Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
21.09.2015 17:33Повість
 
00000
Без обмежень
© Іванна Западенська

Дорослі брешуть

Розділ ІІ
Іванна Западенська
Опубліковано 21.09.2015 / 31397

Настав ранок. Як не дивно, але нічних приступів болю не було. Це добре, бо менше крапельниць і уколів буде. Тітка Оксана знову несе мені ці прокляті гіркі цукерки. Ех, навіщо ж їх стільки?! Швидше б вже видужати!

- Пані Оксано, а що це за такі несмачні цукерки?

- Це не цукерки, Вікусе! Це таблетки.

- А навіщо мені їх так багато?

- Бо так лікар призначив.

- Лікар Бог чи лікар Януш Мстиславович?

- Бог не призначає таблеток, дурненька моя. Звісно, що таблетки призначив пан Януш. А Бог допомагає тобі духовно.

- А це як, тітко Оксано?

- Цього неможливо пояснити, навіть я цього не знаю.

- Я й не думала, що є щось таке, чого Ви не знаєте.

- Звісно, що є. Я багато чого не знаю, малечо. - сказала пані медсестра, щиро посміхаючись дівчинці.

- Дивно! Я думала, що Ви знаєте все, чого не знаю я.

- Кожен знає стільки, скільки має знати. Ніхто не має ані крихти зайвих знань, дитино моя. Якщо ти чогось не знаєш, то тобі й не потрібно цього знати, не час ще значить.

- Але навіщо пан Януш призначив мені стільки таблеток, уколів і крапельниць?! - сказала дівчинка, яка була обурена від того, що відбувалось.

- А, от він скоро має прийти на обхід, то сама в нього і запитаєш! Добре, Вікусю?

- Добре. А що таке обхід?

- Це, коли лікар ходить по всіх палатах і оглядає своїх пацієнтів.

- А що таке палати? І хто такі пацієнти?

- Як багато запитань! Яка ж ти допитлива дівчинка, Вікусе! Це добре, що ти всім цікавишся. Та й я знаю, як тут нудно. Ти, напевне, не маєш що й робити. Я розумію тебе, маленька. Палати - це такі кімнати, де лежать такі ж дітки, як і ти. Ти теж лежиш в палаті. А пацієнти - це ти і інші дітки, тобто ті, кого лікують лікарі нашої лікарні, в тому числі і пан Януш.

- Як багато нових слів! Я раніше ніколи їх не чула, але вони здаються мені знайомими. Ех! Тут і справді нудно... Тітко Оксано!

- Так, малечо, я слухаю!

- Ви вчора ввечері казали, що пан Януш - польський професор.

- Так, я таке казала. Так і є.

- А як же він в Україні опинився?

- Ох, малюк, це довга історія! Коротко кажучи, він закохався в одну українську жінку. Вона не хотіла жити в Польщі. Вона взагалі, окрім України, ніде жити не хотіла. Надто вона любила свою Батьківщину. Справжньою патріоткою була. Я б, напевне, теж не змогла б покинути рідну країну, хоча, заради коханої людини на все можна піти. От він і поїхав за нею в абсолютно чужу країну. Ще зовсім юним, одразу після навчання, він влаштувався працювати в нашу лікарню. Він погано тоді знав українську, але з часом трохи вивчив, хоча акцент у нього досі залишився. Тоді він був лише практикантом. Пан Януш часто відвідує Польщу і найчастіше по роботі, там він проходить курси навчання, де його навчають новим методам лікування.

- Можливо, на цих курсах вигадають якийсь інший метод лікування? Без уколів, крапельниць і таблеток. А що таке акцент? Це єдине слово, яке я не зрозуміла.

- Можливо, все може бути. А акцент - це своєрідна вимова людини. Якщо людина вивчає якусь чужу мову, то свою вона не забуває і при змішуванні старих і нових знань виходить акцент.

- Напевне, ця жінка не кохала пана Януша, якщо не була готова покинути рідну країну заради нього.

- Можливо. Ані я, ані ти не можемо точно щось стверджувати, бо ми цього достовірно не знаємо.

- А де зараз ця жінка?

- Вона полетіла на небо.

- Вона померла?

- Так. А ти знаєш, що таке смерть?

- Так! Це така тітка, яка забирає життя.

- Правду кажеш. Повністю з тобою згідна.

- І кого ж тепер пан Януш любить?

- Не знаю, Вікусе. Хотіла б знати, та не знаю... - медсестра одразу трохи посмутніла.

- Дивно це все! Я раніше вважала це приміщення просто якоюсь кімнатою, а вона виявилась палатою, а себе вважала людиною, але, як виявилось, я - пацієнт.

- Ти і людина, і пацієнт одночасно, маленька. - відповіла пані Оксана, засміявшись з маленької дівчинки, що стільки всього ще не знала і не розуміла.

- Справді?! - спитала здивовано дівчинка.

- Так. Слухай, Вікусю, а ти любиш малювати?

- Ніколи не пробувала, але десь чула про щось подібне.

- А хочеш спробувати?

- Дуже хочу! А це не боляче?

- Ні, це зовсім не боляче! Це, навпаки, приємно і цікаво.

- Тоді, добре.

- Я маю олівці і маркери. Я дам тобі їх і ще якийсь зошит. А якщо пощастить знайти альбом для малювання, тоді і його тобі дам. А тоді ти зможеш малювати, скільки захочеш! Намалюєш щось для мене?

- Звісно, пані Оксано! Несіть вже швидше, мені так закортіло спробувати помалювати трохи. Будь ласка!

- Я принесу, але почнеш малювати вже після обходу лікаря, бо він вже зовсім скоро прийде.

- Добре. - з легким почуттям невдоволення, відповіла Віка.

- О! А ось і пан Януш. Я тоді піду шукати для тебе олівці та альбом. Потім зайду до тебе і принесу тобі ці маленькі дарунки.

Зайшов пан Януш. То був високий чоловік. І гарний. Він посміхнувся. То він посміхнувся тітці Оксані чи мені? Щось я нічого не розумію. Ну, посміхнусь у відповідь. Мама мене завжди вчила, що, коли люди посміхаються тобі, то потрібно посміхатись їм у відповідь. Але ж він не людина! Він - лікар. А, можливо, він і лікар, і людина одночасно? Так само, як я - і людина, і пацієнт. Ох, як же це все важко...

- Привіт, маленька панночко! І як же нашу дівчинку звуть?

- Я - Віка. А я знаю, як Вас звуть. Ви - пан Януш. Чи не так?

- Вікусе, це Януш Мстиславович! - зауважила медсестра, всміхнувшись дівчинці. - Доброго дня, Януше Мстиславовичу! - продовжила пані Оксана.

- Доброго і Вам дня, Оксано Романівно! Ви, здається, обіцяли панночці Вікторії пошукати для неї олівці та альбом, тому не змушуйте цю маленьку красуню довго чекати. Потім поговоримо в ординаторській. Я повідомлю чи потрібні нові ліки.

- Добре, Януше Мстиславовичу! - сказала пані Оксана і вийшла за двері, переймаючись, чи не почув де пан Януш всієї їх з Вікою розмови.

- Ну, що, Вікусе, як ся маєш?

- Ніби краще, Януше Мстиславовичу.

- Можеш називати мене просто - пан Януш, або ж Януш.

- Добре, пане Януше. А можна Вам задати одне запитання?

- Так, звісно. Я тебе уважно слухаю.

- А чому Ви поїхали за тією жінкою?

- За якою жінкою?

- Яку Ви колись любили.

- А ти звідки знаєш?

- Ем... Я в тітки Оксани спитала про Вас. Мені цікаво було. Тільки не сваріть її, добре? Будь ласка, вона дуже добра і хороша. Я її люблю.

- Я теж... - задумливо сказав пан Януш.

- Що Ви теж?

- Та нічого. Я теж вважаю, що вона хороша і добра. І я не сваритиму її, навіть не збирався - відповів лікар, швидко отямившись від любовних переживань.

- І ще: не кажіть їй, що я Вам розповіла, добре?

- Добре. Це буде наша з тобою маленька таємниця!

- Ага! То все таки, чому Ви поїхали за тією жінкою?

- Бо кохав її.

- А тепер не кохаєте?

- Її вже немає довгий час. Спочатку, коли її не стало, я ще кохав її, але потім почуття затихли.

- А пані Оксана сказала мені, що вона б, напевне, не змогла покинути свою країну, але заради коханої людини могла б зробити що завгодно.

- А вона когось кохає?

- Я не знаю. Я ще не питала в неї, але якщо хочете, то запитаю при нагоді.

- Ем... Якщо тобі цікаво, то можеш питати. Але не кажи їй, що я в тебе питав про це. Це теж буде наша маленька таємниця!

- Добре. Пане Януше, а кого Ви кохаєте тепер?

- На це запитання я не можу отак одразу відповісти.

- А я знаю, напевне. Ви кохаєте пані Оксану. Її не можна не кохати. Вона ж така хороша. Прямо, як моя мама!

Пан Януш отетерів від слів Віки, навіть і не знав, що їй відповісти. Але все ж, він зібрався з силами і взяв себе в руки.

- Можливо, ти права, Вікусе. Але про це теж ні слова тітці Оксані, добре?

- Добре. Дивно так! Ми з Вами тільки-но познайомились, а у нас з Вами вже стільки таємниць!

- Так, справді дивно! - сказав лікар, всміхнувшись дівчинці.

Настала хвилина мовчання. І тут лікар згадав, що у нього обхід і, що він прийшов сюди для того, щоб дізнатись про Вікусине самопочуття і стан її здоров`я.

- Ну, що ж, панночко Вікторіє, давай тепер поговоримо з тобою про твоє самопочуття, бо я ж сюди для цього й прийшов.

- А Ви мені більше не призначите цих болючих уколів і крапельниць та цих гірких таблеток? Правда ж?

- Не знаю, Вікусе. Я не хочу тобі брехати. Якщо доведеться, то призначу. - з сумом повідомив пан Януш.

- Тоді я не хочу говорити про своє самопочуття! - сказала дівчинка, заплакавши.

- Тихенько, малечо! Не плач! Ти ж розумієш, тобі без цих ліків не стане краще. Я й сам не хочу тобі всього цього призначати, але ж треба.

- І чому дорослим так багато всього треба? Чому для дорослих не існує слів "хочу" і "не хочу"?!

- Ці слова існують і для дорослих, але не в такій мірі, як для дітей. Ти ж смілива дівчинка, правда ж? Чи тітка Оксана брехала і ти боягузка?

- Ні! Вона не брехала! Я не боягузка! Я смілива!

- Якщо ти смілива, то борись до останнього! Навіть якщо доводиться терпіти увесь цей біль і всі ці процедури.

- Що таке процедури?

- Це прийом ліків - таблеток, сиропів, уколів, крапельниць і таке інше.

- То ось чому це слово мені одразу не сподобалось!

- Якщо ти потерпиш зараз, то потім тобі вже ніколи не доведеться терпіти подібного!

- Ви не брешете?

- А який мені сенс тобі брехати, Вікусе?

- Не знаю. Вам краще знати. А Ви це чесно кажете?

- Чесно.

- Чесно-чесно-чесно?

- Чесно-чесно-чесно-пречесно! Слово лікаря даю!

- Ну, добре. Давайте тоді поговоримо про моє самопочуття.

- От і добре! Тепер витри слізки і дай відповідь на деякі мої запитання, добре?

- Добре.

Пан Януш почав задавати мені запитання, а я на них чесно-пречесно відповідала. Ми з ним домовились, що не брехатимемо одне одному. Мама мені казала, що брехати погано. Пан Януш погодився і сказав, що мама правильно мені казала. Ми гарно поговорили з паном Янушем, а потім він змушений був йти, бо ж у нього було ще купу справ, потрібно було обійти й інші палати. Я з легким відчуттям суму і досади відпустила пана Януша і з нетерпінням чекала на тітку Оксану. Вона не змусила мене довго чекати і майже одразу після того, як пішов лікар, вона зайшла в мою палату і принесла мені ті олівці, маркери і альбом, про які вона говорила. Я зраділа, бо ж ніколи не пробувала малювати, а так кортіло дізнатися, як воно. Дуже цікаво, як це - малювати! Пані Оксана показала мені, як правильно малювати і я повторювала за нею. Тепер я починаю малювати сюрприз для тітки Оксани. Я намалюю її і пана Януша. Вони обов`язково будуть разом, так само, як мої мама і тато, бо вони теж кохають одне одного, я це точно знаю. Серденьком відчуваю...

Вчора тітка Оксана казала, що сьогодні зранку до мене прийдуть батьки. Але чому вони не приходять? Невже вони забули про мене?! Невже вони мене більше не люблять?! Невже я їм більше не потрібна і вони віддали мене сюди вже назавжди?! Ні! Ні! Це неправда! А, можливо, з ними сталося щось погане?! О, ні! Тільки не це! Боже, Ти ж все знаєш, правда? Якщо Ти чуєш мене, то благаю, скажи мені, де мої батьки? Я дуже скучила за ними і хочу врешті решт їх побачити. Вони ще ніколи до мене сюди не приходили. Скільки тут лежу, то ні єдиного разу їх тут не бачила. Невже тітка Оксана брехала, що вони прийдуть?! Ненавиджу дорослих! Вони завжди брешуть! Кажуть, що батьки прийдуть, а батьки не приходять. Кажуть, що буде не боляче, а насправді дуже боляче, просто нестерпно. За що вони всі так зі мною, Боженько?! Скажи мені, прошу!...

Україна 22.06.2015 р.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
21.09.2015 Проза / Повість
Знайомство з медсестрою (Розділ І)
03.10.2015 Поезії / Ліричний вірш
Великого міста вогні
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
Повість
14.10.2015
Передмова автора
21.09.2015
Дорослі брешуть (Розділ ІІ)
18.02.2015 © Сьомін Валерій Олексійович
Миннариэль. Повесть о сотворённой душе
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 51  Коментарів:
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +11
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +55
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
29.08.2010 © Віта Демянюк
23.02.2013 © Тетяна Белімова
12.04.2014 © СвітЛана
09.12.2010 © Тундра
18.09.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди