Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
27.08.2015 19:17Казка
 
00000
Без обмежень
© Нещерет Світлана

Пані Напівнічка

Нещерет Світлана
Опубліковано 27.08.2015 / 30756

Пані Напівнічка 

 

Коли ми переїздили до нового помешкання я забрала з собою і цю стару картину. Намальована просто, великими грубими мазками, напевно вона не мала якоїсь особливої художньої цінності. Але раніше, ще до пожежі, висіла в домі моєї бабусі. Холодними зимовими вечорами, ми збирались біля груби погрітись і нам розповідали довгу дивну історію про будиночок намальований на полотні та його незвичайну мешканку, нашу названу прабабцю пані Напівнічку. 

- Мамо! Мамо! Розкажи про пані? Це про те як наша бабуся була маленькою? І про те як вона причарувала діда? Казка! Розкажи нам цю казку!!! Мам! 

Якщо колись теплим осіннім полуднем вам стане нескінченно сумно й самотньо від цього ледь живого жовтого листя літаючого з дерев, ви відчуєте, що всередині у вас вживлюється холод і байдужість, не пошкодуйте свого часу, зануривши ноги в останні промені опадаючого з неба шурхотливого сонця, пройдіть по виткому мальовничому берегу нашої річки, заберіться вгору, в самі дерева, вдихніть в себе осінь, мандруйте лісом і на самому його краї, з усіх боків обійнятий небом і хмарками вас зустріне будиночок шанованої всіма Пані Напівнічки. 

Незважаючи на відлюдькувате розташування свого помешкання Софія Напівнічка - зовсім не нагадує затюкану самотню лісову жительку. Пані Софія, а без того гонорового слова пані, до неї майже ніхто ніколи й не звертався, жіночка охайна й чепурна. Не велика на зріст, повненька й опецькувата з маленькими м’якенькими ручками та ніжками, ще й до того кругленьким, дитячим обличчям часто прикрашеним мереживом веснянок, вона зовсім, ну зовсім не нагадує відьму. Видають її може лише тільки веселі зелені очиська, яким здається мало місця на цьому маленькому пухкому лиці, та ще й яскраве руде волосся, завжди дбайливо зкручене в охайну дульку на потилиці. Гостинна, дбайлива, привітна господиня зустріне вас на ганку свого будиночку. Вона нікуди ніколи не поспішаючи годинами може пити трав’яні чаї, викручуючи у себе в голові, якісь особливі для когось чаклування. 

- Доброго дня! Пані Напівнічка! То це ви і є? 

- Доброго здоров’я тобі, солоденький! Називай мене Софією, любчику, навіщо всі ці розшаркування в лісі! 

- Пані Софіє! Прийшов не просто знайомитись. Дочка захворіла…. 

- Ходи-но сюди.., - махнувши мені пухкенькими пальчиками йде на веранду.  

Пані Софія не любить говорити про свій дар. Про те, що в звичайних речах, навкруги може бачити щось особливе. Одним своїм доторком в камінні, квітах, траві вона будить сховану від всіх силу. І то все граючись, стріляючи очима, сріблячи дрібненьким дитячим сміхом. Десь заспіває пісеньку, ніби жартома, скаже віршик, сплете дві травинки між собою і вже готовий сильний оберіг. 

- Сідай дорогенький. В ногах правди нема. 

Гість слухняно сідає на самий край застеленої мережкою лави. Незграбно складує ноги під низьким для такого велетня столом. Зовсім не хочеться йому розсиджуватись. Та й не вірить він всім цим оповідкам про чаклунства, молитви, обереги, дива… 

- Ой, любчику, щось он-оно до тебе тут таке прилипло. А ну повернись до ікони, щоб мені видко краще було, що з тебе знімати. 

Чолов’яга роздратовано крутить головою. Він сидить на світлі, а ікони в тіні, чого до них крутитись. 

- Та ти диви, яка на тобі павутинка ось. 

Повною зграбною рукою вона знімає з його волосся й голови цілий жмут запиленого павутиння й кидає його у піч горіти. 

- Ого! Де це я? А я й не бачив. – дивується чоловік, нічого не підозрюючи. 

- Давай чайку на травах випий. Погрій душу трохи. І зла на людей не тримай. Бо бач як воно тобі повертається, - веселенько каже Софія наливаючи з чайничка духмяної настоянки.  

В світлі сідаючого сонця на якусь мить здається вона ну зовсім молодою. Мигає до свого гостя великим зеленим оком й криє зверху дрібним рясним срібним сміхом. Але ось чолов’яга вже і йде собі так нічого до пуття не зрозумівши. Цілує пухку ручку пані, задкує до дверей, дуже вже моторошно якось це все разом і будиночок за лісом і занадто весела жіночка, а ще й скрізь розкладені різні травички, камінці, кольорові скельця з розбитих пляшок, намиста з калинових сердечок…. 

Пані залишається сама. Тихо падає вечір їй на плечі. Небо за вікном густо блакитніє і дивиться своїми великими сумними очима на жінку. А вона світить зеленню своїх йому у відповідь… запалює свічки і всі роки її життя падають на обличчя, шию, руки. Софія вже зовсім не молода. Роки згризають тіло своїм болем, лише очі продовжують світити у темряві немов котячі. Софія Напівнічка готує вечерю, ставить все на стіл, сама сідає в стороні, десь збоку й заводить протяжної, сумної, тужливої пісні. І от тоді вже точно видно, що ніяка вона не звичайна собі самотня жіночка, а справжня відьма. Голос має виткий й пронизливий, мов річка, що обтікає береги її храму. Голос її проходить крізь стіни будиночка і лине кудись далі, далі, аж в саму темну чорну ніч. І настільки він міцно всіма своїми завитками й кучерями летить у простір, що запізнілому грибникові навіть може побачитись і почутись як у нього вдарить парою, димом, туманом голос старої відьми. 

Та тужлива українська пісня, мов посивіла ніким не розплетена коса, що в ній є ще і молоде, але вже і старе волосся, теж звита і з колискової, і з поминальної, і з весільної, вона вдаряється у шибки далеких селянських хат і будить малих дітей з солодкого вологого сну… то Софія скликає давно померлу рідню свою до столу. 

Спершу приходить мати її й бабця. Вони могли б давно вже б і не ходити, але Пані Напівнічка завжди просить їх прийти, бо з ними якось їй веселіше, перед ними вона може стриматись і не плакати. Далі йде її молодий чорнявий чоловік, а потім найдорожчі, наймиліші, найрідніші, її дітки, її сини. 

- А що сьогодні на вечерю? Гречка з м’ясом чи картопля в горщиках? 

- Тату! Тату! Відріж і мені хліба! 

- Вже не малий і сам можеш відрізати, ще й батька пригостити. 

- Ох ти й ріжеш! Гриша! Наріж ти, а то дитя ще вріжеться.. 

- І що там в школі? Як наука? 

- Та писали там.. таке різне… нудно.. 

- Ага, зараз отримаєш мені, нудно! Вчись, а то будеш за скотиною ходити все життя, нудно йому бач! 

- А де це мама! Все приготовано а мами нема! 

- Та мати вийшли куди чи що…. 

Софія торкається до наймолодшого, щоб прибрати йому волосся з чола і сорочку треба бач он де зашити… Але кого тут обманеш, завтра він прийде знову в цій же порваній сорочці і волосся знову ж буде лізти в очі і він буде шукати й питати про маму, яку так і не побачить. Вони говорили кожного разу про різне, але зрештою про те ж саме, питали про неї один у одного, але ніколи не бачили поряд. Інколи до вечері чекали ще й гостей. Якщо хто помирав у сусідньому селі, то завжди ходив на останню вечерю до пані Напівнічки. Вся родина його довго споряджала, а тоді проводжала кудись у темряву. Софія залишалась в будинку і лише дивилась тужливо як кожен з них зникає за дверима в сіренькому світанку. 

А далі буде новий день. Пані вдягне дороге червоне коралове намисто зі скрині, обрамить ним пишні груди. Візьме муліне, п’яльця й сяде вишивати. Бо за ворожіння грошей не бере, а так, хто що дасть, але ж жити за щось треба. І вона буде вишивати наспівуючи щось своїм летючим стрімким голосом. А після обід до Софії знову прийдуть люди. Весела, безтурботна, норовлива пишна жінка зігріє й обпалить, вилікує, розрадить, причарує, а вночі знову і знову захлинеться власним болем.  

Бувало й таке, що до Напівнічки приходила зовсім зчорніла зжурена людинка й ставши навколішки просила про останнє побачення з рідним, близьким, дорогим, коханим. Бо залишилось стільки невисловлених слів, що стікали горлом назад всередину. А просто в порожнечу їх казати було неможливо, вони зразу ж змерзали в холодному пустому просторі. Якщо ще було не надто пізно, то Софія завжди помагала чим могла. Вони разом накривали на стіл й запалювали свічки… А що було далі, то надто боляче, щоб розказувать. 

Часом пані їздила до міста купувати собі щось для побуту, збувати вишивку. Бували якісь особливі дні, коли Софія заходила до лікарень, шкіл, дитбудинків і дарувала людям радість. Чи купувала іграшки, чи несла гроші, а як нічого не було, то пекла, варила, смажила й давала іншим щоб самій зігрітись. Люди правда більш охоче брали гроші аніж якісь там мазані яйцем коржики чи інші її витівки, але було в зелених відьомських очах, щось таке моторошне, що не давало нікому її образити чи відіслати геть. 

І цього разу вона знову пішла до того знайомого дитбудинку.  

- Мамо! Мамо! – кинулись до неї діти.  

Лише одна новенька маленька дівчинка зніяковіло стояла осторонь, тулилась до батареї. Гріла щось у себе всередині. 

- О, моя небесна ляля, а що ж ти стоїш в стороні? Іди сюди. 

Малеча боязко наблизилась до рудокосої незнайомки, але відвойовану батарею не залишала. 

- І як же тебе звати? 

Вихователька підштовхнула дитя до Софії: 

- Тьотя принесла нам іграшки і теплий одяг, скажи тьоті, як тебе звать? 

- Мальяна! 

Мале покрутилось на всі боки, але піймавши погляд невідомої жінки, злякано розвернулось геть, спиною до Софії й виховательки. 

- Ну от тобі й на. – плеснула у долоні няня. – це у нас новенька дівчинка. Звати Мар’янка. Їй всього-то 5 рочків. Мар’яна! А ну повернись до тьоті. – няня тягнула дівча за руку намагаючись відірвати від батареї й повернути обличчям до гості. Мар’яна кинулась в плач. 

- Ой та ну що ви! не треба, не треба. – замахала руками до виховательки Софія. 

- Ці малі, часто ну зовсім дикі й занедбані. – зітхнула та. 

Вони ще трохи про щось говорили, але Напівнічка поспішала вже додому і от майже вже в дверях, коли няня закликала дітей попрощатись з жінкою, Мар’яна відірвалась від батареї, підбігла до Софії й крикнула радісно, дзвінко: 

- Мальяна! Мене звати Мар’яна Лісова!!! 

Ті слова дзвеніли у Софії всередині. Повертаючись, вона вже знала, що та чорноока дівчинка, то не просто так, то може якась прикмета. 

Софія вже й не дуже не поспішала. Це місто пило з неї кров, висотувало сили і йти чомусь було важко й гірко. Свій рідний ліс, річка, поле, - вони дарували молодість, вони й були її чарами, життєвим еліксиром. То тут, то там жінку випереджали люди, часто матерьки з дітками, кудись заклопотано бігли, штовхались, щоб втрапити вчасно в переповнений автобус. Жаль й гіркота гризли Софію, що не змогла вберегти своєї сім’ї. ЇЇ моторошний дар не захистив від долі. Не вміла вчуяти….. Ніщо не сповістило про лихо. І так же як і багато звичайних людей, мов сліпа, хоч насправді бачити вміла не тільки очима…., мов сліпа вона падала й невидящі очі застелені сльозами хапались за обличчя зніяковілих, співчуваючих односельчан. Хапались і не бачили, мов руки потопаючого, шукали не лише допомоги, а й повітря…. 

Але вдома на Софію чекали. І зразу кудись розвіялись сумні думки і спомини і всхлипи, що раптом зібрались навколо в сумних худих постатях і захмарили собою небо… знову була сонячна осінь і голос, дзвінкий радісний, дитячий, даруючий надію, біг до неї поперед навіть самої його власниці й обіймаючи теплом дмухав солодким дитячим в обличчя: 

- Мальяна Лісова!!!! Мальяна Лісова!!!!! 

Дівча бігало навкруги спантеличеної пані Напівнічки й розмахуючи руками кричало знову й знов своє ім’я.  

- Та як же це? – сплеснула в долоні Софія, - Матір Божа, Цариця Небесна! Дитино! Ну звідки ти тут взялася? 

- Мальяна Лісова!!!! Мальяна Лісова!!!!! 

Йшов вже вечір. Непомітно застилав берег річки тінями…. Й єдине доречне, що спало на думку пані Софії, то поки що впустити дівчинку до себе переночувати. А далі видно буде. 

Вона ладнала вечерю, стелила ліжко. Давно вже в неї ніхто не ночував. На чистій новій скатерті горіли теплом й таємницею свічки. Що буде далі? Чи прийде сьогодні моторошна сімя її до столу. Софія, ховаючи сльози десь глибоко в грудях і горлі, веселенько сказала до Мар’яни: 

- Мар’янко! А розкажи мені щось про себе! Скільки тобі рочків? Де ти жила поки не привели тебе в той великий будинок у місті? 

Дівча підняло до неї свої великі карі очі й з дивною посмішкою знову крикнуло лише одне: 

- Мар’яна! Маляна Лісова! 

Темніло все більше й от вже хтось стукав у вікно. Чоловік з синами стояли на порозі. Мар’яна здавалось побачила ті прозорі постаті тогосвітніх жильців. Вона зняла ікону зі стіни, пішла в сіни і підперла нею двері. Софія з своєю сімєю лиши сумно дивились один на одного крізь скло вікна. Мар’яна також глянула туди й помахала їм рукою…. А може і не їм, може когось ще й іншого бачило там дівча, бо дуже вже дивно, сумно посміхалось. 

Пані Софія взяла її на руки, обійняла, промочила пахучою, солодкою голівкою очі, й заснула. Так вони й просиділи, не лягаючи, до світанку. 

А на ранок саме собою якось вирішилось, Пані Напівнічка, нікому нічого не кажучи, залишить Мар’яну у себе. Треба їй же помічниця й вона сама мабуть дівчаті потрібна. Як так написано десь зверху, так звела їх доля, то хай так і буде. 

Мар’яна ще довго не говорила. Допомагала названій матусі чаклувати, вчила магію речей, рослин, життя навкруги. А ще …. Малювала. Та так малювала, що аж цілими днями не могла відірвати руки від паперу. 

Пані Софія відчувала, що хтось зачарував Мар’яну якимись злими чарами. А от як розвіяти їх не знала. Бо що таке чари? То звичайні слова, що ростуть глибоко з самого серця й несуть в собі щось, ненависть, біль, злобу, чи любов. Візьми, смикни за них і раптом, ніби моркву на городі, вирвеш чиюсь душу назовні. А яка вона там в середині? Чи світла? Чи згнила вже вщент… 

Звичайно легше за все натягнути на себе щось гниле з людини, бо й вийняти його легше й чіпляється воно до тебе краще. От часто казала відьма своїм відвідувачам: Не вірте в лихе, не пускайте його близько до серця. Чужі слова чи вчинки, вони вже роз’їдають того, хто їх зрощує у себе всередині. Не пускайте близько до себе. Пам’ятайте, що завжди є на цьому світі, є хоч одна людина, що молиться за вас і захищає вас своїм коханням…. На жаль не всякий слухає й вірить. Всі шукають оберіг, настоянку, якесь чаклунство, а от у правду вірить не кожен, бо занадто проста вона, щоб от так взяти й повірити. 

Софія довго дивилась на Мар’яну та не бачила тіней людського зла у неї над головою. А от науку відьомську донечка добре переймала. Часто блукали вони разом, полем, лісом, спускались до води… Софія тулила дитячі ручки до не такого як інші листочка, камінчика чи травинки й питала: Відчуваєш? 

Мар’яна, то рвучко віднімала руку, відчуваючи спеку й жар, то навпаки гріла долоньки в життєдайному теплі. Так, вона відчувала. І звідки це в неї взялось? У самої Софії той дар відкрився повністю лише коли загинула все її рідня. Раніше, також часто передчувала щось. Але якісь звичні речі. Чи прихід дощу чи світанок наступного дня, чи бувало в сни до неї приходила чиясь смерть, але гнала то від себе. Не вірила в свої сили. Боялась. І лише через велике горе, коли майже повністю всередині осліпла, раптом навчилась по-новому бачити…. 

…Отже, Мар’яна малювала. Софія зразу зрозуміла, що то її пристрасть, талант… І малюнки ті мали особливе значення. Вони розповідали цілі історії. Софія вивчала їх очима і руками. З них йшло тепло і розповідь виходила сама собою без слів. То були чудернадські історії про істот, яких ніколи не могло бути насправді. Картинка з сумним метеликом, який не вмів літати, бо у нього виросли завеликі для його кволого тільця крила…. Софія чула як десь всередині себе Мар’янка промовляла:  

- І так ходив метелик сам один сумний-сумний, носив за собою, мов тягар, довжелезні крила, а всі інші комахи дивились і не розуміли, хто ж він насправді? Чи то така мураха, чи жук? А можливо це така екзотична пташка з чужих країв…. Тоді метелик взяв і обірвав свої зайві крила. І тут же щось тягуче й липке виступило на спині де вони росли. Він ослаб і помер.  

- Помер бо не можна відривати душу від тіла. Яке б те не виросло, яка б душа не вродилась… 

Сльоза скотилась з обличчя Мар’яни. Впала на папір…. Софія прибрала той клаптик вологи на свій палець, підвела долоні до обличчя донечки і так посипались їй до рук ще і ще… теплі і вологі блискучі мов діаманти краплинки дитячої душі… 

- Мар’янко, дивись, які вони мерехтливі, твої сльозинки, мов дорогоцінне каміння… не плач, сонечко, не плач… 

Але вона вже знову малювала і знову чиєсь горе. Софія взяла новий малюнок і мов по писаному почала читати: 

Колись давним давно… - шепотіло дитяче серце до всіх навкруги, хто, ще вмів слухати, а не лише чути, - колись давним давно, так давно, що ніхто з живучих сьогодні тоді не жив і цього не пам’ятає, але все ж таки і досить недавно, бо вже й тоді існували зло та кривда на землі, жила була собі щаслива жінка. Сусіди дивились на неї і дивувались: от дурна! Ходить з двора до двору скуповує і продає чужий мотлох, нічого сама не має, чого оце радіти? Але щастя її крилося не в грошах, речах чи інших благах, а в її синові, що ріс великим, сильним та здоровим.  

Одного разу, втрапили ті старцювальники на очі королю. І вподобав він того хлопця, сина жебрачки, собі за прислужку-блазня. Матір побили й прогнали, сина силою забрали до королівського двору.  

Оплакавши лиху долю, мати зібралась з силами і пішла до палацу. Жінка довго просилась побачитись з королем і врешті решт їй пощастило попасти до нього на аудієнцію. 

- Ну що ти хочеш, дурна, дитя твоє, нагодоване, вмите, причесане, наряджене, що ще треба? Тобі б радіти! – сказав король, ліниво повів рукою до скляної коробки в якій сидів хлопчик-блазень, розважаючи своїм нещасним виглядом манірних придворних дам. 

- Ваша високість! Я продала все, що мала. Ось візьміть. – простягнула бідолашна мішечок золотих монет. – Прошу вас, віддайте сина! 

- Ха-хаха! Смішна. Тебе треба посадити поряд з твоїм хлопцем смішити публіку. Жаль, що місця нема. Ну як хочеш, то віддам. Але лише тоді, коли принесеш мені не ці жалюгідні злидні, а мішок і не золота, а справжніх діамантів. Сторожа! Посадити її в мішок і котити звідси. 

Біда не відпускала, але материнське серце вірило в добро. Темної тяжкої ватної ночі, пішла вона до чаклунки й розповівши свою історію, попрохала: порадь, що робити. Відьма послухала-послухала, потім взяла того величезного мішка, здихнула, пожаліла бідну жінку і заплакала. Сльози її котились всередину і з цокотом падали на дно. Наплакавшись до схочу, чаклунка витерла рукавом червоні опухлі очі, простягнула ряднину жінці і сказала: А ну поглянь, що там. З темряви світилось дорогоцінне каміння. 

- Кожен хто зглянеться над тобою і захоче поплакати разом над твоїм горем, віддасть тобі діамант своєї душі. Іди тепер. Проси у людей щастя. Раз своє не вберегла. 

І так ходила жінка від двору до двору, від села до села. Розповідала людям про свою біду, вони сідали, плакали разом поки не наповнили мішок камінням аж до верху. Матір вже стерла руки і очі від тих важких сліз. Ледве вдалось на старому візку дотягнути ту гірку дань до королівського замку. Здивований правитель відкрив скляну клітку й наказав її сину: 

- А ну розв’язуй мішка. Подивимось, що там наколядувала твоя мати. 

На підлогу посипались справжні діаманти. Король, не повіривши власним очам, відштовхнув хлопця вбік, дужче трусонув ряднину, але тут раптом на нього хвилею покотилось вже не каміння, а море сліз. Вода підхопила його, закрутила всередину і понесла з цього світу в інший. Мати взяла за руку сина й вони разом побігли геть з палацу.  

Зажили тепер знову радісно та щасливо. Часто чули люди їх сонячний сміх, а замість різного мотлоху продавали вони кольорові кульки, наповнені власним щастям. Вірніше не продавали, а роздавали всім тим, хто не пошкодував своїх сліз через чуже горе… 

-Ну що Мар’янко? Як я? не дуже загнула цього разу? 

У відповідь мала замотала головою, мовляв ні. Ні-ні. Це гарна-гарна історія. Як раз з мого малюночка. 

Дівчинка поклала лікті на стіл, підперла ручками підборіддя й зачаровано слухала казочку. За вікном сипалось золоте листя. Такий собі сонячний дощ. 

Жовті, червоні, ще десь і зелені. Прозорі, крихкі, хрусткі, ніжні, теплі. Ці дивні пальці дерев, якими ті тягнулись раніше до неба…. Тепер же небо тікає кудись далеко вглиб самого себе, а дерева кріпше стоять на землі…. Але зовсім знекровлені, обезкрилені…. Самотні… кожне занурене у свій власний ватній осінній сон. 

- Як же вони зможуть жити так довго не торкаючись руками небес? – запитала своїми великими ляльковими очима Марьянка. 

- Вони будуть довго-довго спати… і снитись їм будуть чарівні, казкові, осінні сни….. 

- Про що сни? 

- Про те як їх жилаві прозорі кольорові пальці грають на фортепьяно. Ти ж чуєш музику? 

- Так. І я і мої чобітки і ніжки. 

- Осіння музика стукає в шибку дощем вночі й летить з неба вдень й хапає тебе за ноги, коли бредеш по коліна в цьому невагомому хрусткому листі… Зараз ти вип’єш теплого молочка з медовими коржиками і ляжеш спати і хай насниться тобі тепла сонячна осіння музика….. 

Мар’янка бере кухлика з солодким молочком, тарілку з випічкою, сідає підібгавши ніжки на підвіконня і довго-довго мрійливо-мрійливо дивиться в осінь. Там десь поза нею стоїть засланий листям ліс…., внизу біжить річка, зверху тікає само від себе небо, попереду поле…. і все навкруги сповите магією слів, речей, думок, історій. Їй здається, що якщо вдивитись в саму суть простору, який охоплює все її маленьке життя, то можна вчуяти, побачити, впіймати ті, надумані вже, кимось саме зараз, в цю хвилину, думки і слова… вони літають навкруги біленькими павутинками, тоненькими цівками диму, хмарками, що якось випадково, загравшись в піжмурки, спустились вниз і впали на землю в осіннє листя.  

Мар’яна відчиняє навстіж вікно, виставляє ручки й ловить павутинки чужих думок. Затягує їх всередину і так поступово і небо і дерева і заслана земля скручені в джгути грубих коричнево-сірих шерстяних ниток входять до їх маленької оселі. Мар’янка все тягне далі і далі, поки на світі вже нічого більше не залишається, одна велика темна дошка за вікном. Софія запалює свої чарівні свічки й вони разом мотають нитки у клубки, щоб потім з них на ранок зв’язати зовсім інший, тепліший лагідніший світ в якому у батьків не забирають дітей, люди не збирають своїх сліз до жебрацьких торб, а кожна дивна маленька істота може знайти собі місце, де б її любили такою, яка вона є, при цьому, не вкорочуючи собі крил. Але то аж на ранок, а поки Мар’янка знову висовується з вікна, щоб міцним білим шматком крейди намалювати на дошці поле, дерева, зірки, десь далеко-далеко села, хатки й вогники світла всередині….  

Дитя спить, зібгавшись на підвіконні, пані Софія обережно підіймає її на руки й несе до ліжка. Несе тихесенько, шепочучи молитви й обереги, несе так, щоб малеча не розгубила кольорових снів й чудернадських осінніх казок… 

Тепер вже Мар’яні сняться дерева. Без листя вони стали схожі на людей. Тільки дуже великих, коренастих, міцних. Дерева сидять на порожніх скрипучих качелях на майданчику поряд з дит будинком. Позбавлені пальців, їм важко торкатись неба і тому вони розгойдуються все вище і вище, щоб хоч якось до нього наблизитись. Хтось приніс їм рожевої, синьої, бузкової цукрової вати. вони відривають шматочки беззубими дерев’яними ротами й кормлять один одного. 

- А що то таке? Що-то за кольорова вата – питає Мар’яна. 

- То наші сни. Ми всі спимо. Нам сняться сни. І ти спи. Життя то довгий-довгий сон… 

Мар’янка й собі сідає на качелю і летить кудись у саму глибину світу, туди, де живуть дитячі сновидіння.  

Вночі їх обох збудив якийсь скрегіт. Зубів, нігтів, пальців. Хтось шкрябав в їх двері. Софія запнула на грудях якийсь одяг, що трапився під руку у темряві, і відчинила. В кімнату впала жінка. Молода, сучасна, стильна. Ніби не з їхнього світу зовсім. Така якась вся… як з журналу. 

Вхопилась за Софію й стогнала: Поможи…, поможи, поможи….. Софія посадовила її за стіл, запалила свічку, в дальньому кутку обпершись на лікоть з-під ковдри дивилась на них сонна Мар’яна. 

- Що сталось з тобою небого? Чи грішна ти більше за інших, чи хтось помер, чи що тебе їсть? 

- То правда, що їсть… з’їдає мене зсередини. В мені, відьмо, вселився і живе якийсь звір. Що не вкину в серце з’їдає все. Я шукаю весь час відчуттів… а всередині порожнеча… щось з’їдає мене. Така темрява й так порожньо… Я сам на сам гублюсь в тій порожнечі. друзі, коханці, родичі, знайомі… ніхто не може мене накормити. Цей голод… напитись хочу…. Не можу…...  

Софія затушила свічку. І кімната наповнилась темрявою. До жінки линули голоси, доторкались руки, вона поглинала тепло. Звідкись відьма винесла довгі сині свічки запалила й ті освітили все синім світлом. 

Відьма виносить веселі кольорові пляшечки. ЇЇ очі блистять і дрижать мов вогники чаклунських свічок. Змішує, те що плескається всередині, виходить мильний розчин, дає жінці дитячу трубочку для надування мильних бульбашок і дзвінко так, веселенько наказує: Дуй! Та бере паличку, колотить розчин й виразно окресленими губами видуває, видушує з себе кольорові милькі. Вони літають навкруги, наповнюючи невеличку кімнатку весняним небом, калюжами після щойно пролитого дощу, зеленою свіжою, мокрою травою. Гарно. Відьма виносить великий трилітровий баняк й віддає жінці. Каже їй: видихуй. Видихуй сюди все без останку, аж поки стане сил. І сил не буде вже, а ти все рівно випускай це отруйне повітря. Аж поки не відчуєш, що за твій подих вхопилось ще щось, вхопилось прив’язалось і вже майже витягнула ти з себе саму свою душу… отоді геть. Зупинись. 

Жінка занурила вуста в банку й спускала з себе все чим ще недавно дихала, що ковтала, втягувала в себе, чим жила. Виходив дим цигарок, і вечірня прохолода, і вітер, що бив в голову як їхала машиною по нічному місту… все-все. І раптом навіть сокровенні згадки про те, що вже здавалось забуте давним-давно схопилось десь всередині, склеїлось в якесь липке тісто й от-от вже хотіло вискочити разом з ниточкою повітря, що розмоталась до кінця й майже закінчилась… Вона вчасно зімкнула вуста. Й впала додолу. Червона нитка ще стирчала між сполоханими губами. Потім дьорнулась й щезла всередині. Може й не нитка, а хвіст великої червоної ящірки, що сидить на її серці, стискає його, змушує відчувати й боліти… Софія з Мар’яною підхопили, побризкали водою привели в свідомість. Квола і розгублена, здавалось, сама не розуміла, хто вона, де вона, як сюди потрапила. Софія похапцем накрила банку кришкою. Задула свічки, розсунула фіранки. Сірів світанок. Банка наповнена чимось чорним. Чи то рідина, чи дим, чи жива істота, воно мінялось всередині, пульсувало кільцями темного повітря. 

- То я видихнула вже всі свої старі діряві легені… Як же тепер жити… як…. 

- Цить. То не легені. Щось інше, що ти так довго ростила всередині. А як і легені… ну то що ж… рости тепер зябра - будеш жити у воді. Або вчись дихати шкірою - станеш квіткою чи деревом. А може відкрий ширше очі й лови ними повітря… тоді будеш мов небо…. Життя не починається й не закінчується, воно тече собі, тече й перетікає одне у одне…. Триває далі… - Ледь чутно відьма прошепотіла: колись я знову знайду своїх синів в птахах чи квітах, а може вже стали вони листям чи гілками, що тягнуться вверх у хмари…. 

І слова її звучали мов магія, спів, заклинання, і вона наливала в чашки зелений-зелений смарагдовий чай і десь на дні великого гарячого чайника серед чаїнок, різного цілющого листя й трави лежали чиїсь скам’янілі серця. Одне випало до жінки в напій. Вона пила-пила й ледве не подавилась. Взяла на долоню дорогоцінний камінь: - Що то таке? 

- Це тобі нове серце. Оберіг для старого твого вже зовсім з’їденого й зношеного. Носи завжди з собою. 

Софія подивилась в банку. Клубки темряви зупинились й глянули у відповідь. Води довго придивлялись одне до одного аж поки Софія не відвела погляд.  

- Ну досить вже. Досить важко якось почався день. Ще є декілька годин. Давайте спати. 

Вони проспали до полудня, а тоді пішли в поле випускати темряву з банки. Вже не така моторошна як зранку, не чорна, а якась посіріла, вона все ще ворушилась всередині, повзала по дну, прилипала до стінок… Поле раптом обірвалось. Вони втрьох стояли над глибокою канавою. Софія розкрила банку: 

- Геть! Геть!!! – такий жорсткий і лункий її голос раптом виріс в довгого зеленого змія, зі смарагдовими очима, що боровся з випливаючою темрявою. 

Раптом подув сильний вітер й чорний дим обернувся і впав на Софію. Вона закашлялась аж до сліз і ніби сама зчорніла. Лише мить. Вітер подув уже в інший бік, дим розсіявся. 

- А тепер йди жінко. Йди і не обертайся. Йди від нас чуєщ? Йди. Ти можеш і повернутись, але не сьогодні. Тікай. Біжи. Чуєш, що кажуть! 

Пані Софія штовхнула жінку в спину і та пішла. Спочатку повільно, потім все швидше, а далі вже бігом. Вона плакала. Затуляла обличчя руками й бігла по тонкому музичному осінньому листю, по самому сонцю, що стомлено лягало промінням на спалену траву. Вона бігла кудись до примарного порятунку. До щастя, що мов вогник потерчат майорів то там то тут. 

Софія знову закашлялась. Сперлась на Мар’янку і вони повільно-повільно пішли додому. 

Вдома пані стало зовсім вже недобре. Ніякі ліки, ні лікарські, ні знахарські не допомагали. За вікном з шерхотом і хрустом листя лягало одне на інше, повільно, сумно, глибоко. На саме дно заплаканих Мар’янчиних очей. Софія схилялась на дитяче плече і якась вселенська нестримна тягуча втома налила її ноги й голову… ніби вся журба, смуток, біль, що раніше обходили стороною її тіло й душу, що їх вона гнала від себе як могла, махала руками ніби на набридливих комах, на кінець долетіли до неї і вжалили всі разом. Мар’янка дивилась своїми великими дитячими очима й раптом скрикнула: 

- Мамо! Мамуся! Мамо. Матінка Рідна…. 

Теплота розтеклась серцем, а від нього по всіх прожилочках її зовсім старого вже стовбуру і аж до листя, здавалось на мить пані Напівнічка розцвіла мов дерево на весні, від тих теплих, легких дитячих слів. Вони залишались ще в ній коли вона видихала з себе останнє повітря…. А далі весна закінчилась….. вже не було навіть осені. Бо прийшла зима…. Мар’яна без свідомо дивилась у вікно на порожню дорогу, що стелилась полем і в її зіницях мов у темному дзеркалі відображались обриси пані, її чоловіка й трьох синів, що тепер вже були навіки разом. Софія сиділа все ще поряд, поклавши голову на підвіконня, але в очах її, таких завжди теплих і всеохоплюючих була вже зима…. 

 

……. По коліна в снігу, а десь і по пояс. Я загубила стежку і пробиралась навпростець полем. Рішення це. Відвідати рідні місця прийшло до мене якось раптово. Я залишила машину на узбіччі, бо тут нею не проїхати. Так все замело. На мені сукня і як тепер здається якийсь зовсім не зимовий жакет, що ну зовсім не гріє. Хоч взуття я здогадалась перевзути на тепле похватне, що тримала про всяк у машині. Мені звати Мар’яна. Мар’яна Пілсуцька. Мені 30 років. Більшу частину з яких я намагаюсь збагнути хто я і де я в цьому житті. Колись давно я жила тут в цій місцевості. Але нічого геть не пам’ятаю. Ще трохи пригадую дит будинок. А далі темрява. Провали в пам’яті. Знаю лише, що знайшли мене в цьому полі заплакану, розгублену, налякану. І все. Далі знов дитячий будинок. Але зразу ж пощастило і мене забрали до гарної сімї.  

Я кравчиня. Маю своє ательє. Сама заробляю на життя. Майже склала коштів на житло. майже одружена. Майже кохана. І ще багато чого майже. Бо мозаїка якось не складається. Загубились ніби частинки пазлу. Та з тим може й можна було б жити всі навкруги ж живуть і нічого. Але раптом я покохала. Якось по-іншому. Не так. Не те що я раніше вважала за любов. Це є таке відчуття ніби ми вже давно знайомі. І я біля нього стелюсь і лягаю, молюсь і встаю. Як послушниця в келії сам на сам з богом. Бо нема якихось земних відчуттів, лише щось щемить всередині коли він не поряд. А він дійсно окремо. Не знає про мою любов. І всі «майже» зірвались, впали і розбились на смерть. Я більше не складаю ніяких коштів. Вже не одружена. Ще не кохана. 

В середині себе маю такий ніби радар. Свій компас. Ловлю ним життя. Жіноча інтуїція ніби. Коли не знаю що робити щось завжди підкаже. І ось зараз я знаю, що мені вкрай треба сюди. Знайти той старий будинок поряд з яким мене знайшли (якщо він ще залишився так би мовити в живих, а щось шепче всередині, що залишився) і запалити там по комусь невідомому свічку. В цей новий рік комусь там дуже холодно залишатись сам на сам з темрявою і снігом.  

Аж самій моторошно від своїх думок. Падаю в сніг. Знов піднімаюсь. Немає кінця цій крижаній пустелі і мої падінням. Ніби нема вже й підйомів одні оці падіння. Сутінки. І все навкруги вже не біле, а ніби синє. Холодно. Я зараз впаду і помру, дивлячись в пусте похмуре зимове небо. Остання теплота вийде з мене теплим подихом з вуст і я навіки замерзну. Недолюблена самотня дитина. Це ж треба було додуматись приїхати сюди самій одній. Ніхто тут навіть не знайде. Але я роблю ще крок і змушую себе йти далі і далі.  

Сьогодні свято. Старий новий рік. Якийсь особливий. Ще самотніший ніж всі інші. Попередні. Вже не сила підводитись. І якась наростаюча паніка від навколишньої пустоти й безлюдності місцевості. А я навіть і не знаю чи є тут той дім чи вже його і нема давно. Але я уявляю сильні чоловічі руки, що обіймають мене й ведуть далі. Це якось заспокоює, власні фантазії надають сил. Вже коли всі внутрішні резерви було вичерпано я бачу його. Старий занедбаний будинок. Як ще ніхто його не розібрав. На дрова. Дивно. Майже цілий. Я проходжу в середину. Тут так же холодно як і ззовні. Та вже байдуже все. Не хочу чекати. Чи отямитись. Не буду переводити подих роззиратись. Страх все більше охоплює, поглинає мене, бере в крижані обійми і вже навіть уявні теплі руки коханого не рятують від переляку. 

Ось стіл. І лава. Мерщій запалити свічу. Виймаю з кишені синю свічку. Залишились лише такі. Звичайних жовтих чогось не було в крамниці. Запалюю вогник. І зразу заспокоююсь. Хоч і тепла ніякого. Хіба що пальці погріти. Але на душі якось тепліше. Легше. Світліше чи що. Ширше розкриваю налякані зажмурені очі. Роззираюсь. Ого. А оселю то зовсім вже і не занадбана. Очі лізуть на лоб. Якась дивина та й усе. Скрізь прибрано. Все налаштовано як у старій селянській хаті. Шибки запотіли від морозу. Тобто тут тепло чи що? Топиться піч. І хтось метушиться в сінях. Заходить чепурна руда жінка. Вдягнена у вишивану сорочку. Яскрава, тепла, привітна. 

- Добривечір, дочко. 

Я не знаю що відповідати і взагалі чи варто говорити. Незнайомка сідає поряд. Бере мої крижані тонкі руки в свої пухкенькі теплі пальчики. Вдивляється в очі. 

- А я давненько вже на тебе тут чекаю. Вже й мої всі пішли. Ген далеко, - багаторічний сум майнув на привітному обличчі, - полетіли у вирій за журавлями, ще тоді, коли ти пішла від мене. А я тут прив’язана ніби. Їх відпустила. А ти тепер мене бач не відпускаєш. Кажи мені, що на душі у тебе? 

Я не знала, що казати і перше, що сиділо в голові, вилетіло назовні: 

- Навчіть мене любити. Тільки не мовчки любити, а голосно і щоб мене любили у відповідь. 

То це мабуть моя мама. Думалось мені. Можливо, якщо називає мене дочкою. Інші діти в дитбудинку часто питали старших. Хто їх батьки і чи скоро за ними повернуться. Мабуть і питали самих себе. Чого ж їх кинули, що з ними не так. Я не задавала таких питань. Навіть самій собі. І нікому ніколи не вірила. Не уявляла як це. Що можна довіряти. 

І зараз мені хотілось притиснутись до неї. Погрітись. Ця жінка якась тепла тепла. Після темної снігової пустелі вона вся пашіла теплом. Я підсунулась до неї і поклала голову на плече. Тоді ще більше осмілівши, підібрала ноги і вся повністю, цілим клубком, всі своїм тремтячим шматочком тіла і душі притиснулась до неї. І хотілось якось випростати зсередини ніжність і теплоту й любов та віддати їй. На бери, їж їх пий, мої сховані порозтрушувані по всіх кишенях шматочки душі. Та було так якось, нестерпно ніяково від власної теплоти, безпомічності й незграбності. Вона обійняла мене й поцілувала в голову, чоло, очі. 

- Що ж тебе вчити…. Бач… вже й само у тебе все виходить. Навчи мене любити. Бач… яка…. Малеча. Мар’яна. Мар’яна Лісова. 

І ці останні слова вдарили в голову струмом. І враз впала завіса і якісь незв’язні згадки, картинки полізли звідусіль. Мар’яна Лісова. Так я сама себе колись називала. Хтось мені колись давно наказав мовчати. І я мовчала. Єдине, що могла то сказати як мене звать. Мар’яна. Лісова. 

- Мамо… мамуся… мамо, я так за тобою скучаю все своє життя. Я навіть сама не розуміла до цього моменту наскільки я сумую за тобою. Так жила щось, якось… Весь час чогось не вистачало. Сама не знала чого…. 

Вона мовчала. Щільніше притиснула мене до себе і ми обидві сиділи в тиші. 

- Хто він доню? Хто розворушив твою душу? Змусив приїхати сюди, шукати справжні почуття? 

- Він…. Він такий… а я ні не така… розумієш? Не така як він. Не рівня йому. Не вистачає мені впевненості. Я не знаю… везіння… щастя якогось всередині не вистачає. Є такі люди, мамо… вони ніби світяться зсередини й притягують інших до себе. А от я не така чомусь. Щось затухло колись. Мабуть коли нас розлучили… та тепер все гаразд. Ти ж поряд зі мною….ти будеш тепер моєю так? Зі мною завжди. 

Вона сумно зітхнула і я зойкнула всередині. Ні. Не буде. Не буде зі мною, бо все це міраж. Витвір моєї змерзлої уяви. Те, що я хотіла бачити, те й прийшло до мене. Те чим можна зігрітись. Я заплющила очі. Відкрила їх знову все на місці. Нічого нікуди не зникло. 

- Ні. Я не буду з тобою завжди. Мене вже просто нема на цій землі. Я буде жити в твоєму серці. Але так швидко як ти гадаєш також не зникну. Поки тобі не допоможу нікуди не піду. 

Я підняла до неї свої очі й мене знову затопила хвиля її тепла. 

- Сьогодні ми будемо шити тобі сукню. Таку… зроблену з щастя. Щоб ти завжди була здоровою та щасливою. 

Вона діставала з старезних скринь відрізки різної матерії, пропахнуті лавандовим маслом й якимись чи то ліками чи травами, прикладала до мене, обгортала мене з усіх боків, вдивлялась в мене, в лице, в кожну зморшку, згортку брів чи розріз очей, підборіддя, вуста.  

- А ну оце, доню, чи буде тобі гарно до лиця? А цей колір пасує до твоїх карих очей, ось оцей відтіняє волосся та шкіру…. 

Далі були прикраси…. Різне каміння, обрамлене в персні та сережки, буса, а деяке так, просто, щоб погріти в руках, без ніякої оздоби, щоб зупинити погляд… 

- Ну, подивись і скажи, що тобі з усього цього подобається найліпше? 

що притягує до себе, манить очі, так, що не можна відвести у бік? 

 

Мені подобались два камені. Один точно знаю, що то – бірюза. Інший якийсь рожевий напівпрозорий, чистий і манливий. Ніби то раніше ніколи не звертала уваги. 

- Ось ці, мені подобаються дуже. 

- Бери собі доню, той що теплий, який гріє тобі долоні й очі а холодний викинь у вікно, жени від себе геть весь холод. 

Я взяла каміння і гріла його, гріла пальцями, подихом, вустами… воно розтало й перетворилось у масні рожеві краплі, якоїсь рідини. Я лизнула долоні. На смак солодке, прохолодне, ніжне. Вона дивилась на мене, моя названа мама і я шкірою відчувала на собі міцну тканину зітканої нею моєї нової сукні. Я – вдягнена в щастя, повністю, з голови до ніг…. 

Отак я й заснула з цим спокоєм і почуттям теплоти всередині, а прокинулась вже аж у лікарні. Якісь добрі люди на наступний день зранку знайшли спочатку машину, а потім вже й мене, майже мертву, але з блаженною усмішкою на вустах. Після лікарні з’ясувалась інша прикра річ. Мій коханий одружився. Зразу ж після нового року, відкладати було нікуди, бо його молода дружина вже носить дитину всередині…. А далі пішли холодні сірі дні… і весна в цьому році була затяжна й якась похмура, мов пізня осінь. І я втрачала лік годинам й хвилинам часу мого життя. Єдине, що рятувало від нудьги, то нове захоплення. Відкрила в собі нову пристрасть. Почала малювати. Я малювала свою нову маму й її будиночок за лісом, поля й ліси, все що колись в дитинстві якось сама собі нафантазувала. 

І от довга і похмура, весна нарешті закінчилась. Прийшло літо – сонячне, квіткове, радісне. Ніби нарешті життя повернулось до мене своєю кращою стороною. Я ходила на планери, малювала це нове, руде, помаранчеве обличчя своєї долі. Я знаходила таких же як і сама аматорів, художників, фантазерів. Дійшло навіть до того що одна з моїх картин потрапила на виставку. Початок вересня. «Лісові пожежі» - картини про осінь. Намальована просто, великими грубими мазками, напевно вона не мала якоїсь особливої художньої цінності. Але промінь осіннього вечірнього сонця, що падав на галявинку, вкриту жовтим листям, і звертав увагу глядача на маленький будиночок крізь шибки якого, здавалось, світились чиїсь великі зелені очиська, чарував погляд.  

- Ці ваші теплі осінні кольори, мов привітна тепла сонячна жінка, не можу відвести очей, - не знаю куди й дивитись, на картину чи на вас…. 

- Я й малювала таку жінку, теплу й привітну, - привид з мого минулого…. 

Позаду мене стояв чоловік. Високий, худий, середніх років, але все ще чорнявий. Обличчя з великими, сумними карими очима. Я такі люблю. 

- Чому ж її тут нема на картині, якщо ви її малювали? 

- Бо я її ніколи не бачила насправді, але все, що малюю на своїх картинах, дерева, поле, будинки, кожен осінній листок, - то все про неї, її обриси, її обличчя, волосся, руки… 

Здавалось він трохи знітився від моєї надмірної драматичності- романтичності. Але тут же знайшов, що відповісти. 

- Я сьогодні чогось зайшов до однієї ювелірної крамнички, шукав подарунок на ювілей знайомих і якось випадково, зовсім не маючи спочатку такого наміру, купив такий от камінь, - він простягнув на своїй довгій сухій долоні блідий, рожевий, напівпрозорий ніби амулетик, прилаштований на кільце для ключів, - сказали мені, що якщо приглянулося, то треба брати, камінь сам підкаже для чого. А тепер я вже й сам розумію. Це для вас. Хочу подарувати його вам. 

Ми розмовляли ще потім, посміхалися один одному і вийшли з галереї разом. Він якраз запрошував мене на чашечку кави, коли я спиною відчула, як з картини на мене дивляться теплі, зелені очі моєї давньої знайомої, - пані Напівнічки. Я почувала, наповнена тим її примарним поглядом, що від сьогодні і дійсно буду вдягнена в щастя.  

Так воно й сталось. Наступні ще багато років я буду занадто заклопотана своїм життям щоб згадувати про мою пані і всі її чаклунства. І буде мені здаватись, що то все мій минулий дитячий сон, а перейматимусь я речами більш земними. 

Але от колись. Через багато років. Коли він помре вже, а я зайду до пустої нашої оселі. Вже без нього… а наші діти і онуки залишать нас, щоб навести лад в своїх почуттях і головах вже біля своїх власних сімейних вогнищ… Тоді спомини нарешті повернуться. Я знаю наперед, що то буде такий от тихий передосінній вечір і я сяду навпроти цієї картини і довго вдивлятимусь в твої, Софіє, зелені очі. А потім я розіллю осіннє гаряче полум’я по своїй домівці і запізніле до половину осіннє сонце буде освітлювати цю нову лісову пожежу, а я знову загляну в твої очі й попрошу: 

- Забери мене, мамо, забери далеко звідси, знову у моє дзвінке, осіннє лісове дитинство. Бо я ж бо і є твоє єдине вціліле дитя. Твоя маленька донечка - Мар’яна Лісова. 

 

Так закінчуватимуть свою розповідь-казку діти, онуки та вже й правнуки Мар’яни. Чи було то чи ні. Ніхто насправді вже не знає. Згадки сплелись з фантазіями, вигадками, снами. Перетворились в сімейну таємницю, в чарівну казку. Хоча з старенької в простій дерев’яній рамці картини, ще й досі дивиться на своїх нащадків таємнича чаклунка. Пані Напівнічка. 

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
29.10.2014 Проза / Казка
Подарунок на Новий Рік
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
29.11.2016 © Маріанна / Казка
Смолоскип
28.11.2016 © Меньшов Олександр / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
Казка
27.08.2015 © ОлексАндра
Нічна гостя
27.08.2015
Пані Напівнічка
07.07.2015 © Маріанна
Баг
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 77  Коментарів: 1
Тематика: Проза, Казка
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 02.08.2016 12:31  Каранда Галина для © ... 
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +33
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +84
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
12.04.2011 © Закохана
09.12.2010 © Тундра
17.04.2013 © Тетяна Белімова
06.01.2012 © Т. Белімова
26.03.2012 © Піщук Катерина
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди