Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
14.07.2015 09:02Новела
 
20000
Без обмежень
© Богдан Дєдок

Театр

Третє побачення

Богдан Дєдок
Опубліковано 14.07.2015 / 29932

Перехожі, корінні жителі міста, давно звикли і вже не звертають увагу на дим і пил, що настирливо намагаються заштовхати їм в ніздрі автомобілі. Гул кожної з них, спочатку низький, по мірі наближення до спостерігача, стає все вищим, і, нарешті, віддаляючись знову, переходить від елегантного «сопрано» до зичного баритону, що розчиняється в висушеному літнім сонцем повітрі. Кожен з автомобілів виступає наглядним прикладом ефекту Доплера, що для злочинно-байдужих містян є підпороговим подразником. Рівно як і крики про допомогу, до слова. Злочинно-байдужі містяни завжди занадто зайняті, щоб взаємодіяти з незнайомцями, як мінімум, тим, що вправляються в акторському мистецтві на публіці. Вчитель їх, міська метушня і кримінальні новини в газетах і по ТБ, нажаль, задає їм кожен день одне і те ж завдання: позбутись страху публічних виступів, уявляючи незнайомих людей голими. У когось це виходить краще, як-от у пубертатних підлітків, що вдягають своє тіло печерної людини в «новомодні» речі, які хтось силою думки, в свою чергу, зніме. Мода ж – ілюзія розвитку і руху вперед, ілюзія змін. Вона створює і віддаляє епохи одна від одної, поки люди залишаються незмінними, як би вони не дивувались своєму зовнішньому вигляду на старих фотографіях.

Треба сказати, вчитель у них оригінальний в своєму роді: кожні темі, що виникають разом із сходом сонця і помирають із його заходом, теми, що містять в собі, часом, речі аморальні, від порушення особистих прав людини, її життя і власності, закінчуючи порнографічними збоченнями, він викладає ультраконсервативними, пуританськими методами. Узагальнюючи, лише серйозність намірів відрізняє цю акторську школу від відвертих сцен з жінками в костюмах чорниць. Око ідеаліста, перемикаючи канали, на кожному з них бачить темне приміщення з недосконалим освітленням і дешевими декораціями, і, в той же час, відмінну гру акторів: татуйованих проституток, що кататонічно звиваються, як кішка в період тічки, пестять безнадійно старіючими пальцями свої оголені тіла, на яких залишились лише бутафорні головні убори монашок, і розпусно облизують нижню (фалічну) частину розп’яття. В цей час, їхні кокаїново-звужені зіниці обслинюють тебе поглядом, невідривним поглядом робота-шльондри.

Око ж містянина бачить пікселі. І це ж око, виховане на порнографії, псевдо-новинах і розважальних програмах, відчайдушно ховається від зустрічі зі своїм собратом. Випадкове побачення чужих органів зору є найслабшим типом соціальної взаємодії, але і воно стає безмежно лячним, поки у їх хазяїв є «справи».

Порушують сценарій вистави лише діти. Напевно, ще недостатньо навчені всім тонкощам і прийомам дорослої гри, вони хаотично бігають по сцені, здивовано питаючи у акторів «що з вами?», поки батьки не заспокоять їх силою, нагадуючи, що їх місце – молодша група, а мета – рухатись і розмовляти якомога природніше. Глядачі мають вірити, від цього залежить весь успіх. Живий їх погляд є соціально неадаптованим. Він повинен вселяти довіру і викликати аплодисменти у глядачів, які, зрештою, вже збираються йти на наступну виставу.

Але повернемся до нашої, спробуємо зібрати докупи і змазати сюжетом кожен фрагмент написаного вище. Тож, акт, припустим, перший, сцена, уявімо, перша.

Дійові особи – сам без поняття, сценарій пишу не я, будуть виходити на сцену по мірі потреби.

Сцена – місто, назва якого нікому з глядачів нічого не скаже. На задньому плані – проїжджа частина, по якій, здіймаючи масу пилу, невпинно їздять машини. Тротуар переносить безіменних, другорядних акторів. Передній план являє собою фасад будівлі і територію, належну їй. Територія відмежована високим металевим парканом із сітчастими ділянками, крізь які просвічується міська метушня в годину пік. Паркан вкритий облупленою сірою фарбою, старість якої відкрила іржаві вікна. З внутрішнього боку стоїть хлопчик, що шкалою свого віку дістав до останніх відміток тінейджерства. З напуття, очевидно, когось, хто певною мірою має над ним доволі прямолінійну владу, він ліниво приводить паркан у належний вигляд, і інструментами виступають пензлик, банка фарби і робочий, забризканий всіма кольорами веселки, одяг. Будь автор цієї експериментальної маячні режисером, він би порадив хлопцю: «Покажи мені, що від роботи ти не в захваті, що ти вважаєш її марною, і продемонструй внутрішню незгоду у зв’язку з тим, що примушують тебе до неї не по праву. В той же час, я повинен бачити, що ти виконуєш її дещо автоматично, розуміючи, що після цього завдання тебе чекає наступне, а останнє, хоча б на певний час, тобі здається міфічним. Хай не завдання, а навіть будь-яка діяльність перед тобою постає вимушеною, суцільною, безперервною, безнадійною; і ти сприймаєш це як данність, як тягар, який був звалений на тебе ще до народження, і після смерті не облишить твій облізлий горб. Такі перспективи, чи то пак, їх відсутність, ти сприймаєш смиренно, але з отруйним, по-молодому гарячим цинізмом. Нехай кожен мазок твого пензля буде ідентичним попередньому і наступному, і вкриває він сірою фарбою паркан, що не має кінця».

Прямо перед автомобілями, які з’являються і зникають за кулісами горизонту чи кутів вулиць, що перетинаються, ходить дівчинка. Вона готова в наступному році піти в школу. Проте, зараз вона зайнята іншою проблемою. Вона має схвильований вигляд. Тривога її має бути пропорційна тривозі режисера, який переживає, що дівчинка, в силу свого віку і дитячих дурощів, розгубиться, забуде текст і почне імпровізувати. Втім, своєю безпосередністю вона і виділяється серед зайнятих «справами» перехожих.

Дівчинка: Бабушка!

Обстановка залишається рівномірно хаотичною.

Дівчинка: Бабушка!

Обстановка не реагує. Лише хлопець, для якого в нудній роботі і дзижчання комара звучить піснею, повертає голову.

Дівчинка: Ба!

Хлопець посміхається, не відволікаючись від роботи. Дівчинка повертається і проходить невелику відстань в протилежний бік. Після недовгої паузи, яку вона використала, вдивляючись в далечінь, вона знову кричить.

Дівчинка: Бабуля!

Хлопець (звертаючись, скоріше, до себе, ніж до дівчинки): Кого ти кличеш? Бабушку свою? Як це мило. Обожнюю дитячу наївність майже так само, як і дитячу безпосередність.

Дівчинка (хлопця, звичайно, не чує): Ба!

Хлопець (після паузи): Я майже розумію твою довіру. Дитяча довіра – абсурдна річ, якщо узагальнити. Вона є, фактично, безмежною, і в той же час найбільш крихкою і нестійкою структурою у світі. Так-так, фізикам-ядерникам, з їхніми надважкими елементами, які живуть наносекунди, і не снилось.

Зосереджено опускаючи пензлик в фарбу, висунувши край язика, хлопець на кілька секунд припиняє говорити. Після того, раптом посміхнувшись, продовжує.

Хлопець: І це настільки гостро врізається в волохату мошонку моєї душі, що, як би ти не боровся зі хтивою рукою древнього інстинкту, виникає бажання захистити її. Можливо, і не інстинкту, але бажання, що лежить за межами свідомості. І тоді, чухаючи поранені ментальні яйця, мимоволі слідкуєш за слабким тільцем дитини, навіть незнайомої, припустим навіть, не сильно симпатичною. І спробуй щось зробити з цим нальотом ірраціональної відповідальності!

Дівчинка: Бабушка!

Хлопець: Я б тобі охоче допоміг, сонечко, чесне слово.

Пауза.

Хлопець: Ця довіра здається настільки чистою і цнотливою, що будь-яка (хай найменша) пляма на її тлі буде порушувати психічний спокій навіть людини, далекої від жартів про перфекціонізм. І так, я хлопець, і я не спускаю свою яйцеклітину щомісяця в прокладку.

Дівчинка: Бабушка!

Хлопець (театрально зітхаючи): На тому цнотливому, білосніжному тлі досить скоро, нагло і безпардонно, важкими і поношеними чоботами залишить брудні і огидні сліди декотра відстань. Ні, не соціум, не життя чи ще щось в тій же мірі невизначене і гучне. Відстань між надіями і тою сукою, що зве себе реальністю і б’є тебе по обличчю брудною білизною. Втім, і чистою теж не сильно-то приємно отримувати.

Дівчинка: Бабушка!

Хлопець (піднімає банку фарби, підходить до входу в будівлю, і зупиняється, роздивляючись синю табличку біля дверей): Бабушка… Я б не сподівався, що бабушка, чи мама, чи будь-хто, пов’язаний з тобою узами фалопієвих труб, зробить твоє існування світлішим. Відносини між людьми – це лише пунктирні лінії. А відносини з рідними – це перший вал ілюзій, що ледь-ледь маскують безнадійну самотність людської істоти.

На останніх словах хлопець в розпачі бризкає фарбою на табличку. Сіра фарба вкриває слово «ІНТЕРНАТ».

Акт, я так розумію, другий, сцена, скоріш за все, перша.

Місцем дії є доволі великий кабінет в стилі «радянський барижний класицизм». Повна відсутність смаку та естетики. У глядачів повинно скластись враження, що от-от в кабінет зайде «тьотка» в вицвілому квітчастому платті, що мішком лежить на її циліндричній фігурі, намертво впаявшись в жирові складки, оскалить золоті зуби, дістане з клітчастого баулу зв’язку таранки разом з п’ятилітровою банкою самогону, і почне нудотно-іржавим голосом привертати увагу потенційних клієнтів – алкоголіків, що власні золоті коронки пропили ще років зо двадцять тому. Але, нажаль, глядачів доведеться розчарувати. В кабінеті за столом сидить чоловік з виглядом сільського борова, але з претензією на поважність. Напевно, директор інтернату. Навпроти нього (я б сказав, опозиційно) стоїть хлопець, що в першому акті вже з’являвся, та істеричного вигляду вихователька. Вона намагається приховати кожну огидну складку свого тіла і страх перед початком клімаксу. Як стане потім відомо, власну некомпетентність і відсутність навіть зачатків логічного мислення вона компенсує плановими емоційними зривами на своїх вихованцях. Зав’язане акуратною кучкою на голові немите волосся настільки сильно стягує шкіру обличчя, що здається, брови в будь-який момент здатні вистрілити в шибку або люстру, а ніздрі – розійтись по швах і оголити череп. Що, в принципі, вираз її обличчя ніяк не змінить. Сільський боров в костюмі важко дихає, заставляючи танцювати свої поліпи в носі і лоскотати один одного носовим волоссям.

Директор: Прізвище?

Хлопець ледь встигає відкрити рот, як простір пронизує писк істерички.

Вихователька:

Директор (до хлопця): А сам розмовляти вмієш?

Вихователька: Вміє!

Директор: Помовч.

Вихователька: Вибачте.

Директор: Я до тебе звертаюсь.

Хлопець: Вмію.

Директор: Це вже плюс. Чого прийшов?

Хлопець: Привели.

Директор: Знаю, просто так до мене ніхто не ходить. Розповідай.

Хлопець: Немає що розповідати.

Директор: Ти даремно витрачаєш мій час.

Хлопець (трохи подумавши): Забризкав фарбою табличку біля входу.

Директор: Чому?

Хлопець мовчить.

Директор: Я тебе питаю! Чому ти її забризкав?

Вчителька: Він у мене вже давно напрошувався, я йому казала, а він не реагував, а я йому обіцяла, а він не вірив, а я йому триста разів…

Директор: Та помовч ти вже! Господи, дай мені сил! Ти будеш говорити зі мною сьогодні, чи ні?

Хлопець: Доведеться.

Директор: Ну так відповідай, коли питають.

Хлопець: Я не знаю, що вам відповісти. Так сталось.

Директор (голосно, перекривлюючи): Так сталось! Випадково сталось?

Хлопець: Майже.

Директор: Скільки тобі років? В штани тобі нічого «випадково не стається»? Чи, слава богу, вже навчився себе контролювати і ходити в туалет, як дорослі дядєнькі?

Хлопець: Навчився.

Обличчя сільського борова дедалі яскравіше починає нагадувати відтінком борщ.

Директор: Прекрасно! Який ти молодець! І якого ж лисого чорта ти, такий самостійний, ведеш себе, як мале дитя?

Хлопець: Я не…

Директор: Що робити з тобою накажеш? Я тебе питаю, що з тобою робити?

Хлопець: Ви ж вирішуєте.

Директор: А я вже не знаю, як з вами боротись! Може у тебе якісь ідеї є? Бо у мене вже закінчились. Вчитись нічому не хочуть, а фарбою бризкати – залюбки! Вибити шибку, розламати парту – запросто! Унітаз розбити, господи прости, розуму у них вистачає. А перестати мене ганьбити перед перевіркою – тут здібності раптово пропадають! Я на вас не маю часу! Не маю часу займатись вашою ідіотською поведінкою. Ідіотською, по-іншому ніяк не назвеш!

Поки сільський боров кричить, дзвонить телефон у нього на столі. Пропустивши декілька сигналів, товсті, бридко-волохаті пальці, один з яких відчайдушно намагається задушити золота обручка, зняли слухавку. Крик з неймовірною швидкістю перетворився на діловий тон.

Директор: Алло, слухаю. (Пауза). Зрозумів. (Пауза). Так-так, з ним намагались зв’язатись раніше, але не склалось, і він не передзвонив навіть, я в курсі. (Пауза). Такі питання вирішую не я, вам вже казали до кого звертатись. (Пауза). От спробуйте ще раз, бо я вам точно нічим допомогти не зможу, не затримуйте мене. Дякую, до побачення.

Поклавши слухавку, сільський боров декілька секунд мовчки дивився в вікно. Після, спокійнішим, але все одно роздратованим тоном, заговорив знову.

Директор: І як тебе карати?

Хлопець: Звідки я знаю?

Директор: Де у столової чорний хід, знаєш?

Хлопець: Знаю.

Директор: Ну, звичайно, він знає, окрім як їсти, нічому ж не навчились. Там треба зачистити від старої фарби стіни. Наждачку візьмеш у завхоза. Скажеш, я сказав. Зрозумів?

Хлопець: Зрозумів.

Директор: То марш звідси.

Хлопець виходить. Сільський боров та істеричка залишаються вдвох.

Директор: Хто там зараз стіну чистить?

Вихователька:

Директор: Піди скажи йому, хай іде дофарбовує паркан за тим балбєсом.

Вихователька киває з усім своїм ентузіазмом і енергійно покидає кабінет.

Сцена, ймовірно, друга. Будівля інернату. Не змінилось нічого, окрім того, що перший хлопець виконує роботу за другого, а другий заміняє першого. Втім, неуважні глядачі навряд-чи помітять різницю між ними. Діалоги не потрібні. Щоб не було сильно нудно, нехай хтось з хлопців заспіває пісню. До того ж, так і працювати легше, веселіше. Шкода тільки, що пісень люди знають небагато, а роботі кінця немає.

Славутич 13.06.2015
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
12.07.2015 Проза / Мініатюра
Третій закон Ньютона
14.07.2015 Поезії / Вірш
Стальным крылом разрезал воздух ворон
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
Побачення в чорному куті
10.07.2015
Експедиція в жовту душу
14.07.2015
Театр
24.07.2015
Помилка
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 109  Коментарів: 4
Тематика: Проза, Новела
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 14.07.2015 23:46  © ... для Тетяна Белімова 

дякую, прийму до уваги) 

 14.07.2015 18:44  Тетяна Белімова для © ... 

Відразу хочу звернути Вашу увагу на стилістичні нюанси: корінними можуть бути народи, а мешканці - місцевими)) Загалом, Богдане, прочитайте перше речення вголос. Тут треба щось зробити, аби оцей образ нав`язаного містом смогу зазвучав українською.
Цікава задумка, власне, ілюстрація відомої тези про життя-театр. На жаль, реалізація Вас трішки підвела - мова (русизми) і загалом важкуватий початок.
Мені здається, що у Вас все ж есей. Новела - сюжетний твір.
Успіху!  

 14.07.2015 13:32  © ... для оксамит 

абсурдність театру хотілось передати в дещо абсурдній манері) 

 14.07.2015 12:29  оксамит для © ... 

Закрутили)))) так по театральному... 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +13
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +59
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +39
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +89
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
12.04.2011 © Закохана
23.02.2013 © Тетяна Белімова
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
27.03.2012 © Микола Щасливий
03.12.2011 © Т.Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди