Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
24.09.2015 17:52Оповідання
 
00000
Без обмежень
© Двірний Сергій

Божевільня ІІІ

Двірний Сергій
Опубліковано 24.09.2015 / 31470

- Ну, а тоді?

- Ну, а тоді, може десь чириз півгоду, може менше, ни з того ни з сього, оп’ять, бозна скіки міліції нагнали. Дружинників наших з боживільні витурили, саму її кордоном міліцейським окружили, муха ни пролитить. Ше й вагончик там якийсь, тіпа строїтьильного, рядом поставили, ящиків разних подозрітьильних наштабилювали. А, главне, нас совсім пиристали усиредину пускать, от шо! Никого! Ни за які гроші! Придставляйите? Біда! Ну, ми тут зразу ж і сполошились.

Ше до того й слухи разні нидобрі по силу поповзли, тоже гарно дров у вогонь підкинули, хай йому грець! Вроді, надписями нашими учьоні з столиці дуже вже заінтирисувались. Ни сьодні-завтра їх з стін знімать почнуть, тіпа, як оті фрески з цирков старих. Й пиривизуть усі до Кийова, в сикретні лабораторії. Кажуть: питання національної бизопасності й занімайицця цим типер вже ни міліція, як то раньше було, а саме СБУ, отак! Вроді, пробалакався хтось із окруженія того мінтовського при боживільні.

Та, слухи слухами, а, коли вони, гибісти ті, вікна шторами чорними позавішували, нас, як, прорвало: „Зрізають, ма’ть, штукатурку, суки!”, - і туди. З усих сіл навколишніх збіглися. Воно ж, знайите, як накипіло – почті ж ниділю до уборної ни ходили! А, шо ни день, то у когось і нужда якась своя - вилика чи мала, биз разниці. А, канєшно, живі ж люди, як ни як. Тому те, тому се – а скіки ж воно накопляцця може, га?! Ото й прорвало, в кінці конців, а ви думали! Придставить собі ни можите, як всі до боживільні тієї свойої прив’язалися, як зжилися з нею, рідною. Та шо ти… Стали в її стінах, як та сім’я одна, їй-богу!

Вопщим, окружили ми те окруженіє, і тоже, ясно, ни з пустими руками – у того ломака путня, у того вила, а той і тупора собі за пояс упхнув, а ви думали! Нависли над ними, шо, та хмара чорна грозова з моря. Ну, а ті сбушники шо? - ближче тіки одне до одного збились, автомати на нас свої понаставляли, а самих, бачим, аж трусить, у дрож б’є. Видно, і в кальсони свої казьонні вже з страху понакладали – он скіки народища! Затопчуть, як попруть! Стріляй ни стріляй! На всих же пуль ни хватить! Всих же ни пиристріляйиш, правда? Та, й чули, канєшно, шо за люди у нас, на шо за свою боживільню готові: на хрест німецький порвуть, як допадуцця! Ниякі автомати ни поможуть!, - захитав головою, - А, їй-богу, стріляли б, шоб рвонули ми тоді на них. Точно б стріляли! Зо страху. Бо, такі налякані були, кажу ж, аж автомати ті в руках їхніх тіпалися, куди там!..

Ну, ми тоже, сказать по-правді, коли ті дула на нас наведині побачили, м’яко кажучи, войовничіші ни стали: Бог зна, шо у них там у голові, яку їм згори команду дали, еге! Це ж вам ни міліція, як би там ни було. КГБ вчорашнє! Хіба ж вони цілими селами ни вистрілювали, в Сибірь ни вивозили?

- Так то ж ще за совєтів було…

- Ни смішіть!.. Ви вокруг гляньте! Багато помінялось, з того времині, га? По большому щоту? В смислі простої людини, - як от я чи ви, напримєр? Все, як і було ше тоді, так і осталось. Як ви сказали, за совєтів. Голову одріжуть, як тому Гонгадзе і крайніх ни буде, еге! Так то ж Гонгадзе, царство йому нибесне! Крику он скіки на весь світ, записі і всьо таке. А крайніх нима, і хоть ти трісни! Хотя ж кажда собака зна, хто і заказував його, і хто голову йому одрізав. А правосудіє ни бачить. В упор! Отак!

- Так у нього ж очі зав’язані…

- Канєшно! Та й, вопще, Господи, скіки там тієї низалежності, як розибрацця? Як на диржавний маштаб. Пошти, ничого. От, парторги бивші, інструктора райкомів там обкомів разні, ни знаю, нами й командують до цих пор. Як тоді, так і січас. Вивіски, тіки, свої поміняли і всьо. Вмісті з прапором. А все так як було, так і осталося. В смислі, государства. Шо був блохою для них собачою, так і остався. Тіки шо ни так, зразу ж тибе й під ноготь – шоб знав, шоб ни дьоргався куди ни нада! Аж лусне, коли кишки з тебе всі разом полізуть. І шо ти зробиш? Ничого. А, ви кажите…

- Та я нічого й не кажу…

- Вот іминно! От і наш колгосп возьміть, напримєр. Раньше, наче общий був, людський, тих, хто у ньому работав. По крайній мірі, нам так у голови вбивали. Сємсят год чи скіки там. А, січас? А січас часна собствинность бившого парторга, отак! Шоб ви знали! Того, хто нам же тоді з ранку до ночі і товк, шо тут же все наше, обще, народне. А коли хто, ни дай Бог, тіки під себе, собі у лічну собствинность, то то вже виликий, - комуністічиський!, - гріх. Приступлєніє! Якшо шо, то і посадить можуть. І сажали., - подався уперед, - А як він парторгом став, га? А, я скажу: бо, коли ше був учитильом, громче всих на партособраніях кричав. То єсть, був більшим комуністом, чим другі. Чим даже його вєрні товаріщі по партячейці, правильно? Правильно. А, шо це значить? Це значить, шо він більше других боровся з часною собствинностю, з її пирижитками в дурних силянських головах, так? Так. От його парторгом і поставили. Пиривили, так сказать, на пиредній фронт класової борьби, хе-хе-хе! А коли став парторгом, думайите, він успокойився, затих? Нє-а! Наоборот, ше громче кричать став! Таку пельку открив, шо куди там! Ше більшу чим раньше! За партію, за Лєніна, протів часнособствиннічиського, капіталістічиського запада. Де нищадно иксплуатірують нищасний рабочий люд. До піни з рота доходило, так же розривався за ті світлі комуністичні ідиали, за простого соціалістічиського тружиника. А чого? Думайите, дьийствітьильно, так за колгоспників наших пириживав? Нє-а. Просто, дуже вже хотів ше вище залізти – у район, область там, ни знаю, у ЦК. Аж на саму гору, вопщим! Того й розривався. Бо, коли та власть совєцька упала, куди й ділись його ідиали. В момент забув, і за шо кричав, і чим мозги людські засирав, і пирид якими вождями на колінах повзав, чоботи лизав, Господи прости! Зразу ж колгосп до своїх рук прибрав. Разом, і з усим общим, шо в ньому ни одним поколєнієм колгоспників нажите було, і разом з тими ж людьми, шо в тому колгоспі на його вчорашні ідиали батрачили. Типер вже батрачить стали на нього. Биз нияких ідиалів. Просто ішачать, горбатяцця мовчки день і ніч на його полях та фермах і всьо. Та ше так, шо той капіталістічиський запад, який так ше вчора хаяв наш парторг, сьодні вже райом зимним людям кажицця. На фоні того, як їх січас, за копійки, иксплуатірує той, хто всю жизнь свою боровся протів иксплуатації чиловєка чиловєком. Та шо ти - хто на тій борьбі бизпощадній у люди вибився, їх начальником став. Хто на каждих зборах, - пирид оцими ж самими колгоспниками!, - в груди сибе бив, всим святим на світі клявся, шо він же жизнь готов отдать, дітей своїх, як нада, ни пожаліє, шоб тіки ж ни було ниде й николи угнитьонних, иксплуатіруйомих нинависним капіталом. Ну, а типер, коли вже тим капіталом і свої кармани, і кармани своїх дітей набив, то вже нияких иксплуатіруйомих в упор ни бачить – так, одна бидлота лидача, шо у нього десь там на хазяйстві спину гне. А, ви кажите!..

- А той парторг, - чи, хто там він у вас тепер, - у божевільню вашу ходить, лоба прикладає?

- Шо? А… Ходить, а канєшно! Всі ходять. А, причому тут?

- Так ви його не пускайте. А самі попросіть у стін, як його вижить, як добро собі повернуть, як колгосп там, не знаю, по справедливому поділити чи ще що…

- Ни пускать?, - задумався, - Як же ти його ни пустиш? На дверях же ни станиш!, - махнув рукою, - Та й ни буде його, стане другий. Такий самий. Або ше й хужий. Як ни як, а роботу дає, жить можна. І в силі порядок, боліє мєніє – і фонарі на вулицях горять, і на школу, дитсадік гроші дає., - скосився, - Гріх жалувацця, вопщим. У других селах, кажуть, там, вопще, все впало, лижить бизхозне – ни роботи, ни порядку ниякого. Та, шо там…

- Зрозуміло… Ну, так що те СБУ з автоматами біля вашої божевільні?

- З автоматами? А-а! Ну, а шо ж те СБУ? Калашніки на нас свої навили, в нас ціляцця. А самі ж такі, кажу, налякані, шо, думайим, ни дай Бог, спугнем якось ни так, їй-богу, стрілять начнуть! А, шо? От, ви хоть і кажите, шо вримина січас ни ті, та я так скажу: ни лийтинантики ж молоденькі у них там у вирхах сидять і командують! Ні ж, правда?

- Правда.

- О! Вот іминно! Заправляють там гинирали, яким там уже за п’ядисят-шісдисят. Ни той зализаний, якого сьодні над ними, вроді, главним поставили, - сьодні він, а завтра вже і ни він, а совсім другий, - а, іминно ті, шо двадцять год тому назад самі ше лийтинантиками-майориками були, які ту всю службу на свойому горбу тягли, пройшли її догори знизу, правильно? Правильно. А, значить, і всю грязну роботу своїми ж руками й робили. Дисідентів там разних у Соловки та дурки, тіпа нашої, засилали, інакомисліє душили. Ну, й, канєшно, ж націоналістів наших українських, як отих гнид паганих видавлювали, самостійну Україну, - од Сяну до Дону!, - тризубами розплавлиними їм у глотки вливали! Шоб, тіпа, аж до третього покоління оскома на зубах була-ни проходила, шоб аж вирнуло од всього хахляцького-нируського!

- А, краще щоб, взагалі, беззубі були!

- І то правда! Хе-хе-хе! І ни кусаюцця, і зуби вибивать ни нада!..

- А, смоктать як будуть!

- Ги-ги-ги!.. І сміх, і гріх!, - одмахнувся, - Вопщим, страшно, шоб там ни казали, коли отак автоматами на тебе! Та ше й як подумайиш, хто їх у руках держить, яка гидота їм прикази оддає. Господи, викосять же, душогуби, й ни скривляцця, ни те шо там! Та, як ни було страшно, ани ми, ани вони, з місця, ани руш – стоїмо, ошкірились, наче, вовки оті голодні одне на одного дивимся й ани тилень. Вроді заціпило всим!

Ни знаю скіки б і простояли отак, аби ни Грицай Коша наш оп’ять. От світла голова, хай Бог йому стелить! Загонистий чоловік! Для громади, я вам скажу, такий якраз і нада! Це ж він і собрав усих, до боживільні привів, а хто б ви думали?! Цілу ж ниділю до того окруженія ходив, по-людському хотів з ними про все договорицця. Та хіба ж ти з ними про шось договорися? Вони ж коли з ними по-чиловєчиському ни понімають! Ото й він ходив-ходив, а так ничого за всю ниділю і ни виходив. Того й собрав усих. То, хто ж їм типер винуватий, га?! Ни захотіли по-доброму, то хай типер буде так, як воно буде!.. А, просто так вже отсюда, биз свого ми ни підим, ні. І ни надійтись!

Так от, вийшов він упиред, ну, й до них, каже: боживільня стоїть на зимлі нашого сила, а, по закону і праву, все, шо на землях сила належить його громаді, і більш никому. Так шо ни дозволим трогать власність громади! Нихто ни може розпоряжацця нею биз нашого согласія! А ми вам ниякого такого согласія ни давали і давать ни собірайимся. Так шо оддавайте нам зразу ж нашу боживільню, бо ми ваших автоматів ни боїмся, так і знайте! Стріляйте! У свій народ! Тіки стіни наші обдирать никому ни дозволим, правда?! І з цими словами вже до нас. Ну, ми всі загули разом, шо там у кого було, попіднімали й аж посунули на тих сбушників. Ті аж одступили на шаг чи два, автомати вище попіднімали, цілять вже прямо у нас.

Ни знаю, чим би те все й закончилось, може й стріляли б, і рубалися б з ними, суками, та тіки вийшов з них старший їх, майорик. Ше ж молоде таке, Господи, миршаве, а морда вже хитра, подла - як у тхора того смирдючого. Вилупок! А саме ж бундючицця, виличайицця пирид нами, - їй-богу, шо, ота свиня у дощ! Аж гидко, тьху!

Каже: „Гражданє успокойтись! І лучче отсюдова уходітє! Бо, биз рішенія вишестоячого начальства, ми вам обіщать ничого ни могьом!”. І всьо. Отак! Стоїть, харахориться, падлюка, а в самого очинята так і бігають, так і бігають – боїцця нас: бачимо, гирой з нього, шо з того клоччя батіг, хе-хе, ни більше!

Ну, ми йому: нима дурних, знайим ми вас, навчині уже, слава Богу, ни первий раз отут стоїм, з такими, як оце ви балакайим! Никуди ми биз боживільні нашої отсюда ни підим, так і знайте. Даже і ни рощитуйте! І, ни дай Бог, шо з стінами тими зробите, хоть кусок од них одріжите! Так і зарийим вас отут, шоб ви й ни сумнівались! Ні пирид чим ни остановимся! І пирид вашими автоматами тоже, засуньте їх собі… самі знайите куди! Наїжачились, гудимо шо отой вулик роздрочиний, їй-богу! Плечі вже порозправляли, взбодрились - яке там розходицця! А, канєшно, почуствували - вони дужче нас бояцця, дужче!

Дивимся, аж ось вже за тим майориком, гражданський якийсь крутицця, з-за спини його очками на нас блимає, - худе таке, довготилесе, прищаве – учьоний з столиці, як потом ми вже узнали. Так от, шипнув він шось тому майорику на вухо, ну, а той нам, оп’ять, і каже: так і так, завтра буде начальство, от тоді й приходьте. А, ми, тіпа, нияких таких полномочій ни імєйим.

А ми самі собі: ага, ми зараз по хатам спать, а вони ті стіни наші – шуг!, - і всьо, тіки їх і бачили! Може вони вже там у них у ящики давно упаковані стоять, до отправки готові, хто його зна?! Ноччю й вивизуть, пока ми по своїм хатам хропака, дурноголові, давить будим. Шукай потом вітра в полі, требуй своє назад! Он, уже янтарну комнату вивизли! Сємдисят год знайти ни можуть, так же? А, хто про наші стіни хватицця? Нихто, канєшно, якшо ми їх тіки самі отут, зараз ни одстоїм. Бо, хто ми такі, в кінці кінців?! Нихто! І шо ті стіни наші для світу, для заграниці тієї ж, напримєр? Шо вони про неї знають, про ті надписі наші спаситильні, як вони людям помагають і таке разне? По суті ж, ничого, правильно? Так може шо чули десь, ни болє, а толком… То на кого ж нам тоді надіяцця? Тіки на себе і всьо.

Вопщим, Коша, оп’ять, до них: нє-е, хлопці, так діла ни буде! Во-первих, ми требуйим, шоб прямо січас до уборни впустили законних придставників місцевої влади, голову і дипутатів сільради., - рубонув долонею, - Шоб ми убідились, шо там всьо на місці, ничого протиправного ни койицця. А, во-вторих, ми отсюда никуди ни підим, поки ни восстановлять чиргування наших дружинників. Круглосуточне! Ми типер вже никому ни вірим, хватить з нас, отак!

Тут майор на того очкарика прищавого глип, а той головою зразу отак замотав, закрутив, тіпа, ні, ні, ни в якому разі! Й, оп’ять, давай йому, як той рак у торбі, шось на вухо шиптать, руками на всі боки вимахувать.

Ну, ми тут зразу ж все і поняли! Вроді, обірвалось шось усиредині. Аж серце у п’ятки впало, їй-богу! Думайим: все, пропала наша писанка. Ни за мідний грош, пропала! Нима, ни вбиригли, придурки! Аж сльози на очі навирнулись… Й ни в мене одного! Шо мужики, шо баби. Та, шо ти, отака потєря! Така, обіда пикуча та люта всих схватила, куди там! Вже того майорика, шо він там далі казав, нихто й ни слухав. Похилилися всі, наче, хто живе знизу підрізав, з корінням вирвав. Шо ти, отаке одчайиння!..

Коша до людей повирнувся, каже, хай би шо там ни було, а ми од свого ни одступимся, до кінця підим! Нам тірять уже нима чого, правильно? Раз вони так, - устроїм їм облогу, пікет, значить, муха ни пролитить, ни те шо там. А шо робить?! Поставим палатки, день і ніч пікитірувать будим, а свого таки добйимось: і правда, і закон на нашій стороні! Никого ни впустим і ни випустим! Хай хоть і поздихають отут всі з голоду, к чортовій матирі, як оті собаки паршиві! І ми разом з ними. Шоб нихто ни сумнівався! Це вже до тих сбушників було: хай, тіпа, знають - ни просто так, аби горло подрать сюди прийшли, а канєшно! Самі в землю ляжим, а своїм добром никому ни поступимся! Никому наші стіни ни оддамо, хай так і знають. Правду я кажу чи ні, оп’ять до нас! Ну, а ми того тіки й ждали: загули, залізом забряжчали, кулаками пирид ними вимахуйим! Народ зразу ж голову підняв, завирував, чорториями кругом того окруженія пириляканого заходився: пішло діло, поїхало! Шо там вже той майорик далі кричав-надривався, нихто й вніманія ни обращав. А шо ж ти з нього візьмиш? Коли він, як сам каже, ничого ни ріша? Ничого, значить, будим ждать пока приїде той, хто ріша, а шо нам? А пока у нашу пользу ни рішать, стіни нам наші ни оддадуть, ни те шо там, а й кухля води гнилої од нас ни побачать, хай і ни думають!

Вопщим, поставили ми живий кордон, барикади звели, палаточний городок розбили, ну, й голодування об’явили – бизсрочне. Поки нам боживільні нашої ни вирнуть.

- То й ви голодували?

- А, канєшно! Шо ж я хуже других, чи шо?! Нас же там було душ шіссот-сімсот, ни менше, а ви думали?! Й, в основному, мужики, ни пацанва якась там чи баби, еге! Стояли як під Сталінградом! Зубами рвать готові були, ни те шо там!

Так шо слєдующого дня, оп’ять, скіки міліції тієї нагнали, беркуту, хай Бог милує! Насунулося їх до бісового батька. Як після того христового походу, мо’, й більше! Точно, більше! Шо ж того окруженія їхнього було, тьху! Як порівнять з нами, шо там в кольцо їх узяли!

Дня три-чотири ми отак поголодували, ни більше, а, потом, таки приїхало їх начальство столичне. Тіпа, спиціально для зустрічі з нами. Правда, це вже після того, як нас оп’ять на всю Україну день і ніч показувать стали, - вискалився, - Ми ж биз слави вже ни можим, а канєшно! Ни знаю, чи самі журналісти якось там про це все узнали, по своїм каналам пробили, чи, мо’, хто й з наших спицкорів мєсних підказав, ни скажу. Та, главне, і з газет, і з тильивідьиння уже на другий день були у нас. Типер вже нас в облогу взяли. Окружили! Вніманійим! Хе-хе-хе! Дуже вже ж опиративно! Видно, таки підказав хтось з наших, ни биз цього, хе-хе-хе!

Собрали, вопщим, нас у клубі, для разговора, значить, шоб вроді успокоїть нас, порозуміцця з нами якось. Народу набилось, Боже правий! Всі були! Ну, кроми, канєшно, тих, хто у пікеті тоді стояв – ми ж його ясне діло, поки-шо знімать ни собірались, пока вони нам наших требованій до кінця ни виполнять, всих до одного. Ото ж, народу прийшло – чуть ни на головах одне в одного стояли! Всі ж послухать хотіли, взнать, чи живі ж вони ше, надписі наші. Шо ти, отак людей довисти! Пресу, правда, ни пустили. Як ми ни протистували. Сказали, вопрос ше до кінця ни ізучиний, потому вони дуже ни хотіли б, шоб їх придположенія, пока ше ни провірині, приобріли публічний характер, отак! Тіпа, поки шо ни врем’я. Тим боліє, шо нихто їх нияких офіціальних заяв робить ни уповноважував. Каже, це у нас так, ниофіціальна, можна сказать, дружиська бісєда, хе-хе! Борони Боже од таких друзів!..

- Ну, і що ж вони вам розказали?

- А ничого такого. Чого б ми самі ни знали. Таке шось крутили-макітрили, шоб, тіки, нам силюкам мозги запудрить та і всьо. Вроді, ми ни понімайим до чого воно все видецця, до чого вони клинці підбивають, ага! А, такі ж вніматильні до нас були, такі сумирні, хоть бери й у вухо бгай, чесне слово! Миротворці срані, трясця б їх взяла! Хе-хе! Правда, людей таки успокоїли. Бо, чого доброго, оп’ять би до кров’яки діло дойшло. Знайите ж, шо за люд у нас?! Такі вспильчиві та гарячі, шо ота полова, їй-богу! Тіки іскру кинь! Вмомент вспихне, аж загуде до самого неба – хрен загасиш, еге ж!

- Ну, а конкретно, що вони вам говорили?

- Кажу ж, конкретно ничого! Сказали: да, дьийствітьильно, боживільньою вашою заінтирисувались наші учьоні, - шо правда, то правда., - пхикнув, - Вроді ми самі ни знайим! Каже, зараз там видуцця досліджиння, икспирименти разні научні робляцця: ізучають, вопщим. Хотять розибрацця, чи, справді, ті надписі таку силу ниобикновенну мають, як про те багато хто розказує, от ви, напримєр. Чи то все тіки містіфікація, домисли журналіські пустопорожні – самі ж знайите, придумають шо хочиш, шоб тіки слухали-читали їх. Або, каже, й, вопще, може буть, шо це обикновенне шахрайство, як те січас дуже часто случайицця. Ну, й так намікнув, нинав’язливо, вроді, мижду прочим, тіпа: а, може і ни те, і ни друге, а, просто, - покрутив пальцем собі біля скроні, - масовий гіпноз.

- Може, психоз?

- Ни знаю, може й психоз, - розсміявся, - Придставляйите, це він нам розказує! Нам! Тим, хто в тій уборній, як у себе дома! Шахрайство!... І кого ми, скажіть, дуримо? Себе, чи шо? Ми тільки так загиготіли собі тихесенько у кулаки та й годі: шо ж ти йому скажиш?! У людини, мать’, робота така – лапшу на вуха вішать. За шо ж йому й гроші платять, правильно? Та, ше й, видно, ни малі, ни так, як нам у колгоспі. Ну, то хай і балака, шо хоче, гроші свої одробля, нам шо – ни всьоравно хіба? Він же, мать’, думав первий такий пирид нами тут викобелюйицця, словами заумними ляка. Господи, а ше учьоний, з столиці, доктор наук, тьху! Аж ни удобно якось за нього стало, чесне слово! Ниужелі й, справді, дума, шо ми тут у силі забиті такі, шо аж геть стуманіли? Ничого ни бачим, ничого ни знайим! Лампочки задувайим і з радіом балакайим, ги-ги-ги! Та ми його самі такого навчим, - ни в одній книжці своїй научній ни прочитає, ни те шо там! Про ту ж саму боживільню нашу, якшо хочите. А він, дума, як на трибуну виліз, то вже й у нас на спині! Можна і вскач пускать, тіки, поганяй! Ага, на нас де залізиш, там і злізиш. Ше й копитом у пику получиш, шоб знав!..

- А, ще що говорили?

- Все. В принципі, більш ничого такого й ни сказали. А, шо ж вони нам скажуть? Главне, завірили: стіни ті нихто ани зрізав, ани, тим боліє, до Кийова ни вивозив і вивозить ни собірайицця, так і знайте. Ше й насміявся, пошуткував над нами силюками виступающий той їхній: каже, кийивські уборні ни хуже вашої розмальовані будуть - нашо нам ше й ваша там, у столиці! Своїх ни пиричитайимо нияк, ни те шо б там! Ну, ми тоже йому так дружненько, всі разом підсміялися, зааплодірували, даже: хай йому, аби тіки стіни нам наші оставили, правильно? Бог з ними, коли в нас ідіотів загіпонотьизірованих бачать! Нам шо з того? Хіба ни всьоравно? Ни вони перві, ни вони послєдні. То, шо нам, пирид каждим каждий раз оправдувацця, доказувать їм, шо ми ни вирблюди, да? А, нашо?! Хай балакають, якшо їм так хочицця – язик же биз кісток! Подумайиш, на одного більше, на одного менше., - махнув рукою, - Пириживем!

- І все? Більш нічого не сказали?

- Ні, сказали. Сказали, шо, ни те шоб там стіни ваші вивозить чи в уборну вас ни пускать, а, наоборот, каже, нам типер ше й ваша помощ нужна буде. Тойисть, нас, всих житилів сила. Бо, хочим ни тіки собрать геть всі случаї тих пророчиських послань, шо їх люди ваші колись получали, - хто, шо просив, який отвєт прочитав, як все потом склалось, - а й шоб і січас каждий, коли там шо собі на стіні вичита, шоб нам обізатьильно розказував, понімайите? Шоб так помогли нам розибрацця, шо і як там в тих надписях ваших - єсть там, дьийствітьильно, шось таке чи нима. Отак! А те, шо воля, каже, наша добра, то прямо зараз, з клубу, підуть ваші придставники до боживільні. Хай самі убідяцця, шо все на місці, так як і було, биз ниякої там шкоди чи якого ущербу: буква ни пропала, шоб ви ни пириживали!

- А нащо ж тоді вікна завішували?

- Сказали, зйомки там вили: кожин сантіметр надписів тих наших зафотографірували! Шоб наче у них тоже своя копія уборної була, у Кийові. Кажуть, ни сидіть же їм тут бизвилазно, в силі вашому, у них же он тоже і робота своя в городі, і сім’ї ті ж. А, канєшно…

- Зрозуміло. А чергування дозволили?

- Ну, так аякже! Иначе б ми той пікет свій низашо ни зняли, ви шо! Розрішили і чиргування, і відвідування, обізатьильно! Правда, тіки огранічине і, тіки, в установлиному порядку.

- У якому такому порядку?!

- У строгому., - вискалився, - Во-пирвих, ни більше п’яти чоловік за раз. А, во-вторих, з обізатьильним условійим: і питання, з яким ти туди йдеш, і відповідь, яку ти там собі получиш должні їм чесно сообщацця. Иначе никого ни впустять, шоб так і знали! Сказали, ни бійтись: все буде тайно, конфідиціонально, як на ісповіді - нихто ничого ни узнає. Ни про вас, ни про кого. Будьте спокойні! Ну, а шоб люди й, дьийствітьильно, ни боялись, - та й ни стіснялись тоже, - посирид уборної дві тумби високі поставили, з кабінками на горі, такі, щоб тіки писок туди втулить можна було. На одній табличка „Питання”, а на другій „Відповідь”. А за всим тим придставітьиль їхній спиціальний слідить, учьоний, чи хто він там у них, діжурний. Йому там коло вікна ше й столик маленький поставили з комп’ютиром, шоб сидів, контролірував, шо і як, у журнал свій всих, хто до стін тих навідувавсь, записував. Вопщим, ни уборна, а виборча дільниця стала, їй-богу! Ги-ги-ги!..

Так от, січас, коли заходиш, первим ділом ни тобі написане ідеш шукать, як то раніш було, а сначала з паспортом до того діжурного гибіського підходиш…

- Що, з паспортом? В уборну? Серйозно?! Ги-ги-ги!

- В уборну і з паспортом, а ви думали! Биз нього і на порог ни пускають, ни те шоб там ше! Хе-хе-хе! Порядки такі завили, куди там! Як на таможні, їй-богу! І ни рипнись!, - махнув рукою, - А, нихто й ни рипайицця: страшно - чого доброго оп’ять доступ до боживільні прикриють. Їм же шо, хіба довго?! Того й миримся, куди дівацця! Та, в принципі, скоро й привикли. Сначала якось дико було, ни по собі, нияковіли всі., - вищирився, - У вбиральню з паспортом, придставляйите?! Оце як ви й кривилися. Таке, як на вибори, наче, дьийствітьильно…

- Обирати своє майбутнє!

- Ага, це точно! Та ше й розказуй за чим прийшов і з чим пішов! Вопщим, ни по душі якось. Ну, а, потом, канєшно, привикли. Даже, і вніманіє обращать пиристали: правду кажуть, привичка – друга натура, їй-богу! Так шо, отакі діла…

- Ну, заходиш, паспорт показуєш, а потім?

- Ну, а потом, - як тибе в журнал уже запишуть, номир тобі твій скажуть, - підходиш до кабінки з „Питанням”, вставляйиш туди свою морду, - підняв палиць, - називайиш, сначала, свій номир, а потом уже тіки нашіптуйиш своє питаннячко, яке там уже в тебе є. Нашиптав його там, значить, тіпа, чого й за чим прийшов, і вже тіки тоді можиш і до стін тих, до яких йшов, підходить. Получив своє посланіє, якшо воно тобі, канєшно, було і, оп’ять, мордою в кабінку. Но, типер уже, ясно, в другу, де „Відповідь” написано: дословно пириказав там, пириповів чесно, шо було тобі цього разу - і все, можиш буть свободним. В принципі, ничого сложного., -зітхнув, - Так шо, отак, а ви думали! Ни так як раньше було, канєшно! Дісципліна - залізна! Як у армії!

- Або як у тюрмі.

- Ну, це ви вже того, слішком., - скривився, - Главне, шо пускають. А, те шо там ті кабінки, шо записують всих – то таке, чипуха, можна сказать… В тих же кабінках магнітофони стоять, сто пудів, а шо ж ше? Там ше й дірочки такі якраз напротів губ – спиціально для мікрофонів, правильно? Ну, а той учоний, видно, тіки кнопочки сидить нажимає та за порядком наблюдає, от і всьо!

- Ну, звичайно, записують!

- А, канєшно! Хто б сумнівався!

- Ви, краще, скажіть: оце люди все чесно в ті кабінки розказують? Що та як? Не повірю!..

- А ви думайите, так легко збрихать?!, - хмикнув, - Ну, питання ше те можна якось там замутить. Видумать по дорозі в уборну. А, відповідь?! Там же такі відповіді, хай Бог милує! Просто так, з голови, попробуй ше видумай, а канєшно! Та й ше отак зразу, коли тибе ше макітрить, коли в тебе ше все пирид очами пливе! Коло тієї ж стіни, знайите, як в голову бамкне, то, вроді, ж сам ни свій. Наче й, справді, хто макогоном тибе по потилиці угрів, Господи прости! Та я вже вам розказував. Кроми прочитаного хрен з себе, шо й видавиш! Як ни тужся, як ни старайся!

Та, ви й самі, аби тих пророчиств наслухались, вже б, мать’, на другий день брихню од правди зразу б отлічали, ильиминтарно! Господі, та й шо те питання по відповіді узнать?! Де ж справжнє, а де надумане. Простіше простого! А, попадись на брихні, хто ж тибе завтра туди пустить?! Хрест на тобі жирний поставлять і всьо! Кайся потом, повзай пирид ними на колінах, хіба ни так? Вот іминно! То, який тоді смисл отак рискувать, скажіть? І раді чого? Шоб нихто ни взнав, шо ти там собі просив? Вроді, всі ни одне й те ж саме просять! Всі ми однакові, всі одним миром мазані!, - відмахнувся, - Та й хай узнають! Шо з того? Взврочать чи шо? Чи якось іспользують? Це якби ти там один такий був, а так!..

- Ну, й не збрешеш, шо тобі не було нічого…

- Ну, а канєшно! У тебе ж на лобі все написано – було чи ни було! А той же учьоний сбушний так і слідить, так і стріляє за каждим, шоб все ж так як нада робили, ни дурили, ни махлювали ничого такого.

- А ви самі, до речі, часто там бували?

- Я? Ни знаю... Ни дуже. По сравнєнію з другими. За все врем’я, мо’, раз дваццять-триццять і був, ни більше. А, шо?

- Та, нічого. Так, цікаво, просто.

- Це жінка моя, о!, - та, мать’, туди, шо ни день шаста. Як до церкви!, - розсміявся, - Постоянно в неї якісь вопроси. Де вона їх тіки і бире, ни знаю! Ну, а я, коли вже дуже нада, коли вже припиче чи ше шо, хіба тоді. А так, по мьилочах, якось і ни удобно, їй-богу! Там і так того народу постоянно, ни втовпися. Мо’, кому й нужніше. Мо’, в кого, й дьийствітьильно, горе яке, а ни просто так, чипуха якась.

- І, що ж ви питали? Якщо не секрет.

- Разне. Всього й ни вспомниш уже…

- Ну, хоча б один, найяскравіший приклад!

- Найяскравіший?, - задумався, - Ну, це, мать’, тоді, коли ті стіни жизнь мині спасли…

- Навіть, так?! Ого!

- А ви думали! Кажу ж вам, вона як рідна нам усім, боживільня наша. Хіба ж мине одного з того світу назад витягла?! Еге! Того люди й горою за нею, а ви думали! Як за кровним своїм! Душу готові оддать, ни те шо там!, - гмикнув, - Та, мать’, уже й оддали її давно…

- В смислі, душу оддали?

- В смислі, шо як одне з нею. Шо, як ту боживільню од нас забрать, то таке, як душу, вроді, з нас каждого і виннять, понімайите?

- А, в цьому сенсі… Зрозуміло. Ну, так, що ж там ваш випадок? Як вона вам життя урятувала?

- Як урятувала? А, так то, год десять чи п’ятнаццять назад було… Мо’, й більше, точно ни скажу вже зараз. Це ше до всих тих собитій, до всього того крику було, шо потом вокруг нашої боживільні підняли. Тоді про ті стіни, кроми нас, хіба шо у сусідніх селах і знали, ни далі. От врем’я було! І нашо нам та слава, трясця б її взяла, здалася, скажіть?!, - махнув рукою, - Е-е, шо про те вже січас балакать! Вже воно є, так як воно є… Ничого ни поробиш.

Ну, так от слухайте! Я, якраз, до систри у Мінськ литіть собрався: вона в мене заміж за бульбаша вийшла, живе там, в гості до себе звала. Я вже, помню, й білєт купив, а, тоді, думаю, дай зайду пирид от’єздом до уборни - дорога ж дальня, мало чи шо, пиристрахувацця, як говорицця, николи ни поміша, правда ж? Пішов, став, очима по стінах, надписях тих нишпорю - і шо ви думайите?!, - пише вона мині: тіпа, їдь чим завгодно, хоть пішака йди, а тіки ни в якому разі літаком туди ни лити, отак! Я вже ни помню, як там воно дословно було. А в мене вже білєт на руках, литіть завтра, в Мінську ждуть, встрічать будуть. Я ж і систрі своїй вже пиризвонив, придупридив, шо так і так, завтра прилітаю, ждіть, буду у вас, наконєц. Я ж тоді в неї ше ни разу ни був, все собірався та откладував. Знайите ж, як воно в силі – хіба просто так вирвися! Як ни одне, то друге, а канєшно!.. Шо робить? І звонить, откладувать, якось ни удобно… Та й шо я їй скажу – боживільня отсовітувала, да? А, з другого боку, і страшно тоже: а вдруг правда? Он скіки случаїв розказують. А тоді ж, знайите, як ше із білєтами тими було?! День у день ше й ни купиш, куди там! Як буть? Думав-думав, а, потом, махнув рукою: була ни була! Бог з нею, з боживільньою тією, Господи прости! Люди он в космос літають, сам сибе пириубіждаю, по Місяцю ходять, а ти тут чортівньою разною голову собі забивайиш! Тіпа, нада менше забобонів бабських слухать! Чи ни стидно, взрослий же чоловік, вроді!, - махнув рукою, - Шо ти, молодий ше був, дурний, зилений, шо ж ти хочиш!..

Вопщим, своїй ничого про те посланіє, канєшно, ни сказав. Думаю, це скіки того скиглиння буде, шо й світу Божому ни радий будиш, ни те шо там! Пропадуть і білєт, і гроші, ше й до систри хрен оп’ять вирвишся. Буде тобі і гостювання, і культурна програма, і все на світі, аякже!, - захитав головою, - Вона, канєшно, мине питала, чи був ув уборні, чи читав же собі там на дорогу. Ну, я й сказав, був, питав, всьо, тіпа, впорядку, успокойся, ни сіпайся тут пиридо мною, як ота зараза, в очах уже мирихтить. Збрихав, вопщим. Бо, так би зразу сама б туди побігла, за дорогу мою випитувать. Їй же тіки привод дай – зразу ж туди политить, ага!

Так от, приїхав я в аиропорт, уже мине і в літак той посадили, сижу, бодрюся, як можу. Главне, сам собі повторяю, про те посланіє менше думать! А, так все буде путьом, ось побачиш – долитиш, як миленький, никуда ни дінися. Ше потом і сміяцця сам над собою будиш, еге! Дивись, лучче, скіки он інтиресного вокруг! Первий раз же литів. Як ни боявся, а всьоравно ж интиресно, аякже! Та, шо ж ти там із крісла свого побачиш?! Ше й на зимлі! Давай на сусідів своїх по літаку дивицця, а шо ж робить? Розглядаюсь на всі боки, хто та який, шоб тіки ж голову собі чимсь забить, про посланіє те мині злощасне ни думать. А, як же ше од страху свого заховайися? Тіки так, а канєшно! Так от сижу, роздивляюсь, а, потом, придивився – матінко моя рідна, аж мороз по шкурі поповз!, - сплеснув долонями, - Вони ж мирці, Господи! Нибіжчики! Всі до одного! Їм же жить – може ше час-два, ни більше!

- Як мерці?! Трупи?

- Та, ні. Ни знаю… Ну, так, вроді, каждий із них у своє собствинне тіло живе наче тіки в той костюм одітий, понімайите?

- Як це?!

- Ну, як вам об’яснить.., - раптом розсміявся, - Ни знаю, чи й прилічно так зравнювать… Та ше й коли про покойників, царство їм нибесне!, - перехрестився, - Ну, та ладно: ви бачили коли-нибудь, як кабана у силі ріжуть, га?

- Кабана?!.

- Ну, чи там свиню, ни знаю… Биз разниці! Бачили? Присутствували когда-нибудь?

- Ні, якось ни доводилось…

- О! Кажу ж, ни знаю, чи прилічно, чи ни гріх так зравнювать, ну, це шось було похоже, коли кабана ріжуть чи там свиню, ни знаю. Тоже ж коло неї вже з ножами стоять, а вона знай ходе собі спокойнинько, довбецця там собі у чомусь, вроді, нихто над нею ножа об точило й ни точить, шо аж у вухах лящить. Мислі у неї там якісь свої, плани, навєрно, надєжди… Чуства, оп’ять же – хвостом пирид хазяйином свойим кормильцем крутить. А той тоже дивицця на неї, тіки йому ті мислі та чуства, та душа свиняча, самочуствіє її ни в зачьот, як кажуть, по барабану: він уже в мислях роздіва її. До голої душі. Як кажуть у нас у силі: раздєлує., - прищурився, мов заміряючись услід розправленій долоні, - Ага, сначала голову знять, як шапку. Потом, сало, як пальто. Потом, м’ясо, наче піджак і штани. Ну, й тіпа того, далі… Сорочку там, майку, труси, носки… Иначе говоря, пичінки там разні, кишки, здир і тому подобне. Всьо по-порядку. Аж поки ничого ни останицця. Все в діло піде. Даже кров! Кроми, канєшно, душі. І, звиняйте на слові, гімна. То йисть, того, на шо те тєло було за жизні одіте, отак!, - пхикнув, - У нас у силі, знайите, пирид тим, як різать, - або, особинно, коли живим вєсом комусь там продавать, - то, шоб ни возить там десь важить, ни морочицця, свиню кравецьким метром обміряють, отак! А, потом, по тим сантімєтрам вєс уже вичисляють, по спиціальній формулі., - вискалився, - Ну, чим вам ни одєжда, га?! Чим ни швейня?! І мірку знімуть, і роздінуть, ги-ги-ги!

Урвав зітханням невеселий сміх:

- Вопщим, трудно об’яснить, шо я тоді, у самольоті почуствував… Ну, шось, тіпа, цього, як з кабаном. Тіки у них, у пасажирів, наче з їх биззаботного тіла, крізь душу їх биспечну, тим тілом своїм биззаботним увльичьонну, вроді, шось найсирйозніше в них прозирало, наче бачило той ніж вже їм уготований, чуло ляскіт той об точило смиртельний. Дивицця так крізь шпарини тієї своє одєжди надушиної й очей із тебе ни зводить. Вроді, шо хоче чи просить од тебе. Молить, шоб ни роздівали, ни губили її…

Одмахнувся:

- Вопщим, це ни об’ясниш!.. З виду вони всі, наче, нормальні були. Про шось там між собою тиривенять, сміюцця, шуткують. Вимощуюцця, кожин на свойому місці. А зсиредини у них така туга щимна, такий холод пронзітьильний, шо, просто, ужас! Вроді, з того світу до тебе тягнуцця. Наче, просяцця, їй-богу! І таке отчайиння од них, така мука – я… я аж задихацця став! Ни те шоб вони там якось вили сибе по-особинному, ни так - ні, кажу ж, все як обично. Та, даже, найпростіше двіженіє, - ни знаю, ну, там голову якось хто отак поверне чи ше шо, - а для мене, у тому повороті, як у дзеркалі тому все, як на долоні – все видно, все написано: страх, крик, біль… Вроді, це все в мині. Або я в них. В усіх разом. Знаю ж, каждий з них у свойому кріслі прищебнутий, нихто на мене може й, вопще, вніманія ни обратив, і ни замітили мине, шо є я тут такий, ни те шоб там ше – а, ничого з очима своїми зробить ни можу, хоть убий: стоять всі пиридо мною рядком, мовчать, очей тіки з мене своїх ни зводять. Як у фільмі ужасів, їй-богу! Й так вніматьильно, так требоватьильно дивляцця - душу рве! А в очах така ж обричьонность, така грусть нистерпна, така вже ж нудьга, шо хай Бог милує! Точно, наче, з того боку на тебе дивляцця. І холод, Господи, такий холод страшний, лютий – зуб на зуб ни попаде! Вроді, зашпори у кажду клєтку! Вроді, весь у блискавицях льодяних затерп - так і випалює, так і випіка усе нутро зсиредини, їй-богу!

Я, сначала, таке як юлавий, наче, зробився, як ватний став. Всім тілом занімів, пальцим ворухнуть ни міг, ни те шоб там ше шо - лялька, чесне слово! Помню, серце тіки бухкає і всьо. Вроді, хто каминюкою зсиредини у груди б’є – гуп, гуп, гуп! Аж меркне все пирид очима! Язик той, шо, колода та нистругана у роті: кляп, їй-богу, ни повирнуть! Яке там слово з себе видавить – душить так, наче хто у горло вчипився-ни одпуска, чесне слово! Сижу, дрижу весь, очей од їх взглядів одірвать ни можу – вроді прикипів до них, злютувався з ними. І така ж журба, така туга гостра, ниначе хто ниткою червоною їх по мині вишив! Дрібними хрестиками по всій душі, по всьому тілу прострочив! Крізь кожну ж пору, крізь кожну ж краплиночку ни пожалів, уколов! Ни приведи Господь!..

А, тоді, коли вже двигатьилі запустили, коли вони вже заривли на всю силу, мине як прорвало – така паніка схватила, таке робицця зо мною начало, шо хай Бог милує! Єлі з того літака випхали! Вони ж мине руками тягнуть, а мині вроді мине з могили розчахнутої хто пальцями холодними хватає, чіпляйицця за мене, тягне, наоборот, назад, до себе! Одбиваюсь, як можу, кричу, мирцями їх обзиваю і плачу, плачу… На коліна пирид ними падаю, вийти умоляю, тіки ж ни оставайтись там, ни литіть, всі ж погибните, послухайтись мине, дурного… Всмерть їх налякав. Вони вже й самі ни знали, шо там і думать. Мало чи шо – може я тироріст-смєртнік якийсь! Може бомбу підклав, а тоді злякався або совість замучила, хто ж його зна, правильно?

Із-за мене й рейс задиржали, нияк впорацця зо мною ни могли - знаєте ж, яка сила у навіжиних! А, потом, ше й літак пиривіряли – мо’ й, дьийствітьильно, бомба або ше шо ни так. Так я й ни полетів, остався., - зітхнув, - Один. А той літак десь під Гомильом в грозу попав. І розбився, отак! Всі до одного погибли. Мині ше й ізвіщеніє про мою ж смерть прийшло, хе-хе! Я ж у списках пасажирів був, от вони й прислали на всих, хто там записаний був. До цього времині те ізвіщеніє у себе сохраняю. Сирид документів, прямо в паспорті., - хмикнув, - Щитай, шо свідоцтво про народження, тіки друге, хе-хе!

Так шо отакі діла… Скіки времині вже пройшло, а вони в мене й досі всі як один пирид очима стоять. Всі до одного. І як, живі. Особинно, стюардеса та нищасна: таке ж молоде ше було та гарне, Господи! Дівча! Год дваццять, ни більше. А очі ж такі добрі, виликі, шо оті волошки у полі, їй-богу. Й все врем’я улибайицця, улибайицця., - перехрестився, - Царство їм нибесне, нивинним. Був би і я з ними, шоб ни боживільня наша. Та, шо ти…

От вам і примєр, шоб ви знали., - обірвав недовге мовчання, - З моєї собствинної жизні, як і просили. Так шо ни сидів би я січас отут пирид вами і ни розказував би про нашу боживільню, аби вона і мине самого ни спасла колись., - розсміявся, - Може вона і спасала мине, тіки раді оцього разговору нашого з вами, а шо – може буть! Шоб і ви ж узнали за неї, хто його зна?! В ній же так все хитро пирикручено, так умно напиред розкладино - диву даєсся! Куди там і второпать - де одне починайицця, а друге заканчуйицця. Де, шо, откуда і куда воно в’яжицця. Ким і куда, в конці конців, тибе вивиде!

- Гм, цікаво… Ну, так а паспорт же ваш тут, з вами?

- Паспорт? А канєшно! Со мною. Як же биз нього в дорогу, ви шо! Хочите на похоронку мою глянуть, да?

- Ну, якщо можна…

- Чого ж ні?! Можна. Тіки я її з собою ни вожу: кажу ж, бирижу дуже. А в дорозі ж, знайите, як воно – можна, ни дай Бог, і потірять. Дорога є дорога – нашо ж рискувать?! Ви, приїжжайте, лучче, до нас у гості. До нашої боживільні сходите, самі все на свої собствинні очі й побачите. Як там: лучче один раз побачить, чим сто раз почуть, правильно? От ви й приїдьте, подивіцця. Тоді я вам і справку свою з того світу покажу, і стіни посланіями пророчиськими обписані, і ше багато чого інтиресного, чого ви й ни чули николи.

- Показали б похоронку, приїхав би точно.

- А, зараз же, шо мішає? Чи биз похоронки ни вірите? Хе-хе-хе! Боїтеся, шо дурив я тут вас, насміхався над вами, еге?

- Та, ні…

- Бачу, боїтеся, хе-хе, боїтеся! Думайите, насміявся як хотів тут з мене колгоспник, навтішався, а я ше й у сило до нього припрусь, курям на сміх. Про якусь боживільню чудотворну, як придурок, випитувать там у всих буду. Якої там може і нима совсім і ни було зроду, еге? Обдуриним боїтеся оказацця, посмєшищим, хіба ні?

- А, хто б не боявся?..

- А, ви ни бійтись: просто, візьміть і приїдьте, та й всьо! Скіки там із того Кийова?! Другі он дальше їдуть, шоб тіки її побачить. Нихто там вам рукава за спиною зв’язувать ни буде, ни бійтись. Хе-хе-хе! Чи, мо’, наоборот, лякайитесь, шо каждий у силі пирид вами, як оце я тут, за боживільню розпинацця буде? Проходу історіями своїми ни дадуть, еге? Це ж попробуй, пирислухай весь цей брєд, а канєшно! Ше, дивись, і сам з ума, ни дай Бог, зойдиш, ага?

- Ну, та, що ви таке говорите!..

- Та я шуткую! Ни обіжайтись! То я так, шоб, просто, піддьоргнуть вас, ни со зла!, - махнув рукою, - А, якшо сирйозно, то, кажу ж, скіки там всякого було, коли вона людям і жизнь, і здоров’я, і добро там разне спасала, шо того всього й за год і ни пирикажиш, і ни пирислухайиш, ни те шоб там ше шо! Цілі тома написать можна, чесне слово! Того люди так за нею грудьми і стали. Бо, хіба ж я один такий, шо тіки благодаря їй ше по цьому білому світу й топчуся?! Отож…

Шо це ви так притихли?, - вернув погляд од вікна, - Про боживільню нашу задумались, еге? Хе-хе-хе! Видно таки зачипила вона вас за живе, припала до душі! Хе-хе-хе! Ой, стирижіцця: втилющитесь – ни одпустить, їй-богу, ни одпустить!..

- Та, ні… Що ви? Я так, про своє…

- А, канєшно! Я бачу. Хе-хе-хе! Про своє!

- Гм, серйозно! Тю!..

- А я хіба шо – ничого!, - потиснув плечима, - Про своє, так про своє. Хе-хе-хе!..

- Гм, ну, як хочете… Просто, я подумав, оце такий розголос про неї, такі дива вона, кажете, творить, і невже ніхто ніколи не пробував бодай когось із тих божевільних знайти, хто ті послання писав?! Архіви ж якісь мали б десь там у районі чи області зберегтися, га? Хіба не цікаво глянути на них? На своїх пророків?!

- Чого ж ни шукали?! Шукали! Правда, ни ми, а журналісти, сначала. А, потом, уже й сбушники.

- Знайшли?

- Знайшли, а канєшно! Даже, і в сило привозили, до боживільні водили, до стін тих обписаних. І то, даже, ни раз, а дважди! Первий раз, - це коли журналісти привозили, - я ни бачив, брихать ни буду, мине тоді якраз в силі ни було, їздив десь. А, коли вже учьоні привозили, то й я там був, лічно: якраз так совпало, шо я тоді од сільради в уборній діжурив., - засвітив зубами, - Все сило збіглось дивицця, їй-богу! А, шо ти, каждий же хотів побачить, які ж вони наживо, в дьийствітьильності пророки наші боживільні, хе-хе-хе!

- Ну, і які вони?

- Вона. Одна тіки і була. Жінка. Якшо так можна сказать, хе-хе! Бо, шоб ни спідниця, то нізашо б і ни подумав, шо то женського роду. Та, вона й на мужика мало схожа була! Воно може й ни годицця так про больних казать, - хай хоть і на голову, Господи прости, - та бачили б ви її самі! Як ота жаба, їй-богу! Ропуха! Очі ті вилуплині, рот аж до вух, у либі тій ідіотській, слинявій, а саме ж таке мале, товсте, рябе, тьху! Пиньок та й годі! Тіки й того, шо голова та, як, сніг біла – сива-сива. Хотя й гомоніли, шо їй і год то всього триццять-триццять п’ять було ни більше, отак! Казали, вони ше тоді, коли на тих стінах своїх писали, всі як один і посивіли! Даже діти, а ви думали!

- Ну, зайшла вона і…

- А, ничого! Постояла, поозиралася, - на надписі ті, вопще, вніманія ни обратила, вроді, і ни бачила їх совсім, - потом, на нас всіх глипнула, очі так додолу потупила, наче, застіснялася вся дуже, і, як стояла, так собі в труси і наклала! Ха-ха-ха! Шо ж ти хочиш – ідіот ідіотом! Та, ше ж таким смирдючим, Боже мій! Я, думав, мине прямо там коло стін і вивирне! Єлі вискочить успів, хай йому грець! Я ж страшне який гидливий, та ви шо! Думав, і кишки з пичінками під тією уборної виригаю., - захитав головою, - І сміх, і гріх! Так шо вже після того їх, пророків наших, нихто і ни шукав, і ни возив до нас більше, отак!..

- Словом, не академіком геніальним засекреченим виявилась…

- Ні, ни академіком, хе-хе-хе! Мо’, другі…

Тут якраз двері купе гучно розчинилися й провідник, просунувши нечесану голову, рявкнув:

- Золотоноша, шановні, хто виходить!..

Попутник мій одразу ж заквапився:

- О, бач, як воно за балачками бистро… Мині ж тут сходить!, - й похапцем скидавши в пакунок своє зі столу, протягнув мені руку, - Ну, бувайте здорові! Звиняйте, шо ни так!, - засміявся й, перехопивши з руки в руку валізу, боком протиснувся з купе.

Дочекавшись доки він зникне в коридорі, вимкнув прихований диктофон й діставши цигарку вийшов до тамбуру.

- Тут ни курять!, - одразу ж крикнув мені знизу провідник, - Спускайтись на пирон!, - натягнув блиснувший кокардою кашкет, - Або потушіть цигарку, ньимєдльинно!

Я зиркнув на тільки-но запалену цигарку… й мовчки скорився провідникові.

Ставши на напівпорожній перон, очима пошукав свого супутника: той, перекинувши валізу через плече, долав уже останню колію.

„Та він кульгавий! Ти, ба!”

Якийсь час дивився услід припадаючій на бік постаті. Затим, мружачись на високе небо, вищирився:

„А, диви, все ж не вберегла його божевільня!”

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
24.09.2015 Проза / Оповідання
Божевільня ІІ
26.09.2015 Поезії / Вірш
Звершення
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
Оповідання
01.10.2015 © Галина
Важлива розмова
24.09.2015
Божевільня ІІІ
24.09.2015
Божевільня І
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 77  Коментарів:
Тематика: Проза, Оповідання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +44
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +86
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +78
ВИБІР ЧИТАЧІВ
27.03.2012 © Микола Щасливий
18.09.2013 © Тетяна Белімова
24.04.2013 © Тетяна Белімова
26.11.2011 © Микола Щасливий
29.08.2010 © Віта Демянюк
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди