Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
29.10.2015 01:45Повість
 
Розділ ІІ: Доленосний кошмар
00000
Для дорослих (18+)
© Іванна Западенська

Розділ ІІ: Доленосний кошмар

Іванна Западенська
Опубліковано 29.10.2015 / 32220

- Доню, ходи швидше за стіл! Пора вже снідати. Я зробила твій улюблений зелений чай із м’яти, яєчню з беконом і нарізала багет. Усе, як ти любиш, моя люба Ніккі!

- Вже йду, матусю! Ще п’ять хвилин подрімаю.

- Поспішай, Ніккі! Бо тут холодно, усе холоне.

- Та хіба ж тут холодно, мамо? Там же ж сонечко світить. Поглянь-но, матусю!

- Не можу, доню! Я нічого не бачу.

- Чому?! Що сталось?!

- Не знаю, але я не відчуваю очей, наче їх і… немає.

- Як немає? Зараз я прийду і погляну, мамо! – сказала я, прокинувшись від хвилювання за рідну матусеньку.

І тут, я жахнулась… Ввійшовши на кухню, я побачила, що усе залите кров’ю і геть зруйноване. Тут і справді дуже холодно, наче хтось ввімкнув мороз, як у холодильнику чи морозильній камері. Я уся тремтіла.

На стінах були криваві плями і сліди від… о, Господи!... від скреготу нігтів по шпалерах! Боже мій! Що тут сталось?!

Я покликала матінку, аби дізнатись, що тут було і, поглянувши на неї, помітила, що у неї немає очей, а під очними ямками – криваві сльози… Божечко! Рятуйте! Що тут сталось, чорт забирай?!

- Доню, ти чому не снідаєш? Тобі скоро в коледж, а сестричку потрібно відвезти у садок. Ти ж знаєш, я ніколи не вміла водити авто, а ти нещодавно отримала водійське посвідчення. Яка ж ти у мене розумниця, донечко! Це моя Ніккі! – сказала мама з таким спокійним тоном голосу, наче нічого й не сталось і, підійшла до мене впритул. Я злякалась ще більше.

Вона була така біла-біла, аж віддавала якимись синіми відтінками. На тілі у мами були численні синці і рани. Боже мій, бідолашна моя матусю! Що сталось? Скажи мені, я помщусь тому, хто зробив це з тобою, хороша моя!

Мама погладила мене по голові своєю рукою, на якій не було нігтів. Господи! Її, ще не зовсім застигла кров, залишалась на моєму волоссі, а пальці так незграбно і невчасно липнули до кожної з волосинок. Їй, напевне, дуже боляче… Мамочко, що ж з тобою?!

Ох, яка холодна рука… Наче сама смерть торкнулась мене. Аж мурашки пройшли по шкірі – такі неприємні та страшні.

- Ніккі! Ніккі! – почувся крик з дитячої.

Невже, це Ліззі?

І тут, бачу: переді мною стоїть дівчинка без голови і без рук, а з плечей, де залишились лише основи маленьких ручок, незвично швидко юшила кров! А-а-а-а, Господи!!! Що тут відбувається?! Рятуйте! А-а-а-а-а!

- Прокинься, Ніккі! Прокинься, чуєш?! – чую десь, ніби здаля, як у якомусь небутті.

Раптом, чітко відчуваю, як щось вдарило мене по щоці. Спочатку по одній, потім по іншій. Щось, схоже на людські пальці. Хвала Богу, вони, здається, були з нігтями і без ледь застиглої крові.

А потім, мною, наче трусануло добряче і очі розплющились, а перед ними і досі стояла мама і Ліззі посеред закривавленої кімнати.

- А-а-а-а-а! Мамо! – встигла викрикнути я, глибоко і різко вдихнувши кисень, що аж задер мої легені до болю, а потім заплакала, похилившись на груди Ділана, а він обійняв мене так тепло і лагідно, як це колись робив мій тато.

Я погано його пам’ятаю. Тато помер, коли мені було близько трьох з половиною років. Але я добре та чітко й досі пам’ятаю, наче то було вчора, як він любив підкидати мене на руках, як цілував мої щічки, мій носик і маленьке чоло, як частенько співав колискові, коли мама втомлювалася, як годував мене такою ненависною манною кашею, як любив мене називати «моя Нікко» і, як обіймав ось так, як зараз мене обіймав Ділан.

Ліззі була моєю сестричкою лише по маминій лінії, а батько у неї був інший, не мій. Батька Єлизавети звуть Ітан Мауер. Він був мені вітчимом.

Не знаю, що матуся тоді у ньому знайшла, але він був геть не вартий ані навіть її мізинця! Усе, що він вмів добре робити – це пиячити і байдикувати. А згодом, він навіть почав бити маму. Добре, що вона з тих жінок, котрі мають гордість. Вона тоді пішла до поліцейського відділку і Мауера посадили за грати.

Більше ми його не бачили після цього і нічого не чули за його долю. Ну, і добре!

Одне, що він зробив хорошого, так це те, що залишив після себе мою маленьку Ліззі, котру я любила понад усе. Лише за це я йому вдячна.

Вона була моїм всім. Я так мріяла, аби колись вона стала тіткою для моїх майбутніх діток. А де вона тепер? Де моя Ліззі?! Де?!

Тату! Якщо ти зараз чуєш мене і, якщо побачиш, не приведи Господи, там десь матусю з маленькою дівчинкою на ім’я Ліззі, то я прошу тебе, - попіклуйся про них, оберігай їх від усього злого, таточку! Знай, я люблю тебе і завжди любила! І ще… Якщо таки зустрінеш маму і сестричку, передай їм… Хоча, ні! Я сама їм про це ще скажу. Сподіваюсь…

Бувай, тату! Колись ще поговоримо, обіцяю!

Закінчивши свої молитви і розмови до батька, що не лунали вголос, бо ж люди подумали б, що я вже взагалі з глузду з’їхала, я поглянула заплаканими очима на Ділана.

Його очі питали у моїх, що сталось. Я не могла йому сказати. Не хочу обтяжувати його своїми проблемами. Очі мене, швидше за все, видавали, але язиком я намагалась лукавити, дурити, аби він не кинувся за мною і не шукав мене.

Я хочу віднайти свою домівку і зробити це самостійно, аби, якщо мами і Ліззі уже немає в живих, піти до них. Можливо, комусь це здалось би повним божевіллям, але я хочу до своєї родини. Мені тут стало усе чуже і нелюбе без них.

Спочатку я втратила тата, а тепер є велика імовірність, що й маму та сестричку. Боже, я не хочу цього! У мене більш нікого, крім них, немає… Вони найрідніші мені і заради них я хоч в вогонь, хоч в воду – на все готова.

А Ділан міг перешкодити мені, він би знову мене врятував! Я не могла цього допустити.

- Що сталось, Ніккі?! Тобі наснився кошмар?

- Так. Це був лише кошмар. Звичайний нічний кошмар. Не варто було так хвилюватись через мене, Ділане! Але мені приємно, дякую!

- За що ти дякуєш, Нікко? Дурненька! Я лише хотів підтримати тебе. Ми ж тепер друзі, чи не так?

- Ага. Стоп! Як ти сказав: «Нікко»?!!

- Так. Щось не так? Тобі не подобається?!

Я знову розплакалась, згадавши батька. Тільки він колись мене так називав.

Звідки ж Ділан знає? Звідки?! Він що, читає мої думки?!

- Та нічого. Звісно, подобається. Просто… мене колись так називав мій тато. Він помер, коли мені було близько трьох з половиною років…

- Пробач, я не знав… - відповів Ділан, а по його очах і виразу обличчя було видно, що йому ніяково і він справді шкодує, що нагадав мені про таке болюче, аж розгубився і зажуривсь, бідолаха.

- Нічого страшного! Усе добре, повір!

- Справді?!

- Так, звісно!

- А що тобі снилось? – спробував перевести тему Ділан.

- Я не хочу про це говорити, вибач.

- А, ну, добре. Тоді я піду. Маю ще справи. Бувай!

- Добре. Успіхів тобі! Бувай, Ділане!

І тут він підійшов до мене ближче і… поцілував мене у чоло.

О, Боже! Це було так приємно, по всьому тілу аж пробіглись мурашки, але на цей раз дуже приємні та зовсім не страшні. Вони розтинали моє тіло навпіл і зігрівали кров своїми теплими лапками, які залишали приємні невидимі сліди на серці. Усе всередині стислось, як під якимось жорстким і, водночас, таким ніжним пресом. Між ніг раптом стало гаряче і я відчула як… о, ні!... здається, мої трусики мокрі!

О, Господи! Він лише поцілував моє чоло, а я уже цілком палаю, згораю вся і без залишку в його вогняних руках, що лежали у той момент на моїх маленьких плечах, які аж піднялись догори, наче тягнулись до його долонь, як квіти до сонця навесні.

Серденько тріпотить і так стукає! Воно рветься на шматки.

Ох, чому ж моє серце має рватися між моєю родиною і цією майже незнайомою мені людиною? Чому?!

Не могла ж я встигнути за такий короткий час закохатись! Я тут всього два дні. Я знаю його лише два дні! Я майже його не знаю… Він геть нічого про себе не казав. Та я й не питала! Боже мій, яка я дурепа! Яка ж я дурепа!

Та ж він, як і всі чоловіки (звісно, окрім мого батька) – скористається мною всього лише на одну ніч, а потім вдаватиме, наче ми й не знайомі з ним, підло дивлячись мені у вічі після цього. Ні, я точно не хочу такого! Краще вже вмерти, аніж отак зганьбитись!

Усі аргументи вказують на одне: пора вирушати на пошуки мого дому.

Я вичекала ще день і, ввечері, коли усі вже заснули, я почала збирати речі.

Взявши свій рюкзак, я поклала у нього трохи їжі та води, одяг, патрони і пістолет. Потім одягнулась у комбінезон, схожий до такого, як у Ділана, а на голову вдягнула протигаз. На комбінезоні був чохол для лазерної гвинтівки і для плазмового кулемета.

Знайшовши склад для зброї, я взяла кілька гвинтівок і кулеметів собі. Одну гвинтівку і один кулемет поклала у рюкзак, який начепила на свої плечі, а інші два засунула у їх місця в чохлах. Було трохи важко, та я мусила знайти в собі сили і йти.

Ще на хвилю, аби вдихнути повітря без цієї страшної штуки вже, можливо, востаннє, я зняла протигаз і глибоко вдихнула, а потім зайшла на мить до Ділана, аби впевнитись, що він спить.

Дивлячись на нього, я починала розуміти, що так не хочеться його втрачати, так не хочеться кидати його тут самого. Стоп! Досить вже мені! Чого це я?! Він же ж тут не сам! Тут ось скільки людей. А що я? Я лише та, яку він врятував. Та, яка так по-дурному, так по-дитячому, наївно сподівалася, що цей дивак у протигазі любить її і саме тому врятував її від вірної смерті. Та, яка, здається, уже по вуха закохана у цього білявого хлопця з виразними, але світлими зеленими очима і пухкенькими повними вустами, що ще нещодавно так солодко і з трепетом цілували моє чоло.

Я тихо підійшла до нього і обережно залишила на його чолі такий самий поцілунок, як він на моєму. Тепер ми квити і я йому нічого не винна! Отже, я можу йти з чистою душею.

Прощавай, Ділане! Більше ти мене ніколи не побачиш… - промовила я у думках, заплакавши.

Боже мій, чому я плачу?

А, може, тому, що думка про неминучість смерті та неможливість ще хоч однієї зустрічі з Діланом клює моє серце, як орел печінку Прометея в античній літературі?

Так, Вам не почулось. Я люблю читати, особливо щось таке романтичне або щось дуже давнє. Те, що несе аромат історії. Такий буває лише у античної літератури.

І знову я відійшла від теми! Ось так завжди! Що ж я за людина!

Серце моє ніяк не могло змиритись із думкою, що я більше не бачитиму Ділана. А здоровий глузд… Хоча, про який здоровий глузд я взагалі говорю?! Людина, у якої він є, навряд захоче покінчити з життям. Тут, швидше, мій дурнуватий мозок, розміром з курячий (у чому я не цілком певна, ба навіть, я не певна чи у мене взагалі цей мозок є в наявності, бо ж у багатьох є мозок, а немає інструкцій, а у мене, схоже, навпаки: інструкцій надто багато і всі на якійсь незрозумілій мені мові, а мозку немає), мовив мені: «Не слухай цього сентиментального ідіота! Іди, кажу тобі! Ти ж хочеш бути поряд із родиною, ти ж хочеш знайти їх, то йди!».

Не знаю чому, та з якоїсь причини я слухала цей недалекий мозок. Та передчуття, що сиділо десь у глибині душі, таке хвилююче і недобре, не давало мені спокою і мучило всілякими злими думками, від яких так і йшов мороз по шкірі.

Я надягнула врешті цей клятий протигаз після глибоких роздумів і, вирушила з цього притулку, в якому провела останні дві доби.

Що ж, пора йти на пошуки домівки і пригод на одне своє «тепленьке містечко»!

Ну, здрастуй, мій милий Лондоне!

Хех!

Україна 29.10.2015 р.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
28.10.2015 Поезії / Пісня
Всё в крахе...
08.12.2015 Поезії / Ліричний вірш
Твоє ім`я...
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
02.12.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
Сан Санич
30.11.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
За ялинкою
30.11.2016 © Світлана Нестерівська Індіго Лана / Лист
Сповідь-покаяння
27.11.2016 © оксамит / Мініатюра
СВІТЛІЙ ПАМ"ЯТІ ПРИСВЯЧУЮ...
23.11.2016 © роман-мтт / Мініатюра
Годувальниця (замальовка)
3030: Постапокаліпсис
14.10.2015
Передмова автора
17.10.2015
Розділ І: Людина в протигазі
29.10.2015
Розділ ІІ: Доленосний кошмар
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 35  Коментарів:
Тематика: Проза, повість,
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +37
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.03.2012 © Піщук Катерина
29.08.2010 © Віта Демянюк
27.03.2012 © Микола Щасливий
11.11.2011 © Тетяна Чорновіл
02.01.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди