Баран і Шакал
мобілізації присвячено
Сідало сонце,
Після справ щоденних
Серед дерев в заметах снігових
Зібрались звірі й птахи-
Мудрі й непутящі,
І кожен з них в очікуванні стих.
Всі очі прикували до тополі,
Під нею, на пеньку-вельможний пан,
Освічений і різних мов навчений,
Проголосити «спіч» готується Баран:
«Отож, шановні звірі,
Ви – моя отара.
Тут вас усіх зібрав сьогодні я.
І хоч живете в борг,
А я – задаром,
Як не крути,
А ми - одна сім’я!
Я вірю в вас, і на оцій галяві
Запахло шмаленим - мій відчуває ніс.
Покривши трави кровію багряною,
До нас Шакал безцеремонно вліз…
Так, знаю, важко…
Що тут рахувати,
Коли казна пуста і гине ліс.
Проте то все не я, а то Кабан проклятий,
Що втік, і через нього весь «заміс».
Рудий – мій радник,
Ось він перед вами,
Всіх щиро просить затягнуть паски.
Я теж за це!
Будемо важко гарувати –
Нам до весни потрібно дотягти.
Отож збираймось разом воювати,
Що в кого є, несімо про запас.
Не даймо ліс розшматувати –
Натужмося, немов в останній раз!»
Тут Зайчик тягне лапку вгору.
Сказати слово хоче і тремтить.
Порожній шлунок і діймає голод –
Не знає Сірий, як йому прожить:
«Агов, Баране, чим же будем воювати?
Немає шерсті – залишився лише пух,
Немає чого їсти, ні на чому спати…
А зброя наша – це один лиш дух…»
«Про що ви кажете?!
Ще є в запасах порох!
Та наш – лише для нас (як каже кум Шакал).
Невже всі хочете, щоб всіх порвали в мотлох?!!
Усім негайно виконать наказ!!!
Ось ранок на галявину ступає,
Збирається по-троху звірина:
Ведуть, хто в кого є. Несуть, що мають.
Адже війна, вона на те й війна…
Мораль цієї байки проста й ясна:
Зайцям і білкам не від кулі, то від голоду вмирать,
Шакалу – убивати.
Ну, а Баран? Тоді він нащо?
Стояти, мекать, стригтись і жувать…