Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
27.10.2015 23:52Повість
Про героїв  Про волю  Про війну  Про Батьківщину  
10000
Без обмежень
© Ірина Мельничин

Протест

Р.1 Маргарита. Давній приятель

Ірина Мельничин
Опубліковано 27.10.2015 / 32188

Це було зовсім маленьке містечко. Таких багато тепер з′явилось на самопроголошених російських землях. Можливо, хтось із вас і чув про нього. Та ні! Напевне, чув. Бо хто ж не знає про пункт №158?

На вулицю вибігло яке дивне мале хлопча, років десь із восьми-дев′яти. Сторожко оглянулось, прислухалось. Не помітивши нічого підозрілого, швидко шмигнуло вздовж будинків.

– Ще одне, – невдоволено прошепотіла Маргарита. - Скільки ж вас, активістів., розвелось тепер тут?

На невеличкій дерев′яній лавці сиділа чорноволоса гордовита дівчина. Блідими худенькими руками держала сучасний смартфон, а очі її спокійно гляділи на екран прилада. О, що то були за очі! Настільки лукаві й пихаті, настільки байдужі, що й уже потопали у власній зеленій глибині безжальності. Ото й була Маргарита Сатніченко - тринадцятирічна донька мера міста, Констянтина Анатолійовича. Звичайна собі багачка, нічого особливого – зазнайкувате самозакохане дівча з добре усвідомленим, вбитим іншими в голову визначенням "правильного", ба навіть, "ідеального" світу. Таку думку тепер стараються плекати у всіх сучасних дітей й легше це зробити, якщо маєш справу з оттакою із заможної родини. А що за думка то, поцікавитеся ви? та ж просто дуже все! Отеє переконання про те, що всі ми – росіяни, що мусимо бути вірними теперішній владі, і у свою чергу, саме влада й багачі повинні керувать державою. Та... Чи країна це тепер? Певно, тільки назва від неї залишилась.

Маргариту мало хвилювали якісь там роздуми про справедливість теперішніх порядків. Та й чи могло її щось узагалі хвилювати? Вона мала все, була всім забезпечена. Її дім відвідували чудові вчителі, від яких можна було дізнатись багато цікавого. Певно, лише жадоба до знань вирізняла дівчинку з-поміж інших таких от "мажорів". Подруги дивувались прагненню Маргарити досягти якихось успіхів в науці й навіть жартували, чи не піти б їй тоді у бідацьку школу в сусідньому провулку. Дівчинка в такі моменти червоніла, спалахувала гнівом й злісно кричала, щоб ті не насміхались й не говорили такі жахливі речі. Зрештою, освіту вже давно мало хто здобуває в якихось навчальних закладах - куди зручніше найняти особистих вчителів, які самі приходитимуть додому й приділятимуть більше уваги конкретній дитині. Тоді й ніхто не заважатиме, не буде тих принизливих підручників, а тим більше, надокучливих диктантів й завдань у зошиті. Все буде відбуватися на комп′ютері, тому надто багато зусиль не вимагатиме. Деякі батьки й узагалі забезпечували навчання через інтернет – і дитина може в будь-який момент відповісти вчителю, а йому, в свою чергу, не потрібно нікуди йти. Та навіть за таких зручних умов більшість не хотіло здобувати знання, бо вже звикли, що не повинні нічого робити, а все за них виконають інші. Ні, не подумайте, школи залишились. Їх навпаки відвідувало доволі багацько дітей, бо ж то, зазвичай, було бідніше населення, яке не мало коштів на персональних вчителів. І всіх усе влаштовувало, бо ж в школі куди краще було навчатись, тим більше, що вона забезпечувала дітей підручниками. От тільки педагогів тепер мало залишилось достойних, всім було наплювати на те, щоб майбутнє покоління було освіченим. Що не кажи, таки важкі часи тепер настали...

Маргарита підвелася з лавки й вирішила попрямувати додому. Обминула уже десь зо п′ять будівель, як раптом почула:"Привіт! Давненько ж не бачились, еге ж?", Дівчинка похолола. Незнайомий хлопчаий голос лунав звідкись із-за огорожі, й Маргарита боязко глипнула оком туди. Адже... Адже цей сміливець балакав по-українськи! Й вона, й усі інші розмовляли лише російською, й на те було кілька причин. По-перше, ці землі вже давно належали саме Росії, не зважаючи на те, що колись тут розташована була Вінниця. Війна, що розпочалась була декілька років тому на Сході України, доволі затягнулась й охопила всю державу. Зрештою, Росія перемогла й постановила всюди свою владу. Міста втратили свої назви й отримали номери - пункт №2, №60, №14... Так як Маргарита була відданою патріоткою теперішніх керівників держави й вважала перемогу Росії справедливою і виправданою, то й думала, що є істинною росіянкою та говорила на мові ворога. По-друге, на українській розмовляти заборонялося, й карали за це навіть дітей. Карали жорстоко. Як – дівчинка не знала, адже ніхто не бажав їй це розповісти. «Значить, таки занадто те покарання безжальне, – думалось Маргариті і їй чомусь дивно хололо в душі. Ставало моторошно.

Нерішуче визирнула на чуже подвір’я. Зіниці здивовано засвітились, а смартфон мало не випав із спітнівших долонь. Вона хвилю заціпеніло дивилась на усміхненого русявого хлопця, а тоді із уст мимоволі вирвався вигук:

– Матвій!

Це був давній друг Маргарити. Вона ще в дитинстві з ним палко товаришувала, була найкращою його приятелькою. І навіть не зважаючи на те, що хлопець був зі звичайної середньостатистичної родини, діти весело грались, разом гуляли в лісі й любили вдвох помалювати різних чудернацьких тварин та навколишню природу. Але у сім років дівчинка тяжко захворіла на туберкульоз, тому довелося відвезти Маргариту до міста №1, себто колишнього Києва. Теперішня медицина досить чудово розвинулась(все-таки 2035 рік надворі!), і Маргариту вилікували вже за тиждень. Та дівчинці дуже сподобалось в цьому місті, і вона зажадала, щоб сім’я залишилася тут. Так Маргарита прожила в пункті №1 до недавнього часу поки, знову ж таки, не захотіла повернутися на рідну землю. Батькам остогидли доньчині вибрики, та вони звикли виконувать її забаганки, а Маргарита, відповідно, звикла, що все крутиться довкола неї. Ох, що то було за капризне дівча!

От уже тиждень, як Маргарита була вдома. Вона вже давно забула про свого давнього товариша, а, тим більше, почула від місцевих хлопчаків, що Матвій організував одну секретну команду, до якої приєдналося уже десятеро інших дітей різного віку. Маргариті було надзвичайно цікаво, що то за таке зібрання з’явилось, але ніхто не хотів повідати їй про це. Все ж, відповідь не примусила довго чекати. Одного дня по радіо(які таки не зникли, а залишились у сьогоднішні дні) залунав сигнал про неочікуваний протест на головній площі міста, зорганізований якимись дітьми, зокрема Матвієм Петровим. Їх тоді зловили й мали добре побить, мало не до смерті, або й узагалі вислати в пункт №20, тобто Сибір, як ще у давні радянські часи, та батьки оддали останні кошти, щоб відкупити юних активістів. Матвій заперечував, вимагав, щоб його уже скоріш покарали, хоча й несправедливо, тілько от щоб не діяти так безчесно й підступно, не вгамовувати конфлікт одними грішми. Та нічого не зробиш – й до того бідні батьки заплатили останнім, що було в домівці, а діяльність невеличкої зграйки патріотівдовелось на деякий час зупинити. Отоді-то й почула Сатніченко вперше про ту команду Матвія. Вирішила більше ніколи не згадувать про колишнього друга й – боронь Боже! – стріти його десь й почат знову приятелювати.

Але це таки трапилось. Ось, зовсім поряд. кроків зо п’ять від неї стояв привітний Матвій – веселий безтурботний хлопець з, проте, серйозною, розважливою натурою. Він вийшов з подвір’я на посмутнілу безлюдну вулицю й дружелюбно посміхався, забувши, схоже, хто вона така – ота чорноволоса, тепер якась перелякана, бліда на обличчі дівчина, з розширеними від подиву зеленими очима, з тремтячими тоненькими пальчиками, уся якась така чиста й непорочна на вигляд, та насправді пихата, горда. задерикувата в душі. Та ні. Він знав. Не забув. Не сподівавсь на те, що вона зміниться. Рідко коли такі такі стають іншими, хоча, і те правда, різне буває. Та не хотілось йому буть нелюб’язним до своєї колишньої товаришки, не хотілось і просто пройти повз неї, не звернувши ні крапельки уваги, не мовивши ні слова. Матвієві хотілось порозмовляти з Маргаритою, дізнатись також її думку – бо ж хто ще настільки може буть схильним до рішень Росії, як не дочка самого мера міста? Хотілось же ж почуть її аргументи, її бачення цього всього. Та й просто поговорить про буденне – все-таки вони колишні друзі!

Маргарита ще мить розгублено гляділа на хлопця, та раптом її повернуло до реальності.

– Не смій до мене й слова мовить! – гаркнула вона на Петрова російською. – Чи не боїшся ж ти говорити давно забутою й чужоюнам мовою?!Чи не боїшся навіть оцим згадувать тих проклятих українцїв?! Та хто вони такі?! Лиш спогад про неіснуючий народ, про дурних націоналістів, що навіть сміли бороться проти Росії! Та хіба вони були нацією?! Тільки й те, що мізерне зборище беглуздих фанатів патріотизму! І ти так такий же ж! Ти...

Сатніченко на хвилю примовкла. Різким й злісним поглядом пропікала Матвія, а тоді, чомусь на митьрозгубившись, відвела очі й похмуро втіпилась в землю. Її переконання було тверде й беззаперечне, міцне, наче сталь, що важкою брилою лягла на серце. Маргарита ніколи не відкине його. Вона була в цьому певна.

А Матвій...всміхався. Тяжко, сумовито, зажурено, та таки припіднялись кутики вуст, таки розтягнулись у широку дугу. Він спокійно дивився на Маргариту, настільки виважено й впевнено, що дівчинці ставало подеколи навіть ніяково, а у душі немов рвались якісь дивні ниточки, тоненькі й прозорі, що змушуваои чомусь тіло раз у раз здригатись.

Петров задумливо глянув на небо, замислився й сумно хихикнув. Та за мить нервова посмішка спала з обличчя, й він пильно-пильно приглядівся до Маргарити.

– Що ж... Гаразд, – неголосно мовив, наскрізь просвердлюючи звернені тепер до нього очі. – Нехац же ж по-твоєму буде, нехай. Я не буду ані щось доводити, ані переконувати тебе в чомусь. Неможливо вийняти з людини ту думку, яка глибоко засіла в душі, замінивши її на свою. То і я не буду – навіщо? Можливо, ти колись сама зрозумієш істину. А то ти тепер лише безлика маріонетка російських переконань, не здатна самостійно мислити, робити висновки, усвідомлювати щось... Я й на думці не мав познущатись над тобою. Хоча... Признаю, й гадки не мав, що ти настільки...настільки... Ну, це вже не важливо. Ми ще багато разів бачитимемось, така уже доля випала нам – жить на одній вулиці. Та, сподіваюсь, не будемо більш розводити безсенсові конфлікти на рівному місці. От чесно!.. Не доведе ж це все до добра... А Україна... Україна ще жива – жива в серцях тих, хто її кохають, хто бажають відродити щастя й мир на цих землях. Пам’ятай ’це, Маргарито... Можливо, колись і до нас завітає білосніжна птаха свободи... Й тоді навіть отакі от безликі маріонетки усвідомлять найважливіше.

Вони ще мить дивились одне на одного. Матвій ніяк не міг начудуватися. Оце та весела мила дівчинка, з якою він грався в дитинстві? Він бачив у ній лише те безтурботне дівча, чиє серце й думки не були заплямовані політикою й безмежною ненавистю, чия світла дитяча душа не бажала нікому лиха. Ніяк же ж не хотів розуміти протилежне, ніяк не міг переконати себе у тому, що це вже не та – ох! – зовсім не та Маргарита...

А вона бачила лише ворога, затятого протестувальника й дурного патріота, якого слід остерігатись, якого й не повинно існувать ані в її маленькому душевному світі, ані взагалі...взагалі існувать. Лиш на мить після останніх слів хлопця, злегка щось затремтіло біля серця, щось тихо дзенькнуло й неначе жорстоко різонуло її всередині. Та то тільки на мить – коротку, занадто нікчемну для подальшого життя.

Петров різко обернувся й повільним кроком підійшов до хвіртки. Ще раз глянув на дівчину й повернувся на подвір’я. Почулось, як хряснули двері будинку.

Маргарита лише розгублено озирнулась. Стояла якась така жалюгідна й безпомічна, з широко розплющеними очима, з тремтячими посинілими вустами, з опущеною донизу чорнявою головою. А тоді раптом зойкнула й кинулась уздовж посірілої вулиці, відганяючи дивні кришталеві сльози, що так невчасно, ні з того, ні з сього, потекли по блідому обличчі.

Стояла пізня безбарвна осінь.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
21.09.2015 Поезії / Пісня
Коломийки про рідний край
28.10.2015 Проза / Повість
Протест
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
Протест
27.10.2015
Протест
10.01.2016
Протест
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 31  Коментарів: 5
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 05.12.2016 00:31  © ... для роман-мтт 

Спасибі, зі списком ознайомилась)) 

 05.12.2016 00:09  роман-мтт для © ... 

Початок цікавий. але треба вичитати і поправити деякі моменти: є шосткості і марнодруки. Список - в лічкє.

Успіхів! 

 29.10.2015 07:53  Тетяна Белімова для © ... 

прочитаю!

 28.10.2015 13:26  © ... для Тетяна Белімова 

Спасибі). То ще там далі і гірше буде.:"D
Зараз виправлю, видно, як писала, трохи забулась.
(Там все ох як заплутано, не знаю, чи хто розбере, бо я і сама не можу все зрозуміти...:`D ) 

 28.10.2015 09:44  Тетяна Белімова для © ... 

Ой, Іринко, у страшному сні такого не насниться! Сумну візію майбутнього змалювали, фантастичну, з елементами гротеску, але й з реальними посилами. Страшно стало!

Іринко, подивіться, у Вас герой то Петров, а то Павлов. 

Бажаю Вам успіху)) 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +54
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +37
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
12.04.2011 © Закохана
03.12.2011 © Т.Белімова
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
11.11.2011 © Тетяна Чорновіл
02.01.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди