А восени такі нестерпні ночі!
Не живемо, а вибачаємось.
Ліна Костенко
Ліна Костенко
Так тихо осінь скиглить за вікном…
Я так люблю твої неясні очі
І губи, що набридли до оском!
Мені лиш крок… Отой, що «від любові…».
Молю тебе, хоч в спину не штовхай!
А пам’ятаєш, ми не знали горя.
І я була така, як зазвичай.
Я посіріла. Прикро! Посіріла…
Це ти мене так боляче зломив.
І щось в мені неначе догоріло.
І ніби є, але немає крил.
Що сталося за цей десяток років?!
Куди ми йшли, і що у нас було?..
І плаче вголос моя тиха осінь,
І краплі розбиваються об скло.
