05.05.2009 00:00
2182 views
Rating 4 | 5 users
 © Настя

У молоці спливають піщинки всесвіту, розгойдані загадкою думок. І ти знаєш, (Дивно, чому саме ти знаєш? І чому вирішила, що знаєш? Може, сама вигадала?) що, коли упаде й розіб’ється остання піщана крапля, ти зрозумієш щось важливе, щось надто важливе, чого розуміти не варто. 

І ось так ти думала завжди, а особливо тоді, коли ви дивилися з місяцем один одному у вічі, проникаючи глибоко у серце, потім по судинах у мозок і розливалися тисячами нервових закінчень по всьому єству. Він довго й мовчазно розповідав тобі таємницю буття, а ти дивувала його нескінченністю людської мінливості. Ви могли розмовляти очима цілу вічність підступної й хитрої ночі, забуваючи про молочні піщинки. 

Саме у такі моменти світ ставав лютішим, червонішим… 

Тоді ти довго дивилася у вічі того великого й сумного ведмедя, який так і шепотів сумним і жалісливим голосом: «Забери мене звідси. Пригорни. Мені тут сумно». І ти своїми малими рученятами через крамничне скло намагалася дістати того мовчазного, але дивно рідного велетня. 

Ти приходила туди кожного дня, забуваючи про заборону матері, про невдоволені погляди робітниць крамниці. Ти розповідала йому казки, заспокоювала і виправдовувалась перед ним за те, що не можеш його сьогодні забрати з собою, але обов’язково обіцяла, що завтра (саме завтра!) ти назавжди візьмеш його до себе і ніколи не покинеш. 

Так було доволі довго, доки одного дня твого велетня (твого!), твого друга, забрала з вітрини якась люта жінка. Забрала і… І не повернула, а на його місце припхала величезну рожеву люльку, усю розцяцьковану, як ялинку у дитсадку! 

Ти довго дивилася своєму велетню услід, у розпачі пригортала долоні до холоду скла і витирала рученятами перші сльози. Тоді, саме тоді ти вперше зрозуміла, що таке світ. 

Зрозуміла по-дитячому. Але… 

Твого друга, твого велетня тягнув із крамниці якийсь хлопчак, тягнув за лапу по брудній підлозі. А твій велетень вперше у житті не говорив до тебе, бо ти… Ти його зрадила. 

Упала остання піщина молочного голинника. Кінець… Дзвінка тиша… Ти знаєш, що щось трапиться люте, щось… 

Дзвінок у двері… І тобі чомусь дуже страшно і… І, як тоді, тоді, коли ти втратила свого велетня. 

Повільно дивишся у вічі місяцю. Робиш крок, ще один, простягаєш руку до дверей і… І відчиняєш їх… 

Твій велетень і сльози… 

Тепер ви спілкуєтесь утрьох, і ніхто вас більше не роз’єднає… 

Близькі за тематикою матеріали читати в розділі Нарис

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Стихи о жизни. Ты приходишь во сне на секунды веков...». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Настя.


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 03.06.2009 21:26  *Вікук* 

Ой, це про ведмедя.....Моє улюблене.....Таке ніжне і дитяче, навіює давно забуті спогади.... 

Публікації автора Настя

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо