Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
17.10.2015 16:32Повість
 
Розділ І: Людина в протигазі
00000
З дозволу батьків
© Іванна Западенська

Розділ І: Людина в протигазі

Іванна Западенська
Опубліковано 17.10.2015 / 31942

Я прокидаюсь на холодному сірому розбитому асфальті. Ох, як болить моя голова! Коли опускаю руку, дивлюсь: там кров! Звідки вона?! Ой, як важко! Я не можу піднятися з землі, але потрібно стати на ноги, потрібно йти далі. Якщо не йти, то хоча б плазувати, але рухатись вперед.

Підіймаю очі на місто і бачу навколо руїни. Усе таке безбарвне, абсолютно знебарвлене, ніби це не місто, а пустеля чи просто якась атмосферна порожнеча. Де я? Це не моє місто, ні! Моє місто інше. Зовсім інше. Що ж це за місце?! Підіймаюсь з останніх сил на стомлені ноги і шкандибаю по вулицях цього невідомого зруйнованого місця, більше схожого на якесь іракське чи іранське місто, що потерпає після чергової війни, аніж на мій рідний мирний Лондон. Вулиці такі порожні і страшні, наче це якийсь кошмарний сон, нічний міраж. Тут так холодно. Ай! Як же болить нога, як хто молотком вдарив. Напевне, це перелом. Що ж сталось?! Я абсолютно нічого не пам’ятаю, окрім того, що звуть мене Ніккі. Точніше, Ніколь. Ніколь Голдман. А ще, здається, я живу в Лондоні на Блек Стріт у сорок четвертому будинку в сто п’ятнадцятій квартирі разом зі своєю мамою і маленькою сестричкою, яку звуть Ліззі.

Де ж моя мама? Мамо! Мамо! Мені так страшно… Благаю, врятуй мене, матусю!

Мої сили, котрих і так було надто мало, почали зменшуватись до нуля. Це вже була межа. Здається, визирнуло сонце. Всюди сухо, як у пустелі Сахарі чи в Долині Смерті і, виглядає так, наче дуже спекотно, навіть надто спекотно, але ж чомусь я вся тремчу і мені дуже холодно. А-а-а, як же болить моя голова! У-у-у! Здається, от-от помру від цього нестерпного болю. Потрібно десь сісти. Але де? Тут повсюди так страшно, та й чи можна сидіти на місці, коли в небі отаке палюче сонце, що спалює місто своїми жорстокими променями? Потрібно з усіх останніх сил рухатись далі. Тільки де взяти ті сили?

І, ось, я бачу якусь людину. Але ця людина так дивно виглядає… Чому вона в такому дивному костюмі і...в протигазі?! Що сталось?! Я нічого не можу зрозуміти.

Що ж це зі мною? Чому стає так важко дихати?! Я що, помираю?! Я не хочу вмирати! Підходжу потрохи, легким розміреним кроком (якщо це можна назвати взагалі кроком), з останніх сил до цієї людини і вирішую спитати у неї про все. Можливо, вона знає де я, що сталось. Я хочу дізнатись, чи не знає вона, ненароком, що зі мною може бути і спитати, чи не може ця людина мені допомогти.

Але боязко мені. Ух, як боязко! Ця людина така страшнюча: на голові чорнющий протигаз, з якого виходить якихось два круга (вочевидь, це фільтри), на тілі – захисний костюм, пошитий, напевне, з підручних шматків тканини, які перші трапились під руку (ну, звісно, захищатись же ж потрібно, а чим – це вже індивідуальна справа кожного, особливо, коли захищатись потрібно терміново, вже і зараз), на ногах – габаритні чорні берци, які гримають по розбитому асфальті й лякають звуками, що видають при човганні, а на руках – чорні рукавиці, які були, ніби пришиті до того костюму, що вже, наче став другою шкірою для цієї людини. На протигазі було два окуляра, через які людина могла бачити довколишнє середовище. Як же вона витримує це? Тут так спекотно, а вона, напевне, постійно у цьому костюмі. Чи, можливо, їй також холодно, як і мені? Навряд. А у мене, скоріш за все, лихоманка. Схоже, що пішов запальний процес чи як то воно там зветься. Не в тому суть.

Ох, як же хочеться пити! Вмираю зі спраги. Можливо, у цієї людини є запаси води і вона зможе поділитися зі мною хоча б краплинкою водички, що зараз так потрібна мені. І тут, ця людина, раптом, подивилась на мене. Я злякалась і заклякла на місці, хоч і так не могла вже більше рухатись далі.

У неї був відчайдушний і злючий погляд. Здається, її очі були зеленого кольору. Так, точно, вони зелені! Вони світились і виблискували на сонці, наче були скляними, а капіляри стали такі червоні, налились кров’ю, ніби то не людина, а бик, що побачив червону шмату, - свою одвічну ціль, свого ворога, – і готовий нападати на неї.

Ну, все, можна прощатися з життям!

Я все одно не втечу, навіть якби намагалась, бо мене страшенно болить нога, яку я, вочевидь, зламала (а, можливо, це і вивих, я не медик і ніколи у цьому не розбиралась), а, окрім того, дуже болить голова, ніби хто по ній вдарив чимось важким, на кшталт цегли, а ще – я дуже хочу їсти, пити, спати і відчуваю слабість у всьому тілі, зовсім не маю сил. Що ж мені робити?!

О, ні! Людина у протигазі направляється до мене своїм розміреним, спокійним, великим і погрожуючим кроком. Вочевидь, це не вона, а він. Так, точно, це чоловік! Він явно сильніший за мене, тому у мене немає шансів. Моє серцебиття, від хвилювання, вже підвищилось, мабуть, до неможливості – серце стукає, як у зайця, що втікає від свого мисливця. Подумати тільки, він – мисливець, а я – заєць, його жертва. Хоча, що тут дивного? Не потрібно ані війни, ані кінця світу, аби чоловіки були мисливцями, а жінки – жертвами, бо чоловікам завжди подобалось полювати. От і вподобали вони собі полювання на нас, на жінок, ніби так і повинно бути. А, можливо, так і справді має бути. Я вже не знаю, де істина і ні до чого путнього додуматись не можу, бо мучить жар і нестерпний біль у всьому тілі.

Боже мій! Що я верзу?! Це якась маячня! Цілковита маячня!

І, раптом, я починаю падати, залишаючи очі ще трохи розплющеними, наче вони знаходяться за якоюсь чорною або ж сірою вуаллю. Бачу крізь морок і пітьму, як він біжить до мене. Хто ж він? Здається, він рятує мене. Але навіщо йому це? Він мене знає? Можливо, й так. Але я не знаю його! А, можливо, просто не пам’ятаю?

Не знаю, що він робив далі і навіщо до мене підбігав, бо дуже швидко заснула у нього на руках, та, коли прокинулась, то опинилась вже у якомусь іншому місці. Здається, це було щось, на кшталт бомбосховища чи бункера. А тут доволі затишно, як для подібного місця!

Сил і досі не було, та жар, здається, минув. І головний біль вже не так сильно мене турбував, як раніше. Я подивилась на свою ногу і побачила, що на ній була перев’язка з бинта, всередині якої була якась палиця чи то дошка. З уроків першої медичної допомоги, що я пройшла іще у школі, яку закінчила три роки тому, мені раптом згадалось, як нас вчили при переломі накладати шину. Значить, таки перелом... Не така то я вже й нетямуща у сфері медицини, як виявилось. Але, все ж, де я? І хто ця купка людей, котрі зібрались тут біля вогнища? І навіщо їм потрібна я? Чому цей чоловік врятував мене? Мене турбувало так багато запитань. І, на жаль, чим далі усе заходило, тим більше питань виникало, натомість, відповідей на них й досі не було. Що мені робити? Як дізнатись те, що так мене турбує, так ятрить мені душу і мучить мою цікавість? Я повинна будь-якою ціною вивідати правду, як хоробрий мужній партизан або шпигун, бо ж навряд чи вони мені розкажуть усе самі.

Хтось спитав би, чому я так думаю? Та тому, що нормальні люди, які нічого не приховують не надягнуть таких костюмів. Вони точно щось приховують. А, можливо, й ні. Я не знаю. Поки що я не можу зробити розумних висновків, бо абсолютно нічого не розумію і не можу усе зіставити докупи у своїй нетямущій голові, яка тільки вчора ще постраждала (скоріш за все, вчора, бо ж, коли цей чоловік мене забирав – був день, а зараз знову ранок). Як не дивно, усе логічно (просто логічні ланцюжки у мене ніколи не виходили).

То що ж виходить, я проспала цілу ніч?! Ото вже я соня! Справжня сова! А, хоча, ні! Сова вночі не спить. Але зате спить удень, а, отже, чимось ми таки схожі.

Стоп! Що це я відійшла від теми? Думаю про всіляку маячню! А де моя мама? І де Ліззі, моя малесенька сестричка? Як же це незручно і погано, коли ти нічого не знаєш і не розумієш, в той час, як навколо тебе щось відбувається і ти абсолютно не в курсі, що саме.

Раптом, мої роздуми щось перериває. Я знову чую знайомі кроки.

І тут, до мене підходить той чоловік, який врятував мене. Що ж йому від мене потрібно? Можливо, він хоче використати мене, як сексуальну рабиню? Чи продати на органи?

- Гей, ти! Чуєш?! Не підходь до мене! Бо я кричатиму! Хочеш продати мене на органи?! Чи зробити своєю сексуальною рабинею?!

- Гей, красуне, заспокойся! Якщо тобі буде зручніше, я стану біля дверей. Мені не потрібні твої органи і сексу від тебе мені теж не потрібно. Я лише врятував тебе, дурненька, від близької смерті.

- Де я?

- Ти у Лондоні. На Рівер Стріт. Це колись було шкільне бомбосховище. Ми тут влаштували собі притулок. Тобто, місце, де можна поїсти, попити, поспати, набратися сил, лікуватись, відпочити. Єдине, на що не вистачає часу, це порозважатися. Хоча, в зв’язку з обставинами, що змусили нас покинути рідні домівки, які були жорстоко зруйновані, нам і без того вистачає «розваг і веселощів», особливо, коли надходить чергова навала цих робо-вбивць. Словом, нудно тут не буває. Ну, незабаром, сама побачиш.

- А, де моя мама?

- Не знаю.

- А Ліззі?

- Хто така Ліззі?

- Моя маленька сестричка.

- У нас тут немає дітей. Тому я не можу тобі сказати. А ти пам’ятаєш, де ти жила до цього всього лиха?

- Здається, пам’ятаю. Я жила на Блек Стріт у сорок четвертому будинку в сто п’ятнадцятій квартирі.

- А у тебе хороша пам’ять, як для людини зі струсом мозку і амнезією. Схоже, твій стан кращає.

- Можливо.

- Коли ми шукали їжу, то якраз на Блек Стріт ми бачили труп маленької дівчинки.

- Що?! Труп?! Як вона виглядала?

- Золотоволоса, блакитноока дівчинка з ластовинням на щічках. Десь на вигляд, років чотирьох-п’яти. Точно й не пам’ятаю вже, тому не можу сказати достовірно.

- О, ні! Це вона! Це моя маленька Ліззі! Ні-і-і-і! Чому?! Вона ж така маленька…

- Всі інші діти теж маленькі. Заспокойся! Тихше, маленька, цить! – раптом промовив цей чоловік, в очах якого я побачила співчуття і жаль до мене.

- Відведи мене туди! Благаю!

- Коли наберешся сил – відведу. Обіцяю!

- Чесно?

- Мені не має сенсу тобі брехати.

- Скажи, а навіщо ти мене врятував?

- Ти мені сподобалась.

- Що?!

- Жартую. Хоча, чому жартую?! Ти мені і справді сподобалась! Але врятував я тебе тому, що я – людина і мій обов’язок – рятувати тих, кому потрібна моя допомога, тих, хто подібний мені. Я не міг тебе покинути там, аби ти померла. Ти подавала знаки життя і з мого боку було б просто підлістю і величезним гріхом, якщо б я покинув тебе там саму, на поталу смерті.

- А як тебе звуть?

- Ділан Морган. Можна просто Ділан. А тебе?

- Ніколь Голдман. Можна просто Ніккі.

- Дуже приємно!

- Навзаєм, Ділане!

- Скільки тобі років, Ніккі?

- Непристойно задавати дівчині такі запитання.

- Знаю, але все ж цікаво.

- Двадцять з маленьким хвостиком. А тобі?

- Двадцять чотири. Скоро буде двадцять п’ять.

- Ділане!

- Так, слухаю!

- А що сталось з Лондоном?

- Це довга історія. У нас немає часу на такі довгі розмови, бо роботи можуть прийти з хвилини на хвилину, у будь-який момент. І буде краще, якщо ми будемо готові до цієї атаки.

- Які ще роботи?! Яка атака?! Ділане, прошу, поясни мені! Я нічого не розумію.

- Потім усе поясню, як буде час. Згодом ти й сама усе зрозумієш, коли побачиш на власні очі, що сталось з нашим рідним Лондоном.

- Знаєш, Ділане, я вже бачила. І це нічого мені не дало.

- По-перше: ти бачила ще далеко не все. То ще був мир і спокій. А, по-друге: у тебе був жар і ти усе бачила крізь пітьму і туман в своїх прекрасних очах, тому ти не могла дійти якогось висновку щодо того, що сталось з нашим містом. Все, вибачай, та мушу йти! А ти лежи тут і якщо що, зв’яжись зі мною за допомогою голографічної рації. Я одразу примчу!

- Добре. Дякую і на тому. І ще, я дуже вдячна тобі, що ти врятував мені життя. Я навіть не знаю, як тобі й дякувати.

- Думаю, поцілунку буде достатньо! – з усмішкою промовив Ділан.

- Якого ще поцілунку?!

- Заспокійся, малюк! Я жартую!

- Я не малюк! І не потрібно так жартувати!

- Добре, добре, не малюк! Більше не буду, обіцяю! – засміявшись, відповів хлопець і додав:

- Бувай! Скоро повернусь.

- Добре. Бувай! – з досадою і образою на обличчі відповіла я.

А він доволі симпатичний, ба навіть, красень, коли без цього жахливого протигаза. І до того ж, веселий і дотепний. Ой, що ж це я?! Я тут не для цього! Коли видужаю, вирушу на пошуки рідних і своєї домівки, а потім, як і Ділан, допомагатиму своїм землякам.

Здається, він просто герой. Боже мій, невже він мені сподобався?!

Та-а-ак! Треба відкинути подібні думки! Мені не можна зараз закохуватись! Та й йому, певне, не до того зараз. Він – рятівник! Він – герой! Він – янгол-охоронець мешканців Лондона, а, можливо, і цілої Англії чи, навіть, всього людства!

Ну, все… Точно сподобався!

«Мій рятівник - ...людина в протигазі! І я вже встигла закохатись у нього... Ти ба!» - подумала я, посміхнувшись десь у глибині своєї душі, бо ж посміхнутись своїми вустами ще не зовсім могла, було трохи боляче.

Цілий день мені було нудно і я не мала що робити.

Ділан кудись пішов, а турбувати по рації я його не стала, бо ж він, вочевидь, був дуже зайнятий порятунком рідного міста.

Вже настав вечір, а Ділан і досі не повернувся. Я почала хвилюватись. Власне, чому я хвилююсь за абсолютно чужу мені людину? Він про мене навіть, напевне, й не згадує. А я тут хвилююсь, як повна дурепа!

«Все! Не думати про нього! Не думати про нього! Тільки не думати про нього!» - кажу я своїм непутящим мізкам і слабкодухому серцю. Та, схоже, вони абсолютно не вміють мене слухатися, бо моя настанова зовсім не допомагає. Ділан і далі не виходить мені з голови…

Де ж він? Аби з ним нічого не сталось!

Чуєш, людино в протигазі, повертайся назад живим і здоровим! Я хвилююсь за тебе!...

Україна 17.10.2015 р.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
16.10.2015 Поезії / Ліричний вірш
Достиглі яблучка
18.10.2015 Поезії / Ліричний вірш
Я дурна
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Останні краплини
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Гроші не пахнуть
23.10.2016 © Олена Яворова / Есе
Твоє пекло чийсь рай
20.10.2016 © Олена Вишневська / Новела
По той бік дверей
30.09.2016 © Карабєн-Фортун Катерина / Нарис
Сповідь на диктофоні
3030: Постапокаліпсис
14.10.2015
Передмова автора
15.10.2015
Передісторія
17.10.2015
Розділ І: Людина в протигазі
29.10.2015
Розділ ІІ: Доленосний кошмар
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 34  Коментарів: 2
Тематика: Проза, повість,
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 17.10.2015 20:33  © ... для Каранда Галина 

Ще в процесі, а все тому, що я 11-класниця і маю купу клопотів з навчанням і випускним (а ще ті ЗНО), а окрім цього додаткові уроки języka polskiego та English.. Тому пишу, коли маю час)

 17.10.2015 20:24  Каранда Галина для © ... 

прочитала)
а у вас цей твір уже повністю дописаний, чи ще в процесі? 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +37
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.08.2010 © Віта Демянюк
03.12.2011 © Т.Белімова
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
18.09.2013 © Тетяна Белімова
02.01.2013 © Тетяна Белімова
23.02.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди