17.06.2015 12:55
для всіх
2893
    
  7 | 7  
 © Ганна Іскренко

Серце дельфіна

Серце дельфіна

Колись маленький Дельфін підплив до берега ближче, ніж йому дозволяли. Він грівся на сонці, радісно стрибав і життя привітно світилося йому. На березі танцювала кольорова пташка. Вона сяяла такими яскравими барвами, що маленький Дельфін на мить заплющив очі. Йому було цікаво, він підплив геть близько до берега – і зрозумів, що то не пташка, а дівчинка. Її сукня вигравала яскравими барвами, її рукави нагадували крила. І яскравішою за саме сонце була посмішка тієї дівчинки. Маленький Дельфін побачив її – і полюбив усім своїм великим, чистим серцем. Він повернувся додому, в глибини вод, але не міг жити так, як раніше. Він сказав своїй родині, що хоче бути поруч з тією дівчинкою.


Дорослі дельфіни глибоко засмутилися і відповіли: «Щоб бути з нею, тобі треба стати людиною. Ти забудеш свою природу і будеш жити між людей. Але твоє серце залишиться дельфінячим – тобто великим, повним любові і зовсім беззахисним. Дуже важко з таким серцем жити у світі людей. І ти можеш бути поряд з твою Дівчинкою, можеш робити все для її щастя, але ніхто не змусить її любити тебе. Може, ти будеш їй тільки другом, може – ніким. Подумай, чи варта твоя любов таких випробувань».


Дорослі дельфіни були мудрі, але маленький Дельфін просто кохав. Він благав перетворити його на людину. Дорослі дельфіни закликали з глибин моря Прадавні Добрі Чари. Вода ніжно, як мама, обіймала маленького Дельфіна, шепотіла йому лагідні слова. І він перетворився на прекрасного хлопчика. Він спав, а серце в його грудях билося швидко-швидко – поспішало жити і любити. Дорослі дельфіни побачили, що шкіра у нього надто тонка, і стривожилися ще більше, але нічого не могли вдіяти.


Хвилі обережно віднесли сплячого хлопчика до берега. Він дрімав під рудими променями вечірнього сонця, а потім прокинувся, і поряд з ним сиділа його Дівчинка, його любов у барвистій сукні. Вони познайомилися, вона взяла його за руку, вони гралися на золотому піску, доки вечір не перетік у ніч. За дівчинкою прийшли її батьки, за хлопчиком – жінка, що вважала себе його мамою. Так зробили Прадавні Добрі Чари з морського дна. Вони були майже всесильні, не могли лише одного – змусити нелюбляче серце любити.


Хлопчик і Дівчинка росли разом, бачилися щодня, ділилися всіма думками. У хлопчика була надто тонка шкіра, вона не захищала його від жорстокості і холоду людського світу. А ще у нього було надто велике і надто довірливе серце. Його переповнювала любов, він віддавав її родині, друзям, близьким і далеким, а люди просто не мали чим відповісти йому, бо в ті часи їхні серця вже ставали все меншими і сухішими. Він любив свою Дівчинку і робив все, щоб вона була щасливою, а вона росла, розквітала і все більше віддалялася від нього. Одного разу вона зустріла чоловіка, якого всі називали сильним, зрілим і успішним, і пішла з ним. Хлопчик, який вже став Юнаком, біг берегом моря, його беззахисне серце горіло, хвилі лащилися до його ніг, ніби намагалися заспокоїти, а він не помічав.


Пройшов час, Юнак звикав жити далі, намагався вчитися черствості і навіть трохи навчився. Сам не знав, чому приходить на берег моря, ніби додому, чому шукає спокою у шепоті прибою.


Одного разу він побачив юну Жінку, вона на пірсі серед каміння саджала нарциси. Він сказав, що це не місце для квітів, вона відповіла, що квітам є місце всюди. Насправді віком вона була ще не жінкою, але вже не дівчиною, серцем лишалася трохи дитиною, а її розум таїв якусь прадавню мудрість.


Юнак і Жінка часто зустрічалися, говорили про все на світі, з нею йому було легко і затишно, ніби вдома після далекої дороги. Одного разу він прийшов до неї і сказав: «Я зустрів Дівчину, вона прекрасна і ніжна. І здається, може покохати мене. Я хочу, щоб ти з нею познайомилася». Жінка всміхнулася і погодилася. І звісно, її очі тоді блищали просто так, а не від сліз. На пірс в цвітінні білих нарцисів Юнак привів Дівчину, вона мала сріблястий голос і була маленька і яскрава, ніби колібрі. Жінка дивилася на них двох і всміхалася.


Дні текли для когось швидко, для когось повільно, і одного разу дівчина-колібрі сказала: «Все було чудово, але це занадто для мене. Твоя любов занадто велика для мене, вона як море, а я не вмію плавати, я захлинаюся у твоїх емоціях. Я знайшла того, поруч з ким мені легко літається». Вона пішла, і весь біль людського світу розривав тонку шкіру Юнака, вже майже Чоловіка. Йому було занадто боляче, він просто хотів припинити цю муку, він шукав порятунку у морських водах, хотів допливти до самого дна і ніколи не спливати. Він чув, що за ним пливуть мама і брати, друзі і соратники, вони відчайдушно кликали його, але він не хотів почути.


Все глибше пірнав Юнак у синій спокій і майже відчував, як крізь тонку його шкіру прорізаються плавники. Теплі руки його обхопили, тягнула на поверхню, до сонця. Жінка, його рідна, затишна подруга, плакала і сварилася. І всі, хто його любив, були поряд, плакали і сварилися, а головне – підтримували.


Він вчився жити далі, щось знаходив, щось губив. Горнув до серця жінок, схожих на маленьких граційних колібрі, одружився, переконав себе, що щасливий. Нарешті знайшов справжнє щастя – у дітях. Його Подруга була поруч, а ще – жила своїм життям, будувала пірси і вирощувала квіти, виходила заміж, народжувала дітей, пробачала, коли її зраджували, відпускала тих, кому, як їй видавалося, без неї буде легше. А плакала тільки з однієї причини – через свого найкращого друга. Та й то зрідка, лише коли він страждав, а більше всміхалася, згадуючи його, і світилася йому назустріч.


Час спливав, Чоловік і Жінка стали старими і сивими, діти і онуки приносили їм щастя. А сонце так само щодня спускалося в свою колиску, і дельфіни співали йому пісні. Чоловік, який колись був Дельфіном, змінився: любов, яка переповнювала його серце, лишалася, як і раніше, безмежною, але стала більш спокійною і мудрою. А його подруга завжди була поруч, світилася йому, і він крізь її зморшки і сивину бачив, яка вона красива. І його безмежне серце розквітало, як білий нарцис під сонцем. І одного разу він зрозумів, що кохає. І жахнувся. Надто пізно? Він наважився спитати її. Вона схлипнула, чомусь розсердилася, розбила чашку, назвала його ідіотом, хотіла вибігти з кімнати, але, звісно, просто повільно вийшла, бо для бігання була вже стара. Вона повернулася, спитала, чому він вирішив, що вона має йти за нього заміж, і якщо він просто хоче комфорту, то хай купить собі крісло з подушками. Вона розплакалася, обняла, попросила пробачення, сказала «Так». І це був найщасливіший день його життя (звісно, після днів, коли народилися його діти).


Їхнє весілля відбулося біля моря, під рудими променями сідаючого сонця, її рука трішки тремтіла в його, а коли треба було сказати обітницю, він зашарівся, як хлопчик. Вони прожили багато днів – не так багато, як могли б, якби одружилися вчасно. Він часто думав, що знає про неї все, а іноді розумів, що вона багато в чому так і лишається для нього незвіданим морським дном. Але вони були щасливі тихим осіннім щастям.


Коли Чоловік відчув наближення смерті, то попросив віднести його до моря. Вся родина зібралася там, всі друзі й соратники, вони оплакували його, і він усвідомив, що справді прожив гідне життя. На тремтячих ногах увійшов він у хвилі і поплив – спочатку крізь силу, а потім все легше і легше. Його тіло почало змінюватися, і скоро він зрозумів, що став дельфіном – білим від старості, але ще сильним і прудким, бо дельфінячий вік більший за людський.


І він згадав усе – як жив у морі маленьким волелюбним Дельфіном, як життя усміхалося йому і чому він все покинув. І його любляче серце стислося від туги за тими, хто лишився на березі. Він оглянувся, щоб хоч поглядом всіх обійняти – і побачив, що його Дружина, його Подруга, його ніжне сиве Сонечко пливе за ним. І на його очах її тіло змінювалося і вона перетворювалася на дельфіна – білого від старості, але сильного і прудкого. Тоді він нарешті зрозумів, що все життя тягнувся до жінок-пташок і не помічав поряд споріднену дельфінячу душу. Плавниками він ніжно обняв Дружину і на дельфінячій мові проспівав їй тисячу і одну пісню любові. І вони попрямували туди, де сонце спускається у колиску. Кажуть, що вони часто припливали до берега, щоб наглядати за тими, кого лишили.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 05.05.2023 10:20  Таша Прокова => © 

Мова зовсім не про філологічні теми чи поняття, а про те, що ми завжди біжимо за яскравими образами, ганяємося за чимось нездійсненним. А щастя поруч.

 21.06.2015 08:09  Микола Васильович СН... => © 

З наведеної Вами фрази я зрорзумів, що любов відпускала на свободу кохання -- щоб воно вільніше себе почувало. Якщо правильно зрозумів, то у казці і у підтексті цього вислову закладений глибокий смисл: поняття кохання вище над поняттям "любов" (мається на увазі в українській мові!), тому що йдеться про кохання людини до людини з додаванням поняття інтимності в усьому його багатстві. Прикро, що у повсякденному житті люди плутають ці поняття. Ще можна змиритися, коли кохання називають любов`ю (через вплив іншої мови), а от коли навпаки: любов -- коханням, то виходить абсурд. Як приклад можу згадати виступ однієї жіночки у передачі "Україна має талант". Жіночка заспівала: еСТеБе, еСТеБе! Я кохаю тебе!...". А треба було: еСТеБе, еСТеБе! Як люблю я тебе!..". Отакі тонкощі тим, хто пише художні твори, треба знати.
Читайте найрізноманітніші словники (бажано паперові останніх років видання), підручники, посібники, паперові видання, присвячені темам мови (зорієнтуйтеся по каталогу передплатнимх видань) тощо.
Успіхів!

 20.06.2015 18:21  © ... => Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ 

Дуже дякую за теплий відгук! Для "догораючого" я дійсно пошукаю гарну заміну. А от щодо "любові" і "кохання" - це вже складніше. На одному сайті я знайшла такий вираз "Коли кохання кричало „я не проживу без тебе!”, любов, тихо помираючи, відпускала на свободу". Ось так я і сприймаю ці два почуття. Звісно, я можу помилятися, я не філолог. Але чомусь відчуваю, що у цій казці йдеться саме про "любов".

 17.06.2015 13:43  Микола Васильович СН... => © 

Чудова поезія в прозі розміром з новелету! Логічний виправданий сюжет і поведінка героїв у ньому. З чим і вітаю!
(Втім, перепрошую, але Ви необгрунтовано ставите знак рівності між словами "любов" і "кохання". Вони несуть зовсім різні смислові навантаження. У випадку вашої поезії в прозі у 90-95 випадках треба зазначати "кохання". Можливо. в одному-двох місцях -- "любов", якщо принципово треба, якщо треба -- визначтесь де. І ще: слово "догораюче" (сонце) дряпає красу поетичних образів і тим вибивається з них; доберіть поетичніший синонім чи перифраз).
Успіхів1