Інстинкт самозбереження
П`яте побачення
Пам’ятаєте атмосферу радянських бойовиків вісімдесятих років? Коли головний герой, відчайдушний і сміливий Ванька, з виглядом провінційного алкоголіка але незмінним чесним поглядом, женеться по всьому місту (а то і країні) за бандитами/мафією/шпіонами/продажними міліціонерами/etc. В руках Ваньки періодично (щоб глядачам не ставало нудно) з’являється потертий ТТ, по сюжету фільму він колекціонує на своєму спітнілому обличчі синці, що поступово змішуються зі щетиною, і завжди шукає помсту або справедливість. Все відбувається під характерну музику: на фоні параноїдного ритму електронних барабанів нав’язливо буркоче древній синтезатор, що на той час мав лише два ефекти: «переслідування» і «одеська п’янка». Герой час від часу різними способами вбивав зловмисників. Бувало, смерть їх настигала не відразу; опустим ті випадки, коли довгі діалоги, коротка втеча, друге дихання і захист на кілька екранних хвилин відтерміновували смерть, присуджуючи потенційним покійникам найбільш гірку отруту – очікування смерті, що не залежить від власної волі. Особливими мені здавались ситуації, коли один з супротивників падав у прірву або на асфальт з вікна, з потягу на повному ходу тощо. Найбільш природньо, чомусь, вдавалось акторам грати той момент, коли людина відчайдушно хапається руками за якийсь виступ, рятуючи себе від миттєвої загибелі. Корінь дерева, край скелі, рука товариша, шасі вертольота виглядали доволі нейтральними. Найбільш показовими здавались запльовані сходи тамбура, за якими відкривався вид на каміння, що мелькотіло з шаленою швидкістю на повному ходу потяга. Підошви падаючого могли навіть зачепити трошки піску або трави. Тоді його пальці міцно вхоплювалися за металеву підлогу, вологу від свіжих туберкульозних харчків, роздавлювали лушпиння від соняшникового насіння, одна з рук могла підслизнутись в калюжі розлитого пива (а то і сечі), щока міцно притискалась до сліду від протекторів черевик (хазяїн яких щойно вийшов з туалету), нігті до крові дряпали залізо, і серце, напевно, зупинялось. Трошки іронічно, що мужик одночасно хапається за запльовані сходи тамбуру і своє життя, ототожнюючи їх, але дві ці дві паралелі проходять ближче, ніж будь-що інше. Крихке людське тільце розривається між двома крайнощами: з одного його кінця – безкінечна ніч, з другого – хтось наблював на підлогу прямо під носом. Інстинкт самозбереження тут виступає як патологічне, хворобливе бажання вдихати випари найбільш огидних стоків суспільства.
Славутич, 21.07.2015
