Відзеркалений
віршування в окупації
. . . і було так дивно мені усе -
я мов палаючий хрест на колії залізничній
і похмурі гудзики своїх очей
тупо втопив у погляд здивованозляканий машиніста -
і чується - дзінь! -
то врізався в мене потяг.
горять вагони і люди,
люди з байдужим обличчям як в мене,
на мене схожі усі
і теж завмерли палаючими хрестами -
аж раптом спала вода на рамена
і стрімкими потоками зносить усе в чорторий,
крутить в шаленому коловерті -
порозліталися гудзики-очі,
риски-роти блідої шкіри,
клаптики овалу облич прострілені - усі
. . . врізнобіч
і скрутилися враз в єдине обличчя
й летять у безодні водній в нікуди
і наче крізь лінзу впадають у Всесвіт. . .
і ось уже я з поміж зір удивляюсь
у водоверті пульсуюче дзеркало,
бачу своє відзеркалення:
у межах овалу обличчя гудзики замість очей,
риска блідої шкіри - замкнуті міцно вуста,
простріли два, по краям обпалені -
ніздрі кривого носа обличчя із пап"є-маше,
яке шкереберть
падає в прірву космічну,
в нікуди
. . . у потойбіччі. . .
