Веремія...
віршування в окупації
занурив перо у чорнило
й старанно шкрябаю букви,
згідно правилам каліграфії
виводжу перше в своєму житті
слово чорнилом
(шість років тоді було)...
а що ж то за слово перше?..
не вгадаєш нізащо -
бо не "матуся", а "рама".
лише зараз,
на схилі років збагнув
сакральнісь першого слова чорнильного:
рама - простір мого існування,
доля моя, мій хомут,
якого люблю...бо мушу.
а ще я люблю тумани і розсвіти,
особливо влітку,
коли трави і квіти косами
вплітаються в раму мого буття,
коли тополя, верба і калина
ведуть суперечки із вітром,
а річка
тоненькою синьою стрічкою
окреслює коло арени цирка -
там малесенькі люди
стріляють водою з пістолів,
з піскОвих гармат і танків
випулюють різнорозмірне
кольорове драже,
розсипаючи цукор у полі бою,
гатять
карамельковими ракетами,
а іграшково крихітні гелікоптери
і плстмасові літачки
кидають зверху кульки,
що лопаються і спадають
золотою щедрою зливою...
і люди, співаючи весело,
йдуть у атаку у танці (наче в балеті),
обіймаються
і фантани пускають з очей... -
я розсміявся!
від сміху впав аж у крісло,
нюхаю нашатир,
щоб не з"їхати з глузду
і не втритити дійсність під старість..
- ох! розсмішили ж мене війною!..до сліз... -
хапаюсь за кулькову ручку
і на папері виводжу каряво -
"рама"...
аби не забути дитинство...
