Дайте... крихту від сонця…
Я не стану просити прощення... Та й в кого? У себе?
Ні, не важко сказати… А як пробачати собі?
У долонях моїх причаїлося стомлене небо,
Я надпила його сизі води /…колись голубі…/
Чи я зрадила літу, яке мене ніжно гойдало
На розпущених вітах у кроні старої верби,
Коли холод осінній скував і ввігнав своє жало
В мою душу /в палітру чуттів підмішало журби/?
Скільки фарб ще у шафі тримала… Невже всі забуто?
Розливають повсюдно тужливі чорнила дощі.
Пензлем ніч домальовує в спогади /тінями/ смуток,
І ховаються знову світанки в Малому Ковші.
Дайте світла мені. Більше світла!!! …Хоч крихту від сонця…
Уберу його сяйво в зіниці – та й перепливу
Кожну ніч, кожен біль… Щоб здавалась оманливим сном ця
Сезонна печаль /…з серця паморозь лиш обітру/.
