Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
20.09.2015 22:53Новела
 
00000
Без обмежень
© Іванна Западенська

Патріоти

або "Синиця" і "Сокіл"

Іванна Западенська
Опубліковано 20.09.2015 / 31321

Нарешті настала довгоочікувана перемога. Окупанти врешті відчепились від нас і ось, один з бійців батальйону "Львівські яструби", Гаврилко Захар Богданович, вирішив влаштувати студентам-іноземцям цікаву бесіду. Студенти зручно влаштувались одне біля одного і почали уважно слухати мудрого зрілого чоловіка, який мав багато їм розповісти. Та перш за все, він почав мову з найголовнішого - розповіді про двох закоханих героїв, які ввійшли в історію і залишаться у серці кожного з нас. І ось, Захар Богданович розпочав свою вельми цікаву розповідь:

- Ця історія сталася нещодавно. Десь роки два тому. Я - звичайнісінький солдат і дипломат із мене, чесно кажучи, поганенький, тому не судіть мене за мою кляту безграмотність. Але мова піде не про мене, а про мого найкращого друга - молодого, красивого, доброго, розумного хлопця Данила "Сокола". Був у нашій бригаді такий собі Данило Бойко. То був справжній герой, істинний український "кіборг". Наша бригада називалась "Тінь", ми несли службу в батальйоні "Львівські яструби" - єдиному батальйоні, якого найбільше боялися вороги, бо вони рахували, що ми - "бандерівці". От дурні! Вони - це колишні "зомбі Путлера". Тепер вже ці озброєні непорозуміння природи для нас не загроза. Я б хотів розповісти усім вам про один випадок, який запам`ятався мені, наче це було лише вчора. Не обіцяю, що передам дослівно, але сподіваюсь, що моя пам`ять мене не підведе. Ну, що ж, слухайте уважно!

У нашій бригаді, як не дивно, капітаном була жінка. Це була не проста жінка, у ній поєднувались і краса, і розум, і мудрість, і доброта, і жорсткість до ворогів, і вміння стріляти. У неї була позивна кличка - "Синиця". Дівчина була добровольцем, їй тоді було всього дев`ятнадцять років, але дівка була хоч куди, бо знала більше, аніж будь-який досвідчений солдат. Справжнє ім`я "Синиці" - Надія. Надійка Шевченко. Вправна Надійка пішла служити, коли дізналась, що на фронті був її коханий - той самий Данило. У Данила, як я вже казав, була кличка - "Сокіл". Я чув останню розмову між ними. Хотів би розповісти Вам, щоб всі закохані брали приклад з цих відважних, хоробрих молодих людей. Прошу уваги! Кхе-кхе! Отже, все було так:

- Данило Бойко знає, що я тут і, що віднині я - капітан його бригади?

- Ні! Інакше він би будь-яким способом перешкодив нам мобілізувати Вас, Надіє.

- Він має знати правду! Зв`яжіть мене з Бойком, негайно!

- Виконую, капітане!

І тут, дочекавшись врешті решт своєї черги, я нарешті сказав важливу інформацію Надійці.

- Капітане, ми в засаді! Нас обстрілюють. Якби не Бойко, то нас вже б давно не було в живих!

- Я негайно вирушаю на передову!

- Але...

- Ніяких "але", боєць! Це наказ! - сказала Надійка, не давши Романику Нестору, пану підполковнику, й слова вимовити.

Я погодився відвести "Синицю" на місце призначення. І ось, прийшовши на передову, ми побачили Данила "Сокола". Побачивши, що Данило серйозно поранений, Надійка полетіла, наче на крилах. Я одразу побіг за нею. Ото вже швидкий капітан дістався! Ледь зміг догнати її. Надія підбігла до нього, розцілувала його обличчя і, плачучи, почала мовити до нього:

- Коханий мій, мій соколе, що ж тепер буде? Як я буду без тебе?!

- Все буде добре, моя кохана голубко, все буде добре...

- Ти хоч сам у це віриш?

- Вірю! Вірю, доки у мене є ти - моя єдина Надія! І ти вір! - він посміхнувся, крізь різкий біль.

- Не помирай, прошу тебе!

- А як ти тут опинилась? І чому це у тебе капітанські погони?

- Зараз не час!

- Ні! Поясни мені! Негайно!

- Це - наказ?!

- Так, хоч, як я помітив, капітан тут ти, а не я.

- Я - доброволець. Вашого капітана вбили і, коли я почула, що ти на передовій, то вирішила йти туди, де й ти. Ти ж знаєш, я вчилась на військовій кафедрі. Я пішла у військкомат і, коли мене взяли, то я, навіть зраділа. Потім пан генерал перевіряв новачків в стрільбі у ціль. Він побачив, що у мене є талант і я стріляю найкраще за усіх, говорячи його словами. І тоді, він вирішив взяти мене капітаном у вашу бригаду, бо ж без капітана бригада довго не протримається на передовій, його має хтось замінити. Я погодилась, бо знала, що ти тут. Ось так я і потрапила сюди.

Данило лише на мить заплющив очі, аби оговтатись від нової інформації, від присутності тут його єдиної коханої Надійки і від болю, який пронизував кожен нанометр його тіла. А потім, я раптом побачив слід від лазера на прицілі снайперки. О, ні! Раптом бачу: у Надійку ціляться. Я не знав, що робити. Якщо снайпер помітить, що я бачу його, як побачить, що я намагаюсь врятувати нашу капітаншу, то одразу вистрілить і втече. Я не хотів, аби так сталось. Тому стояв непорушно. І знову хочуть вбити капітана. Звичайно, а хіба могло бути інакше? ДНРівці прорвали наші позиції, їх ціллю була Надійка - ні в чому не винна, юна дівчина. І ось, сталось те, чого я так боявся - куля вилетіла і летіла вона з шаленою швидкістю. Раптом, Данило, почувши постріл, почав підводитись з останніх сил. Коли він побачив, що куля летить в напрямку Надійки, Данило закрив її собою і куля потрапила йому прямо в голову, так і не встигнувши долетіти до Надійки. І ось, ми всі почули крик капітана. Вона була сильна, але цього не змогла витримати і вперше за ці місяці ми побачили, як наша юна патріотка плаче. Почалась шалена перестрілка. Там було дуже-дуже гаряче. Данило "Сокіл", як не дивно, ще тримався. Але було очевидним, що він вже не оклигає. Видно, не судилось хлопцю з коханою жити. Але він ніяк не міг померти - певно, чекав, доки зможе попрощатись зі своєю "Синицею". Капітан, після того, як допомогла нам відстрілятись, на якийсь час закріпивши наші позиції, підійшла до свого коханого і почала благати його:

- Не вмирай, благаю тебе, молю! Не покидай мене саму! Ти нам усім потрібен! Ти мені потрібен! Чуєш, любий?! Я знаю: ти сильний, ти впораєшся! Ти будеш жити, чуєш?! Війна закінчиться, ми переможемо. Потім ми одружимось і все буде добре! Прошу, тільки не помирай! Це наказ!!! - прокричала в кінці Надійка, крізь сльози.

- Надійко, мій промінчику сонечка, кохана моя! Звичайно, усе буде добре! Ми будемо разом, але вже хіба що в іншому світі. Прощавай, моя синичко, малесенька моя, моя кохана пташко! Мені вже треба йти - кличуть. Ми скоро зустрінемося, обіцяю тобі, рибко моя! Обіцяю! Я кохаю тебе, золотце моє! Кохаю... - встиг промовити Данило і раптом, його дихання обірвалось, а серце вже більш не билось.

- Ні! Ні-ні-ні-ні-і-і-і-і! Боже, не забирай його у мене, прошу! За що ж ти так зі мною?! А-а-а-а! - прокричала Надійка, дивлячись у далечінь блакитних небес. Потім вона впала на коліна, обійнявши Данила, що лежав на холодному піску і, поклавши на його бездиханні груди свою голівку, почала мовчки плакати. Почав падати дощ і завіяв холодний вітер. Здавалось би, небо плаче разом з Надійкою і переживає її горе разом з нею, ділячи біль навпіл.

Та вже ані сльози Надійки, ані сльози небес не могли врятувати бідолашного Данила. Його вже не можна було врятувати. Він вже більше не дихатиме і вже не битиметься більш його серденько і не побачить він більше своєї коханої Надійки, яку так ніжно називав своєю "коханою пташкою"...

- А що було далі? - запитали з захопленням студенти, яким було дуже-дуже цікаво.

- А далі... - продовжив Захар Богданович, - далі мене ледь не вбили. В мене цілився ворожий штурмовик, але "Синиця" врятувала мене і врятувала моє життя, але надто дорогою ціною - ціною свого власного життя...

І ось, вони з Данилом і справді незабаром зустрілись десь там, у тому світі, якого ми, живі, не знаємо. Він, наче відчував, коли йшов від нас, що його Надійка за кілька хвилин піде за ним. Як і завжди. Де він, там і вона. Він, наче передчував їх близьку зустріч, бо знав, що Надійка без нього не зможе і обов`язково піде одразу за ним.

Ми вирішили, що коли повернемось додому, поховаємо їх поруч, одне коло одного. І відтоді, прозвали ми їх парою патріотів. Адже вони, такі ще молоді, ба навіть юні, віддали свої життя за благополуччя нашої спільної домівки, нашої Батьківщини - неньки-України і за добробут нашого народу. А потім, як ви всі знаєте із телевізійних новин, від значних втрат сепаратисти відступили і здались. Невже ми перемогли?! Так, це справді так! І нехай надто дорогою ціною, але зате ці жертви не були марними. АТО - Антитерористична операція, - врешті решт закінчилась. Ми усі досі не могли в це повірити, бо гадали, що це все сон, а як тільки ми прокинемось, то знову будуть обстріли "Градами", знову ці "БТРки"... Це був момент таких емоцій і відчуттів! Усі військові довго не могли оговтатись і усвідомити, що все закінчилось і почнеться знову мирне життя...

Ми кожного тижня, у неділю, ходимо всією бригадою на могилу до наших патріотів. Нехай земля їм буде пухом! Бійці, що вижили, повернулись у свої сім`ї. Хтось до батьків, хтось до дівчат, хтось до дружин, дітей, або ж навіть онуків. Усіх чекали в рідних домівках. Нарешті на нашій Батьківщині запанували мир і злагода. Слава Україні!

- Героям слава! - гучно відповіли хором слухачі і пролунали бурхливі аплодисменти.


Ось, які вони - справжні патріоти!

Україна 08.02.2015 р.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
17.09.2015 Проза / Мініатюра
"Лавка. Джон і Дружок"
21.09.2015 Поезії / Пісня
Пісенька Червоної Шапочки
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
Новела
27.09.2015 © Шкромида Іванна
Розмови між
20.09.2015
Патріоти
13.09.2015 © Ірина Мельничин
Вибухи петард
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 82  Коментарів: 4
Тематика: Проза, новела,
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 20.09.2015 23:38  © ... для Ірина Мельничин 

Дякую ще раз!))) 

 20.09.2015 23:17  Ірина Мельничин для © ... 

А мені справді до душі). Гарне ж.:-)  

 20.09.2015 23:16  © ... для Ірина Мельничин 

Дуже дякую за такі хороші слова!))) Та я не вважаю це оповідання вже аж дуже таким правдоподібним і гарним. Це ще й з редагуванням. Попередньо воно було ще гірше написано, бо поспішала тоді і воно взагалі писалось як твір в школу. Ну, щось таке) Але дуже приємно, що комусь подобається))) Дякую!))) 

 20.09.2015 23:10  Ірина Мельничин для © ... 

Зворушливе оповідання). Відображає те важке перебування на війні. І головне, передає справжні щирі почуття). 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +7
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +50
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +87
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
09.12.2010 © Тундра
29.08.2010 © Віта Демянюк
23.02.2013 © Тетяна Белімова
18.09.2013 © Тетяна Белімова
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди