина мріяла про безтурботне життя, навколосвітні подорожі та ніколи не розлучатися зі своїми друзями. Але ці прості маленькі мрії були розбиті, як шиферні плити, що з тріском вискакували угору під дією ненажерливих язиків вогню. По той бік села десь були її друзі, ховалися, або спочивали разом з обвугленими хатами. Отакий був початок літа в селі Лановому.


Яке воно було до цього? Скажу відверто, це було чудове місце. Не буду суперечити, що для неї воно – найкраще, бо у кожного з нас у серці своя маленька батьківщина. Та воно насправді було прекрасне. Зеленаві лани розкидалися і приймали всіх охочих в свій мрійливий приємний свіжий світ природи. Один лише запах свіжої росяної трави здатен був прокинути добре серце у злої душі, додати сили козаку і підштовхувати на подвиги. Ці прекрасні витвори природи надихали своїм мальовничим краєвидом, сповнювали надії і придавали життя. Вони лікували хворих і прихищали бідних. Вони милували своєю безмежною красою зелених угідь та пасовиськ. Та насправді, чи не диво на світі – людські очі? Пам’ятається, там постійно виходили на прогулянку люди, пастухи виводили свої отари жвавих кізок і кучерявих овець.


Цікаво, чи повториться це все ще колись знову? Чи відродиться й воскресне та дивовижна земля? Тетяна не знала, й ніхто не знав. Так, як ми не знаємо, чи буде ще колись Всесвітній потоп й такий самий Ноїв ковчег. Одному Богу відомо…


Від тяжкого сну Тетянку збудив черговий потік диму і її легені наповнилися задушливим повітрям. За ніч не один такий потік огортав тіло бідної дівчини та проникав всередину через тяжкі вдихи. Вона підхопилася і залилася важким кашлем. В горлі відчувався терпкий біль. Її очі, немов крізь засмалені вікна, ще нечітко бачили. Та згодом почало розвиднятись. Тетяна повільно піднялася, досі кашляючи, і подивилася навкруги. Її рідне село, в якому вона жила з самого народження, було знищене вщент. Усе, навіть до самої маленької деталі. І не видно широкополих ланів, зеленавих лугів, вже не грає веселими промінцями сонця річка Дніпро, а лише, як дзеркало, копіює і відбиває зображення мертвого села. Це все одно, що зображення смерті. Подивишся в річку – і побачиш смерть навколо себе та сам губишся від гіркої правди. Все було в сірих тонах. Земля покрита димовою сажею. І навіть блакитне небо, немовби надихалося разом з дівчиною цієї ночі кіптявою, не впускало в себе чисті кольори, а живилося цією сажею…


Те, що вчора спантеличило бідну Тетянку і змусило її впасти, втративши свідомість, зараз було нічим не вартим тих бурних емоцій. Її дім був частиною спільного хаосу і не відрізнявся від інших хатин. Вона стояла, обезсилена, і останній раз дивилася тривким поглядом на своє минуле…і майбутнє, якому не судилося процвітати в цьому місці, в злагоді та опікуванні любов’ю батьків. Повірте, в її погляді було щось особливе… Очі блищали, як краплі холодної роси на траві після дощу. Дівчина стояла, немовби в трансі, в голові роздавався нестерпний шум і все валилося до низу. Вона теж хотіла провалитися крізь землю і просто зникнути... Душу розривало на частини, які порозпадалися по всіх округах... Тетяна дивилася довго і тривожно, не відводячи погляду. Відчувалася ненависть, ненависть до всього, що сталося, образа на долю. Цю образу відбивали її очі.


Ось як виглядали рештки її минулого життя. Дім. Дві стіни, обвуглені, що формували на собі смаглявий візерунок, неначе писаний кров’ю. Третя – наполовину зруйнована, нагадувала своїм нерівномірним обрамленням високі і низькі звуки різної тональності – голоси людей. А четверта була окремо від інших. Вона була головною складовою моторошного видовища. Лежала по центру разом із купою іншого мотлоху – обвугленого, засмаглого. Серед нього були залишки віконних рам, дощок, тримавших стелю, уламки скла, шматки дахового шиферу та буденні предмети. Деякі з них можна було розлічити, але більшість згоріла до тла і в тій вражій купі падалі спочивали невинні колись книжки, іграшки, прикраси, посуд, столові прибори, ліжка, килими, стіл та стільці, подушки та вишивані рушники… Та не варто жалкувати. Речі мають властивість втрачати свою цінність, тому ніколи не треба залежати від них. Жаль і спомин за неживими, бездушними предметами не несуть в собі нічого доброго. Вони розвіються, як порох під час вистрілу. Тому потрібно вміти відпускати…


Вона востаннє доторкнулася до однієї замученої цегли, і немовби відчула весь той біль на собі. Він майстерно проникав через вдихи і стихав с видихами. Та навіщо й далі дивитися в очі минулому? Хто гониться за минулим, той не живе в теперішньому і не має майбутнього. Вона більше не затримувала погляду на цих сумних видовищах. Минуле життя позаду…


Ми розуміємо справжню цінність чогось, коли втрачаємо це. І це «щось» - це безтурботні дні дружби, надзвичайно щасливі, сповнені справжнього добра і не вимагаючі нічого більшого, як веселого сміху на ганку біля твоєї побіленої хатини, коли ти ще не завершив всі справи, що доручили тобі батьки, і ти квапишся, щоб поскоріше вибігти до них, людей, без яких ти - самотній чужинець в цьому світі. І саме зараз, загублена в тенетах долі, вона йшла, самотня, і по-самотньому мовчала. Бо нічого було казати, і нікому...


Тетяна не відчувала себе. Здається, минуле було лиш маревом, та в її серці прокинулась відчайдушна сміливця, яка переконувала йти вперед, попри все. Дівчина не знала чого шукати і за весь час жодного разу не плакала. Їй здавалось, що це просто вистава, за мотивами якоїсь сумної, трагічної книжки. Людей навкруги не було. Все неначе перестало існувати. Село згоріло. Все. Жодної живої душі. Де всі? Вона знала, що десь тут ще ховаються люди, та ніхто не відгукувався на її поклики. Чи може, не хочуть приймати до себе ще людину, щоб самим прориватися як-небудь вперед, без зайвого тягара. Та який ж бо то тягар, якщо разом проходити через біди. Та, напевне, іскри в серцях цих людей, давно вже погасли. І не варто триматися за їх існування, треба йти далі, і вона, головна іскра, пішла шукати...


З тим, що відбувається, рано чи пізно приходиться змирюватися, бо якщо нести в собі той натяжний і безрадний тягар, швидше сконаєш. А кому потрібне іще одне таке мертве посеред вулиці тіло, якщо їх тут і так вдосталь? Зараз, тут повсюди мирно спочивалі ті, хто години назад були живі, ходили на двох ногах, порали худобу, тримали в собі думки про проблеми, які у кожного були свої, турбувалися про сім’ю, старанно працювали, готували їжу пошерхлими руками, прибирали, майстрували…Були тут й недавно чисті розуми – весельчаки, які розважали родичів і гостей, самотні бабусі, які сиділи з клубками ниток на лавці на ганку, наполегливі робітники, жінки, зайняті роботою, хазяїни і хазяйки, діти, які безтурботно бігали й гулялися та тварини, які жили в сараї, дворі, чи в хаті. Та всім їм уже все одно на те, що діється прямо зараз. Моторошно, але правда. Тільки жаль людей, померли ні за що…лишилися життя просто так. А все із-за волі тих, хто прагне влади над світом. Бідні душі і жорстокі серця тих безчесних злодіїв і крадіїв мирних душ і невинних життів. Бідні, тому що немає в них добра, а те, що не має добра – бідне.


Життя навчає, а під обставинами війни навчання напрочуд ефективне. Така доля, і ми не можемо її змінити, або не маємо вибору…Та свою долю ми вправі змінювати, і Тетяна Почаївська – тому приклад. Вона обрала важчий шлях – життя, і пішла далі, повністю віддавши себе в руки долі і обставинам. І з цього моменту правилом її життя стало висловлювання: «Omnia mea mecum porto - все своє ношу з собою».

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
29.11.2016 © Маріанна / Казка
Смолоскип
28.11.2016 © Меньшов Олександр / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
28.11.2016 © Меньшов Олександр / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
Роман
08.08.2015 © Софійка Світ
Єва (частина перша)
16.05.2015
Загублені серця (Розділ перший)
11.03.2015 © Василенко Андрій Антонович
На грані живого і мертвого (глава 11, том 3)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 3 (3+0+0+0+0)
Переглядів: 118  Коментарів: 4
Тематика: Проза, Роман
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 17.05.2015 09:56  Тетяна Белімова для © ... 

Вітаю Вас на Пробі Пера)) 

Сподобалася Ваша увага до деталей - виписуєте. Це добре, навіть якщо це тільки вправа. Наступним Вашим кроком має бути сюжет. Ви повинні продумати й накидати приблизний план (принаймні у голові), про що саме Ви б хотіли написати)) Цікава, інтригуюча оповідь - запорука успіху прозового твору. 

У Вас, звісно, складна тема, але сюжет все одно треба розбудовувати.

Чекаю продовження і бажаю Вам успіху!!!

 17.05.2015 09:11  © ... для Георгій Грищенко 

Дякую. 

 17.05.2015 05:59  Георгій Грищенко для © ... 

Щасти Вам. Добре написано. 

 16.05.2015 14:17  © ... 

Продовження згодом... 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +32
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +83
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
23.02.2013 © Тетяна Белімова
12.04.2011 © Закохана
03.12.2011 © Т.Белімова
18.09.2013 © Тетяна Белімова
18.11.2014 © Сьомін Валерій Олексійович
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди